Еквестерська академія була найкращою на материку. Найславетніший навчальний заклад, в якому вивчали майбутнє покоління справжніх професійних чарівників. Престижно та дорого, але не завжди ефективно, як показала нам Ійоль. Нинішній директор академії - Осахар Хондо. Величавий, темношкірий дядько, який вмирає перед бажанням подушнити про свою честь і важливість навчатись саме в цій академії. Син колишнього директора, Катаріса Хондо - майстра бар'єрів. Син також успадкував цю майстерність. Осахар був майже під два метри зросту і ідіотську манеру пхати носа майже як не до кожного студента. Ійоль вважала його нудним і сварливим, тому що найбільше отримувала за свої прогули.
Соліс дійсно прокинулась раніше і бадьоро, без церемоній, посмикала Ійоль за хвоста, щоб та встигла і поїсти, і нарядитися у форму на урочисту частину. Батько, скоріш за все, вже давно був у академії, або навіть додому не приходив (це траплялось часто). Соліс супроводила дівчину до кінця, до самого входу прикрашеного подвір'я, а сама пішла командувати охороною поза територією.
- Кого я бачу, - голос одного з однокурсників Ійоль трохи злякав дівчину, яка подумала, що це директор прийшов по її душу.
- Лово, вітаю. Тебе теж змусили йти сюди? - дівчина оглянула хлопця, височенького, з шевелюрою кольору загартованої міді, стряхнувши декілька хлібних крихт з його краватки, - Охайність тобі не загрожує.
- Пф...- він трохи відсторонився від нахабних жестів Ійоль. - Я сам прийшов. Хочу повернутись до навчання. Батько сказав, що в наступному семестрі є можливість піти стажуватись до економічного відділу.
- Хочеш піти в політику?
- Це прибутково.
- Нудно, - зітхнула дівчина, крутивши кінчик свого волосся. - В нас і так багато всіх цих чиновників.
- Але мало хороших, - Лово опустив на неї досить строгий погляд.
- Чого ти? Ти ніколи не був таким одержимим, - Ійоль трохи приникла, дивлячись як в очах хлопця палав абсурд.
- Вибач, але настали часи, коли треба вже обирати стежину в доросле життя, - його вираз не змінювався.
Та їх розмову перебили. Невисока істота, чоловік, в сірому пір'ї, котре покривало майже кожен сантиметр його голови, підійшов до них з довгим списком.
- От я вас і знайшов, - м'яким голосом пробуркотів він, струсивши пір'я на голові.
- Професоре Туа, вітаю вас, - Ійоль не розгубилась і підскочила до свого керівника.
- Скучила за паном Хондо? - чоловік глянув на дівчину своїми яскраво жовтими очима.
- Професоре Туа, я готова залишитись на факультативи, мити аудиторії, але тільки не директор Хондо, - скривилась та в молебній позі, склавши долоні.
- Ну, ти й так залишишся мити аудиторії, але тільки після нашої розмови, - голос директора Хондо пронісся за спиною професора Туа.
- Ну все..почалось, - Ійоль присіла на бордюр, очікуючи, коли директор повністю продумає свою каральну промову.
- Почнеться після свята. Вибач, сьогодні я не готовий псувати настрій, - чоловік, сховавши руки за спиною, запросив Ійоль та Лово пройти за ним до інших випускників. - Я скажу промову, а ви потім станете в шеренгу і отримаєте кожен почесну медаль випускника від наших поважних гостей з міністерства. Головне, просто посміхатись і слідкувати за моїм текстом.
- А можна я просто у садку посиджу? - промимрила Ійоль, не бажаючи підійматися до зали зі своїми однокурсниками.
- А можна, сьогодні ти хоч раз зробиш щось корисне для академії? - голос Хондо трохи підвищився, та після непомітного поштовху професора Туа, той затих.
- Думаю, треба перевірити що там гості, - професор Туа трохи відволік директора.
- Ви праві, пане Туа, - чоловік провів поглядом студентів, які покірно не звертали зі шляху, а сам почимчикував питати настрій гостей.
Та хоч як не вмовляй, диваки не йшли до купи своїх однокурсників, зупинившись біля входу, щоб хоча б бачити, куди йти та що робити.
- Пережити цей жах і далі жити спокійно, - потяглась Ійоль, ліниво спершись об дверну коробку, прямо в проході.
Несподівано, трохи позаду, з приміщення, вона відчула декілька стуків, ніби в двері постукали.
- Юна леді, - тихий, досить солодкавий голос звернув її увагу, і та різко відійшла, одночасно перепросивши.
Як тільки чоловік вільно пройшов, далі шкрябаючи тростиною дорогу академівську підлогу, Ійоль прошепотіла Лово:
- Це Кавеа? - вилупилась вона.
- Ага. Щось не пам'ятаю, щоб він відвідував такі заходи, - Лово, як і Ійоль не відривав погляду від чоловіка.
Той був середнього зросту, з чорним оклюдером на правому оці, доля якого нікому не відома.. Звісно, ця пов'язка надавала чоловіку ніби якоїсь... авторитетності? Передні пасма його акуратно постриженого синяво-чорного волосся вже сивіли, а сам він завжди був дуже витонченим і елегантним. А на плечі спадали дуже цікаві прикраси - довгі сережки з дзвіночками на кінці, які ніколи не видавали звуків. Ходили балачки, що ніби хворів часто, але про Сенеку Кавеа ніколи не буває точних чуток. Він був завжди на своїй хвилі - з гордо піднятою головою і мрійливо-зосередженим поглядом. Його манера мовлення була схожа на повільне мурчання хижака, який у своїх хриплих нотках віддавав солодким шармом. Говорив не голосно іноді навіть монотонно, щоб не привертати уваги. Незалежний представник, бо не мав довіри ні до кого... Підійшовши до директора Хондо, чоловік щось дуже зацікавлено перепитав, після чого Осахар, маючи зросту у дві голови вище, трохи зігнувся провівши пальцем по своїх записах.
- Виглядає він... Стильно, - Ійоль продовжувала сверлити поглядом чиновника, який весь цей час щось перетирав з Хондо.
- Напевно, Ісамсольське коріння, - Лово почав гратись монеткою, яку знайшов вранці на кухні.
- Але ж я не чула, щоб він хоч раз демонстрував бажання зайнятись цим питанням.
- А навіщо? Що нам це дасть? Питання Ісамсоль лише сповільнює розвиток інших земель навколо. Менше ми думаємо про це мертве місто, тим більше приділяємо увагу потрібним речам, - Лово помітив на обличчі дівчини відблиски роздратованості.
- Кажеш, як всі ті хабарники, що сьогодні будуть вішати нам на шиї ці кляті залізяки...
- Ійоль, ти забагато мрієш, - хлопець відвернувся, ніби даючи знати, що всі її подальші слова будуть проігноровані.
Дівчина почервоніла, як тільки професор Туа покликав весь свій курс на шикування.
Слова Лово ймовірно поранили її віру у справдження мрій. Невже Ісамсоль не заслуговує на порятунок?
Двір Академії був ніби мухами обліплений. Давно такого свята не бачила Еквестерра. А попереду ще ціла ніч. Перед натовпом стояла огорожа, до якої вже зібрались поважні гості, тримаючи в руках грамоти, та медалі для випускників. Серед них партійник Сол Ук'юстаф - заступник міністра, Ромач Лож - голова департаменту освіти, та безпартійник, раніше згаданий - Сенека Кавеа. Інших Ійоль ніби бачила вперше.
- Ступивши на поріг цієї Академії, учні й гадки не мали, який успіх їх чекає. Не просто навчальний заклад, а шлях до успішного подальшого життя. Від малюків до поважних випускників - усі мають достойну увагу та освіту. Ми маємо майбутнє у всіх сферах державної діяльності і підтримці моральних та духовних цінностей Еквестерри. Це - наше майбутнє, - Осахар почав свою промову з запрошення випускників до себе на трибуну. - Подивіться на ці обличчя. Покоління сили, розуму та мужності. Відповідальні, безперечно щирі серця.
Ійоль вийшла останньою. Щоб привертати менше уваги, тим часом як Лово вперше побіг поперед натовпу.
Промова була як завжди про честь і славу. Про майбутнє та успішні досягнення. Ще хвилин десять згадували попереднього директора школи - Катаріса Хондо. Ійоль помічала, як поважні гості мало не засинали при цих "барвистих" промовах. Та згадка, про нагороди одразу здійняла метушню.
- Час привітати наших дорогих випускників похвальними грамотами, й почесними медалями відзвітувати про їх успішне закінчення Академії, та дозвіл готуватись до щорічних екзаменів! - Хондо імпульсивно почав аплодувати, чекаючи коли гості підіймуться на сцену, щоб вручити надане.
Вийшов Сол, за ним пан Кавеа. Обидва не дуже захоплені святом, але посмішки натягли дійсно театральні. Здається, пан Ук'юстаф навіть встиг відтоптати туфлі пана Кавеа, але то вони вирішували між собою пошепки. Метушня стихла. Пан Кавеа трошки постукав у мікрофона, впевнившись, що його хтось слухає.
- Всіх вітаю. Я не володію майстерністю, так вправно і точно передавати настрій свята, - мурчав чоловік, шукаючи щось поглядом в небі. - Але від себе хочу побажати Академії процвітання і завжди бути для учнів другим домом, - всі поаплодували. - Тож, грамоти випускників. Почнемо - Кавеа читав імена, та передавав заступнику міністра, щоб той вже через свої руки вітав студентів.
Серед них була і Ійоль, яка відчула мокрий дотик долоні заступника Міністра, що спітніла і вже точно явище не лишало задоволення. Ніби пожмакав окуня з відра.
З грамотами покінчили, але ще залишались медалі, котрі після своєї монотонної промови мав розвісити на шиї голова департаменту освіти - Ромач Лож. Черга шеренги була незмінною - Ійоль стояла останньою. На ній все і завершилось, якби не одне але...
- А де ще одна? - прошепотів нервово під ніс Хондо пан Лож. - Нам не вистачає медалі...
- Як? - Осахар прикрив долонею мікрофон і шоковано глянув у руки Ромача. - Їх точно було вісім...
- Але їх дев'ять, - Ромач витріщив очі на Хондо, який знову перелічив студенів, і зрозумів, що через часті прогули Ійоль, не порахував дівчину та не надіслав за неї замовлення.
- Так, добре... Ми щось з цим вигадаємо, - Хондо підійшов до Ійоль. - Чому знову через тебе в нас проблеми?
- В чому тепер я винна? - Ійоль намагалась стримувати емоції.
- Скажу потім... - Хондо повернувся до трибуни і вже своїм поважним тоном закінчив промову, запропонувавши студентам повернутись до своїх рідних.
Ніхто її не підтримав. Ійоль пройшла до самого кінця коридору, присівши під стінкою, чекаючи, що хоча б Лово скаже декілька слів у захист. Але він пішов. З іншими. Він перший раз пішов з іншими. Дівчина відчувала, що от-от сльози вже скотяться по її щоках. Коридор опустів. Вона вже ніби розслабилась, що зможе поплакати, але з тиші роздався скрегіт вже знайомої тростини.
- Ійоль? Я правильно запам'ятав? - пан Кавеа щось обережно прикривав у руці, наближаючись до дівчини. - Пан Хондо обов’язково навчиться рахувати. Навіть у славетних трапляються проблеми з арифметикою.
- Вибачте, - Ійоль витерла очі, поважно привітавши пана у поклоні.
- Вклоняються хіба що перед монархами, - Кавеа поплескав її по плечу і простяг один зі своїх дзвіночків. - Він з міжгірського золота, литий способом Ісамсольських ковалів. Ті залізяки і золотого муні (грошова одиниця) не коштують поряд з цією річчю.
- Вибачте, але я не можу це ось так взяти... - Ійоль рознервувалась.
- Тобто, Ісамсольські вироби тебе не цікавлять? - чоловік хитро посміхнувся, не поспішаючи реагувати на відмову.
- Але, - Ійоль перейняла подарунок, ніяково підглядаючи в очі Кавеа. - Я щось маю віддати вам навзаєм, - поведінка дівчини наповнилась впевненістю.
Вона занурила руки у свої... чоботи, щось там вишукуючи. Не пройшло і хвилини, як вона дістала звідти шматок кістки.
- Це ніби від Темнолісого Пугача. Я була за брамою декілька днів тому, і бачила, як білий Ірбіс ловив його. А потім знайшла кістки на горі, біля самого виходу, - вона простягла кістку на долоні.
- Тож, ти ходиш за браму? - зацікавлено, чоловік прийняв дарунок.
- Але це секрет... Вони думають, що я просто прогулюю. Але це не так.
- А ти, порушуєш закон, - обличчя чоловіка наповнилось зацікавленням.
- Цього ніхто не знає... окрім мого батька. Викажете мене? - Ійоль запереживала, трохи затримавши дихання.
Але Сенека промовчав.
- Ну, мила Ійоль, бажаю тобі успіхів, - чоловік посміхнувся, сховав кістку в кишені, - Не плач через дурнів. Бо дурні від того починають правити світом.
Ійоль заклякла. Вона потрусила дзвіночок, але той мовчав.
- Але пане, він не дзвенить... - вона підняла очі, але чоловік вже зник.