Минуло вже п'ятнадцять років з того моменту як Аваддон потрапив у цю сім'ю. Він бачив її злети і падіння, сварки і примирення, він був постороннім глядачем змін. Змін характерів, уподобань, поглядів. Але єдине, що залишалось незмінним — це те, що ця сім'я завжди підтримувала одне одного, ця сім'я ніколи не зраджувала і не підставляла одне одного, вони завжди були одним цілим. І Аваддон завжди був з ними, хоч вони і не знали цього. Це він завжди робив щось, щоб примирити цю родину, щось, що знову склеїо б їх воєдино: допомагав робити Беттані якийсь примирливий подаруночок для батьків, коли вона з ними сварилася, включав старі пластинки з їхніми улюбленими піснями, коли вони у тиші, всі разом, вечеряли за великим столом, доглядав за садом, коли мати Беттані хворіла чи була зайнята, клав на видне місце ті речі, котрі ховав Домовий. І родина від цього лише кріпла. Але ніщо не триває вічно..
Все пішло під укос вже давно, але це відбувалось так непомітно, що він не звертав на це уваги. В один день біс просто прокинувся з усвідомленням того, що в ньому щось змінилось. Він прокинувся з почуттям радості і готовністю до нових емоцій і дій. Спочатку йому це подобалось, але поглянувши на все ще сплячу чотирнадцятирічну Беттані, він зрозумів, що з ним коїться: його серце йокнуло, а внизу живота було таке дивне відчуття..горло пересохло і дихати стало нічим. "Сатана..яка вона гарна, коли спить..хоча чому тільки коли спить? Вона завжди гарна) Чорт..що це зі мною..? Ні, тільки не це..це не правильно!" — прозвучало у той же час у його голові і він став ходити по кімнаті у пошуках собі місця. Він все намотував і намотував круги, поки не дійшов висновку, що ніколи не скаже їй того, що зараз крутиться у нього на язику і ось-ось зіскоче з нього, бо він боявся втратити її. Боявся того, що вона відвернеться від нього і нічого вже не можна буде вдіяти. Хай краще він буде просто тихенько кохати її, поки вона спить, мовчки думати про неї, поки вона робить уроки, сором'язливо відводити погляд і червоніти, коли вона торкається його своїми тоненькими і білосніжними пальцями, і нехай цього рум'янцю і не буде видно.
"Це не нормально. Це не нормально! Мені двадцять один, а їй лише чотирндцять! Я не педофіл. Ні..Чорт! Що ж мені робити? Як же мені бути?" — думав він весь час, поки відповідь сама не знайшла його, вдарившись в нього раптовою думкою, які зазвичай приходять посеред ночі. "Їй скоро шістнадцять, а це означає, що я покину її і мені більше не прийдеться думати про це і вирішувати цю дивну ситуацію" — ця думка спочатку заспокоїла його, обволокла бісовську душу м'якою ковдрою, але потім з неї почали виростати гострі шипи, котрі пронзали її різким і зупиняючим серце, болем. І цей біль кричав "Я покину її! Я більше її не побачу! Я не хочу цього! Я хочу бути з нею! Я хочу говорити з нею! Я хочу чути її! Я не хочу іти..я не хочу знову бути нікому не потрібним." І ці тривожні думки не дали йому заснути ні тоді, ні наступної ночі.. І навіть через рік вони його не відпустили. Він ходив з цими думками, винашував їх у собі, а вони росли і все кріпли, поки не стали сильніше за свого господаря і не зжерли його остаточно. І тоді він втратив себе. Він вже не міг насолоджуватися останнім роком, що в нього залишився, бо постійно думав про те, що це останній рік, коли він її бачить. І вона також про це знала і це добивало його остаточно, бо їй було..добре? Наче так.. Вона раділа, сміялась, а він лише підпитувався цією енергією, днем вдавав, що в нього все нормально, а вночі не пророняв і слезинки, бо просто не було вже сил на це. Він просто лежав і дивився у стелю, уявляючи їх останній день разом і розуміючи те, що він не буде особливим. Він просто піде. Вона його забуде. А він буде пам'ятати її завжди.
Але раптом ці думки вщухли одним сонячним ранком. Аваддон прокинувся раніше за Беттані і дивлячись на її заспане лице, темні круги під очами від вимотуюючих уроків, розпатлане волосся від того, що вона завжди ворочиться уві сні, на її дивну позу, в котрій вона завжди спить, його осяяло: "Ці пів року що нам залишилось я хочу оточити її турботою на максимум того, що я можу, я хочу посправжньому їй відкритись, я хочу залишитись у її пам'яті не похмурим створінням, що димить як потяг і просто існує, а радісним, смішним і веселим демоном, що вміє по-справжньому кохати. І хай це кохання буде неправильним! Між нами всеодно нічого не може бути. Я демон, вона — людина. Мені двадцять один, їй — пятнадцять з половиною. Але..але якщо я нічого не скажу їй в останній день, буду корити себе за це все моє подальше життя, а нескінченність штука ой яка довга, а якщо скажу, то тягар нарешті впаде з моїх плечей, бо краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити нічого і корити себе за те, що все в твоєму житті могло бути інакше, якби ти роззявив пащу."
"Беттані вчора говорила щось про те, що сьогодні в неї повинно бути багато справ, а вже одинадцята..напевно треба розбудити її." З цими думками, він підвівся з крісла і, підійшовши до ліжка, присів на корточки і, прибравши прядку її волосся за вухо, тихо сказав:
— Просинайся, сонечко-о)
— Котра година? — так само тихо спитала сонним голосом дівчина.
— Вже одинадцята, я сам тільки прокинувся, а ти вчора казала, щось про те, що в тебе на сьогодні багато справ. А твої батьки, судячи з шуму, прокинулись вже давно. Там і сніданок вже готовий. Хочеш піду погляну, що там тобі приготували?
— Мг..) — м'яко посміхнулась Беттані, жмурячись від сонячних променів, що потрапляли їй на обличчя, але вже не гріли, бо на дворі стояв грудень.
— Добре, моє сонечко.
Демон акуратно відчинив двері і хотів було вже піти, коли його зупинило питання:
— Чому ти сьогодні такий добрий?
Але він не зміг на нього відповісти. Від частини тому, що не міг поки сказати їй правду, а брехати для нього було просто неприпустимо, а від частини тому, що знизу почувся голос матері, котрий ехом розлетівся по всьому дому:
— Рибка моя, ти вже прокинулась?
— Так мамо-о! — крикнула їй у відповідь дівчинка, щоб її було чутно.
— А з ким ти там розмовляєш?
— Та то я сама з собою! — відмахнулась вона і почала вставати, потираючи очі долонями.
Аваддон, так і не відповівши на питтаня, спустився униз і закурив. Він завжди йшов кудись, коли хотів курити, бо його сонечку це ніколи не подобалось, вона відчувала цей гидотний на її думку запах і завжди просила робити це десь в іншому місці. А так виходило, що він і їй не буде докучати і подивиться, що там в неї на сніданок. А на сніданок були подані ще гарячі, тільки зготовлені і такі ніжні сирники, политі згущеним молоком, солодкі сендвічі, один з арахісовим маслом, а інший з полуничним варенням і фруктовий чай з медом і лимоном.
"Треба буде моїм кухаркам сказати, хай теж мені таке на сніданок готують." — нюхаючи їжу і ніби відчуваючи її смак через запах, подумав він, але раптом його думки перекрила ледве чутна розмова батьків, які стурбовано про щось говорили. Відголоски слів і фраз долітали до його вух і лише тоді, коли він почув ім'я Беттані, вирішив підійти ближче.
— Джоел, я не знаю, що з нею коїться..— з тремтінням у голосі, казала мати, кусая пальці, поки тато нервово дивився у панорамне вікно, за яким бушувала завірюха, — вона постійно з кимось розмовляє..ну..ну добре я ще розумію коли вона дитиною була, але ж зараз..п'ятнадцять років, Джоел, а вона все розмовляє..
Тато довго мовчав, дивлячись кудись удалечінь, потім тяжко зітхнув і сказав:
— Добре. Давай так. Ми просто поспостерігаємо і якщо що, то я поговорю з нею, чи може..я не знаю, Матільда. Давай дивитись по ситуації. Ну розмовляє вона з кимось, хай собі розмовляє. Вчитись на відмінно це їй ніяк не заважає, тому..
— А якщо це психічна хвороба? В моєї бабусі була шизофренія, вона також спочатку просто з кимось розмовляла, а потім все. З'іхала з глузду остаточно. Моїй матері і мені пощастило, а їй може передався ген, відповідальний за цю хворобу, вона ж спадкова.. Може ми відвеземо її у лікарню, поки ще не пізно? Це дуже небезпечно.
— Давай не поспішати з висновками, просто почекай, якщо ситуація погіршиться, то я обіцяю, я зроблю все можливе, щоб їй стало краще, але подумай сама, якби вона чула якісь голоса в своїй голові, чи може бачила галюцинації, як це буває при такій хворобі, вона б нам не сказала?
— Сказала б мабуть..
— От і я тобі про це. Тому давай не робити з мухи слона, люба.
— Чо-орт..— хрипнув біс, — що ж я накоїв? Треба її попередити! — він вже злетів по сходах, пробіжав по коридору і почав відкривати двері, як щось зупинило його..він відсмикнув свою кігтясту руку від ручки від усвідомлення..
І це було найстрашніше усвідомлення того, що якщо він розкаже їй, вона може подумати, що він дійсно галюцинація і тоді він більше не зможе з нею розмовляти, бо вона буде уникати його: спеціально не брати з собою талісман, не говорити з ним, не дивитись йому в очі. І це буде не найгірше. Жахливіше цього може бути те, що вона почне приймати препарати, якщо лікарі будуть поганими, вона просто може зійти з розуму, бо її ще несформована психіка почне руйнуватись від розуміння того, що ніяке лікування не допомагає. Цього він боявся найбільше. І цей страх здійснився. Це був справжній закон Мьорфі..
І тоді пред ним встав вибір: він може попередити її про те, щоб вона з ним розмовляла не так часто і не так гучно, щоб не почули батьки і залишитись з нею у хороших відносинах, за умови, якщо він не стане розповідати про можливу шизофренію, або розказати їй і підозри батьків, і про те, що вони хочуть покласти її у лікарню. І тоді він втратить її назавжди, так і не сказавши їй головного.
Шкіра на переносиці зморшилась від зведених брів, бо вибір був дійсно складний: промовчати про можливу небезпеку, збрехати їй і залишитись для неї кимось близьким, або розповісти всю правду і втратити її назавжди.
І тоді у відлуннях своєї свідомості він вловив щось по-геніальному просте. І воно говорило: "Якщо я не можу зробити вибір, то хай вона сама зробить його. Якщо спитає, чому вона повинна менше зі мною говорити, тоді розкажу, а якщо ні — промовчу."
Це принесло Аваддону полегшення і він все ж відчинив двері, за якими стояло його сонечко у блідо-рожевому халаті. Голова її була замотана в рушник такого ж кольору, а на ногах були білі капці. У сніжному сяєві сонця, промені котрого потрапляли у кімнату через велике кругле вікно, вона виглядала просто божественно. І він не боявся цього слова. Вона була його ангелом. Він був готовий впасти перед нею на коліна і склонити свою грішну голову додолу, ставши праведним християнином, але він знав, що це просто неможливо. "Народився з іклами — живи хижаком" — вчив його батько. І хоч в той час захотілось ослухатись його: сховати зуби, вирвати кігті, зламати роги і відірвати собі хвіст, він знав, що в нього не вистачить сили духу, а ще знав, що його бісовське нутро нікуди не дінеться, навіть якщо змінити його оболонку..Але поки його мізки думали, тіло робило: він встав перед нею не коліна, ніжно взяв, ніби боячись розбити, її схожу на хрусталь, білосніжну руку і легенько приклав її тоненькі пальчики до своїх чорних губ. Серце заколотилось в його грудях як скажене, давно воно так не билось..подих його перехопило і знову він відчув щось дивне внизу свого живота. "Це напевно і відчувають інші, коли говорять "метелики в животі"..а мені подобається..." — думав він спочатку, але потім почав поступово усвідомлювати, що він взагалі робить. Його очі роспахнулись у дикому розумінні скаженості ситуації і він хотів було вже встати, але тут рука Беттані сама перемістилась на його скулу, а потім на повіко і врешті решт її пальці вплелись у його волосся, котре у формі тіні розліталось як язики полум'я, через ніжні пальці її руки. Він дивився на неї задравши голову, але потім і вона опустилась, бо її очі виявились на одному рівні з його бездонними білими зенками. Далі її рука, що була у волоссі, опустилась на його щоку, а до неї приєдналась друга..а далі...її гарячи губи прильнули до його лобу і ніжно чмокнули його. Тоді бісу здалося, що серце його зупинилось, груди більше не здіймаються, а мізки відключаються, втрачаючи над тілом контроль. Це був жах, паніка і ейфорія, котрі змішались в щось єдине. І в цьому хаосі почуттів йому хотілось бути вічність..
— Так що там на сніданок, Ав? — бархатним голосом, як ні в чому не бувало, спитала Беттані, все так само дивлячись прямо йому в душу.
— Я..я.. — демон заїкнувся і нервово продовжив чомусь писклявим голосом :— Т-там сирники зі згущеним м-молоком і сендвічі солодкі..— подумавши з пів секунди він додав :— а-а ще там чай фруктовий з лимоном і медом..ось хех) — цей смішок вирвався випадково і додав його образу ще більше зніяковілості.
— Яка смакота-а) — протянула вона співочим голосочком і чомусь продовжила сидіти з ним на підлозі, піджавши під себе ноги. Але тепер її погляд був напрямлен не на його очі, а кудись трохи нижче: на ймовірне місцезнаходження його губ.
Він розумів чого вона від нього хоче, але йому було так лячно від думки про те, що він може не так її зрозуміти, тому він вскочив на ноги під її супроводжуючий погляд і випалив:
— Тобі не можна зі мною багато і голосно розмовляти!
І тільки сказавши ці слова до нього дійшло: "В цій ситуації вони прозвучали дуже недоречно, враховуючи те, що в неї до мене теж щось..є? Чорт, який же я дурен, вона напевно почуває себе так паршиво!"
— Тобто.. я не це мав на увазі.. я..
— Чому? — шепітом спитала дівчина, підвівшись.
Її погляд став таким жалісним. Було таке враження, що вона от-от заплаче: брови вигнулись, куточки губ, котрі ще пів хвилини назад були приподняті в наївній посмішці, тепер опустились униз, а руки, що нещодавно тендітно торкалися його обличчя, тепер сжались одна з одною і прильнули до грудей.
Цього питання він боявся більше всього на світі. Воно, як госрий меч пронзило його серце, що і без того ледве трималось від такого перенавантаження. Він відвів очі всторону і тихо, боючись власних слів, сказав:
— Розумієш..тут така ситуація. Тільки перед тим як я скажу, я хочу, щоб ти мені пообіцяла, що не станеш мене уникати і будеш надалі вірити мені.
— Я не хочу давати обіцянок, котрих я не взмозі дотриматись..— так само тихо відповила дівчинка, продовжуючи сверлити його своїми зеленими очам.
Тяжко зітхнувши, Аваддон продовжив:
— Через те, що ти розмовляєш зі мною з самого дитинства не скриваючи цього, твої батьки думають, що в тебе шизофренія, котра була у твоєї прабабусі по лінії матері і могла спадково тобі передатись. Вони прийняли рішення, що якщо ти їм скажешь, що бачиш чи чуєш когось, кого на самому ділі не має, то ти їм розкажеш і вони повезуть тебе у лікарню, щоб вже на цій стадії почати лікування.
Очі дівчинки розширились, брови піднялись угору і вона зробила маленький крок назад. Помітивши це, біс поспішив сказати щось у своє виправдання:
— Але я тебе завіряю! Беттані! Сонечко моє, я реальний, просто бачиш мене лише ти! — демон зробив шаг у сторону дівчинки.
— Не підходь. Стій де стоїш!
— Не кричи, я благаю тебе..
— І чому я взагалі вірила тобі все своє життя? — ніби сама до себе заговорила вона, повернувшись до Аваддона спиною, але в туж секунду розвернулась до нього лицем, — може я і справді хвора. Може ти і справді лише плід моєї хворої свідомості?
— Я можу довести, що це не так! Я прошу тебе, тільки не йди від мене, не уникай мене..— біс знову впав на коліна і підповз до ніг дівчини, — тільки не залишай мене одного..я благаю тебе.
— Доведи, а потім подивимось. — строго відрізала вона, вирвавши свої ноги з лап демона.
Той одразу ж підскочив і рванув до старого LP-програвача, включивши його. В ту ж секунду почувся голос матері:
— Беттані, ти навіщо включила програвач? Якщо ти вже прокинулась, то іди їш! Скільки валятись можна?!
— Вона почула! Бачиш?!
— Може він заїв..доведии ще яким-небудь чином. Зараз спускаюсь, ма-ам! І вимкни його! — прикрикнула вона Аваддону.
Той слухняно прибрав картридж з голкою, підбіг до стелажу з книжками і став скидувати їх на підлогу, створюючи шум, котрий точно мав почути батько, сидівший прямісінко під ними, у вітальні на дивані.
— Беттані, що там в тебе коїться?! Мати ж сказала йти їсти!
— Та я тут книги вронила! Вже біжу-у! Ну добре..але в лікарню я все ж поїду, може мені дійсно могла передатись шизофренія, просто вона поки не виявляла себе належним чином.. — вона подивилась на нього мигцем, одразу ж відвівши погляд в інший бік.
Аваддону все одразу стало зрозуміло. "Не вірить..Очі ніколи не брешуть. Не брешуть.." Але подавати погляду не став, щоб не погіршити ситуацію ще більше.
— Добре. Це правильне рішення, Бетт. Це дуже правильне рішення. — сказав він, а на думці було лише одне: "Скажи мені правду..скажи! Скажи, що не віриш! Скажи, що вважаєш себе божевільною! Я доведу тобі, що я реальний. Всими силами!", але він тримав себе у руках і лише міцніше сжав кулаки і стиснув щелепу
Вона мовчки покинула кімнату, знову залишивши його один на один зі своїми думками. І вони охоче користувалися такими моментами, починаючи принижувати його ідеї, руйнувати його плани, гвалтувати його душу. Ось і зараз був такий момент. Темна пелена опустилась на його очі і він опинився вже в знайомому йому місці: темна кімната з однією невеликою лампочкою над його головою. Він знав, що буде далі. Сценарій завжди був однаковий. Різні були лиш способи приніження і слова, котрі казало воно..Воно виглядало так само як і він сам, але воно було краще. Воно було краще його у всьому: стиль, к котрому завжди прагнув Аваддон, повага, погляд, тіло, мислення. Воно ніколи не казало свого імені, називалося лише кращою версією його. Воно завжди било його, говорячи де і вчому він провинився за день. Воно ніби підбивало підсумки прожитого ним дня. І завжди щось було не так: "Сьогодні ти знову зірвався!" — удар. "Ти ніщо!" — удар. "Ти тягар!" — удар. "Розплакався перед бабою — слабак!" — знову удар. Воно било його як морально: по наболівшому, так і фізично — по ребрах, обличчу, животу, воно ламало йому ноги і руки, виривало крила і ламало роги, поки він валявся на холодній підлозі тієї кімнати, хоч і тільки у своїй свідомості. Спочатку він намагався дати відсіч йому, але від цього відгрібав ще сильніше, тому врешті решт сдався і просто терпів знущання свого ж розуму над самим собою. І як би прикро і боляче йому не було, він розумів: воно праве..воно завжди знало де він помилився і вказувало на ці помилки, говорячи як він мав вчини в цій ситуації правильно. В кінці воно завжди казало: "Якщо ти будеш робити так, як я скажу, станеш мною." І тоді в його голові починало боротись між собою ще дві особистості: одна говорила, що це безглуздя і якщо він стане цим, то він перетвориться на монстра, втратить здраву частину себе, а інша перебивала першу і твердила своє: а ти сам хіба не хочеш стати таким? Ти ж і створив цього монстра як ідеала себе, ти хочеш, щоб тебе поважали, ти хочеш, щоб твоє слово хоч щось значило, ти хочеш мати контроль над іншими. І вони обоє були праві. Він не хотів ставати монстром, але так само не хотів того, щоб його принижували інші. Для нього був важливий авторитет і контроль, але через свою слабкість він просто не міг зробити комусь боляче, або образити когось. Його мати завжди казала: "Ніколи не відповідай злом на зло, бо тоді злу не буде кінця." І він завжди виконував її останнью волю, хоч і знав, що в кінці кінців колись більше не зможе утримувати цього скаженого звіра в собі. І щоб цей звір не знищив його, він іноді випускав його на свободу, він вбивав взагалі незнайомих йому демонів, чортів і бісів, заспокоюючи себе тим, що "мати говорила про близьких, а їх в мене немає..крім Арабель. Їй я ніколи на вчиню зла."
Він винашував це щось зі свідомого дитинства: в нього не було друзів, не враховуючи Арабель, але вона була дівчинкою, до того ж не його рангу, тому спілкувались вони рідко, а йому не вистачало чоловічої уваги і компанії, бо батьку було начхати на нього, а сидячи під замком у палаці, де ти єдина дитина, друзів не знайдеш. Тоді і з'явилося воно. Спочатку воно з ним просто говорило, біс щось розповідав своєму уявному другу, навіть не підозрюючи у що це може перетворитись. І ось, йому вже двадцять один рік, але його досі мучить його альтер-его, так само, як коли йому було тринадцять..
Ось і тепер, знову занурившись у свою свідомість він потрапив до нього. Воно вийшло під саму лампу, як робило це завжди. Руки його були за спиною і воно росходжувало перед Аваддоном туди-сюди, надменно зиркаючи на нього зверху вниз:
— Бачиш, що ти накоїв? — по-батьківському суворо спитало воно.
— Бачу..— зітхнув демон.
— Тепер вона боїться тебе. І в цьому винен лише ти! Ти! — воно притягнуло Аваддона за грудки і зазирнуло в його очі з такою ненавистю і огидою, що бісу захотілося вдарити самого себе.
— Але ж..
— Що?! Але ж що?
— Що я мав відповісти? Збрехати їй і винити себе за це все життя? А якщо в неї і вправду може виявитись шизофренія? На мою думку це було розумно. Всі від цієї ситуації залишаються в плюсі.
— В якму ще плюсі, падаль?! Ти розумієш, що тепер ти для неї лише галюцинація? Вона не вірить тобі і більше не повірить ні одному твому доказу, наскільки б правдоподібним він не був!
— Тоді що зробив би ти?! — демон озвірів і вирвався з хватки альтер-его, кинувши його на підлогу, — що зробив би наш геній?!
— Ах ти сукин син. Ну я тобі зараз покажу! — воно підвелося і накинулося на демона, перекинувши його на підлогу, сіло на нього і почало душити, — я б не вів себе як ганчірка, об котру кожний може витерати свої соплі! Не вставав би на коліна, не приклонявся людині! Звичайній смертній дівчинці! Я б твердо пояснив всю цю ситуацію, підбираючи правильні слова! А якщо ти ще раз посмієш на мене напасти..
— То що..?) — вже хриплим голосом з легкою посмішкою на обличчі спитав Аваддон, — тебе не існує, ти лише плід моєї уяви, ти не зможеш вбити мене. Це ти ніщо, це ти слабак і падаль, принижуюча інших задля задоволення, — його голос все кріпщав, а хватка альтер-ега слабшала, — я ніколи не стану таким як ти! Досить з мене твоїх знущань!
— Це ми ще побачимо)
Ноги підкосились і демон впав на коліна, зігнувшись навпіл. Пелена потихеньку сповзала і він знову почав бачити денне світло.
— Невже це все..? — спитав біс ніби хтось міг відповісти на це питання.
Оглянувшись по сторонах і так і не знайшовши відповіді, демон спустився на кухню, щоб послухати, що скаже Беттані батькам. Як вона буде просити їх відвезти її у лікарню. Вона розкаже про нього, чи видумає якусь ситуацію, при якій батькам доведеться перевірити її на наявність захворювання? А може вона поступить по розумному і..
— Мам.
— М?
— Мені тут у школі задали проект. Сімейне дерево короче треба зробити на великому ватмані. І мені потрібна твоя допомога.
— А що треба зробити?
— Робити нічого не треба, мені просто потрібна інформація про далеких родичів. Бабусь і дідусів, я пам'ятаю, що тіток і дядь в мене не має, якщо мені не зраджує пам'ять, а ось про прабабусю мені б було цікаво послухати. Ким вона була? Як жила?... Може хвороби були якісь?..
Демон стояв за стіною і підслуховував. І його щастя росло з кожним її словом. "Так, вона поступила по-розумному! Оце моя дівчинка!" А ще йому було так приємно від того, що вона не розказала про нього, а значить все ж таки повірила йому.
— Ну..твоя прабабуся взагалі була дуже цікавою людиною. З ней і почалась ера багатства нашої родини. В неї був свій бізнес, котрий передавався з покоління в покоління і тільки дівчатам. Зараз цим бізнесом володію я, а потім я передам його тобі, коли зрозумію, що ти готова і дійсно хочеш цього.
— Ого як круто, чому ти мені про це не розповідала? Обов'язково напишу про це, коли буду робити проект!
— Не розповідала, бо тоді прийшлось би розказати і про те, що твоя прабабуся була хвора на шизофренію, тому моїй мамі — твоїй бабусі, прийшлось керувати складним процесом вже у сімнадцять років. Складно тоді було, але моя мама не сдалась і зробила все так, як того хотіла її мати: довела бізнес і фірму до досконалості. Тепер ми можемо керувати всим віддалено і приїжджати у головний офіс нашої компанії лише за великої потреби.
— Все це звісно дуже круто, але ж я чула, що така хвороба, котра була в моєї прабабусі передається спадково і якщо ні моя бабуся, ні ти нею не хворієш, то це можу бути я?
— Так.
— Тоді, може ми сьогодні поїдемо до доктора і обстежимо мене?
— Добре, моя рибка, тато запише тебе на прийом до кращих спеціалістів, тільки не переживай. Срес — це завжди погано.
Цього було достатньо для Аваддона, тому він покинув цю бесіду, поки Беттані не дізналась, що він також був таємним її учасником. Через хвилин п'ять вона і сама прийшла в кімнату, вже у прозорому фіолетовому топі з горлом і принтами китайського дракону в обтяжку, під яким був черний бюстгалтер, чорних широких брюках і такого ж кольору чоботях на масивному каблуці. У вухах були серебрені сережки-цепочки на кінці котрих були загостренні конуси, а на шиї масивна цепочка також серебристого кольору. Її пишне кучеряве волосся, було гарно укладено, а її зелені очі прикрашали великі, від туші, вії.
— Ти просто прекрасна Mon amour) — біс підійшов ближче і поцілував дівчині руку, — що ти сказала батькам? Ми зараз їдемо в лікарню?
— Я розпитала маму про прабабусю і попросила записати мене до лікаря. — шепітнула вона, — так, ми їдемо зараз.
— А про мене нічого не казала? — вдаючи бовдура, не вгамомувався біс.
— Ні. Тести скажуть є в мене шизофренія чи немає, ось тоді і дізнаємось галюцинація ти, чи ні.
— Я гарантую тобі на сто відсотків, що я реальний.
— Дізнаємось це через годину. Пішли.
— Амулет спочатку візьми. — демон простягнув їй кристал.
Дівчинка поклала його в шкіряну сумочку фіолотового кольору і спустившись униз, накинула шубу, вийшовши з батьками і Аваддоном на вулицю, випускаючи клуби гарячого пару в морозне повітря недільного дня. На цей раз автомобіль вів батько дівчини. Всю дорогу демон відчував дике напруження Беттані. Він і сам почував себе не дуже добре. "А якщо в неї виявлять ген, котрий буде відповідати за це захворювання? Тоді вона точно подумає, що я галюцинація. І тоді все. Їй вже ніхто не доведе, що наявність цього гена може і не спровакувати хворобу..Добре..хай буде, що буде." — думав він, коли вони вже паркувались перед психіатрічною лікарнею.
— Не хвилюйся, рибка моя, з тобою просто поговорить лікар-психіатр і скаже точно чи все в нас в порядку.
— Добре. — поглядуючи на Аваддона відповіла дівчина.
— Я з тобою, сонечко моє. — біс погладив її по шовковистому волоссю і прослідував за сім'єю.
Зайшовши в цю установу, демон очікував побачити сірі кафельні плитки повсюду, тріщини на стінах, мигаючі лампи дратуючого синювато-білого кольору і почути запах хлорки, але ні. Батько Беттані і справді постарався над вибіром лікарні для доньки: В приміщені царювала домашня і добродушна атмосфера, що навіювала спокій. Все дійсно було в кафельних плитках, але вони були білосніжні, лампи були приємного теплого відтінку, а на стінах були веселі наліпки з різними героями книг і мультфільмів. Пахло там квітами і чимось солодким. У залі очікування були дивани і крясла з м'якими подушками, телевізори по боках, по котрим розповідали щось про дику природу, а в кінці ресепшн, до якого і підійшла родина, перед цим надягнувши бахіли, щоб не нести бруд з вулиці далі і здавши верхній одяг у гардероб, бо в приміщенні було тепло.
— Добрий день, нам до Остапа Григоровича на 12:00.
— Добрий-добрий. Прізвище будь ласка.
І поки батьки розбирались з записом, Беттані з Аваддоном присіли на синенький диванчик і почали дивитись телевізор.
— А добре тут. Думаю в таких клініках дійсно допомагають хворим, а не роблять ще гірше.
У знак погодження, дівчина лише легко, як би ненароком кивнула головою, тяжко зітхнувши і закривши очі рукою. Вона не посміхалась. Її руки, як і все тіло било дрібним тремтінням. Вона явно була дуже схвильована. І Аваддон прекрасно розумів чому. Тоді він і сам сумнівався в своїй рельності.
— Беттані?
— Я. — встрепенулась вона.
У залі очікування стояв лікар років п'ятидесяти в білому медичному халаті. В нього була маленька сива борідка і круглі окуляри на носу. "Типічний док." — подумав біс.
— Оо, які люди, Міха, привіт! А я думаю прізвище пацієнтки якесь знайоме, а це тут твоя донечка.
— Привіт, Остапе. Та спеціально до тебе і записався, ти людина перевірена часом. Це мій друг дитинства. — представив тато Беттані доктора-психіатора.
— Привіт, Беттані) Як пройшов твій сьогоднішній день? — доктор повів її по коридору, дівчинка обернулася.
Батьки, подумавші, що вона дивиться на них, кивнули головами у знак підтримки, але вона дивилась не на них, а на Аваддона і її очі говорили лише одне: "Сподіваюсь ти не брешеш і я повністю здорова."
— Я буду тут. — демон цінував особисті кордони, тож вирішив дати Беттані можливість поговорити з доктором віч на віч.
Її не було пів години. Але навіть ці тридцять нещасних хвилин тягнулись зрадницьки довго. Час ніби перестав бути на його стороні. Від хвилювання він розходжував по всій залі, намагався дивитись телевізор, але всі його думки повертались до його сонечка: "Як вона там? Щось розповіла про мене? Чи виявили той ген, чи може простих тестів буде достатньо? Може я потрібен їй зараз?"
І ось, зробивши вже триста сімдесят шостий круг по очікувальній залі, він нарешті почув заповітне відмикання дверей і кроки двоїх людей. Один з них йошов впевнено, а інший чимось прибадьорений просто прискакував за ним.
— Ну що я можу сказати? По тестах все нормально, але нам повинен стовідсотковий результат, бо цю хворобу треба виявляти ще в зародку. Тому ми зараз швиденько проведемо Нейротест і тоді я точно скажу є в цієї прекрасної дами ця жахлива хвороба, чи немає. Я вже взяв кров з пальчика, зараз віднесу її в спеціальну лабораторію і результати скажу через хвилин двадцять.
— Добре. — в один голос сказали всі.
— Я ж казав) Все в тебе буде добре. — демон погладив Беттані по волосах, ледве стримуючи бажання обійняти і розцілувати.
Всі знову присіли на диванчик, Аваддон сів поруч з дівчиною і поклав свою руку на її, уважно дивлячись у її бездоні зелені очі. Тепер вони виражали радість і подяку. Біс так і не зрозумів чи то йому за те, що не брехав, чи то доктору, котрий дав надію. Він, до речі, повернувся через двадцять хвилин, як і обіцяв. Але вже без тієї іскри в очах..тепер вони виражали лише жаль.
— В мене не дуже гарні новини..
Після цих слів демон ніби випав з реальності. В ушах задзвеніло, а серце наче перестало битись. До нього долітали лиш відголоски фраз.
— Ген, що відповідає за захворювання у вас є. Але не хвилюйтесь, це не означає, що хвороба якимось чином себе проявить. Вірогідність низка. Але ризик є. Брехати не буду. Хоча, можу запевнити, по тим тестам, що я провів, Беттані абсолютно здорова. Якщо бажаєте, ми можемо покласти її до нас на обстеження, щоб мої колеги провели ще деякі тести і ми вже точно сказали буде активний цей ген, чи ні, — бачачи сум'яття на обличчах родини док додав :— я розумію, це складне питання, тому ви можете подумати. У вас буде пів години, потім ви повинні будите дати мені остаточну відповідь.
— Добре..— першим подав голос голова сімейства.
Демон тут же і осів. Він повільно повернув свою голову до дівчини. Він не уявляв, що зараз коїться в її голові, коли навіть в нього тепер там просто хаос.
— Бетті, я..просто повір мені. Як я можу довести тобі ще? Проси все що завгодно, я благаю тебе, тільки не лишай мене..— він присів перед нею навпочіпки, погладжуючи її руку, котра знесилено лежала на її нозі.
Нарешті перевівши погляд на Аваддона, вона ледве ворохнула пальцями ніби сказавши "облиш поки мене." І як би це не було дивно, біса це порадувало. Вона просто попросила дати їй подумати. Вона не кричала, не жахалася його, вона просто зараз була у сумнівах.
— Рибка моя, я не думаю, що нам є про що хвилюватись, доктор сказав, що скоріше за всього, якщо цей ген досі не проявив себе, то він і не проявить, але всеж таки, я вважаю, що треба перестрахуватись і пройти повне обстеження.
— Я згоден з мамою.
— Добре..— відчуджено відповіла Беттані.
— Зараз тоді, я все обговор з Остапом Григоривечем і ми поїдемо за твоїми речами. Напиши поки мені перелік речей, що треба взяти. На, телефон. В замітках, ага.
Вона прийняла гаджет у тремтячі руки і такими ж пальцями почала набирати текст. Від стресу біс закурив. Прямісінько біля неї. Він знав, що зараз їй буде всеодно, а бути з нею поруч було необхідно не дивлячись ні на що. Після п'яти хвилин очікування батька, він вийшов з лікарем і взявши дружину під лікоть, забрав телефон і сказавши "Ми з мамою скоро будемо" , покинув клініку.
— Ходімо, Беттані, я покажу тобі кімнату, ти будеш жити одна, в тебе буде власна ванна кімната з усіма зручностями, не переживай тільки. Пам'ятай, що ти не хвора. Цей ген не активен поки, а нам просто треба перевірити чи буде він активен коли-небудь.
— А якщо буде..?
— Це добре, що ти розглядаєш і цей варіант.
— Сподіваючись на краще, очікуй найгірше.
— Дуже правильні слова. Але не думаю, що тобі є за що хвилюватись, навіть якщо виявиться, що ген може спровакувати початок хвороби, все це можна стримувати спецальними ліками.
— Стримувати? Тобто шизофренія не лікується повністю?
— На жаль ні..але це зовсім не означає те, що ти не зможеш бути як усі. Ти зможеш навчатись далі, ти зможеш працювати і контактувати з іншими як і звичайна людина. Але все це буде в тебе, якщо ти будеш приймати правильну дозировку правильних препаратів. Хоча, повторюсь ще раз, судячи с тестів серйозних відхилень в тебе немає.
— Але вони все ж є?
— Ну, хех, ми всі в тому чи іншому степіні ненормальні. Наш мозок дуже цікава річ. Він сам собі сторонній спостерігач, вчитель і учень. Я притримуюсь думки, що ми ніколи його не вивчимо повністю, бо наш прогрес у різних галузях науки зростає з геометричною прогресією, а з ним і прогрес нашого мозку. І він у кожного різний. Кожен сам для себе придумує, ну наприклд, методи запам'ятовування інформації, чи сприймання цього світу. Кожен мозок працює по-своєму і вивчити кожен просто неможливо. А ось, до речі, і твоя кімната.
Всі троє пройшли у невеличку, але доволі затишну кімнатку з одним, доволі зручним ліжком, маленьким письмовим столом, за яким стояла настольна лампа білого кольору і годинник. Біля столу стояло ортопедичне крісло. І все це знаходились прямісінько навпроти великого вікна, вид з якого виходив на білосніжні засніжені рівнини. З меблів у кімнаті це було не все: також там були вішалка для верхнього одягу, дерев'яна тумба біля ліжка і великика шафа для особистих речей, що займала всю стіну. Повернувши голову направо, Аваддон побачив двері, за якими, як він і припускав, була ванна кімната з туалетом і душем у ній.
— Облаштовуйся поки тут, а я піду до лікарів, які завтра будуть проводити повний аналіз цього гена.
— А скільки я буду тут перебувати?
— Це залежить від того, який буде результат тетсу. Тож, як мінімум тобі сьогодні треба буде переночувати тут, а завтра ми вже будемо вирішувати, виписувати тебе, чи ні. Якщо все буде добре, тоді у понеділок в обід ти вже будеш вільна..
— А якщо ні?
— А якщо ні, то тоді треба буде, щоб ти затрималась хоча б на два тижня, щоб ми подивились як на тебе діють ліки. Якщо все буде добре, тоді випишемо тебе за умови, що ти будеш обстежуватись у нас кожен місяць, якщо ліки не підійдуть, будемо підбирати правильні до тих пір, поки не знайдемо твої.
— Добре..— тяжко зітхнула вона.
— Якщо щось буде потрібно, то натисни на ту кнопочку і до тебе підійде медсестра. А якщо буду потрібен саме я, то просто скажи їй, щоб покликала Остапа Григоровича.
— Добре. — дівчина натягнуто посміхнулась і присіла на ліжко під кроки психіатора, що з кожною секундою все віддалялись і віддалялись, поки не перетворились на звичайне відлуння пустих коридорів психіатричної клініки.
Беттані зачинила двері і підійшла до вікна.
— Ти не хочеш поговорити?
— Не зараз. Мені треба подумати. Коли я буду готова, я скажу тобі.
— Добре, сонечко. Я завжди вислухаю і підтримаю тебе.
— Дякую. — відрізала дівчина, продовжуючи дивитись на сніговий пейзаж, намальований самою природою.
Аваддон розумів, що скоріше за всього вона зараз не любується цим творінням матінки всього живого на світі, а копається в своїй голові у пошуках відповідей на сотні тисяч питань, котрі за один день нахлинули на неї разом. А ще він знав, що в неї не було відповіді не на одне з них. Тепер вона не була впевнена ні в чому і це завдавало йому дикого болю, котрий розривав і його серце, коли він дивився у її потускнілі очі, котрі ще годину тому палали від подарованої, як тепер з'ясувалося даремно, надії.
Він знав, що ніч розв'яже її язик і розпутає її думки і він допоможе ночі у цьому. Залишилось тільки дочекатись її. Біс знав, що буде їй говорити. Цей діалог він прокручував у себе в голові вже рік. І ось сьогоднішна ніч повинна була стати тією самою. Вона мала вирішити подальшу його долю. Ця ніч повинна стати терапією для них обох і демон був готовий нарешті поговорити по душам. І лише одне хвилювало його: "Чи буде вона потім дивитись на нього як на сонце, якщо він покаже свої темні сторони?"
Годинну мовчанку розірвало відчинення дверей палати. Це були батьки Беттані, котрі привезли речі і забрали з гардеробу шубу.
— Рибка моя, це ми. — тепло привіталася мати дівчини.
Та лиш поглянула на них, прийнявши сумки з їхніх рук, котрі поставила перед шафою, почавши розкладувати по поличках.
— А тут нічого так. Одразу видно робили на совість. — похвалив кімнату батько, навідавшись у туалет.
— Мг.. — угукнула, занурена у себе, Беттані.
— Сонечко, все буде добре. Нам треба вже їхати, ти дзвони якщо що. Ми приїдемо завтра о десятій годині.
— Добре. — вона підійшла до матері, обійнявши її, — і не називай мене так..— подумавши, вона буркнула :— тинеін..
— Що? — нічого не зрозумівши перепитала мати.
— Нічого. — Беттані чмокнула батьків і проводила їх трохи по коридору.
"Ти не він" — ось що вона сказала. Як же Аваддону було приємно від цих слів: вона вірила в його реальність, хоч і через призму сумнівів, вона захистила його, їй подобалось, коли він так її називав, тому не дозволяла називати себе так комусь іншому. "Може вона вже давно здогадалась, що я..сьогодні вночі і з'ясую"
— Я пішла на обід. Ти зі мною? — заглянувши у кімнату, питально нахилила голову дівчинка.
Очі демона заблестіли, він підскочив з ліжка і застрибав на носочках, хлопаючи у долоні, як маленька дитина, котрій сказали, що сьогодні вона їде у Діснейленд.
— Так! Так, з тобою, моє сонечко!
Вона м'яко посміхнулась і дочекавшись, поки Аваддон вийде, зачинила двері палати. Вони йшли по добре освітленому коридору через уйму дверей, поки не повернули наліво, потрапивши у їдальню, де сиділо вже з десяток людей. Вони всі повернули свої голови у бік дівчинки і продовжували сверлити її своїм поглядом весь час. Це дуже не подобалось Беттані і Аваддон це відчував. Вона вся зіщулилась, не взмозі проковтнути і шматочка тієї їжі, що їй дали. Біс більше не міг дивитись на таке знущання. Його і самого дуже дратувало, коли на нього просто так пялились.
Дика лють розпирала його тіло. Перед очами стало багряно червоно, демон ошкірився, вставши зі стула, він по-звіриному встав на чотири кінцівки і, відкривши рота, показав зуби, що могли запросто розірвати людське м'ясо, бо для біса вони і були просто шматом живого фаршу.
— Же-ерти-и! — не своїм голосом завопив гортанно він, перевертаючи стільці, що стояли в нього на шляху, — я розі-ірву-у їх для тебе-е!
Люди, що нещодавно сиділи за загальним столом і зі зневагою дивились на його сонечко, уявивши себе дикими корольями цього світу, тепер вставали один за одним, не розуміючи що коїться, не бачачи небезпеку, але відчуваючи її всім своїм нутром.
— Що це за чортівня..? — наважився заговорити хлопець років вісімнадцяти.
— Чортівня-я-я та-ак! — загорланив демон і кинувся на нього.
В польоті він уявляв як буде рвати цю падаль на шматки, як його тепла кров буде стікати з рота біса, як його сердце, що все ще буде битися і пульсувати в його кігтястих руках, буде піднесене його сонечку на блюдечку із золотою облямівкою в знак того, що він готовий вбити кого завгодно заради неї. Він вже майже дістався горлянки цього виродка, коли..все зупинилось...
Ні. Не все. Тільки він. Демон спочатку сторопів, не розуміючи як він міг просто зависнути в польоті, коли всі інши могли ворушитись, але повернувши голову у бік Беттані йому все стало зрозуміло: це вона його зупинила. Її погляд був напрямлен саме на нього і він казав "Якщо посмієш доторкнутись до нього, я просто знищу тебе" і Аваддон розумів, що цей погляд не брехав. "Наскільки ж вона сильна, що змогла зупинити його силою своєї думки.." — подумав він, але побачивши її очі, що починали закатуватись, здався сам.
Беттані непритомніла і цей момент був у нього як у сповільнені. В ту ж секунду він підбіг до ней, коли її голова вже майже торкнулась кафельної плитки, і, наскільи це було можливо, м'яко поклав її на підлогу, підклавши під неї руку.
— Покличте лікаря!
— Тут дівчинка знепритомніла!
— Допоможіть!
Санітари віднесли його сонечко у палату, де вже був Остап Григорович.
— Що сталося?
— Не знаємо, вона просто встала і втратила свідомість.
— Це я винуватий.. — знаючи, що його всеодно не почують, винувато опустивши очі, відповів Аваддон.
— Подайте мені нашатирний спирт і ватку. Дякую.
Піднесений до носа, змочений у спирті, спонж, вивів Беттані у реальність.
— Лежи-лежи. Не вставай, все добре.
— Я..Що сталося..? — ледве ворочачи язиком, запитала дівчинка.
— Ти втратила свідомість. Таке буває, нічого страшного. Ти напевно перехвилювалась.
— Напевно..— з люттю в очах відповіла вона, дивлячись на Аваддона.
— Вибач..я
— Мені вже краще, Остап Григорович.
— Не так швидко, дитинко. Треба ще артеріальний тиск поміряти. Давай руку. Мг-г. Все в нормі. Добре, відпочивай. Стане гірше — тисни на кнопку.
— Добре.
Лікар вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Аваддон підійшов, до вже сидячої на ліжку Беттані і сів перед нею на підлогу, підклавши під себе ноги, і склонив голову додолу.
— Вибач. Вибач мене, будь ласка..
— Все нормально. Але більше так не роби.
— Я не можу. Правда не можу. Коли я бачу, що хтось завдає тобі болю чи викликає в тебе дискомфорт, я перестаю себе контролювати, я хочу вбивати. Я демон, в мене це звичайна потреба. Я стільки чортів повбивав, що тобі краще і не знати. Скільки ж крові я пролив? І тільки заради задоволення. А тут я не заради самоствердження кинувся на цього сукинуго виблюдка, а задля твого захисту. В мене ввімкнувся якийсь інстинкт захисту. Ніби хтось переключив мій нормальний стан на це..
— Поговоримо про це пізніше.
Підвівши свої очі до неї, він піднявся і відійшов до вікна.
— Як ти це зробила?
— Що саме?
— Зупинила мене.
— Не знаю. Я просто дуже розлютувалась на тебе. Я зосередилась на тобі і почала чути твої огидні і жорстокі бажання і..просто зупинила тебе.
— Просто неймовірно. Ніхто ще не зупиняв мене у приступі гніву, а ти робиш це вже вдруге. Але якщо так продовжиться і надалі я більше не зможу стримуватись. Мені треба на комусь випустити пар. Якщо я не знищу когось, то ця руйнівна сила знищить мене.
— Я розумію, але.
— Нема ніякого але! Хочеш ти цього, або ні, я буду вбивати! Ніхто мені не завадить!....Що я верзу..? Чорт. Ні...ні!
— Що з тобою коїться..?
— Воно бере контроль..воно бере..ЖЕ-ЕРТИ-И-И!
Біс не розумів, що робить. Наче щось відкинуло його від контролера і встало за пульт замість нього. Він вже не був собою. Те, що виглядало точнісінько як він, кинулося на дівча. "Ні! Тільки не її! Зупинись!"
— Ні, — Беттані навіть не ворохнулась, — сядь.
Демон зупинився і трохи прийшовши в себе, вдарив себе по обличчю, впавши на підлогу. Він боровся зі своїм тілом. Він падав і вставав, він кричав і скулив, він вигинався і безсильно валявся на підлозі, поки дівча сиділо на ліжку і байдуже дивилась на це.
— Дихай рівно. — спокійно говорила вона.
— Що ти в біса робиш, падаль?! Зжери цю нещасну дівку і покінчи цю безглузду борьбу!
— Закрий свого рота! Я не дам..— біс жалісливо подивився на Беттані, його погляд змінився на злий, — я не дам її в образу! — через силу він ледве підвівся на руки, через півхвилини вставши вже повністю.
— Ми ще повернемось до цього, падаль! — голосом програвшого сказав демон і знепритомнів і сам.
Останнє, що він бачив, це те, як Беттані просто відвернулась в іншу сторону, лігши в ліжко і накрившись ковдрою. А останнє про що він подумав було "Чому вона не допомогла?", а щось інше відповіло: "Бо їй начхати!"
— Ав..Ав! Просинайся!
— М-м..
— Давай руку, ось так. Аккуратно. Сідай сюди. Лягай.
Він слідував усім її наказам.
— Мені погано..
— Я знаю. — з цими словами вона легенько погладила його по лобу, куди потім прильнули її губи.
— Боляче..
— Де?
— Всюди-и..— біс тяжко задихав, ворочачись у ліжку.
Він марив весь вечір, поки все його тіло ломило, а голова горіла від жару. Він розумів, що Беттані тут нічого не вдіє, і все, що вона могла для нього зробити, це бути поруч. І вона була. Погладжувала його спину, підтримувала його словами, втішала поцілунками. А він був наче у вакуумі, де був тільки він один. Все здавалось йому тиким нереальним. Пару разів він приходив до тями, але одразу ж занурювався у повну пітьму, в котрій був лише він і його думки, страхи, невдачі, пороки і гріхи.
Коли він повністю отямився, Беттані в кімнаті не було, а за вікном вже включили ліхтарі, котрі сліпили його, поки не звикші до світла, очі.
— Бетт...Бетті. — вже гучніше, але ніякої відповіді, — чо-орт..котра година? — він підійшов до настільного годинника, котрий показував !8:45.
"Вона напевно на вечері. Пройдусь до їдальні." І він правий: заглянувши в простору залу, він здивувався побаченому. Його сонечко сиділо за одним столом разом з тими, хто ще нещодавно дивився на неї, як на покидька суспільства. Вони всі посміювлись, розповідаючи Беттані якісь історії. Злитись у Аваддона просто не було сил, тому він тільки зітхнув і пішов назад.
Беттані повернулась через годину:
— О, ти вже прокинувся? Дай голову спробую) — вона піднесла свою руку до його лоба, але він не збирався нахилятись.
— Чому так довго?
— О, там нам телик увімкнули, а там така цікава передача про звіряток була, тому я і вирішила подивитись. — вона все ще тримала руку у повітрі.
Демон нахилився.
— Жар спав, це добре. А взагалі як ти себе почуваєш?
— Чому ти не допомогла мені тоді, коли я валявся на підлозі не взмозі піднятись? — питанням на питання відповів біс.
— Тому що в мене самої сил не було. Як я мала тобі допомогти?
"Вона права. Вона просто людина. Я сам мав побороти його, але не впевнений в тому, що воно не повернеться ще раз." — подумав він.
— Добре. Ти права.
— Ти там щось говорив про вбивства. Якщо хочеш продовжити цю тему, то я тебе вислухаю.
— Тоді присядемо?
Вони сіли на ліжко і Аваддон почав. Ніч дійсно допомагає нам говорити те, чого б ми не сказали днем. Ми при сонячному і місячному сяйві — це дві різні особистості. Ніч ніби знімає з нас ті маски, котрі ми носили увесь день, показуючи нас в первозданній чистоті, тими кими ми є насправді. Ніч розкриває нас зовсім з іншої сторони. Ми стаємо більш відкритими, чесними і відвертими. Здається навіть час вночі тече якось по-іншому і все стає не таким, яким воно здавалось нам зранку. Художників чи поєтів саме у цей час відвідує натхнення і вони починають творити. Напевно це зв'язано з тим, що вночі тебе ніхто не відволікає, не кличе на перекур, чи випити чашечку кави, не дзвонить телефон і не приходять повідомлення, не шумлять машини за вікном. Все так тихо. На тебе ніхто не дивиться, про тебе ніхто не думає і ти можеш бути самим собою. Ось і Аваддон зараз був самим собою. Навіть не дивлячись на те, що ще була не ніч. Просто було темно. Саме темрява заспокоює нас, бо тоді нам не страшно, що хтось посторонній побачить інших нас, а вдень все це освітлюється Сонцем, тому приходиться показувати іншим тих, кого вони хочуть бачити, говорити їм те, що вони хочуть чути. А темрява дає змогу сховатись від зайвих очей.
— Я хоч і був вже народжений в пеклі, згідно з Біблією, я падший ангел. А знаєш чому я пав?
— Чому?
— Мій гнів занапастив мене. Не зумівши впоратися зі своєю руйнівною силою я був викинут за ворота раю і скинут донизу. Все це звісно ваші метафори і ваша історія, але від частини це все ж правда. Я ношу ім'я того, хто був першим Аваддоном. Дослівно його ім'я перекладалось як "винищування". Він складався з чистої руйнівної енергії. І особливістю мого попередника було те, що він не розділяв всіх на праведників і грішних, він нищив усе. "Щоб створити щось нове, треба зруйнувати старе" — це був його заповіт, котрий тепер став моїм. Ніколи демони в пеклі не народжуються просто тому що. Я був посланий ним носити його величне ім'я, щоб наводити порядок у пеклі. Але..щось пішло не так. Я зазнався і знаєш..напевно я каюсь. Я дуже зазнався. Я маю велику силу. Дуже велику. Тоді я подумав, що це дуже круто і можна робити все, що захочеться. Я безсмертний і вбити мене можна тільки священною зброєю, але в пеклі її не так легко дістати, тому мені нічого було боятись. Я трощив і нищив. Вбивав і руйнував усе і усіх. Захоплення нових територій — це головна задача будь-якого правителя. У вас так само. Ви також вбиваєте, але наші війни не йдут у зрівняння з вашими. Ваші війни закінчуються, наші — не закінчуються ніколи.."Вбивай, якщо не хочеш, щоб вбили тебе" — це головне правило пекла. Ти можеш загинути там просто тому що косо глянув на якогось серйозного дядьку. Мене не чіпали ніколи, тому чіпав я. І все це переросло у щось інше, ніж просто вбивство заради виживання. Це вже було вбивство заради забави. Мені подобалось дивитись їм у очі, коли вони розуміли, що вмирають. Мені подобалось те, що я найсильніший. Але..з часом я зрозумів, що втрачаю себе..стаю монстром і я перестав. Я стримувався і це призвело до ще гірших наслідків. Я почав руйнувати сам себе. Моє ім'я, що мало принести мені повагу, принесло в моє життя лише те, що мене почали боятись настільки, що навіть бармени не могли поглянути мені у вічі. Я став для них тим, кого треба боятись як голодного звіра. Від мене пішла моя кохана і я залишився один. І в цьому був винен лише я. І сьогодні ти бачила ще один мій приступ, котрий побороти з кожним разом стає все складніше і складніше. Вбивство стало для мене як наркотик: отримуючи нову дозу, воно вимагало все більше і більше, а коли не отримало нічого, почало брати наді мною контроль. І я боюсь того, що одного разу просто не стримаю його. І вб'ю дорогу для мене людину.
— А що допомагало тобі стримувати це раніше?
— Моя кохана. Вона завжди заспокоювала мене. Прямісінько як ти сьогодні, коли в мене був жар.
— Тоді я хочу бути тією, хто допоможе тобі.
— Я всеодно піду, коли тобі виповниться шістнадцять і ти це знаєш.
— Але до цього я обіцяю, що буду допомагати тобі.
— А не боїшся? — біс повернув свою голову до неї.
Дивлячись у її очі він ніби переміщався у ліс, в котрому було так тихо і цю тишу не хотілось порушувати ніколи. З необережності в них можна було заблукати. Особливо, коли і вона також дивилась на нього.
— Не боюсь. — твердо відповіла вона, вставши з ліжка і підійшовши до вікна.
Біс прослідував за нею. Небо сьогодні було чисте. Це велика рідкість для зими і сьогодні можна було побачити міліарди зірок і це заворожувало. Після десяти хвилин споглядання за зорями Беттані раптом спитала:
— Ти коли-небудь плакав, дивлячись на зорі?
— Що?
— Ти коли-небудь намагався зрозуміти про що вони співають свої серенади?
Демон поглянув нагору, але скільки б не вглядувався, нічого не чув і не розумів.
— Ні..— засмученно відповів він, сподіваючь на те, що Беттані розповість, але вона мовчала, — і що, не розкажеш старику цю всесвітню таємницю?)
— Якщо розкажу, це вже не буде таємницею. Про це не говорять..це треба...відчути. — голос її затремтів і вона зашморгала носиком.
— Сонечко, ти чого?
Беттані кинулась у його обійми. Від такого неочікуваного дійства він сторопів, піднявши долоні угору. Але в іншу секунду також заточив її у своїх обіймах. І все його тіло трепещало від радості, що розпирала його зсередини. Йому здавалось, що цей фонтан почуттів ось-ось розірве його і страшним цунамі буде зносити все на своєму шляху. Так добре йому не було навіть під кайфом. Навіть коли він подорожував дивними світами з літаючими зеленими слониками, деревами, що розмовляли, меблями, що змінювали свою форму і структуру, йому не було так добре, як від просто тверезого щастя. Від розуміння того, що він живий, рідний і комусь потрібний..
— Беттані..я..я хочу дещо сказати тобі. Я не знаю, як ти на це відреагуєш, я і сам не знаю, що мені з цим робити і як жити далі, але..здається я кохаю тебе. Я знаю, що це не нормально, я знаю, але..
— Замовкни, дурню) — поки його голова була нахилена донизу, вона скористалась цим моментом і, вставши навшпиньки, притягнула його лице поближче, чмокнувши у губи. Очі демона розширились а рот відкрився не в силі вимовити ні слова.Серце кольнуло, а в животі знову почали пархати метелики, котрі різали своїми крильцями тверезого розуміння неправильності ситуації внутрішні стінки його тіла. Але..яка різниця, що буде зараз, якщо він скоро піде і більше ніколи її не побачить? Він розумів: не продовжи він зараз — все буде марно і життя його буде марне, бо кожен послідуючий день він буде жалкувати, що нічого тоді не зробив.
Беттані схоже теж зрозуміла, що зробила щось не те і відсторонившись, приклала руки до рота, відійшовши на два кроки назад:
— Я..це не те, що ти поду..
Біс підійшов ближче, обвив її талію своїми руками і вони потонули у пристрасному почутті солодкості від нахлинувших емоцій. Спочатку дівчина сторопіла, але вже через секунду повністю віддалась демону, не в силах більше чинити опір. Перейшовши нижче, Аваддон цілував її ключиці, плечі, а потім, вставши перед нею на коліна, почав цілувати її руки.
— Я кохаю Вас, всим тим серцем, що ще не втратило такого вміння. Я кохаю Вас, моя пані, всією душою своєю грішною. Я кохаю Вас і склоняю голову свою бісовську до ніг Ваших прекрасних. І каюсь я у пороках своїх бісовських..і ім'я моє руйнівне тепер навіки Вам належить, тепер будь-яке бажання Ваше — закон для мене, слуги пекельного.
— Дуже гарно.
— І це не жарт, це клятва моя вічна. Така ж вічна, як і життя моє чортове.
І стояли вони так дуже довго. Поки місяць не взійшов і, замість вже потухших ліхтарів, освітив кімнату, в якій демон дівчинці людській клятву давав.
А коли і місяць пішов на покій, демон раптом спитав:
— Чому ти поцілувала мене тоді в кімнаті вдома?
— Не знаю. По твоїм очам було видно, що ти до чортиків закоханий і я подумала..ха-ха, а взагалі, я давно помітила як ти на мене дивишся)
— Що, правда?
— Мг)
— Але ж я піду і залишу тебе одну з цими почуттями. Я не хочу робити тобі боляче..
— Але ж поки ти тут.
— Так.
— Тоді і не хвилюйся. зараз ми повинні переживати за мої аналізи і шизофренію.
— До речі, ти ж мені віриш?
— Тепер повністю. Бо якщо б ти був галюцинацією то, ген був би активним, то цей хлопець з їдальні , на котрого ти накинувся, не розповідав би всьому столу, що бачив, як стільці падають і він відчував якусь небезпеку в той момент. Тому, навіть якщо в мене буде шизофренія, ти точно не одна з тих галюцинацій, котрі можуть в мене бути.
— Дякую тобі за довіру, сонечко) — демон поклав свою долоню на руку Беттані.
— Цікаво, а як ти виглядаєш? Для мене ти просто матеріальна тінь, до котрої я можу доторкнутись, але було б цікаво послухати як виглядає демон руйнівної сили. Я звісно бачу силует твоїх ріг, до речі, один з них зламаний, і хвіст.
— Ріг я втратив у бою за територію. Сильний суперник мені дістався. В мене і шрам на носі є великий і на лівому оці. Це ти зараз бачиш два ока нормально, а в своєму світі я завжди скриваю це око за волоссям. Воно в мене біле, до речі, але на кінці має чорний градієнт. Колір моєї шкіри ледве червоний, я би описав це так: червоний в котрого забрали багато насиченості. В мене багато татух на тіліі є великі крила, завдяки яким я можу літати. А одягнен я зараз у стилі XVIII століття. Думаю, що коли відкриється портал, то ти зможеш побачити мене таким, яким я є насправді.
— Сподіваюсь на це.
Вони сиділи і говорили до самого ранку, зустрічаючи світанок і говорячи одразу ні про що і про все на світі.
— А Бог є?
— Звісно є. Але не в тому розумінні, в котрому ви його собі уявляєте. Його не можна описати словами. Він є, але ви, люди, поки не взмозі зрозуміти його глибоких задумів.
— А..чи є сенс ходити в церкви, щоб бути ближче до нього, чи достатньо просто вірити у нього? Чи може треба обов'язково дотримуватись усіх заповідей, щоб потрапити у рай?
— Це складне питтаня. В церкви ходять ті, котрі в чомусь провинились. Вони відчувають провину перед Богом і хочуть щось виправити, але якби вони виправлялись, церкви би спорожніли. Немає такої людини, котра б не грішила. Але і просто вірити, вбиваючи когось, брешучи комусь і зраджуючи, не можна. За так звані "смертні гріхи" Бог не прощає, навть якщо батюшка сказав, що простив. Просто живи чесно, вір у нього, слухай його і все буде добре.
— Вибач, що спитала про таке. Тобі напевно неприємно.
— Ні, все нормально. В тебе є право знати. І я буду тільки радий, якщо ти потрапиш у рай. Там тобі буде краще ніж зі мною.
І сиділи вони поки Сонце не зійшло, освітивши кімнату своїм слабким і вже давно не зігріваючим сяйвом. Кімнату, в якій демон дівчинці людській про Бога розповідав..