Ach, Mefísto
Небеса розриває! Гуркоче зловіще наш грім,
Розридаються хмари дощем, мов очі чиїсь..
Приневолює сíверко, хвіст черепахи – мій дім.
Обіймаючи страх, пролітаю рядками безодні крізь.
Відчайдушно, у темряві лісу, стрибаю в обійми пітьми.
Утопаю в соромі болю, бо плавати змоги не ма.
На заваді ще морок оселю побачив в моїй голові,
Для цієї особи лице не осяє майбутня весна.
Світоносний, чи знаєш куди подівалась моя сім'я?
Одиноке створіння блукає по колу, вбиває пітьма.
Чи дев'яте, чи третє не знаю на котрому я,
Відчуваю загубленість в світі, о вранішня зоре моя.
Мефістóфеле, змилуйся, прóшу краплину твого забуття,
Бо блукаю, тиняюся – сил вже не маю, іржавіє кров.
З нігілізмом іду та сліпа, апріорі не вбачу кінця.
Знов несу ту пустелю у сóбі, уламки думок загострі – це стоп.
О Деннице, мій бог вмер давно та чекає ще людство появи хреста.
Не лишає кісток подарунок віків, той терпкúй скептицизм,
У чом ж, Воланд, сповідувався Заратýстра там, за межею добра і зла?
Незнання́м прошибає пустóти пекельних думок фаталізм.
У потилиці мюслі сидять, намагаюсь вхопитись за думу.
Ще побігає нервами лоскіт нейронів, дивак екситон.
Все таки, час колись спіймає мою загрубшу шкуру
І тоді, обернуся я димкою, міфом, розíрвусь і згасну як Фаетон.
Розридаються хмари дощем, мов очі чиїсь..
Приневолює сíверко, хвіст черепахи – мій дім.
Обіймаючи страх, пролітаю рядками безодні крізь.
Відчайдушно, у темряві лісу, стрибаю в обійми пітьми.
Утопаю в соромі болю, бо плавати змоги не ма.
На заваді ще морок оселю побачив в моїй голові,
Для цієї особи лице не осяє майбутня весна.
Світоносний, чи знаєш куди подівалась моя сім'я?
Одиноке створіння блукає по колу, вбиває пітьма.
Чи дев'яте, чи третє не знаю на котрому я,
Відчуваю загубленість в світі, о вранішня зоре моя.
Мефістóфеле, змилуйся, прóшу краплину твого забуття,
Бо блукаю, тиняюся – сил вже не маю, іржавіє кров.
З нігілізмом іду та сліпа, апріорі не вбачу кінця.
Знов несу ту пустелю у сóбі, уламки думок загострі – це стоп.
О Деннице, мій бог вмер давно та чекає ще людство появи хреста.
Не лишає кісток подарунок віків, той терпкúй скептицизм,
У чом ж, Воланд, сповідувався Заратýстра там, за межею добра і зла?
Незнання́м прошибає пустóти пекельних думок фаталізм.
У потилиці мюслі сидять, намагаюсь вхопитись за думу.
Ще побігає нервами лоскіт нейронів, дивак екситон.
Все таки, час колись спіймає мою загрубшу шкуру
І тоді, обернуся я димкою, міфом, розíрвусь і згасну як Фаетон.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(2)
Ach, Mefísto
Потужно написано.
Відповісти
2024-03-14 13:50:49
1
Ach, Mefísto
@IRMA_SKOTT Не дуже якісно та вам дякую за увагу та небайдужість 💜
Відповісти
2024-03-15 22:22:57
Подобається