У світі повному фемінізму

Альона Франчук

У світі повному фемінізму Жінки стають жінками Коли дозволяють чоловікам бути чоловіками Коли ролі чужі на себе не переймають І за стереотипи це не вважають Просто так склалося історично, природньо та навіть біологічно Не може жінка підійняти камінь З себе розміром просто руками А чоловік не зможе народити диво І це звучить зовсім не зрадливо Така вже гармонія світу Ніжні долоні тримають щастя За ними плечі оберігаючі від напастя Звичайно таке не завжди буває Але ж це залежить від того хто дозволяє. Безумовно ми рівні Дискусій багато, на тему цю можна мільйон підійняти Лиш щастя від цього чомусь не зібрати Давайте любові і дітям дамо всесвітом керувати Не забувайте своїй мамі від внуків привіт передавати

2019-08-23 19:18:49

2

0

Схожі вірші

Всі

Я отпущу с временем дальше ...

Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)

Так было нужно , я это лишь знаю Ты ушёл как ветра свежости дым Оставив на прощание " прости ", Забрав с собою частичку души Я больше об этом перестала плакать , И начала двигаться дальше забыв Хоть было то лето яркости сладко , Но больше не стану также любить , Хоть постоянно всплывают твои лести фразы , Что мучали глубоко теплотою внутри, Я отпущу с временем дальше И буду двигаться без лишней слёзы, Я не веню тебя за такое решение И понимаю почему было так , Но время летит незаметно Ничего не оставив с собою забрав ...

44

9

3340

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11974