Ашису сидів у вітальні та чекав ранку. Поведінка Анни здалася йому трохи дивною, та він вирішив не ставити зайвих запитань. Зрештою, він бачив, що вона дійсно втомлена.

Цього разу темний силует біля вікна не став чимось неочікуваним. Вони обидва добре розуміли це, тому почали розмову без зайвих нагнітань.

– В котре я вже маю пояснювати, що не віддам тобі цей контракт? В тебе проблеми зі слухом, чи з мозком? Чи тобі робити нічого, окрім як заважати працювати іншим?

– Хіба я комусь заважаю? Я просто не можу знайти хоч когось, щоби укласти договір. А час спливає. Ти ж мене розумієш? В тебе ж не буде труднощів з тим, щоб знайти собі когось іншого? Тим більше, що як я зрозумів, це смертна тобі не сильно подобається. То може просто віддаєш її мені? Чи я маю попросити Акіку, щоби вона переписала контракт на мене?

Навіть у темряві він бачив, що Акайо посміхається. Передачі контрактів ставалися настільки рідко, що здавалися взагалі неможливими. Але таке бувало. Наприклад, коли демон, уклавши угоду, не справлявся з роботою, або не встигав у термін. Тоді його контракт передавався іншому демону, який завершував справу, забирав душу та отримував дохід. А той, що не впорався, мав шукати іншу душу та виконувати роботу настільки добре, наскільки це взагалі можливо.

– Скажи чесно. Ти ненавидиш мене за щось?

– Та ні... Начебто ні.

– Тоді чому ти заважаєш мені виконувати мою роботу? Ти ж знаєш, що буде, якщо я не впораюся. І ти навмисно мене відволікаєш?

– А що таке? Ти не впевнений у своїх силах? Може, я дійсно краще подбаю про Анну?

В той момент Ашису вже не витримав, та підбігши впритул до Акайо, схопив того за край піджаку. Тоді він не зважав ні на сусідів, що могли почути їхню сварку, ні на Анну, яка, як він думав, спала в своїй кімнаті. Він потягнув Акайо до себе, а потім з розмаху штовхнув у стіну. Акайо не встиг зреагувати та вдарився головою, але він наступного удару він ухилився. А тоді вихопив своє дзеркало та швиденько телепортувався звідти. Ашису збирався наздогнати цього нахабу та як слід пояснити, що буде, якщо він з'явиться в їхньому домі ще раз. Та сунувши руку до кишені, свого дзеркальця там не знайшов. Схоже, воно десь випало, оскільки при зміні одягу, усі предмети, що лежали в кишенях, там і лишаються. Він пошукав не дивані, за та під диваном та дзеркальця там не було. Як і у всій вітальні, у кухні та вбиральні. Лишалася лише кімната Анни, але наскільки пам'ятав, Ашису туди ще жодного разу не заходив. Більше того, Анна скоріш за все зараз спить, а ризикувати контрактом та будити її демону не дуже хотілося. Та якщо нічого не зробити, Акайо все зіпсує. Вкраде, чи принаймні, спробує вкрасти його контрактницю. Тихо відчинивши двері, він зайшов до кімнати. Всередині було темно, та він побачив, що ліжко порожнє. Анни в кімнаті не було. Вже було пізно для прогулянки, тим більше, він би почув, якби вона вийшла з квартири. Лишався тільки один варіант. Якщо Анна вкрала його дзеркало та змогла переміститися в їхній світ... Це погано. Як мінімум, його, скоріше за все, "звільнять". А як максимум, Анну можуть вбити або щось гірше. Треба було повертатися та знайти її, або принаймні попередити Акіку та попросити її про допомогу. Лишилося тільки зайти когось зі своїх колег. Ашису вийшов на вулицю та став ходити туди-сюди біля будівлі, видивляючись хоч когось знайомого.

Наче у трансі, Анна увійшла до кабінету та повільно опустилася на м'який диван. Демониця зробила пальцем коло, тоді жест "V", і на столику, що стояв поруч, з'явилися дві порцелянові чашки з якимось напоєм темно-синього кольору, з приємним квітковим ароматом. Тоді ще один рух пальцями та на столі з'явився кошик з печивом.

– Пригощайся. І розкажи нарешті, нащо ти сюди прийшла.

Вулиця була порожня. Майже. Якийсь хлопець-підліток ніс кілька великих картонних коробок в бік сусіднього будинку. На перший погляд, то був звичайний хлопець, та його очі у нічній темряві сяяли яскраво-жовтим світлом. Ашису ще жодного разу не бачив цього хлопця, тому вирішив прослідкувати за ним. Вони дійшли до воріт. Хлопець зайшов у двір, поставив коробки біля входу та подзвонив у двері. Ашису тим часом лишився за парканом та став спостерігати за ним. Двері відчинилися, господарі будинку відрахували потрібну суму грошей та позаносили коробки всередину. Після того, як жінка забрала останній пакунок, хлопець ввічливо вклонився їй та пішов геть. Усе, його поведінка та трохи зовнішність, вказували на те, що він з відділу Акіку. Але займається чимось дивним, замість укладання угод зі смертними. Та якщо він з їхнього відділу, значить має кишеньковий телепорт. Тому коли цей хлопець відійшов достатньо далеко від будинку, Ашису вийшов зі свого сховку та пішов до нього. Хлопець почув звук кроків та озирнувся.

– Доброго вечора. Чим можу допомогти?

– Скоріше вже, доброї ночі. Як тебе звати?

– Мене? Сатоші. Щось не так? Вам щось потрібно?

– Так. Ти ж працюєш у відділі Акіку? В тебе є кишеньковий портал?

– Так, він в мене є. А хіба Ви не маєте свого?

– Я свій десь загубив. І є невеличка проблема, яку я маю якнайшвидше вирішити. То я можу скористатися твоїм дзеркалом?

– Так... Звісно. Я все одно збирався повертатися. Підемо разом.

Анна мовчки опустилася на диван. Місце, в якому вона опинилася не припиняло її дивувати. Вона повільно взяла чашку, руки трохи тремтіли. Вона не знала, чи може довіряти цій жінці. Врешті решт, вона навіть її ім'я не знає.

– Не бійся. Це не отрута, і не якесь зілля. Звичайний чай.

– Я... Я не боюся. Тобто, я просто не впевнена...

– Гаразд. Тоді може хоча б скажеш, навіщо ти сюди прийшла? Я бачила, як ти поцупила дзеркальце. Тому мені цікаво, заради чого ти це зробила?

– Мені просто було цікаво. Я ніколи не вірила в демонів чи в "бога", тому навіть не сподівалася, що ритуал взагалі спрацює...

– А справа не в ритуалі. Просто я побачила, що ти сумуєш, тож відправила Ашису до тебе.

– То Ви спостерігали за мною? І як довго?

– Я не спостерігала. Мені надійшло повідомлення. Коли людина бажає чогось настільки, що готова продати за це душу, нам приходять сповіщення. Так, раніше потрібно було виконувати ритуали. І вбивати теж доводилося, щоби когось з нас викликати. Але не зараз.

– Це я вже знаю... Взагалі я думала, мені неможна тут знаходитися.

– Ну так, неможна. Але якщо ніхто не бачить – не враховується.

В Анни було багато запитань, та обрати було важко. Вона вирішила, що якщо її не вбили одразу, як тільки вона тут з'явилася, треба скористатися нагодою, та питати прямо. І мабуть, варто поквапитися, бо невідомо, скільки вона ще тут знаходитиметься.

– А трохи дізнатися про демонів та їхню роботу мені можна? Хоча б трошки?

Акіку нічого не відповіла. Мовчки встала з дивану та підійшла до великої шафи, де стояли різні папки, книги та стоси якихось паперів. Вона кинула швидкий погляд на вміст шафи, а тоді почала діставати якісь книги, які стояли в два ряди. Знайшовши потрібну книгу, вона помахом руки розставила усі інші по місцях.

Раптом у двері постукали.

– Хто це?

– Я виконав Ваше доручення.

– Чудово. Заходь, я відрахую тобі зарплатню.

Акіку передала Анні книгу. Та не встигла пояснити, про що вона, як двері відчинилися.

Коли вони перемістилися, Ашису почав наперед продумувати їхню розмову з Акіку. Знав, що вона допоможе, та все одно чомусь не хотів зізнаватися, що схибив. Сатоші зайшов першим, взяв гроші, подякував та пішов. Ашису хотів швидше все розповісти, а тоді побачив Анну, що сиділа на дивані та трохи винувато дивилася на нього. Можливо, за інших обставин він би злився, бо вона фактично вкрала дзеркало та телепортувалася, не обдумавши усі ризики... Але зараз він в першу чергу радів, що з Анною все гаразд. Тому він просто підійшов, взяв її за руку та повів до виходу. Схоже, поговорити з Акіку доведеться іншим разом.

– Дзеркало ще у тебе?

– Так...

Анна дістала з кишені дзеркальце і вони перемістилися на свою вулицю. Вже був ранок, та вона не спала цілу ніч, і надто втомилася, щоби щось робити. Тому перевдяглася та лягла в ліжко. Хотіла поспати хоча б пару годин до вечері. Книгу Анна лишила на столі, щоби потім ввечері почитати.