Вірші
Народний суд
Не милий суд, ні правий, ні безбожний,
немає суті в критиці людській,
вони говорять, що хочуть правди,
здіймають глас на нашій площі завжди.
А що є правдою на волі?
Мабуть, за неї треба зїсти пудів з двадцять солі,
й чи буде то єдина віра,
що вкриє голови всі людські?
І біс вселився в наш народ,
гвалтує він повітря нечестиво,
жадає доблесних він нагород,
за те,що слово викривить красиво.
Як має буть, і як не є -
творіння дивних дум людини,
доводячи правдиву правдоньку свою,
у запалі нагадує тварину.
І сонце світить дурно й бридко,
засліплює очей їх ясний зір,
з гріхом народжений потворний,
практично кожен живучий звір.
Не так трава росте на ганку,
зоря не бачила світанку,
нам треба терміново все змінить,
і правду світлу сотворить!
На критиці лежить критична маса,
не розібрать критерію, нема мети,
дорога ця запутана, це ясно,
знайди ти крила, вдягай на спину і лети.
Бо в купі дум великого народу,
розумного і ще більш розумніш,
дивись чого і зовсім втратиш розум,
і ранок стане вечора темніш.
0
0
137
Пустий розум
Дзвенить коробка у попа,
вітер дужий стіни їй качає,
коробка та - пустячна його голова,
дмухне ще трохи і ламає,
крихкий каркас злиденних слів,
що прочитав і пересказать зумів.
Він проповідь мирянам в церкві благостно читає,
слова він вивчив, а суті їх не знає,
толоку гне одну й ту ж саму,
церковний спів заводить вже давно відому гамму.
Чи є тут чудо, світло і любов?
ти все життя на це поклав. а Бога так і не знайшов.
Читав той піп священні тексти,
та сам судить їх не зумів,
бо якби вмів, то вже б здурів,
і втік далеко від фарбованих ікон,
від догматичних і безсовісних канон,
що перекручені попами,
що служать в славу владі їх земній.
Дзвенить коробка у попа,
бісовська його голова,
і ворон уві сні його літає,
про муки пекла сповіщає,
та сон його давно вже не ляка,
чому лякатись, коли пустячная голова?
І золотом манить його церковний купол,
карбованець у кошику лежить,
якщо ж таке є благосне те діло,
то можна раз і другий взять й згрішить.
А текст священний допоможе,
тої пристрасті кайдани окропить,
горілкою міцною все запить, забуть,
перепис подій негодних власним же переом зробить,
і так ту владу Божу на землі від нього навершить.
1
0
129
Гімн людині
В глибокім темнім закапелку,
в холоднім і не праведнім краю,
чатують очі із далеку,
з безликого і Грішного Раю.
Там гинуть паростки любові,
нема там слів добро і честь,
нема надійності у слові,
лиш тисячу невдач й одна нашесть.
Блукають тіні люті й страху,
зчорніло сяйва благодать,
там доблесті розбито чашу,
про дух свободи там не знать.
Ціпками сковані додолу,
без права зиркнуть знизу вверх,
белькочучи під ніс якусь крамолу,
одягнені в лахміття всі поверх.
Ідуть дорогою кривою,
що гнеться з ходу в один бік,
маленькі люди, зігнуті дугою,
і йдуть вони так сотий рік.
Й нема життя у них під кровом Бога,
не знають світла, чуда і добра,
хоч інколи й бере їх всіх знемога,
та б’є їх по спині нужда.
Не в спокої роджені їхні душі,
творець не чує нарікань,
і долі всі поради слушні,
все ж гірш ніж пролежні незнань.
Без тями люди, що життя жевріє,
як свічки стовбур на столі,
і без знання розум дуріє,
й серця згорають в пустоті.
Штурмуйте ж ви дороги грізні,
шукайте миру і життя,
життя, де сплетені стежинки різні,
будуйте світ, де злобі й болю немає вороття.
І пута зжовклі,
що давлять кисть безсилої руки,
порвати треба без науки,
без зайвих слів, в один єдиний поштовх незламної душі.
Й іскра бажання і серця стук,
невпинно линутимуть в часі,
блищатиме як меч незламний дух,
й сади краси розкинуться в терасі.
0
0
122
