Звук стабільного серцебиття на кардіомоніторі вже давно не різав слух молодої медсестри, котра кожен день перевіряла свою пацієнтку, доглядала її, як рідну дитину: гарну дівчинку з каштановим волоссям і зеленими очами, котрі нажаль досі не реагували на світло ліхтарика, пацієнтку, котра вже четвертий місяць лежала в комі..
— Сьогодні повинні прийти твої батьки, уявляєш? А ще сьогодні так жарко на вулиці! А завтра буде дощик, тому температура повинна трошки спасти, буде вже не так душно, як сьогодні, сонечко, — вона вперше її так назвала і щось змінилось. Щось невловиме для звичайної людини і добре знайоме для лікаря: тембр сердцебиття..він став швидше, — що коїться? — медсестра уважно почала дивитись на зелену ниточку пульсу на моніторі і так! Ось ще! Вона схопила маленкий ліхтарик і як і місяць тому посвітила їй у око: кришталик зреагував! — О Господи! Лікяря! Терміново лікаря сюди! Вона виходить з коми! — заголосила жінка.
Відновлення було тяжким. Але не могло не радувати: шизофренія — невиліковна хвороба, від якої їй обіцяли мучитись все життя, відступила! Повністю! Беттані знов жила звичайним життям, яким завжди мріяла, на яке вже давно втратила надію. Вона знайшла людину, котра стала їй дуже близькою, такою рідною і коханою: високого хлопця з аристократичними чертами обличчя і світлим довгим волоссям. Мати почала потроху розказувати їй про бізнес, котрий вона обіцяла передати їй, коли Беттані виповниться двадцять, і вона передала. Нинішнє життя потроху почало налагоджуватись — а життя до коми почало здаватись просто страшним сном, від якого вона нарешті прокинулась, а коли в черговий раз вона перевіряла тест на вагітність і побачила там майже прозору, але все ж просвітлюючу другу полоску, з її обличчя не сходила посмішка: після стількох невдач — це була надія, в котру їй дуже хотілось вірити. Вессіля, лікар, узі, серцебиття немовляти і пологи)
Дівчинка. Зелені оченятка. Світле, майже біле волосся) У двадцять три роки Беттані стала мамою.
І ось черговий раз, уклавши дівчинку в колиску, вона тихенько пішла з кімнати на кухню, але не встиг чайник закипіти, дивні звуки донеслись до її вуха: кроки. Неспішні, тяжкі і такі знайомі..
***
Коли Аваддон відкрив очі, то спочатку не повірив: він опинився у тому ж самому місці, у тому ж самому кріслі, як і двадцять три роки тому..і навіть люлька стояла на тому ж самому кутку.
— Може я помилився з координатами? — біс привстав і підійшов до дзеркала.
Він тепер був людиною — роги, хвіст і крила зникли, замінившись тілесним кольором шкіри і повністю світлим, білосніжним наче в альбіноса, волоссям. І тільки яскраві янтарні очі видавали його. Поправляючи края своєї чорної водолазки, до нього донеслося слабке, але помітне у повній тиші, шурудіння з колиски.
— Що..? — демон повільно повернув голову і підійшов до краватки, заглянувши туди.
Очі його розширились, а думки перемішались у суцільний ком нісенітниць і догадок. Зеленоока дівчинка, дуже схожа на його Беттані лежала прямісінько перед ним і дивилась на нього з беззубою посмішкою. Аваддон робко простягнув до неї палець я ціпнув дитинку за курносий носик, чим викликав задорний сміх і пищання в свою адресу. Безтурботна посмішка вперше за сім років з'явилась на його обличчі.
— Привіт, малечя) В мене тут є дещо. Це взагалі для твоєї мами, але думаю воно підійде тобі більше, зараз дядя Аваддон.. — демон потягнувся до карману і дістав звідти зелений амулет, котрий носила його кохана.
Повісивши амулет на крючок над люлькою, він ще трохи помилувався немовлям і все ж не втримався від того, щоб взяти її на руки. Він потягнувся до неї і..
— Забери від неї свої брудні руки! — висока і струнка жінка з каштановим волоссям і зеленими такими знайомими йому очима, стояла в дверному проході і тримала в руках довгий меч, направлений в сторону біса.
— Беттані..?
— Поклади дитину на місце, я сказала! — вона зробила крок вперед.
— Добре-добре! — Аваддон знатно занервував, — Ти не так все зрозуміла, сонечко моє..!
— Стули свою пельку і іди звідси так само як і прийшов. І амулет свій забери триклятий!
— Стій, будь ласка, вислухай мене! Зачекай..Беттані..... — його очі заблищали. Два почуття боролись в ньому. З однієї сторони він був такий радий побачити і почути її знову, але чи був він готовий до того, що вона вже давно не хоче його знати, що в неї вже навіть дитина є. Звісно він знав, що так буде, але до останнього на щось сподівався.
— Я сказала іди до біса! Сім років я жила без тебе і ти не уявляєш як мені було добре, Аваддоне, але ти знову приперся у моє життя! Ти знову все псуєш! Забирайся звідси і більше ніколи сюди не приходь, тут тобі не раді, а інакше! — вона встала між ним і колисковою, притуливши до його грудей гострий кінець меча, який чомусь здавався Аваддону дуже гарячим, розпеченим до неможливості.
Він почав повільно вдступати назад, показуючи перед собою пусті руки.
— Добре..добре, дай мені тільки..ем, зараз. — біс повернувся спиною до жінки, взяв фоліант у руки, випрямився і..не второпав спочатку, що взагалі сталось..і тільки опустивши очі донизу він зрозумів..у той же момент різкий і пекучий біль пронзив все його тіло, він розповзався швидко і пульсуючи віддавав у голову, але найбільше пекло в області грудей, десь біля серця....
— Що..? — ноги його підкосились і він сповз по стінці, повернувшись лицем до Беттані, в котрої вже замість меча в руках, була дитина, — Ти його навіть освятила..) — демон спробував засміятись, але вийшло якось не дуже, через пробиті легені з рота його пішла кров і він закашляв, — запам'ятала..молодець........але, я помер би і так, без цього всього заговору і молитви...
— Це вже щоб повністю. — з'язвила жінка і попрямувала до виходу з хникаючою дівчинкою на руках.
— Прошу, не покидай мене отак..кхе-кхе...агм..побудь з-зі мною хочаб з-зараз..
— Подихай сам, нічого було сюди приходити. Давай. Сподіваюсь ти помреш у муках.
— І тобі на все добре, mon amour..) — він посміхнувся їй на останок і з очей його все ж потекли сльози.
З великим зусиллям демон підвівся і похитнувшись припав до люльки, з якої зняв амулет і все ж не втримавшись на ногах, впав на коліна, виставивши перед собою руки. Вже не було болю, не було думок, жалю..було лише тверезе розуміння, що так і повинно було статись. Ось він: правильний сценарій, справедливий фінал історії.."Тут все почалось, тут все і закінчиться", — подумав Аваддон і підняв голову до вікна, в якому яскраво сяяли міліарди зірок і він почув..почув їхні пісні: і співали вони про прекрасну нескінченність, про те, як ми, маленькі створіння, намагаємося зрозуміти те, що нам не дано, ось істина, рукою подати, але насправді вона так далеко, як і ті зорі, здається, що ось тут підстрибнути і вони вже у тебе, але ти ніколи їх не торкнешся, вони співають багато про що і він це чув..і спів той був прекрасний.....
— Я тебе попереджав. Треба було просто забути її і все, ати поперся сюди! Молодець!
— Чшш..зд-дається я з-зрозумів...тепер я зрозумів, про що співають зо-....— суцільна судорога не дала йому договорити..очі стали скляними, а погляд пустим..таким же пустим, як і його голова.
Бездиханне тіло рухнуло на підлогу, розсипавшись на попіл, котрий також потім поступово розчинився ніби вранішній туман.
І тільки зелений амулет ще довго поблискував у лунному сяйві, нагадуючи про почуття, котрих ніколи не було, про історію, в котрої з самого початку не було можливості на хороший фінал...