Ohne Bedauern gebe
Meine Liebe, більше не маю завзяття, поглинув сором буття.
Стоячú кам'янúми хрестами, на пагорбі Івана, досі чекаю на кару небес.
Знайшли бридкі словодýми, вдарятиму ними бар'єри – краса!
Божеволію, клепки втрачаю, бо нашу реальність лишили чудес.
Відійшла від софітів die Nacht та білосніжний світанок сумлінно вкрадає пітьма,
Розрізáла кнутами тонкий epidermis на бли́зні або ж шкіряні лоскутки,
Відбери вже ту кров до останньої краплі! Молю, заверши, я згаса.
Перев'язки на рани, синці, заробляла шрами, розбивала кістки.
Ось і сонце пекельно пече, підсмажують серце з Творцем.
На останніх нейронних зв'язках уникаю війни в голові,
Ще лежала мов з щастям, а потім вставала мерцем.
Позїдали очі щури, не взмозі я більше побачить краси.
Не лікується розум, депресія теж; лишається світом тинятися, пий запобіжник.
В дощовому снови́дінні, смерть вже пішла, ти на березі світлої річки,
"Ти – небажаний небіжчик" — це скаже тобі Харон, жадібний перевізник.
Так – інакше, душі не побачити навіть медової свічки.
Все ж угору дерусь, оглядаюсь – знов внизу, це суцільна безвихідь.
Остогидло, краями блукаю, за крок обіймаю повітря.
Все втрачаю, а може то мари й нічого не маю, яка вірогідь?
Бережи ти атрамент, долонь не тягни, ми побачимось через століття.
Стоячú кам'янúми хрестами, на пагорбі Івана, досі чекаю на кару небес.
Знайшли бридкі словодýми, вдарятиму ними бар'єри – краса!
Божеволію, клепки втрачаю, бо нашу реальність лишили чудес.
Відійшла від софітів die Nacht та білосніжний світанок сумлінно вкрадає пітьма,
Розрізáла кнутами тонкий epidermis на бли́зні або ж шкіряні лоскутки,
Відбери вже ту кров до останньої краплі! Молю, заверши, я згаса.
Перев'язки на рани, синці, заробляла шрами, розбивала кістки.
Ось і сонце пекельно пече, підсмажують серце з Творцем.
На останніх нейронних зв'язках уникаю війни в голові,
Ще лежала мов з щастям, а потім вставала мерцем.
Позїдали очі щури, не взмозі я більше побачить краси.
Не лікується розум, депресія теж; лишається світом тинятися, пий запобіжник.
В дощовому снови́дінні, смерть вже пішла, ти на березі світлої річки,
"Ти – небажаний небіжчик" — це скаже тобі Харон, жадібний перевізник.
Так – інакше, душі не побачити навіть медової свічки.
Все ж угору дерусь, оглядаюсь – знов внизу, це суцільна безвихідь.
Остогидло, краями блукаю, за крок обіймаю повітря.
Все втрачаю, а може то мари й нічого не маю, яка вірогідь?
Бережи ти атрамент, долонь не тягни, ми побачимось через століття.
Коментарі