Залишилось два дні..всього два дні і йому прийдеться піти. Це розуміння не давало йому нормально спати і радіти останнім добам з нею. Для нього це було схоже на смертний вирок, точну дату і час якого, він знав. Він рахував години, хвилини і навіть секунди, що йому залишились, бо повернувшись до "цього сраного пекла" — яким він його нарікав з моменту примирення з Беттані, він перестане жити, перестане відчувати життя, він більше не зможе насолоджуватись моментом, він зможе відчувати тільки післясмак тих мирних днів, проведених біля його коханої. Він просто стане пустотою, котру раніше заполоняли відчуття радості, любові, ейфорії і розуміння того, що ти, кимось коханий, кохаєш у відповідь. У той день, разом з нею, помре велика частина його..але..він поставив ціль знайти закляття, котре зможе все виправити. Він так зациклився на цій ідеї, що тільки зараз почав задумуватись: "А з чого я взагалі взяв, що таке закляття існує? Чому я вирішив, що зможу знайти його? А що, якщо я більше ніколи не зможу її побачити, а вона буде жити, чекаючи мене і не знаючи того, що все вже скінчено назавжди?.."

— Я тобі зараз таке розкажу! — Беттані увірвалась в палату і плюхнулась у ліжко, перелякавши, понуреного у тяжкі роздуми, демона.

  Той здригнувся, вскинувши руки, і тільки через декілька секунд усвідомив, що трапилось. Беттані закинула ноги на спинку лікарняного ліжка, поклавши голову бісу на коліна і почала щось захоплено розповідати, поки демон грався з її волоссям, знов пірнувши кудись глибоко у підсвідомість.

— Ти мене взагалі слухаєш? Ав! 

— Га? А! Так-так, ти там щось про лікаря казала, днь народження і пранк..що таке пранк взагалі..? — потер очі біс.

— Ну все з тобою зрозуміло. Ти взагалі мене не слухав! Що з тобою сьогодні? З самого ранку ходиш ніби ні з тієї ноги встав.

— Та я щось..в мене.. — він ніяк не міг підібрати правильні слова. Він все пережовував їх у голові, куштував на смак і, кривившись від їхньої гіркоти, не наважувався казати їх Беттані, — та не важливо, все...нормально..

— А, ну добре!) — вона підскочила і все так само бадьоро і задорно продовжила розповідати..

В Авадона було таке враження, що їй було просто начхати на нього, на його переживання, на те, що скоро вони попрощаються можливо назавжди. Так, він вдавав, що в нього все добре, казав, що в нього "все нормально", робив вигляд, що не хоче розмовляти на цю тему, але йому дуже хотілось, щоб вона спитала в нього.. Колись його мати сказала: "Іноді, сину, коли ми кажемо, що хочемо щезнути, насправді ми дуже хочемо, щоб нас знайшли". І йому було до болю знайоме це відчуття. Вона все розповідала і розповідала про свій день народження, а він і чути про нього не хотів. А він в свою чергу намагався сказати все, що в нього всередині, але вона його не слухала, забиваючи простір непотрібними словами, коли йому приходилось всі свої думки стримувати в голові, котра обіцяла вибухнути з кожною нав'язливою ідеєю, з кожним панічним здогадом, з кожною маревою надією, з кожною краплиною цього нескінченного потоку думок його голова все наповнювалась і наповнювалась, а ця вода переливалась і переливалась за бортики його черепа, стійкаючи на підлогу, де розливалась у ціле озеро, котре з кожною секундою все більше походило на океан. 

  Кожен з них хотів говорити, але жоден з них не хотів слухати...

  І ця їхня проблема пронизувала червоною ниткою їхні життя, переплітаючись у гігантський заплутаний моток, що суцільно складався з недомовленностей, не висказаних образ і недосказаних переживань, котрий ніхто з них так і не наважився розплутати..

— Пранк — це типу розіграш такий і з нагоди мого дня народження мої "сокамерники" влаштують в мою честь пранк, в якому я буду грати головну роль. А розігрувати ми будемо цього "психіломатора", буде весело! Ти повинен будеш це побачити!) Ми будемо весь день виводити його з себе, нас так смішить те, коли і як він шипить на нас, що це вже перетворилося на якусь забаву..ні на звичку. І цю звичку завтра ми перетворимо на справжнє пекло для нього! Кожен з нас буде влаштовувати якусь дрібну капость, котра його точно роздратує і його агресія буде все накописуватись і накопичуватись, а потім я доведу цю бомбу до вибуху! Яка ж в нього пика червона від люті буде ахахахаха! — вона задорно зареготала, схватившись за живота.

  Сокамерниками вона називала своїх друзів з корпусу. А сокамерниками тому, що після того як відставили, так всими коханого, Остапа Григоровича, то психіатрична клініка перетворилась на справжню в'язницю: з недавніх пір вікна кожного поверху були "прикрашені" металивими і дуже міцними ґратами, по коридорах не можна було бігати і голосно розмовляти, не дозволено було сміятись або плакати, в їдальні тепер кожен мав сидіти за своїм столом, телевізор тепер також потрапляв у список не дозволених речей, тепер спілкуватись між собою пацієнти могли лише на тихій годині у певній "прозорій кімнаті", спеціально обладнаною під цю справу. Завдяки тому, що її стіни були виготовлені з полікарбонату, вони були цілком безпечні для пацієнтів, а ще, ця кімната тепер була суміжна з кабінетом Якова Мирославовича, або як його тепер всі називали "психіламатор", бо психіку він не лікував, а просто трощив, знищуючи будь-який здравий розум навіть здорової людини. Тому він міг прямісінько зі свого робочого столу спостерігати за тим, що коїться в тій кімнаті.

  Ну а якщо хоч одне з тих правил буде порушено, то порушника обов'язково покарають. А покарання були на будь-який смак і колір. Практикувались голодовки, приковування наручниками до ліжка, шокова "терапія", збільшення дози препарату, або взагалі припинення будь-якого лікування, але найгіршим з цього всього напевно була "гумка". Гумкою називали невелику кімнату всю обклеїну м'якою губкою, куди заводили тих, хто хотів якось нашкодити собі, або навіть накласти на себе руки, і заводили їх туди тільки у ніжній білизні, щоб людина не змогла повіситись на ручці дверей у кімнату, а назва пішла від різкого запаху клея і гуми, що доводив хворого з кінцями. Туди могли покласти на тиждень, або місяць і пацієнт не мав жодного уявлення про те, день зараз чи ніч, спав він чи спить зараз і все це просто страшний сон, він не має уявлення про те, котра зараз година, він не знає, що за препарати йому дають, як і всі тут, йому дозволено було лише сходити в туалет під ретельним спостереженням санітарів, бо їжу йому подавали через спеціальний отвір у дверях раз на добу. Людину — створіння соціальне по своїй природі, повністю ізолюють від навколишнього світу, її напихують, або навпаки, не дають жодник ліків і вона потихеньку сходить з розуму ще більше.

  Говорячи про це місце "в'язниця", вони не перебільшували, а скоріше навіть применшували. Це була справжня каторга, котру хтось тепер зобов'язаний терпіти все своє останнє життя. 

  Одночасно цікаво і лячно було спостерігати за тим, як професійна клініка, котра докладала багато зусиль для того, щоб допомогати, перетворилась у таке темне місце за такий короткий час. І все це тільки через зміну голови клініки. 

  Прикро, що медперсонал не зміг ніяк змінити обстановку на кращу..так, вони не покладали рук, щоб якось не помітно допомагати пацієнтам: вони жаліли їх, дивилися на них з жалем і болем у очах, вони всіляко прикривали собою "неугодних", але так не могло продовжуватись вічність. Всі вони врешті решт були звільнені і замінені іншими. Тими, хто вже не був таким милосердним.

  І нажаль гроші тут не змогли зіграти ніякої ролі..батьків, родичів і друзів не пускали до дітей. Можна було відправляти дозволені продукти, або м'які іграшки, але бачитись не дозволялось. Це аргументувалося тим, що пацієнта будуть відволікати такі зустрічі від зосередженності на своєму "скорому одужені".

  Але була у цьому пандемоніумі одна, лише одна річ, котра хоч якось скрашувала його перебування тут — Беттані. Але..завжди знайдеться якесь  маленьке "але", котре ніколи не буває маленьким..так, його дуже тішило те, що вона не сумувала і завжди намагалась бути на веселі і причиною цього був він, вона завжди йому це казала, але ця радість мала дві сторони і одна з них дуже дратувала Аваддона. "Вона раділа, хоча пам'ятала, точно пам'ятала, що завтра я піду. Їй зовсім не прикро! Вона сміється, розповідає мені про який пранк, вдає ніби нічого страшного не трапиться, ніби я для неї просто якесь пусте місце!", — думав він все так само сидячи на ліжку, потираючи очі і перегородку носу кігтястими пальцями, але натомість сказав:

— Ну не знаю. По-моєму ідея не зовсім вдала.. — почав було біс, але його перервали, не давши розвити думку далі. А ця думка кричала. Кричала, що це дуже погана ідея.

— Ой да годі тобі, ми ж просто посміємось і все. Нічого страшного трапитись не може, а ти просто зануда і душніла! — вона показово надула губи і затупотіла ногою.

— Хто? 

— Ду-шні-ла! — сказала вона голосніше, ніби він не не знав значення цього слова, а був глухий, — ну душний! — не знаючи як інакше пояснити, відсталому від молодіжного сленгу, демону, значення цього слова, вона здалась і пішла с палати, наостанок сказавши, — короче, я в картішки піду порублюсь. Ти знаєш де мене знайти)

  Біс не встиг нічого відповісти: тількино він відкрив рота, двері гупнули і він знову залишився сам на сам з пустотою. Вона завжди була його вірною супутницею. Ця пустота. В барі він завжди був один, в палаці — один, на прогулянці — один, у магазині — один. І нема напевно нічого страшнішого за самотність у натовпі. Тебе оточують багато різних людей, вони розмовляють між собою, сміються, щось обговорюють, а ти сидиш десь у стороні і слова вставити не можешь..і нажаль не тому, що розмова така жвава, що слова не приткнеш, а тому, що ти знаєш, що тебе не почують, наскільки б голосно ти не говорив. І ти знаєш, що жодна з цих людин не є для тебе другом. Знайомий — так. Товариш — так. Той з ким можна просто поговорити на спільні теми — так. Але не друг.. Що взагалі таке цей "друг"? Як ми відокремлюємо серед купи цих знайомих і товаришів того самого друга? Чому ми довіряємо цій людині більш за всього? Чому ми раптом вирішили, що їй не начхати, що вона не розповість завтра всі твої секрети? Аваддон вже давно зрозумів, що нема такого чорта, котрий буде щось робити безкорисливо. І не тому, що це чорт, а тому, що всі ми робимо щось тільки тоді, коли нам це вигідно: люди спілкуються з вами не тому, що ви цікаві, а тому, що ви комфортні. Можливо ви знаєте те, що потрібно цій людині, можливо вона хоче у вас чомусь навчитись, а можливо їй просто треба кудись діти свої думки і ви стали в нагоді, а може вона просто хоче пожерти за ваш рахунок. Люди, котрі кажуть, що роблять добро безкорисно — або нахабно брешуть собі, щоб заспокоїти свою совість, або дійсно дуже наївні і тупі. Вони отримують з цього кожен свою вигоду: комусь потрібна похвала за його добру справу, комусь нагорода в готівковому розмірі, а хтось просто хоче слави і вселюдного одобрення, займаючь меценатством, або благодійністю. Повірте, якщо їх позбавити їхньої "вигоди", вони перестануть це робити, наостанок сказавши "я спину надривав не для того, щоб у відповіть вони навіть "спасибі" не сказали!" 

  Саме тому демон перестав заводити друзів. Він розумів, що кожному з них важливий не він, а його гроші і статус. З ним для них усі двері були відчинені, а їжа і напої ставали безкоштовними. Йому було легше вночі відкритись пустоті, ніж якомусь чорту, котрий не відомо як відреагує. Пустота його завжди вислухає, а саме це йому завжди і потрібно було. Він не хотів, щоб на його проблеми, йому пропонували рішення, він і сам його знайде, йому просто потрібно було, щоб його послухали і пустота справлялася з цим на відмінно. І не тільки з цим. Головна перевага пустоти над друзями була у тому, що пустота, на відміну від чортів, ніколи не розповість комусь іншому те, що розповів їй ти. Вона примає у свою бездонну пучину всі твої думки, бажання, надії, секрети і почуття і ніколи їх звідти не випускає. Ніхто не дізнається, що ти когось таємно кохаєш, що ти когось хочеш вбити, що ти хочеш померти..Пустота — єдина, хто знала його краще за нього самого. Ні воно, ні Беттані, ні Арабель, ні мати з батьком, ні навіть його колишня кохана. Всі вони знали лиш того його, котрого він їм показував, того його, котрого вони хотіли бачити і лише іноді він показував справжнього себе, хоча вже давно не був впевнений в тому, що це не ще одна з його "особистостей для когось". Він вже давно заплутався у тому, хто він насправді. Він настільки довго грав у "зміну масок", що загубив справжнього себе, змішавши в собі купу особистостей і характеристик, що сплелись у щось спільне і кожна з них мала свій улюблений колір, свій власний голос, думки, тип мислення і характер. І найголоснішою з них було воно..

  Ви коли-небудь рахували скільки вас у собі? Аваддон перестав рахувати після двадцяти семи. І кожен його день починався з питання "Ну і хто ж я сьогодні?" Ось чому він так полюбляв ніч. В цей прекрасний час він нарешти міг зняти маску, котру невпинно носив цілий день. В цей прекрасний час нічого не відволікало його від пошуку справжнього себе, від розмов з собою, від прослуховування цвіркунчиків за вікном.

— Може мені з нею поговорити? Я прямісінько дупою своєю відчуваю, що це дуже погана ідея з цим Мирославовичем..таких злиднів не можна виводити з себе. Я по собі знаю..зна-аю. Але вона зараз зайнята, зайнята-а..— біс став ходити по тісному приміщенню, намотуючи коло за колом, бурмочачи собі під ніс, — ну той що? Я хочу з нею поговорити! Нам треба поговорити! От піду і..

— І-і? — прохрипіло воно, — що далі? Знову станеш на коліна і будеш соплі пускати?) Ми з тобою прекра-асно розуміємо, що якби це її колишило, вона б сама визвалась поговорити, а їй здається..начхати) — воно злорадно усміхалось, Аваддон не міг цього бачити, але він це відчував.

— Я також казав, що зі мною все нормально і взагалі справи в мене шик, але теж не намагався заговорити на цю тему першим. Ну так це ж не значить, що мені байдуже. От і їй..

— А ти сам в це віриш, м? Вона помітила, що ти якось похмуро виглядаєш, але продовжила стрибати і сміятись. Можливо, давши тобі шанс, вона просто не хотіла засмучувати тебе? М-м, ну скажемо, прощатись з тобою на сумній ноті) Вона підсвідомо не може сумувати, коли вона знає, що ця подія не буде сумною. Уж точно не для неї. 

— Я не хочу тебе слухати. Ти хавжди несеш якусь маячню. 

— А пам'ятаєш ту розмову після кривавої бійні?

— Що?

— Пам'ятаєш як вона на тебе кричала? Пам'ятаєш як дивилась? Очі не брешуть, очі ніколи не брешуть. А ще не брешуть три "стадії" людини: маленькі діти, пияниці і люди, що говорять на емоціях. Вона була на емоціях. Вона говорила тільки те, що думала..все ще хочеш з нею розмовляти, чи може ми підемо і забудемо цей період твого життя як страшний сон?) Воно того не варте. Повір мені.

— Да що ти взагалі можеш про це знати? Ніби в тебе вже сотні разів таке було! Ти просто голос! Просто голос! Так, ці відносини тяжкі, але хто казав, що буде легко? 

— Ніхто не казав, але в цих недовідносинах працюєш лише ти, тільки ти докладаєш усі зусилля для того, щоб хоч якось втримати їх на плаву. Ти поранишся Аваддоне, кохання розіб'ється і ти обов'язково пожалкуєш про те, що взагалі у це вплутався. 

— Говориш як мій батько. "Аваддон, не роби це", "Аваддон, не роби те", "Я краще знаю як для тебе буде", ні не знаєш! Навіть я не знаю, що мені робити, як про це можеш знати ти? 

— Я тебе попередив. Щасливо тобі)

— Та іди ти! — демон вчепився кігтями у дверну ручку, потягнув її донизу і..зупинився.

  "А що, якщо він правий..? Можливо навіть не варто намагатись?..Ні..НІ! Досить вже підкорятись цим сумнівам, Аваддон. Візьми себе нарешті в руки, почни вже сам вирішувати, що як і коли! Досить з мене. Досить. Тепер тільки я контролюю цю ситуацію. Я завжди отримую те, що хочу, і зараз отримаю!" — вже з повною впевненістю у собі, він відчинив двері і попрямував до "прозорої кімнати", де завжди збирались ті пацієнти, кому на тихій годині було нудно. 

  Там вони могли пограти в карти, монополію, порозгадувати легенькі кросфорди і Судоку, позбирати пазли і просто поспілкуватись між собою. Беттані непогано здружилась з ними, тому було не дивно, що в честь її дня народження вони будуть дуже ризикувати своїми головами, свободою, якщо така тут взагалі малась і правами, хоча б тими, що в них були, тільки щоб розвеселити подругу. Аваддона звісно вразила така їхня відданість і відвага, але він вважав це дурістю. Самопожертвою ні для чого. Ідіотизмом. Хоча можливо він просто ревнував? Його прямісінько трусило всього від розуміння того, що вона розповідала йому про це з такою посмішкою вдячності, яку ніколи не дарувала йому, хоча він робив для неї набагато більше. Набагато. А їм варто було ученити якусь дурість і вона вже вся така весела і хороша. 

  "Про це також поговоримо". — суворо вирішив він, підійшовши до поліуретанового скла, легенько постукавши по ньому. 

  Його переповнювали купа змішаних емоцій: він злився і на себе, через те, що злився на неї, а на неї він злився через..багато через що, але..варто було йому побачити її личико, що повернулось до нього і ніжно посміхнулось, як злоба змінилась на страшну і бушуючу провину. Провину через те, що посмів у чомусь її звинувачувати..

  "Вона просто намагається провести останні дні з посмішкою на обличчі, а я тут вже накрутив себе, а ще і її звинуватив просто у тому, що вона посміхається, коли мені сумно. Але треба поговорити, треба поговорити! Обов'язково. Прямісінько зараз!"

  Біс махнув головою в бік палати, дівчинка кивнула, щось сказавши друзям, поклала карти на диван і наскоро з ними попрощавщись, вийшла з кімнати і попрямувала у палату, де її вже чекав Аваддон.

— Блін, в мене там сама жара була, ти щось хотів, так?

— Нам треба..поговорити. Присядь. — він пересів трохи далі, звільнюючи для неї місце, і легенько поплескав по заправленому ліжку.

— Я слухаю тебе. — її радісний голос змінився на чимось стурбований і нервовий.

— Тут така справа.. Я навіть не знаю з чого почати, — демон замовчав, правильно підбираючи слова і через декілька секунд все ж продовжив : — Ти пам'ятаєш, що завтра за день?

— Мій день народження, а ще завтра ти..ідеш.

— Іду, — він тяжко зітхнув і не дивлячись на ком, що вже почав підкатувати до горла, продовжив говорити, — і можливо вже ніколи тебе не побачу. Так, я обіцяв знайти закляття, але роздумуючи зараз над цим, я починаю задаватись одним і тим же питанням: "А з чого я взяв, що воно існує?" І..короче, я просто бовдур..наобіцяв для тебе золоті гори і незабутнє життя, а сам таке вчудив, що сам вже ненавиджу себе. А ще ти..ні. Перед тим, як я скажу те, що скажу, обіцяй, що не сприймеш мої слова за звинувачення і образу..я..мені було так прикро від того, що ти смієшся, радієш і веселишся, знаючи, що в нас залишилось всього нічого. Мені було так прикро, коли ти була така щаслива від того, що вони влаштують для тебе якийсь там пранк, хоча я робив для тебе набагато більше, що почав забувати скільки болю я тобі приніс...я просто жалюгідна потвора, яка подумала, що чогось гідна. Беттані, ти — краще, що траплялось зі мною за все моє життя і повір, це не просто слова, сказані на вітер, це дійсно так, але мені так шкода..що..так щкода, що тобі потрапився такий як я...

— Ти і справді бовдур, якщо так думаєш, — вона подивилась в його, вже намокші очі, — так, в нас були сварки, а в кого їх не буває? Але про це не треба мовчати стільки часу, якщо тебе щось турбує, візьми мене і поговори. Як зараз. Я навіть..Боже..я тут плясала і навіть не помітила, що тобі погано, я просто дурочка..

— Будь ласка, не говори так..ти..

— Не перебивай. Я хотіла сказати, що я дуже засмучена тим, що ти думаєш, що не гідний мене. Авчику, ти найлагідніший, найтурботливіший і найітелігентніший демон, котрого я знаю. Звісно ти не ідеальний, ніхто з нас не ідеальний, але в тобі є те, чого нема в жодної людини — справжня відданість. Відданість мені, почуттям, принципам, ідеям, мріям і цілям. Ти самий впертий з усіх кого я знаю, чорт тебе дери! Ти робиш те, чого не зробив би жодний інший. Ти єдиний промінь сонечка, котрий зігріває мене ночами і освітлює мені дорогу, коли навколо суцільна темрява. Ти завжди вислухаєш, підтримаєш і допоможеш, ти віддаш все, що буде потрібно заради мене. Якби не ти, я не знаю, що взагалі б зі мною було. А з приводу завтра..я всими силами намагаюсь не заплакти цілий день, я сміюсь і радію, але повір, всередині мене панує повний хаос..я не знаю, що буду без тебе робити. Мені так страшно від усвідомлення того, що завтра можливо буде наш з тобою останній день, а я так і не побачила справжнього тебе, гм) — вона робко посміхнулась, але посмішка швидко сповзла з її білосніжного личика, — знаєш, мені навіть не віриться в це..майже шістнадцять років, цілих шістнадцять років ти був зі мною. З самого початку..ти бачив мої злети і падіння, ти був зі мною в радості і печалі. Ти тінь, що існує не тільки, коли світить Сонце, але і коли темрява приходить в моє життя. Для тебе в моєму серці є не просто власний куточок або кімнатка, для тебе відвений цілий палац. Ти розумієш взагалі, що ти для мене зробив? Ти уявляєш маштаби? 

— Вибач..за все мене вибач..

— Да ти ідіот! Ти єдиний, хто вивів мене у ремісію! Ти єдиний, хто йде зі мною проти цілісінького всесвіту, ти єдиний, хто готовий на все, заради того, щоб я була щаслива. Так, іноді твої вчинки не раціональні і імпульсивні, але вони були зроблені з кращих побуджень, ти завжди бажав мені тільки добра.

— Я просто зараз.. — він схилив голову донизу, упершись лицем в ковдру, і поклав знесилені руки дівчині на коліна, а та в свою чергу міцно обійняла його, заспокоюючи лагідним "Чш-шш-шш" на вушко, — я ж не заслуговую на тебе, я жалюгідний, ти тільки подивись на мене, — біс підняв лице, активно жестикулюючи, — подивись в ці очі, вони не знають нічого, крім сліз, п-подивись на ці руки — вони не знають нічого, крім крові, подивись на мене..я монстр. Монстр-монстр-монстр-Монср-р! — він зірвався на крик, його почало трусити, а очі бігали зі сторони в сторону, не взмозі ні на чомусь сфокусуватись. 

— Тихо-тихо, — дівчинка лагідно взяла його руки в свої, — подивись на мене.

— А-а-а! Монстр, просто нікчемний, жалкий, огидний, я-я..

— Аваддоне! — вона вперше за цей час закричала, наражаючи себе на небезпеку: її могли почути санітари і тоді..тоді страшно було б уявити, що тоді..

  Демон замовчав, шокований такою нерозсудливістю і витріщився прямісінько на неї зі страхом і недорозумінням у погляді:

— Якщо ти і далі продовжиш так думати і так про себе говорити, так і буде. Ти будеш таким, якщо будеш впевнений в тому, що ти такий. Якщо будеш думати, що урод — інші будуть думати так само, повір. Тебе буде видавати все — говір, рухи твого тіла, погляд, та все. Але ти не такий..пам'ятаєш ми взимку дивились з тобою один фільм про магів? Там ще такий красивий дядька знімався, я ще казала, що він просто краш, а ти тоді на мене так подивився) — вона ненароком хіхікнула.

— Гаррі..як там його..щоб чорт мене побрав, ем, П..Поттер! Гаррі Поттер: в'язень Азкабану?

— Так. Так ось, цитую: "Зовсім ти не погана людина, Ав, ти дуже, дуже хороша людина, з якою трапилось багато поганого". Розумієш? Ти найсильніша людина у всьому всесвіті. Ти кожну ніч сидиш на краюшку цього ліжка, піджавши під себе коліна, обіймаючи себе руками і, дивлячись на мене, тихо, навіть не дихаючи, плачеш..ти думав я не знаю? Все я знаю. Але зранку ти ведеш себе так, ніби нічого не сталось. Ти не говориш зі мною. Ти не звертаєшся за допомогою..Ти ведеш війну, про котру ніколи не ні з ким не говориш..

— Бо не хочу здатись слабким, коли тобі потрібна моя підримка. Вибач..ти не повинна була про це знати. 

— Ну от ти знову мене не слухаєш. Ти не здашся мені слабким. Що за тупість? Ти думаєш, якщо спитаєш допомоги, то я буду вважати тебе слабаком? Ти думаєш, що тобі стане легше, якщо ти замкнешся від усіх і будеш подавляти свої емоції? 

— Мене навчили, що чоловік не повинен показувати свої сльози. В моїй сім'ї не прийнято було..

— Зараз я твоя сім'я. Аваддон, я хочу з тобою говорити, хочу, але як я можу зрозуміти чи хочеш цього ти, якщо ти все тримаєш у собі? Повір, до добра це точно не приведе. Якщо відчуваєш, що тобі треба комусь вимовитись, я завжди поруч. Я завжди тут, — вона поклала свою руку йому на серце.

— А чи будеш ти готова прийняти справжнього мене, — він включив раціональність, — коли ти дізналась про Аріель і всих тих, ти розчарувалась..адже так? Ти не хотіла цього сприймати. Ти не хотіла зрозуміти тоді мене. Ти викинула мене на вулицю..ніби прокаженого, хоча, я і тебе можу зрозуміти, але знала б ти тоді, що я відчував, хоча напевно краще не знати, чорт я вже і сам заплутався..я кохаю тебе, Беттані, справді кохаю, як ніколи до цього..

— Тоді чому ти плачеш?

— Бо знаю, що ти не кохаєш мене..

— Що? Що за маячня. Звісно я кохаю тебе!

— Ні. — спокійно відповів той, — очі, Бетт, вони ніколи не брешуть. Тоді, коли ти говорила, щоб я забирався геть, що то була всього лише закоханість, я дивився тобі в очі. І в них чітко читались жах, ненависть і огида. Ти готова була перетерпіти мою втрату, знала, що залишився всього місяць. Але потрапивши сюди, ти зрозуміла, що сама тут не виживешь. Ти ніби наркоман, котрому потрібна хоча б ще одна доза і якого не цікавить те, що потім він не отримає жодної. Ти подумала: "Поки він зі мною, я тримаюсь на плаву, ну то й добре", ти дала мені другий шанс лише для того, щоб побути в ремісії ще хоча б трошки. Ти не кохаєш мене, Беттані — я рахував твій пульс..твоє серце більше не б'ється з такою швидкістю, як воно билось тоді, коли твої очі були наповнені маленькими іскорками. Досить грати в кохання. — звісно він брехав..брехав для того, щоб вона зненавиділа його по-справжньому. Він намагався завдати їй болю, щоб вона забула його, як страшний сон. Щоб, згадуючи його ім'я, вона не дивилась на зірки крізь сльози, замість того, щоб будувати для себе інше..краще життя.

  "Нехай краще вона думає, що я ніколи її не кохав. І що вона не кохала також.."

— Я не знаю для чого ти це говориш, — на дівчинку нахлинули почуття і голос її затремтів, але вона продовжувала говорити, — але..я завжди кохала тебе, Ав, кохала..чому ти мені не віриш? Так, я накричала на тебе, але і ти мене зрозумій, як мені тоді було страшно, як я тебе боялась! Ти заліз через вікно другого поверху весь у крові і листі, захеканий, ти так посміхався, оголюючи всі свої клики, а твої очі, вони горіли спрагою "ЩЕ!", звісно я перелякалась, хто знає, що в тебе в голові тоді коїлось, тому я почала говорити всіляку нісенітницю! Але я кохаю тебе..порахуй ще, порахуй пульс кажу! — вона просунула йому свою руку, — якщо ти вважаєш, що я брешу, то краще вбий мене!

  Він розумів до чого це все призведе, він точно знав, що робив. Звісно йому було боляче, але все переболить, все колись забудеться. І зараз треба зробити так, щоб і вона забула..Це була вже п'ята стадія трагедії: просто змирення з тим, що все вже втрачено. Він настільки вже звик до того, що втрачає все, що йому дорого, що сприймав ще одну таку втрату за належне. І як би не хотілось йому продовжувати говорити, він робив це на автоматі. Цю промову він заучував день у день, але як на зло мозок ніби знову натиснув на велику червону кнопку "забути все" і тепер все лилось з його вуст впереміш з іншими думками, що кричали "НЕ ТРЕБА", "НЕ КАЖИ"..

— Ти зійшла з розуму Беттані..ти хвора..а я лиш плід твого хворого розуму. Твій мозок створив мене, щоб ти не торкнулась остаточно в такому стресовому оточені. Але він може і стерти мене..ти підсвідомо вибрала найвпізнанішу для себе дату — свій день народження і придумала, що тоді я піду. От і все. Мене нема. А ти просто людина, хвора шизофренією. 

— Що..? Ні...ні не кажи так..ні-ні-ні, тут якісь нестикування. Чому ти був вже тоді, коли ген ще не був активним? Як батьки могли чути падаючі книжки і звук грамофону? Ні-ні-ні-ні-і) Ти мене цим не проведеш. Ні. Ні! Маячня! М-маячня! Не хочу нічого чути! Ти псих!

— Ні...Псих ти. Ваш мозок може творити по-справжньому чудернацькі речі. І нажаль не завжди це грає вам на руку.

  Дівчина вихватила свою руку і почала ходити по кімнаті, не знаходячи собі місця. Вона то забивалась у кут, ховаючи свою голову за руками, то голосно сміялась і викрикувала щось незв'язне, то просто кричала. — Аваддон розумів, що для неї так буде краще. Розумів і вже не плакав. Просто не було вже на це сил, емоції ніби притупились і стерлись з його свідомості. Він лише байдуже дивився на дівчинку, котру вже забирали санітари..вона брикалась і кричала щось Аваддону, але він замкнув вуха долонями, щоб не чути її криків..

  Чи відчував він провину? Ще яку. Але..так буде краще для неї. "Я піду і їй стане легше. Вона сильна, я знаю, вона обов'язково впорається з тим болем, про котрий нікому вже не розкаже. А якщо розкаже і їй стане ще легше, то я буду тільки за, але напевно вже і не побачу цього".

— Якби ти пішов, всім стало би легше, знаєш..)

  На цей раз біс навіть не сперечався:

— Чому я завдаю всім болю? Чому найдорожчі для мене створіння страждають через мене?

— Бо ти проблема. А ще ти просто звик завдавати всім болю. Це просто увійшло до твоїх звичок.

— Напевно ти правий..завжди був правий на мій рахунок..мені просто судилося провести все своє життя в самотності, страху і ненависті.

— Звісно я був правий. Ти сам обрав собі таку долю. З самого початку ти пішов не по тому шляху. Ти задоволений цим? Задоволений тим життям, котре ти сам для себе побудував?

— Ні.

— І найстрашніше з усього цього те, що ти вже не зможеш звернути з цієї кривавої стежки. Ти вже не повернеш до себе нікого з тих, кого ти втратив, бо саме ти і тільки ти відрізав до них усі нитки, що колись міцно зв'язували ваші душі. Я би сказав, що мені тебе шкода, але ти сам винен у всіх своїх проблемах. Ти руйнуєш все з думкою, що так буде краще, але чи питав ти колись у них, чи буде так краще для них? Можливо вона хотіла провести тебе додому з посмішкою на обличчі, але ти дав їй зрозуміти, що вона для тебе нічого не значить. Можливо твоя колишня не хотіла від тебе іти, але ти змусив її тремтіти від страху тільки від своєї тіні. Можливо батько хотів поговорити з тобою як з сином, не зважаючи на давні образи, але ти не захотів його слухати, звинуватив у смерті матері, не подумавши над тим, наскільки боляче було твоєму батькові. І таких прикладів купа, бісе. І спитай ти в них, чого хотіли б вони, все було б інакше, але тобі в принципі було начхати. Тебе завжди турбували лише твої почуття. Ти думав, якщо ти переживеш, то і вони переживуть, але вони не переживуть. Образа нікуди не дівається, друг мій, вона все накопичується і накопичується, з роками стаючи все міцніше. Люди можуть забути, що ти казав, вони можуть забути, що ти зробив, але вони ніколи не забудуть, що ти змусив їх відчути. І якщо ти виміщаєш свою злобу на комусь іншому, то хтось з них колись вимістить її саме на тобі. І ось сьогодні в черговий раз ти дав мені зрозуміти, що тобі було начхати на цю дівку.

— Ні..не начхати..я робив все тільки з кращих побуджень. Ну який мені з того прок був би? Мені також боляче..

— До тебе все ще не дійшло? Бо ти кретин. Бо тобі це приносить ка-айф: ти прив'язуєш до себе чергове створіння, щоб відчути себе господарем. Тобі подобається, коли від тебе хтось залежить. А коли від жертви стає мало толку, ти просто кидаєш її на свавілля долі. Ти маніпулюєш. Змушуєш жертву думати, що у всьому винна саме вона. Ось чому я завжди казав, що тобі ніколи не знайти справжнього сімейного щастя. Бо ти просто не зможеш іншим дати змоги жити в цій сім'ї. Твоє ім'я — твоє прокляття. Ти даєш обіцянки, котри ти не взмозі виконати. Тому ось моя тобі порада: будь один. Всім іншим буде спокійніше. 

  Аваддон просто не знайшов, що відповісти. На свій жах він тепер все зрозумів і тоді в голові його промайнули слова Беттані: "Чому тільки тоді, коли історія закінчується, ми починаємо все в ній розуміти?" Тепер він почав замислюватись над тим, як можна і як треба було вчинити правильно:

— Треба було не відштовхувати від себе всих підряд, а дати ім..змогу д-допомогти мені..

— Бінго-о. Але нажаль ти усвідомив це лише зараз. Вже пізно. Пізно щось робити. Пізно вже щось намагатись виправити. Давня образа не дасть їм тебе вислухати, а ненависть не дасть їм тебе зрозуміти. Для них ти тепер лише гидкий спогад, котрий дуже хочеться забути, але кожну ніч вони будуть плакати, згадуючи тебе, бо таке не забувається "просто тому що", не забувається той біль, не забуваються ті почуття. Ті почуття страху, злості і горечі. І навіть не дивлячись на те, що були і щасливі моменти, твоє їм'я буде приносити лише погані думки. 

  І ось весь цей день, весь цей вечір і всю ніч він розмірковував над почутим і усвідомленим: переглядав кожну подібну ситуацію і дійсно знаходив інші, правильні виходи з них, розуміючи, що все, абсолютно все в його житті могло бути інкше, якби він просто поговорив з ними усіма. Просто поговорив..але поки він думав над усіма існуючими, в його підсвідомості заговорило щось не матеріальне:

— Може..почнеш з мене? — відлуння від цієї фрази повисіло секунд п'ять в його голові перед тим, як Аваддон на нього відповів.

— Що..?

— Давай поговоримо.

— З котрих це пір ти зробився для мене другом? Все моє довбане життя ти постійно дорікав, знущався і сміявся наді мною, а тепер тобі раптом захотілось ПОГОВОРИТИ?! Ти знущаєшся з мене?

— Перед тим як ти..спробуєш щось виправити з ними, примирись з самим собою. Я ж ніколи не бажав тобі зла, Аваддоне..просто давай поговоримо, га..?

— Ну говори.

— Я хотів би почати з того, що..короче вибач мене за те, що завжди звинувачував тебе у тому, що..та взагалі у всьому, — воно присіло поруч з ним на підлогу темної кімнати під одну єдину лампу і продовжило, — я винен перед тобою за все. За всі проблеми у твоєму житті. Це був простий ланцюг спільної ненависті: я всього лише голос, а ти маєш тіло, ти маєш можливість заводити відношення, ти маєш можливість їсти, ти можеш спати, в тебе є дім, ти можеш помитись, а я тут був є і буду. У цій кімнаті..мене це вже так дістало..і я з самого свого зародження у тобі завжди заздрив..дуже заздрив, тому намагався похитнути твою впевненість у собі задля особистої гордовитості. Але ти ріс і замість того, щоб зламатись, ти злився, через це і твої проблеми з агресією. Раз. А коли ти трохи підріс і почались проблеми з батьком, ну вони у вас взагалі були завжди, просто ти був тоді зовсім маленький, щоб щось зрозуміти, а коли підріс і почав щось усвідомлювати, я знайшов ще один лаз, ще одне твоє слабке місце: батько. Я говорив ті самі фрази, що і він, його голосом..я набував його фігури..і всю ніч не давав тобі спати, гаркаючи на тебе малого, забившогося кудись під ліжко, але ти не розумів, що то лише голос в твоїй голові..а не справжній батько. Звідти твоя неприязнь до нього. Два. Ну а тоді, коли в тебе почались якісь відносини я просто взбісився..пробуджував твоє нутро, щоб від тебе йшли і спершу це працювало, але з'явилась ця Беттані і її гучні промови про те, що вона кохає тебе таким яким ти є і всіляке таке і я просто збожеволів. А зі мною божеволів ти. І сьогодні я дуже хотів вас посварити, але в кінці до мене знаєш..ніби дійшло, що я не розумію навіщо я це роблю. Спочатку я мав конкретну ціль, але не досягнувши її я всеодно продовжив псувати тобі життя..я наносив тобі удар за ударом, а ти замість того, щоб здатись, обізлювався у відповідь і виміщав свою злість на інших. Я був єдиним, хто завжди був з тобою і ти просто підсвідомо сприймав мене як сім'ю..сім'ю, в котрій були токсичні відносини. І ти просто звик до того, що любов не можна сприймати якось по-іншому. Тому коли ти дарував іншим щасливі моменти, а в замін отримував таку саму любов, замість агресії і токсичності, котрі давав тобі я, тебе це не влаштовувало..ти кидав ці затії і просто йшов..знову до мене, де я вже і робив те, до чого ти звик..Від цього твої проблеми з сімейним щастям. Три. Але..сьогодні, коли ти здався і морально занепав духом, я отримав те, чого добивався всі ці десятиліття і..не відчув нічого, крім провини перед тобою. Великої провини. Я наніс тобі велику..— голос осікся, — великі психологічні травми і я знаю, що просити за них вибачення просто смішно і безглуздо, але я прошу тебе..повір мені останній раз. 

  Демон дивився в очі тому, що на протязі двадцяти восьми років знущалось над ним і ці очі дійсно казали "вибач". І він пробачив. Так без слів..просто кивнувши головою. Воно легенько посміхнулось і продовжило:

— Завтра, коли буде вже час, прийди до цього дівча, да попрощайся як слід..та йди собі з чистою душею. Якщо вона тебе вибачить, ну то й добре, а якщо ні..тоді ти можеш вважати мене повним кретином. І я зрозумію і твої слова і твої дії і взагалі..— воно сховало очі під міцною долонею.

— Я вибачаю тебе. Але якщо ти хоч ще раз!

— Обіцяю! — воно обійняло його і сліпучий спалах світла освітив кімнату.

  Навколо стало так яскраво, що Аваддон спочатку не міг і на щілку привідкрити очі, а коли зір потихеньку почав повертатись до нього...він просто обімлів: перед ним була безкрая рівнина, суцільно засаджена різними квіточками, над котрими невпинно дзижчали працьовити бджілки, десь вдалині яскраво переливалось і відблискувало на яскравому Сонці ніби прозорий ставок, на котрому мирно колихались рожеві і жовті лілії, а над ставком роїлись кульбабки, позаду біса розкинулась широколиста яблуня, на котрій наливистим, червоним ы таким соковитим кольором свисали величезні плоди солодкого фрукту, а прямісінько перед ним стояло воно..білосніжне, воно ледве контрастувало з навколишнім середовищем, але він його все ж таки розрізрив і вразився його янгольській чистоті..він зробив крок до нього і воно покрокувало до нього, біс протягнув до нього руку, і воно наче відрображення у дзеркалі, протягнуло свою і останнє, що примітив Аваддон перед тим як прокинутись, була власна біла, майже прозора рука..так ж як і в того, що стояло перед ним.

— Ну що тільки не присниться..м-м, котра година взагалі? Чому так темно? Чорт, вже одинадцята година вечора! Скільки я провалявся так? А-агм! — біс уткнувся обличчям в подушку і загарчав.

— Як ти себе почуваєш?

  Аваддон спочатку не второпав, що це за запитання таке і тільки через декілька секунд до нього почала доходити:

— Так це був не сон? 

— Ні..так..як ти?

— Дуже дивно чути від тебе такі запитання. Не дуже якщо чесно. Ти і сам знаєш.

— Знаю. Я відчуваю те саме, що і ти, тому так, знаю. Ми поговоримо з нею сьогодні? 

— Це вже сьогодні..пройшло шістнадцять років, а в мене таке враження ніби все це було вчора. Я ж її на ручках тримав, вона своє перше слово завдяки мені сказала, я її отаке-енькою пам'ятаю..— з легкою посмішкою на обличчі, так влучно контрастуючої з сумними очами, що виражали приємну і таку болючу ностальгію, біс звузив пальці до крихітної щілини, передаваючи розміри маленької Беттані.

  На хвилину стало тихо, але біс раптом спитав:

— Так..ми..з тобою-ю..типу друзі тепер? — роблячи паузу після кожного слова, невпевнено спитав він.

  А воно з такою ж невпененістю відповіло ніби соромлячись своїх слів:

— Ну..думаю так. Але ти це вже сам вирішуй. Я-я просто, ем, це так ніяково ось так з тобою розмовляти після того, що було.

— Ніч скінчилась, ось тобі і ніяково. Маску надягнув. Нічого страшного, свикнемось. Хочь на щось Аваддон гідний. Хоч з самим собою примирився.

  Спати вже не кортіло. Біс був такий натхненний тим, що трапилось, що йому кортіло прямісінько зараз піти до Беттані, примиритись з батьком і попросити вибачення у всих тих, кому він хоч якось зісував життя.

— Не поспішай. Ти і так вже нарубав дрів своїми імпульсивними рішеннями, як би тепер сірник в ці дрова не підкинути.

— Якщо в тебе є якісь ідеї, я тебе слухаю. — нервово теліпав ногою демон.

— Ось в тому то і справа, що немає..Просто так заявитись ми з тобою не можемо, бо дитя злякається, — розмірковувало воно, — може..і не треба їй знати, що ти поруч з нею.

— Що? Ти ж вчора казав, що треба вибачення просити.

— Ну я теж поспішив. Послухай, ось, значить так. Ти ж можеш її відчувати..— воно осіклося, — ну на емоційному рівні?

— Так. А на якому ж ще?

— Значить, ти можеш її знайти, де б вона не була і амулет тобі в цьому не потрібен, бо відстань не велика?

— Ну типу того.

— Ну так ось і все! Просто знайди її і щоб не дай чорт не травмувати бідну дівчинку, просто..як би це егоїстично не звучало, просто подивись на неї з усвідомленням того, що бачиш в останній раз. Нічого не кажи. Не показуйся їй на очі. Не треба, якщо не хочеш зробити ще гірше. Повір, я розумію як це не розумно звучить, але ось така не проста ситуація і тут винен і я і ти. Але інакше ніяк. А так ти хоч подумки з нею попрощаєшся. 

— І це буде найскладніше "бувай" у моєму житті... Це просто який цугцванг! Як і що я не зроблю в цій ситуації, яке рішення я не прийняв би, будь-який мій хід призведе до проблем.

  Аваддон встав з ліжка і дуже довго не міг зібратись з думками: "Шукати зараз, чи вийти трохи пізніше? Зробити так як воно говорить, чи може все ж спробувати поговорити. Ні. Ні, цю ідею треба присікати на корені. Не можна говорити. Я повинен піти не сказавши ні слова, не залишивши після себе нічого і тоді їй точно стане легше. Як би я тільки не розкривав тоді свою пащу! Як би я тільки просто промовчав! Як би я тільки.."

— Гей, легше! Те, що трапилось, то вже трапилось. На те воля чортова. Припини займатись самобичуванням. Займись ділом. Знайди Беттані. Може все само по собі стане на свої місця?

  Біс вирішив довіритись голосу. Він вийшов в коридор лікарні і пішов по гіркому смаку із заплутанності, невіри і самотності, що ніби шлейф, тягнувся прямісінько з.."гумки"..

— Саме я довів моє сонечко до такого стану, я просто паскуда, що не варта життя..я просто розтрощив її довіру до будь-кого, її спрагу вилікуватись, я зруйнував будь-які її надії, я розбив, зламав і розтоптав все, що можна було розбити, зламати і розтоптати в цьому прекрасному, божому створінні. — злість на себе досягла свого апогею. 

  А коли він доплівся до дверей м'якої кімнати і заглянув у маленьке віконце, то всередині нього зламалось щось важливіше кісток..

  Беттані сиділа в одній нижній білизні, вся сжавшись у позу ембріона, поки її тіло пробивало дрібне тремтіння. Вона дивилась у пустоту і погляд її не виражав нічого, крім..та нічого він не виражав..так дивляться люди, котрі пізнали все, що можна було пізнати, так дивляться люди, котрих позбавили всього, що в них було, так дивляться люди, котрі не бояться смерті..так дивляться люди, котрим вже все одно, хто і що з ними буде робити. 

  Дуже тяжко було дивитись на людину, котра дуже намагалась посміхатись..посміхатись крізь біль, крізь хворобу, крізь сльози, людину, котра дуже намагалась шукати хоч якісь радості в її повнному темряві житті, людину котру багато хто намагався зламати, людину, котра завжди так смішно жартувала..але в один момент щось здає..стається останній..останній збій в її нервовій системі і вона просто не витиримує. Психіка тисне на кнопку "самознищення" і людину вже ніколи не повернути. Теоретично перед тобою стоїть все та ж людина, але щось в ній змінилось. Кажуть, що як би з роками не змінювалась людина, було в ній те, по чому її завжди можна було впізнати — очі. Але Аваддон був з цим повністю не згоден. Як раз саме погляд і змінювався. Тільки по ньому можна було здогадатись, що перед тобою вже не та людина, котру ти колись знав. Очі ніколи не брешуть. Очі ніколи не сховають прихованих почуттів. І бісу було тяжко усвідомлювати те, що приводом до того погляду повного страждань і апатії став він..

  І два почутті всередині його голови жерли одне одного за право свого голосу. Перше кричало, що вже нічого не можна було зробити, а інше твердило, що ще не все було втрачено. І біс в прямому сенсі розривався між ними, не знаючи як правильно поступити. Йому завжди потрібен був "дорослий", котрого так мало було в його дитинстві, але його не було..і знову, по закону будь-якого жанру, якщо різні люди говорять абсолютно різні думки з приводу однієї теми, то справжня відповідь криється десь посередині того, що вони говорять: дівчинка повернула голову і подивилась на демона крізь маленьке і пильне віконце.

  Щось в її погляді промайнуло, повіки трохи розширились ніби щось усвідомивши, і одразу повернулись у минулу позицію. Це було схоже на те, коли ти намагаєшся щось згадати і здається ніби от-от в підсвідомості сплине така потрібна думка, ти думаєш, що ось вона вже в тебе в руках, але вона все вислизає і вислизає, даючи себе піймати і одразу ж розчиняючись у тебе на очах. 

  Аваддон так погрузився у свої думки, що не одразу помітив санітарів, котрі почали відмикати двері, обшитої м'якими квадратами, кімнати. Вони безцеремонно підняли дівчину з підлоги, виставили перед собою, заламавши їй руки за спину і повели її по коридору психіатричної в'язниці.

  Біс просто сторопів:

— Та вона навіть не чинить опір! Навіщо ви так її заламали, імбицили ви недороблені?! — кричав він, — могли б хоча б щось на неї накинути, вона ж дівчина, і вона МОЯ-Я. — на останній фразі біс взревів так, що стіни затрусились, а вікна обіцяли от-от дати тріщину.

  Санітари мовчи переглянулись між собою, повернули голови назад і..

— Це що..?

— Га?

— Та ні..щось мені вже чудиться всіляке. Тут з розуму зійти можна.

— Обережніше зі словами. Тут так говорити не можна. — суворо відказав йому старший і вони пішли далі, поки молодший намагався непомітно повернути голову, щоб точно впевнетись в тому, що йому просто причудилось, здалося. Не здалося.

  Скільки б разів він не обертався, завжди краєм ока бачив невловиму тінь, її білі очі і кликасті зуби, як вона, ошкірившись, висіла то на стелі, то просто стояла зло дивлячись йому у слід, невпинно наближаючись, а за тією тінню все наростав морок, котрий ніби був невід'мною її частиною.

  "Треба взяти лікарняний і відіспатись нарешті нормально" — подумав санітар, підсвідомо послабивши хватку і трохи розслабивши тиск на дівчину. "Чим її так накачали, що вона зовсім ніби не жива?", — було останнє про що він подумав, перед тим як зайти в кабінет начальника.

— Як і просили, Яков Ми..

— Вільні, — не дав їм договорити лікар-психіламатор, махнувши рукою в бік виходу.

  Санітари покинули кабінет, залишивши їх обох один на один. Лікар обійшов, віддалену від сього світу і сієї реальності, Беттані і провернув масивний, заздалегідь вставлений у таку ж масивну замкову щілину, ключ золотого кольору, фарба з котрого вже почала злазити. Потім він плотно засмикнув штори, що виходили на "прозору кімнату" і присів у своє крісло, діставши з нижньої тумби свого дубового і масивного столу вже початку склянку не дешевого віскі "Glenfarclas", грановану і явно кимось подаровану стопку, відлив туди дорогий алкоголь і почав потихеньку потягувати зігріваючий напій, повністю розкриваючи його смак, він пив і дивився на майже оголену і беззахисну дівчину, що так доречно опинилась тут.. У його камері тортур.

  Лікар підвівся зі свого шкіряного крісла, підійшов до дівчинки і, взявши її за підборіддя, притягнув до своїх, вологих від алуоголю, губ. Дівчина почала щось усвідомлювати, але будучи під сильними заспокійливими не одразу почала чинити опір, а коли почала, то руки її не слухались, а м'язи відмовлялись працювати на потрібну для неї силу.

— Що ви р-робите? — вона ледве ворушила язиком. Суцільна слабкість не давала їй повну свободу дій. Дівчина намагалась закричати, але голосові зв'язки зрадницьки хрипіли.

— Тебе ніхто не почує, Бетті) — ошкірився жирдяй, притягуючи її безсильне тіло своїми спітнілими долонями до свого пуза, безцеремонно почавши стягувати з дівчини білизну.

  Та кричала і брикалась, навіть спробувала вдарити ґвалтівника-педофіла, але удари виходили несильними і більше походили на глухі ляпанці по його, заплившому жиром, потному тілу.

— Та щоб тебе! — загарчав він, отримавши таки затріщину по-сильніше, котра прилетіла прямісінько йому в харю, — ну, курво, я тобі зараз покажу, ти в мене зараз, — він прокрехтів, — попляшеш! — з цими словами лікар спритним рухом перевернув дівчину на живіт, заламавши назад її руки, і вигнув її спину ближче до себе.

  Беттані застогнала від болю і страху, роблячи марні спроби вибратись з лап справжнього монстра, але в неї не виходило. Вона намагалась якось відбитись ногами , відповзти трохи далі, перевернутись на спину, але жирдяй міцно вцепився в неї своїми руками, не даючи навіть поворухнутись.

  Засунувши два пальці їй у рота, він облизав її шию, розв'язавши наспіх зав'язаний бантик на своїх медичних штанах, продовжуючи втримувати руки дівчини заламаними. Але він так захопився передчуттям скорого задоволення, що не подумав про те, що дівчина може..

— А-а-а! Лярво-о!!! — вона вкусила його за пальці. Добряче так вкусила. Та ще і не відпускала. Вона витратила всі свої сили, що в неї лишились, щоб не розжати щелепу. Лікар все зробив за неї: намагаючись видернути свої пальці назад, він робив собі тільки гірше, розриваючи сухожилля і м'які тканини, — пусти, тварюко, я тебе вб'ю зараз нахе-ер! — він взревів наче ведмідь своїм громоголосим басом, котрий для Беттані зараз здавався оглушливим через купу препаратів, котрими її накачували цілий день.

  Голова пульсувала і сили от-от могли покинути її тіло, але вона тримала, з останніх сил тримала..але це тільки ще більше розлютувало лікаря. Він відпустив руки Беттані і вдарив її по голові, змусивши розкрити рота. 

  Ґвалтівник відлетів назад, тримаючись за окровавлені фаланги, з котрих рясно сочилась багряна кров, невпинно стікаючи на підлогу, поки дівчина намагалась привстати хоча б на лікті, що трусились від сильного перенапряжіння і дикого страху за своє життя.

  Монстр в людському образ іпідлетів до неї, схопив за волосся здоровою рукою і перевернув на спину, навалившись на неї всім тілом. Він зажав свої клешні в неї на горлі, стиснувши так, що лице Беттані почало моментально синіти.

— Ну, паскудо, не захотіла по-хорошому, буде гірше..тобі ж гірше і буде! 

  Очі дівчинки закотились, а такий дорогоцінний кислород поступав до легень вже з великим зусиллям. Вона хрипіла і все намагалась щось зробити, але розуміючи, що просто не впорається, зробила останнє, на що була спроможня:

— А-ав-ваддо-он! — голос її тепер походив на зось явно не людське..вже не живе, але біс почув..

  Дівчина подумала, що от і все. Вона помре тут, майже оголена і задушена власним лікарем у цьому затхлому кабінеті, а її тіло ніхто не знайде, але..

— Що за-а? — хватка лікаря послабшала і дівчинка все ж змогла зробити  перший нормальний вдих, що онулив таймер її смерті, давши змогу і надію на те, що ще не все втрачено. Але все перед її очима запалясало божевільний вальс і у вухах задзвеніло так гучно, що вона подумала, що зараз просто оглохне, але не це було її останньою думкою. Перед тим як втратити свідомість, в голові її промайнуло: "Так ось, що відчувають люди, коли помирають..яке гидке почуття...оце так день народження......" голова її стала важкою, її наче розпирало зсередини настільки, що вона готова була просто вибухнути, очі її смикнулись і густа чорна пелена накрила її підсвідомість.

  Ще тоді, коли Беттані повели до Якова Мирославовича, щоб його чорт зіжрав, Аваддон насторожився, але не придав цьому особливої уваги, бо він все ж таки лікар, може він мав поговорити з дівчинкою, але її ледве вловимий крик змусив його бігти так, як він не біг за швидкою, коли її везли сюди вдруге. Лють все наростала і наростала з кожним кроком до кабінету. Біс почав відчувати дикий страх, паніку, межуючу з повним відключенням мозку, що йшли від дівчинки і його захлиснув інстинкт охорони свого дитя. Він готовий був вбити. А коли він хотів вбивати, він міг все. Всі його можливості включались на максимум. А коли він опинився в кабінеті і побачив картину того, чого ніколи не міг собі уявити..він просто зійшов з розуму...і пекло, котре на щастя скінчилось для бідної дівчинки, тільки починалось для лікаря)

  Через сильні емоції демон набув матеріальної форми, він став походити на чорний згусток дуже злої енергії, що мала деформовані форми, що мінялись з кожною секундою на щось ще більш страшне, ніж є він сам. Висячи на стелі вниз головою, його шия була вивернута під неприродним кутом, а тіло тремтіло і робило різкі випади і рухи. І тільки очі, що невпинно дивились на лікаря залишались незмінними. А і так гострі до неможливості клики, перетворились на зубці циркулярної пили, котрі просто збільшили в розмірі. Вони були по всій його пащі, з котрої крапала чорна і в'язка наче смола слина. Вона крапала на підлогу і саме це привернуло до нього увагу ґвалтівника.

  Лікар повільно підняв голову нагору і, побачивши там потвору, що скалилась на нього з лише одним бажанням..хоча ні, не простим бажанням, це була ціль. І ціль та кричала "ВБИТИ", лікар відшатнувся і позадкував назад, зробивши головну помилку у своєму житті — він повернувся до демона спиною..

  Забившись у кут свого і так досить маленького кабінету, котрий ледве не став місцем вбивства і насильства, жирдяй повернувся лицем до того місця, де повинен був сидіти монстр і....не побачив там нічого...

— Твою ж..ну і привидеться таке! Господи! — він схавитився за серце, що мало от-от зупинитись, закрив очі, а коли відкрив..— А-А-А-А-А! 

  Білі зенки були прямісінько перед ним. Ікла були в сантиметрі від його пики і він заверещав ніби та свиня і кинувся до дверей кабінету..але ключа в замковій щелині не виявилося) Лікар бив по масивній дубовій двері в надії, що його почують, обов'язково почують і прийдуть на допомогу, але було таке враження, що лікарня вимерла..жодного шороху, ні одного вздиху не було чутно в коридорі. У повному відчаї лікар опустився вниз, не зводячи очей з того, що повільно наближалось до нього, і воно точно знало, що він нікуди звідси не вийде)

— Тебе-е. Ніхто-о. Не. Почу-у-є-є) — з явним задоволенням ніби куштуючи на смак ці солодкі слова сказала тінь і облизнулась, ще більше оголюючи білі, наче сніг гострі зуби.

— Щ-що ти таке..? — вже шепітом спитав невдалий вбивця.

— Твоя-я. Сме-е-ер-рть!

— Господи помилу-уй! — взмолився нещасний, дійсно думаючи, що це йому допоможе.

— Помилує-є, а я не стану-у) — після цих слів тінь зареготала, і підійшла впритул до ґвалтівника.

  Той заскулив і защурився, очікуючи удару, болю і невпинної смерті, але це був би не Аваддон, як би все так і було. Ні. Ні-ні-ні) Він так не любив. Це було б занадто нудно і просто. Смерть для цього сукиного сина була б помилуванням. Ні. Демон любив спочатку довести свою жертву до безумства, змусити її тремтіти від страху, щоб вона сцялась при одному його слові, лише згадці про нього, а потім вбити. Але не різко, не без болю. Він люби-ив, люби-и-ив знущатись. Він вмів це робити. Це було справжнім мистецтвом, а він був його майстром. Він міг і дуже полюбляв коли його благають про смерть, а він не дає своїй жертві зробити останній вздих, він зберігає її життя до останнього, наносячи удар за ударом, граючись з больовими точками, приміняючи психологічні маніпуляції так гарно, що жертва готова вбити себе сама, але він не дає їй цього зробити. Всі принади садизму були сенсом його життя. 

  Але тут була інша ситуація. Він не збирався вбивати. Для цього пацієнту потрібен був особистий підхід. Він не покалічить його. І пальцем не доторкнеться. Він зведе його з розуму настільки, що він стане овочем, котрий і двух слів не зв'яже. Він перетворить його життя в пекло. Зробить з нього інваліда, що буде не здатний скласти два плюс два, не здатний думати, не здатний говорити, самостійно їсти і ходити в туалет. Він зробить з нього куклу з людської плоті, що буде пускати слину і дивитись в пустоту.

  Бісовий язик, такий довгий і слизький виповз, наче змія з його пащі, і облизав лікаря з шиї до брів, залишивши свою слину всюди: на очах, носі, вухах і венах його заплившої жиром щиї. Вона стікала з нього, поки той морщився від огиди, явно борячись з рвотним рефлексом.

  Одним з найулюбленніших прийомів демона були галюцинації. Ось і зараз випав шанс познущатись) Він розпахнув свої очі поширше, ті засяяли і відкрили доку світ, повний чудес і кольорів, що преплитались у щось єдине, пливли як і все перед його очима і він не міг відірвати свій погляд від цього дивного сяйва, воно наче приваблювало його, гіпнотизувало і не збиралось відпускати. Його занудило і з його рота пішла біла піна, тіло затрусилось а очі почали закатуватись, все для нього сповільнилось, а сміх рогатого ще довго стояв відлунням у нього в голові, поки він дивився, дивився..ди-ви-вся-я....поки пекельний біль не пронзив його тіло.

  Біс все ж таки не втримався і осліпив жирдяя, увіткнувши йому два гострих кігтя у вічі. По його пальцям потекла така тепла і приємна кро-ов, вона все бризгала на всі боки, заливаючи собою лик біса, футболку лікаря, підлогу і всагалі все, куди змогли потрапити краплі, було залито багряною рідиною. Лікар від больового шоку навіть закричати не зміг, дихати для нього стало складно. А біса захопило..він почав рухати свої пальці туди-сюди, претворюючи те, що колись було очами, просто в кашу..він все протовкував і протовкував свої пальці, поки нарешті не видернув їх так різко, що те, що залишилось від минулих очей, вийшло наколотим на кігтях м'ясом. 

  І поки Аваддон злизував своїм язиком те, що залишилось на кігтях, док впав в епілептичному шоці, трусячись і вигинаючись у різні боки, тримаючись за пусті прогалини замість очей, намагаючись закричати, але через піну це було зробити ой як не просто)

— Хоче-еш я розкажу, що з тобою-ю буде далі-і? — єхидно спитала тінь.

  Але мученик міг тільки скулити, усвідомлюючи, що це все справді трапилось.

— Бачу, що хоче-еш. Тебе посадять у дурку, на інвалідну колясочку і ти будеш не взмозі нічого зробити сам, ну звісно, виколоти собі очі, зламати собі ребра і спинний мозок..ха-ха..звісно тебе заточуть у дурку) 

— Ні..

— Та-ак! — біс підкинув ледве живого лікаря угору і з силою вдарив його спиною об підлогу. Щось не слабо хруснуло, а потім він всим тілом навалився на груди вбивці і розтрощив все, що могло бути розтрощеним в його організмі, — ти будеш жити, буде-еш) І ось дай відповідь на одне мое питтаня: Чи було воно того варте, м?  Ти міг би і далі працювати в цьому гадюшнику, знущатись над бідолашними діточками, але тепер твоє життя зламане назавжди як і твої кістки, а проживеш ти дуже довго, довше, ніж тобі б того кортілося) ти навіть не втратиш свідомості, ти більше не зможеш розвидіти мене, бо я був останнім, що ти бачи-ив.. І все через те, що ти поліз до неї, будь це будь-яка інша дитина, я б навіть не дізнався про це, але ти вибрав її..і ти за це заплатив. І мені всеодно, чи був ти готовий заплатити саме таку ціну, ти вже зробив це. І як це, бути повністю паралізованим, сліпим і зі зламаними ребрами, га?

— А-а..— він тихенько застогнав

— Це боляче? Чи ти взагалі нічого не відчуваєш? Га? Тебе не чути, остолопе! Ну добре, а якщо так? — біс недавив в область грудної клітини.

  Той не видав ні звуку. Тільки щось тепле і вологе потекло з-під його дупи.

— Яка гидота і не професійність з вашої сторони, Яков Мирославович, яка не професійні-ість..— біс розчаровано похитав головою, і помітив щось краєм ока.

  Ні, це була не Беттані, не ворушіння чогось постороннього, це було невеличке і не дуже яскраве світіння, що росло у розмірах з кожною секундою. "Портал..", — подумав біс і встав на ноги і підійшовши до вже повністю відкритого кола, в якому переливався космос..Демон обернувся. 

— Беттані..вибач мене, сонечко моє, це був найгірший день народження у твоєму житті, а я навіть не привітав тебе..Б-був..— біс не зміг сказати цього..попрощатися з нею назавжди для нього було найскладнішим випробуванням у його житті.

  Він підійшов до дівча і доторкнувся до неї з метою подивитися на її білосніжне личко останній раз, але замість цього його рука пройшла крізь неї..

— Що..?

  Демон просунув руку ще далі і щось нащупав, це щось було таким ніжним і хрупким наче хрусталь, він дістав це з дівчинки і здивувався..це була її душа..така чиста і тендітна..ніким не зворушена..лише маленькі тріщинки вкривали всю поверхню її душевної оболонки. Вона слабко мерехтіла, обіцяючи згаснути з хвилину на хвилину.

— Не кинь сірник, демоне. Не зараз. Іди, просто іди!

  Часу на адекватне розмірковування було мало і Аваддон вибрав єдине, що йому здалося розумним в цій ситуації: він всупив у портал разом з душою дівчини. Не хотів він слухати свій внутрішній голос. Більше він не помішає ним, йому і його планам, цілям і мріям, якого б воно там добродія із себе не корчило.

  Він вступив у зірки, що обволокли їх і все закружилось навколо них, все завертілося, галактики змішались з галактичним пилом, пульсарами і туманностями, утворюючи єдину світлу і сяючу матерію, що лоскотала, щіпала і наче била маленьким розрядом току..в цьому світлі можна було загубитись, якщо сильно захопитись розгляданням незкінечного нічого..

  Аваддон не пам'ятав як опинився у своєму палаці, не пам'ятав як кликав свого лікаря, щоб той щось зробив з вже майже згаснувшою зіркою, що нагадувала йому образ Беттані в його руках..не пам'ятав що робив, пам'ятав лише те, як сказав: "Роби що хочеш, але вона повинна бути жива"..

                                                                                    ***

  "Висока біла стеля з дивним, але таким гарним різбленням в стилі епохи Відродження, така простора кімната..капельниця з чимось чорним..таке м'яке і велике ліжко..щось тримає мою фіолетову? Так, фіолетову руку..я вся блідо-фіолетова..і моя голова стала чомусь такою важкою..де я? Хто він? Це ще один мій приступ? Ну звісно..я ж в психлікарні лежу..оце так накачали мене. Що вони мені дали?"

  Дівча поворухнула шиєю і щось неприємно хруснуло:

— А-а.. — по її спині пройшла коротенька судорога, в ногах з'явилося неприємне..поколювання..

  З кожною секундою безпам'янство відступало назад, залишаючи її одну з цілковито неправильною і точно не її реальністю. Беттані сковтнула і скривилась від болю у горлі. Такого спустошенного і розбитого стану вона не відчувала ще ніколи. Все тіло ломило і знобило. Чим більше вона приходила в себе, тим більше питань приходило до неї в голову. 

— Де я-я..? — сипло прохрипіла вона, здивувашись власному голосу.

  Але замість відповіді на питання, те, що тримало її руку, заворушилось і тихо застогнало. Його біле, розпатлане волосся з чорними кінчиками почало повзти доверху, оголюючи його лице, його янтарні очі, його великі шрами, його страшні синці під очами, котрі виражали велике занепокоєння і радість одночасно. Один ріг створіння був зламаний, а на іншому було золоте і широке кільце. "Напевно це щось типу корони", — подумала дівчинка, але не це привернуло її увагу, а великі і м'ясисті крила, котрі були позаду створіння, котре було все в татуюваннях. Вони також були обрамлені шрамами, але це тільки придавало їм величності: не дивлячись на ці поранення, вилікування котрих дались їхньому хазяїну з великим зусиллям, вони завжди були готові злетіти і захистити це створіння. А його довгий хвіст заходив зі сторони в сторону, коли той прокинувся, наче в собаки, котра нарешті дочекалась повернення господаря. "Оце мене глючить, це ж треба..", — дівчинка до останнього сподівалась, що це не він, але коли створіння заговорило, в неї відпали будь-яки сумніви:

— Беттані, сонечко моє, як ти себе почуваєш? Щось болить? Принести водички? 

— Аваддон? Це..ти?

— Звісно я, звісно..— біс спочатку не зрозумів цього питання, а потім до нього дійшло, — ой точно, ти ж мене не бачила до цього, так, це я. 

— Де я? — дівча спробувала привстати, але дикий біль в м'язах її, чомусь фіолетового, тіла склонили її назад на пір'яну подушку, що м'яко прийняла її голову, яка здавалась їй неймовірно тяжкою зараз, — вона потягнулась до голови, щоб смахнути холодний піт, але нащупала там те, чого раніше там не було..— Р-роги? Чому в мене роги? — не дивлячись на нестерпний біль, що пронзав все її тіло і розум, вона вскочила з ліжка, намагаючись втекти чи то від проблеми, чи то від себе, вона і сама поки не розуміла, але не звикші поки до такого навантаження ноги не втримали її, і вона куборем скотилась на підлогу, потягнувши за собою крапельницю, ковдру і щось ще..спина її була такою важкою, незвично важкою..

— Беттані, чорт, давай допомогжу, стій, не ворушись! — демон підскочив з крісла, що заздалегідь було придвинуте до ліжка, і хотів було підбігти до дівчини, але та позадкувала назад, не бажаючи ні бачити його, ні чути, ні відчувати.

— Не підходь! Не підходь! Що зі мною?! — відповідь на це питання вона знайшла швидко..швидше, ніж вона того очікувала..

  Спина її вперлась у щось, дівчинка повернула голову і жахнулась..це було дзеркало, а з нього, на неї перелякано дивилась вона..інша вона..в неї були ті самі черти обличчя, що і до цього, але нажаль, це було єдине, що не змінилось..

— Ні..

  У її відображення були тонкі і довги роги, чотири крила і довгий хвіст..вся вона була бідо-фіолетового кольору, а очі..її, колись зелені, очі стали тепер бузковими, з довгим і гострим чорним кришталиком, як в хижого звіра, а її, колись світле каштанове волосся, тепер мало чорний колір з білими пасмами в деяких місцях.

— Що ти зі мною зробив..? — на її очах з'явились сльози.

— Я можу все пояснити..дай мені тобі допомогти.

— Відійти! Забери від мене свої руки! Це ж просто маячня..звісно! Я ж під ліками! Це все лише в моїй голові! Срана галюцинація! Чому я не можу тебе позбутись?! — дівча істерично засміялась.

— Беттані..

— Замовкни! Не хочу тебе чути! 

Біс підійшов ближче і присів біля неї. 

— Зараз прийде лікар і допоможе тобі. Але для цього ти маєш дати мені допомогти собі..тобі треба лягти на ліжко..

— Ні! Ні, відійди! — вона спробувала встати і в неї це вийшло, вона змогла зробити пару кроків до виходу з кімнати, але ноги її все ж підкосились і вона знову впала, заридавши.

  Аваддон не міг на це більше дивитись. Він спробував взяти дівчинку на руки, але та почала вириватись і битись руками і ногами, спробувала навіть проткнути його рогами, але ослаблене тіло було не взмозі чинити опір занадто довго. Особливо коли тебе тримає створіння, набагато сильніше за тебе.

  Не без труднощів заспокоївши дівча, біс привів кімнату в порядок. І дуже вчасно: в той самий момент в кімнату зайшов лікар — сухенький дідусь з сивою борідкою, маленькими рожками і хвостиком. Шкіра його була пастельного жовтого кольору, одягнений він був у білосніжну медичну форму, а в руках тримав маленький кейс. Він вклонився Аваддону і, з його дозволу і під його пильним наглядом, присів до Беттані.

— Хто ви? Де я, чотр вас всих дери? Що ви зі мною зробили?

— Заспокойтесь юна леді. Ви на кільці гніву, я придворний лікар і я тут тільки щоб Вам допомогти. Ваша душа була надто слабка, ви взагалі перша з людей, хто опинився тут не по причині смерті, тому ваша, ем, оболонка..тілесна..тепер така. Не хвилюйтесь, ви звикнете. 

— Звикну? Ви що, знущаєтесь?! — вона спробувала встати ще раз, але лікар притиснув її плече назад. Рука в нього була важка, не зважаючи на таке ніби-то хлипке і старче, на перший погляд, тіло. 

— Тихо. Я розумію ваш стан, у вас напевно дуже багато питань, але я тут тільки щоб вас оглянути, а все інше вам розповість принц, — з цими словами він відкрив кейс і дістав звідти не відомий дівчинці прибор. Приклавши його до голови дівчинки, він з чимось звірився і задовільно посміхнувшись, склав апарат назад і від'єднав крапельницю від руки дівчинки, — що можу сказати? Все буде добре. Тіло йде на поправку. Противопоказань немає, просто перший час не напрягайтесь сильно і все буде нормально. Це все, що ви від мене хотіли, Ваша Високість?

— Так, ти можеш бути вільним, якщо щось станеться..

— Я завжди поруч. — лікар відкланявся і покинув кімнату, залишивши їх наодинці.

  Довго ніхто з них не наважувався сказати і слова, але ця гра в мовчанку наскучила бісові і він заговорив перший:

— Слухай, я знаю як тобі зараз тяжко, що ти відчуваєш, я можу зрозуміти всі твої бажання, але прошу, вислухай мене.

  Дівчина відвернулась від демона, але нічого не сказала.

— Я почну в хронологічному порядку. По-перше, я дуже хочу вибачитись за ті слова, що наговорив тобі пред твоїм днем народження. Це все була брехня, але я думав, що тобі так буде краще, що ти зненавидиш мене і тобі так буде легше відпустити мене, коли я піду і ти не уявляєш, як тоді було боляче мені, розуміти, що наношу тобі травму, говорити це..

— Як я можу повірити тобі, після тих слів? Після того, що ти зі мною зробив?! "Він думав, що для мене так буде краще!", а ти в мене спитав, як мені буде краще, га? Хоча яка взагалі різниця, якщо я зараз сиджу де-небудь у лікарні, а це все тільки в мене в голові?

— Це не в твоїй голові, в нас, демонів, нема такої хвороби, як шизофренія, тому, отримавши нове тіло, твоя хвороба щезла.. але ти справді зараз знаходишся в лікарні..напевно.

— Що..?

— Я забрав лише твою душу, це складно пояснити, але твоя оболонка зараз десь там, а ти тут в новому тілі.

— Ти прикалуєшся наді мною? Навіть якщо це правда, то я не хочу більше нічого від тебе чути! Ти зламав моє життя! Ти зробив з мене монстра! Я хочу додому! 

— Скоріше за всього це тепер неможливо..я не знаю як це зробити..

— О ну супер, тепер я заточена тут назавжди без можливості хоч колись побачити батьків, — її голос почав тремтіти, — що ти взагалі знаєш? Як вбивати одним ударом? Як псувати іншим життя? Я здається, щось забула..О, так! Ще ти знаєш як і для кого буде краще! Пішов звідси, і поки ти не знайдеш як повернути мене назад, можеш навіть не приходити!..Якщо звісно все це правда.

— Беттані..

— Я сказала. Пішов!

— Я-я..

— ГЕТЬ!!! — дівчинка показала рукою в бік дверей і розплакалась, зло дивлячись в спину, покидаючого кімнату, демона.

  Двері гупнули і розірвали між ними все, що в них коли-небудь було. Ця проблема залишилась не розв'язаною. Демон відчував себе таким винним..він заточив її тут. Він все ж таки кинув сірник у ті дрова, що він наламав, тепер він мав горіти. І він горів. Палав, залишаючи після себе попіл недосказаних слів.

  Демон вийшов в сад, щоб хоч трішки відволіктись від всих тих проблем..він дістав сигари і запальничку, що завжди були при ньому і опустився на лавочку біля ставка.

— Ваша Високість, вітаю вас з поверненням. Весь палац вже все знає) — Арабель з'явилась так несподівано, що він встрепенувся, — хто вона? Розповідай!)

— Будь ласка, залиш мене одного..

— Щось сталося?

— Я сказав! — прошипів Аваддон, блеснувши своїми янтарними очами.

— Добре-добре, прошу вибачення..— вона підвелась, швидко відкланялась і забіжала до палацу.

  "Треба щось зробити. Я маю щось зробити. Треба розпитати ту дівчинку. Вже час обіду, віднесу їй супа і як раз про все розпитаю", — цей план здався Арабель таким легким і вона, натхненно поклала тарілку овочевого супу з ложкою і фігурними серветками на спеціальну металеву підставку на колесиках, і повезла це все у кімнату, де лежала незнайомка.

  Спочатку демонесса легенько постукала у двері, а потім увійшла, вкотивши за собою серверований візок. 

— Доброго..— але не встигла вона договорити, як її перервали.

— Я сказала, пішов геть! Ой...а ви хто?

— Добрий день, — Арабель услужливо вклонилась і підвезла візочок ближче, — мене звати Арабель, я придворна слуга в цьому палаці, мені було велено вас нагодувати. Вам це піде лише на користь.

  Вона присіла на те крісло, де раніше сидів Аваддон і розклала на спеціальній підставці тарілку, ложку і серветки.

— Я не голодна.

— Прошу вас, лікар сказав що це необхідно. Лише спробуйте. Я благаю вас, пару ложечок.

— Ну..якщо тільки пару..— дівчинка наблизилась до супу, сіла зручніше і з невеликою, але все ж опаскою, проковтнула першу ложку супу. І їй здалося, що смачніше за те, що було в цій тарілці, вона не куштувала ніколи..звісно, скільки вона пробула в лікарні, де навіть кашу зварити нормально не могли, їси якусь дрянь маленькими порціями, аби лише не подохнути від голоду, а тут..

— Яка..смакота. Що це за суп? Що в ньому?

— Це звичайний овочевий суп, зроблений з нашої картоплі, моркви, луку та невеликої кількості капусти. І все це було вирощено на наших фермах, що годують ціле Пекло. Невже ви не знали? Ой..вибачте, недоречне питтаня, прошу вибачення..

— Я не звідси. Взагалі довга історія. — ковтаючи суп великими ложками відповіла Беттані.

— А з якого ви кола?

— Я взагалі не з Пекла.

— Як так? — Арабель здивувалась не на жарт, — ви що, та, за котрою мав наглядати наш принц?

  Беттані розповіла все. Все про них з Аваддоном, все про лікарню і її страшні історії, все про своє життя. Нарешті вона змогла виговоритись тому, хто буде слухати, тому, хто буде підтримувати. Вона вимовилась і їй стало легше. Вона сама для себе щось почала розуміти, аналізувати і усвідомлювати. Тільки жінка може зрозуміти іншу жінку. Тут все було так само.

— Сатана, як же мені Вас шкода, Беттані..розумієте, я напевно не та, чиї поради треба слухати, але скажу одне: Ви не зліться на Аваддона, він..просто це важко прийняти, але ось він такий, який він є, і напевно він так виражає своє кохання..

— Не здалося мені таке кохання. Я хочу додому.

— Співчуваю, але наврядчи це можливо..слухайте, можливо я можу Вам допомогти відволіктись? Давайте приміремо наряди? Його Високість вже давно розпорядився зшити вам купу платтів. Вони вже прибули, і якщо Ви хочете, то я допоможу Вам.

— Ну..давайте. Зайнятись тут всеодно нічим. — зітхнула дівчина і підвелась з ліжка. 

  Так пройшла ціла неділя. Арабель добре здружилась з Дівчиною, а Беттані здається і не була проти. Прислуга розповідала їй про те, як влаштоване Пекло, їхні традіції, моду і культуру. Звісно весь цей час не було в них розмови, в котрій не згадувався б Аваддон, але Беттані була непохитна в своїх словах і принципах. Всю цю неділю вона не говорила з бісом і не підпускала його близько до себе.

  І що він тільки не робив: намагався просто заговорити з нею, дарував їй купу подарунків, читав, присвячені їй поеми, через двері в її кімнату, він пробував різні методі і поради, але не допомагало абсолютно нічого. Він цілими днями проводив в міських бібліотеках і шукав там те закляття, котре виповнило б її бажання, повністю зневірившись у будь-який шанс. Але йому так і не вдалося нічого знайти.. І був лише один час, коли він міг побачити її не злою, або протестуючою, а спокійною і такою..такою, якою він її покохав: ніч. Тоді вона спала, а Аваддон тихо сидів біля неї і корив себе за..він не знав, за що себе корить..їй було погано, але він не розумів, чому вона не може просто поговорити з ним і почати жити нормальним життям з ним...і ось він прийшов до того стану, коли цей душевний біль міг заглушити тільки алкоголь..він знову почав пити...

  Знову почались проблеми з самоконтролем почуттів і ємоцій і він вкотре почав зриватись на всіх навколо себе. Він невавидів всих, її, але більше всього він ненавидів себе. І ця ненависть пожирала його зсередини, вона з'їдала його почуття до неї, поки там не залишилось нічого, крім озлобленності, через недорозуміння, недосказанності і образи. Вона намагалась дати йому зрозуміти і нарешті прийняти той факт, що вона хоче піти і вже не кохає його, а він намагався зібрати вже розбите, склеїти його хоча б чимось, повернути все назад, не робити того, що зробив, не говорити того, що вже сказав..він намагався вирішити проблему..але це була проблема минулого, в неї не було рішення. Він шукав не існуюючого виходу. 

Кожен з них хотів говорити, але жоден з них не хотів слухати...

                                                                                     ***

  Це був вечір. Демон сидів на кухні і розпивав вже третю бутилку дорогого віскі. Свічки тихенько колихались жовтогарячими вогниками, освічуючи його трьохнидільну щітину, жирне волосся і, позбавленні життя, очі. Він вже не намагався поговорити з нею. Його вже настільки дістало те, що їй всеодно на будь-які його спроби вибачитись і просто пояснити свої рішення, що він просто засунув цю ідею подалі в свій темний ящик нездійсненних мрій..

  Ідеальну тишу розірвали кроки в його сторону. В простору їдальну увійшла Беттані..її довга, мереживна ночнушка, ледве закривала її заспане тіло, а її очі дивились з таким призирством, що ненароком ставало тошно.

— Ти знову за бутилку взявся? — бридким і  знущальним тоном спитала вона.

— Ого..гик..ти тепер ро..розмовля-яєш. Чого тобі тре..гик..тре-еба?

— Та як ти смієш розмовляти зі мною таким тоном?! Ти навіть на біса вже не схожий! Подивись на себе! Ти просто нікчемна потвора, не просихаюча ні на день! На тебе тошно дивитись.

— Йди куди йшла-а..

  Але їй наче подобалось знущатись над ним, вона любила і вдало користувалась своїм вмінням зачепити за живе:

— Може ти і мене порішиш, щоб нарешти не мучатись? Чого ти? Навіщо ти копиш в собі негатив?! Давай! Випльоскуй його на інших, тобі ж це та-ак подо..

  Біс не дав їй закінчити свій монолог..в стіну де стояла дівчина, полетів стакан, в щент розбившись на дрібні уламки, чудом не зачепивши її. Та вскрикнула:

— Та..та ти псих! Ненормальний, зовсім оскаженів! 

— Геть..просто вийди геть з цієї кімнати, жінко..гик..! Я намагався..намагався зробити життя для тебе..комфортнішим тут..але ти хоч..гик..хоч ра-аз намагалась зрозуміти мене-е? Хоч раз..Беттані..просто вислухати мене тобі було так тяжко-о? Га?! — біс зовсім зійшов з розуму: вставши з-за столу, він хитаючись поплентався до дівчини, тримаючи в руках наполовину осушену бутилку, — Ні, бо тобі було начха-ати. Тебе хвилювало лише те, що..гик..що ти не можеш повернутись додому, назад у ту-у в'язницю, з котрої я. Я! Тебе витягнув, подарувавши тобі-і життя без хвороби, в новому, сильному ті-ілі..ти шукала тут..гик..лише пога-ане, тобі було замало..замало моїх старань там, а тут тобі в принципі завжди було всеодно-о! Це мій дім, жінко, і тілки я буду вирішувати, що мені робити. Якщо я хочу пити, я буду пити..гик..і ти мені не у-к-а-з!

— Ах значить так!

— ТАК! — його перепади настрою були дуже дивними, він ніби приходив у себе, намагаючись винирнути з того стану, в якому він перебував вже дуже довго, — Беттані, мені правда шкода, що так вийшло! Дійсно шкода..я справді намагався..з усіх своїх останніх сил, але ти не хотіла і бачити мене, не те, що давати мені шанс на виправлення, —  але він захлинався тією злобою, що завжди брала над ним контроль, — але я досі не можу зрозуміти, що я такого зробив?! Я завжди був поруч з тобою, коли тобі було важко, а ти? Ти хоч раз..гик..хоч раз питала як я себе почуваю насправді?! Ні! Бо тобі було не цікаво, ти не знала і не намагалась дізнатись мене справжнього! Я знаю тебе все твоє життя, але ти знаєш мене лише все своє життя! Відчуй різницю-ю..

— О-о, йому жаль! Подивіться на нього! ЙОМУ ЖА-АЛЬ!!! А ти?! Ти ніколи не замислювався над тим, чому я так себе поводжу, ні? А я тобі розповім, бісовий ти син! Ти може і звільнив мене з тієї в'язниці, але ти заточив мене в цій! Ти загубився в значеннях "партнер" і "власність"! Ти не питав мого дозволу, не питав чого хочу я, тобі також було начхати! Ти вирішив, що можеш самостійно примати такі рішення, я для тебе була лише іграшкою, ти чомусь вирішив, що тобі дозволено володіти мною, ти знайшов мої слабкі місця і постійно давив на них, наносячи елексир-пустишку з "теплих" слів, а я дура, думала, що це кохання! Але я більше не іграшка, я більше тобі не належу, тому ти бісишся! Але мені всеодно, біс, тепер я хочу лише принести тобі такого ж болю, який ти приніс мені, з'явившись у моєму житті! Може мені не подобається те, що я виглядаю саме так, можливо я просто не хочу жити з таким тираном як ти! Мої батьки зараз знаходяться біля мого тіла, підключенного до апарату життєзабезпечення, поки я знаходжусь тут, без будь-якої можливості хоча б побачити їх! Чи хотіла я такого життя? Ні! Але хто мене питав? Ти зламав мені життя, сподіваючись на те, що через кохання я закрию на це очі? Що ж, я напевно розчарую тебе, але ти помилився. Давати тобі другий шанс було все одно, що давати тобі другу кулю, бо з першої ти мене не поцілив. І нема вже давно ніякого кохання, бісе, все давно пройшло. Досить намагатись щось повернути назад. І скільки б добра ти для мене не зробив, це ніколи не перекриє собою той біль, що я відчуваю тепер, знаходячись поряд з тобою.

  Він весь затрусився від люті, що вже досягла свого апогею, дивитись на нього було страшно. Очі його палали ненавистю, а руки сжались так, що та бутилка готова була лопнути від такого натиску. Він загарчав наче ранений звір і кинув бутилку в іншу стіну. Та розлетілась і з дзвінко розкрошилася, випускаючи зі своїх стін решту напію, що ввібрався в дорогі шпалери і килим, так само, як і злість виходила назовні його п'яного тіла.

  Демон схопився за голову і впав на підлогу, кричачи у весь голос неначе скажений. Темні сосуди проступили по всій його шкірі..і в цих сосудах текла чорна кров. Його наче сковала велика і суцільна судорога, голоса все твердили, говорили і кричали, а він намагався перекричати їх, але не виходило..Не виходило! "ВБИЙ", — голосили вони. Біс вдарив себе спочатку однією рукою, потім іншою, з носу потекла кров, вона була всюди, всюди-всюди-всюди-всюди..він роздерав на собі шкіру, валявся на підлозі, кусаючи власне тіло, розбиваючи собі голову об стіни, ламаючи собі кігті, вириваючи собі волосся.

  А вона все дивилась і дивилась, і на обличчі її зияла задоволена посмішка. 

  Дівчина підійшла до демона і присіла біля нього, упершогося головою в килим, ревучого чи то від болю, чи то від злості, чи то від всього разом, на котрий все текла і текла, не думаючи зупинятись, його кров, скорчила стурбовану гримасу жалю і спародіювала, зіставивши губи трубочкою:

— Дай мені тобі допомогти) 

— Замовкни! Закрий свого рота-а! — він говорив в нос, через рясне кровотечіння, — навіщо ти робиш це? 

— Бо мені подобається) Ну, давай, — вона позіхнула і встала, — надобраніч тобі, милий, солоденьких тобі снів) — вона єхидко посміхнулась, знаючи, що нічого їй за це не буде і пішла, гупнувши своїми дверима.

  На шум прибігла Арабель, котра захопила з собою лікаря.

— Що сталося, Ваша Високість? Давайте допоможу! — спохватилася демонесса, поки лікар мовчки озирався по сторонах, намагаючись відновити хронологічний порядок подій, що тут сталися.

— ПІШЛИ ВСІ ГЕТЬ!!! МЕНІ НЕ ПОТРІБНА ВАША ДОПОМОГА! МЕНІ НІХТО НЕ ПОТРІБЕН! ЗАЛИШТЕ НАРЕШТІ МЕНЕ!

— Але ж у вас кров..

  Арабель не змогла зорієнтуватись настільки швидко, як того вимагала ситуація. Міцний лапас, прилетівший по її обличчу, збив її з ніг, і вона впала, прижавши до щоки долоню. Лікар тут же закрив собою Арабель, зло дивлячись на принца:

— Ну що ж Ви коїте?! Одумайтесь!

— Пішли! Ге-еть! — демон ошкірився, оголивши ікла, і загарчав, а разом з ним усі його голоса..було враження, що поверх його голоса кричать ще сотні, тисячі і міліони різних голосів, і в кожного був свій тембр, гучність і звучання, їх об'єднували лише емоція і спільний носій. Хоча чи був вони йому підвладні, чи то вже він підкорявся їм? Тяжко відповісти на це запитання.

  І так проходили тиждень за тижднем. Кожень день вона знущалась з його безуспішних спроб щось змінити, з нього самого, вона критикувала його у всьому: як він говорить, що він робить і як себе поводить, а він в свою чергу бісився, не залишаючи на собі живого місця. Ну а це було саме те, чого вона добивалась.

  І так могло продовжуватись дуже-дуже довго, як би в один ранок..

— Аваддоне! Ваша Високість! Прокинтесь!!! Там..Беттані. — дуже стурбований і майже сходячий на крик, голос Арабель, змусив біса відкрити очі і моментально прокинутись.

— Що сталось? 

— Там..— Арабель заплакала, безсильно опустившись на підлогу.

  Не дочекавшись відповіді, демон побіг коридором свого палацу, що саме зараз здався йому просто нескінченним, в голові пульсували різні думки і жодну з них біс не хотів чути і приймати, але коли все ж забіг у кімнату Беттані...

— Ні..сонечко моє..ні..Ні! — Аваддон підбіг до ліжка і впав, не втримавшись на ногах, серце готове було зупинитись, не витримавши такого навантаження, а голова обіцяла вибухнути, не витримавши кількості думок, котрі вопили, кричали і верещали. Він торкався її, вже холодного, тіла, невпинно щупав її руки і шию, намагаючись знайти там хоч щось, крім мертвої нерухомості..прикладав руку до її носу, щоб відчути хоч якийсь подих вітерця, слабкий, але подих, він тормошив її, в надії, що ось вона прокинеться, відкриє оченятка, зробить хоч щось. Він вже був готовий, ні, він був вже радий навіть її крикам, її постійним знущанням, аби тільки вона не мовчала, але вона не прокидалась..не відкривала свої очі....вона і не могла цього зробити: кухонний ніж, що зтирчав з її грудей, прямісінько там, де повинно було бути її серце, не дав їй ніяких шансів...велика чорна пляма вже засохшої крові, що розповзалась по всій її ночнушці, ясно давала зрозуміти, що тут вже не нічого не вдіяти..вже точно не зараз..

  Біс прижав дівчину до себе і гірко заридав, задихаючись від сліз. Його крик болісливої втрати чув напевно весь палац, якщо не все Пекло..він рвав і метав, допрашуючи кожного, хто був тієї ночі в палаці, він робив все, щоб докопатись до істини: забивав цвяхи в руки тих, кого він вважав винними, своїми ногами, ламав кістки так, щоб ті ніколи не срослись правильно, різав, припікав, бив, видерав крила і ламав роги, але все було безуспішно. Лише Арабель не потрапила під його гарячу руку..

                                                                                    ***

  Це був четвер..Беттані хоронили. На кладовищі мертвих душ був лише він. Аваддон просидів там з самого ранку і до самої ночі. Він приніс їй ромашки. Вона любила ромашки. В руках його переблискував зелений кулон. Це все, що вона йому залишила. А ще зірки. Міліарди зірок. І вона була однією з них. 

— Ти так і не розповіла мені, про що вони співають, моє сонечко.. — прошепотів він, дивлячись на чисте небо, умовно звертаючись до Беттані. 

  Не було ні слів подяки, ні співчуття, ні вибачення. Мовчання говорило саме за себе. Воно було гучніше і промовистіше за будь-які слова, котрі приходили йому в голову. 

  Він більше не міг плакати. Щось всередині не давало. Він нічого не відчував. Він міг спати по декілька днів у її ліжку, в її кімнаті, і йому снилась вона. Тільки уві снах він міг зустрічатись з нею. З минулою нею. А коли він прокидався, почувався таким жалюгідним і нікчемним, що його постійно нудило від самого себе. Якщо раніше палац заполоняли крики і сварки, то тепер тиша була єдиним господарем у цих володіннях. Кожен його день проходив однаково і він ніколи б не подумав, що може бути ще гірше, але він почав забувати..забувати що він їв, чи пив він сьогодні, чи спав? Ця реальність була лише його страшним сном, чи все це було взаправду? Але все це не йшло в жодне порівняння з тим, що він почав забувати життя до того моменту, як привів її у палац. Він почав забувати її голос, її слова і фразочки, він почав забувати як вона виглядає..вона вже не снилась йому...йому нічого не хотілося. Нічого, крім дикого і скаженого бажання возз'єднатись з нею. Але це було неможливо..

  Він заборонив називати її ім'я в межах палацу, заборонив взагалі якось згадувати про неї, він міг годинами просидіти біля її могили, розмовляючи з нею ніби намагаючись надолужити згаяне. Тепер вона слухала..

  Він почав навіщати могилу матері і розповідати про Беттані їй, сподіваючись на те, що вона щось скаже у відповідь..але відповіддю йому була лише тиша. 

  Стан його настільки погіршився, що в голову почали приходити дурні думки, він намагався гнати їх подалі, але знав, що в один день все ж зірветься. І він зірвався.

  Наркотики. Він скупив всі. Його трохи трусило, коли він розкладував все це на тумбі, а голова ходила ходуном, але руки все пам'ятали. Вони робили все це на автоматі: знявши шкіряний ремінь зі своїх штанів, він наклав "жгут" на ліву руку, затягнувши його тугіше, змазав місце, де вену було видно краще за всього, заздалегідь приготованою ваткою, пропитану спиртом, розвернув шприць таким способом, щоб скошений зріз голки знаходився зверху, для того, щоб гла увійшла під шкіру м'яко і безболісно, перед цим повернувши спринівку у напрямку руху крові, щоб запобігти виникненню тромбів і вдихнувши на повні груди, увів наркотик в своє тіло, бережно, наскільки це було можливо, він вивів глу з вени, поклавши шприць на тумбу, до інших штук і витер сухою салфеткою місце проколу, попутно завертаючи самокрутку з травою і розпаковуючи "Моллі". Закинувшись не одним десятком таблеток, він почав повільно потягувати курево. 

  Він і сам не знав, на що він сподівався. Передозування в нього бути всеодно не могло, а інтерес до цього експеременту все ріс і ріс, зростаючи в геометричній прогресії. Йому було цікаво, що станеться. Може він все ж таки нарешті сдохне, дочекавшись зустрічі з нею, а можливо, так як і шістнадцять років тому, просто опинеться в країні повної дивних речей? Він очікував будь чого, але точно не до того, що..нічого не відбувалося..ні через пів години, ні навіть через годину..

 "Ну і що за чортову фігню я собі вмазав? Невже це все лише пустишки? Чи це просто мій організм вже став несприятливий до цієї погані? Скільки ще мені треба чекати?", — подумав вже було біс, але раптом..

  Безжалісна судорога схопила низ його живота, горло пересохло, пульс, і так не маленький, підскочив просто до небес, а тиск, судячи з відчуттів, зменшився, пред очами попливли плями різної форми, розміру і кольору — ознака переднепритомного стану, піт полився з його тіла, голова пульсувала, почались молоточки..голову просто наче розбивало величезною кувалдою, вона взриваючись, вибухала фонтаном яскравих кольорів, очі його закатувались.

 "Твою ж..може проблюватись..? Ні..не допоможе..наркотик вже в крові. Трясця-трясця-трясця, що ж робити-и?! Треба позвати когось..прислуга, Арабель..Арабель! Точно! Треба тільки встати з кроваті-і!"

  Встати не вийшло..ноги підкосились і бісове тіло грохнулось на пильний килим, відчутно приклавшись носом, щось там хруснуло, видавши характерний звук, демон поморщився і застогнав. Ледве піднявши таку важку голову, він знову скрутився від суцільної судороги, кімната пливла перед очима, котрі так і норовили зімкнутись і більше ніколи не відкритись.

  "Невже я вмираю? Не може бути..ні..я не хочу..як же я люблю своє життя..мені б хоча б ще трошки сил, ох Сатана, я виправлюсь, я обіцяю, що зміню-юсь, лише дай мені вижити..я не хочу вмирати.."

  Предмети в полі його зору двоїлись і навіть троїлись, водячи якісь безумні хороводи. Не в силах піднятись, із тяжкими труднощами, придумуючи що йому взагалі робити в першу чергу, Аваддон поповз в напрямку дверей.

"Там прислуга, там Арабель, вони побачать мене і врятують, точно врятують. Там мені допоможуть, а тут на мене чекає смерть. Он вона сидить на краю ліжка і дивиться на мене своїми зеленими очима....в неї така ж сама посмішка і волосся як і в..ні..ні! Це все лише галюцинація, цього не може бути!"

— Безсмертний вмирає! Безсмертний вмирає! — вона заголосила і її дзвінкий голосочок, такий рідний і коханий, почав страшно спотворюватись, переходячи на візг, що ніби звучав в його голові тими самими пульсуючими ударами, що просто трощіли його голову..лічені метри, що відділяли його від так бажаного спасіння, біс долав, як йому здавалось, цілу вічність, звиваючись подібно дощовому черв'яку, на мокрому, дорожному асфальті. А ця довбана галюцинація все бігала навколо нього і щось кричала, Аваддон вже не міг розібрати слів, вона цапала його за хвіст, била по голові, трансформувалась, все і більше і більше з кожною секундою нагадуючи безформеного монстра.

  В кінці свого шляху, скрючившись біля масивних білих дверей, Аваддон, вже навіть не сподіваючись піднятись самостійно і потягнути донизу ручку дверей, набрав повітря у груди настільки, наскільки це було можливо в його ситуації, щоб закричати, в надії, що хоч хто-небудь його все ж почує і раптово для самого себе усвідомив, що..все скінчилось.

— Безсмертний повірив в сме-ерть! — закричала вона, не властивим для неї басовитим булькаючим голосом, її лице в один момент з'явилось перед ним, але розчинилось подібно густому диму, так само швидко, як і взагалі все те, що він відчував буквально пару секунд тому.

  Біль в області носу, котрий весь цей час відчувався не так гостро ніби десь на задньому плані, поки на поверхні бурхлили жахливі почуття, ємоції і думки, пронзив Аваддона гострою шпагою, що ніби пульсувала від носа в голову, а з голови назад до носа. Чорна кров стікала по його губам, крапаючи на холодну підлогу. Металевий запах і характерний присмак у роті змушували голову ходити обертом, а коли Аваддон спробував підвестись, шлунок, отруєний вживаним, дав про себе знати, змішавшись своїм соком з кров'ю і вийшовши назовні сильним спазмом блювотиння.

  Він намагався позвати хоч когось, але незважаючи на те, що думки його були абсолютно чистими і тверезими, гортань його не могла видати нічого, крім слабкого стону, котрий болючим хрипом робив лише гірше, піддавлюючи на шлунок.

  "Зараз..треба трохи полежати і все буде добре. Все обов'язково буде добре і не з такого лайна виходив..ні..з такого ще не виходив, але обов'язково вийду..вийду.....", — біс відповз трохи далі від гидотної жовтої лужі з вкраплинням в'язокої чорної крові, що повільно розтікалась на підлозі і не в змозі зробити ще хоч щось, поклав свою праву сторону обличчя на холодну підлогу і закрив очі. Потім відкрив, не розуміючи до кінця, здається це йому, це все це ще чергові його галюцинації, чи це взаправду? Він прищурився і все ж впевнився, що це йому не здалося..там, під ліжком, лежали дві книги, ледве осяяні слабкими променями луни..

— Що це..? — ця фраза далась йому з труднощами.

  Знайшовши всеж таки в собі залишки сил, демон повільно, але проповз ще трохи, витягнув руку і схопив книги, потягнувши їх на себе. І він не повірив тому, що побачив: перед ним, прямісінко перед його кривим носом лежало те, що він обіцяв знайти, клявся своїм іменем і душою, червона шкіряна обкладинка книги, що ніколи не давала йому спокою.

  "Не може бути..що вона тут робить? Де вона її дістала? Чому не сказала мені? Коли вона її знайшла і де? Вона не покидала палацу, звідки цей фоліант в неї?", — це була та сама книга з закляттями, в котрому було все про те, як будь-якому демону і взягалі будь-якому сторінню Пекла потрапити в людський світ. І нажаль відповіді на всі свої, навіть не задані питання, Аваддон знайшов в другій книжці невеликого розміру і непримітного кольору, який він дістав з-під ліжка разом посібником. Це виявився щоденник Беттані, котрий судячи з першої дати, котру демон ледве розпізнав через голову, котра все ще паморочилася, на своєму початку, вона почала вести вже тут..

  "Зараз я трохи відпочину..і прочитаю, все прочитаю..", — біс прокряхтів, спробувавши підвестись.

  Ніс не забував нагадувати про себе, все більше і більше навертаючи обороти в степіні болю, відзиваючись ноючою головною тріскотньою..чи може це хрустів сам ніс? Он навіть трохи кістка виперає. 

"Чо-орт, буде ще один шрам..хоч би все зажило, говорити тяжко буде..ми..я все подолаю. Давай, вставай потихеньку, лягай. Ота-ак", — Аваддон зачепився за край ліжка і, зморшившись, простогнав, підтягуючи своє тіло хоча б на коліна: "Скули, але роби! Підіймайся, дава-ай!"

  І він піднявся. Одразу через сильне запаморочення повалившись на ліжко, на котрому нещодавно робив те, про що дуже жалкував зараз..а хоча...а коли він не жалкував вже після того, як щось зробив? Очі його смикались, говорячи про те, що зараз би поспати, але йому все не давав спокою її щоденник і дуже багато питань, більшість з яких були направлені в сторону фоліанту. І він не втримався: схопив щоденник і почав потихеньку читати, іноді перечитуючи по два, а іноді і по чотири рази через роздвоєні в його очах літери, що до цього ще і пливли ніби знали, що це не його і читати йому це не слід, але він завжди отримував те, що хотів. Сон як рукою зняло..

             17/05

  Сьогдні я прокинулась в дуже дивному місці. Мені страшно. Я не знаю, що мені робити. Він також тут. Сьогодні приходив лікар, я тепер виглядаю інакше. Мені не подобається. Я боюсь. Допоможіть.

  Я пам'ятаю як мене накачали якимись дуже сильними заспокійливими, а може чим і посильніше, а потім Яков Мирославович..все так мутно, не можу згадати, що трапилось точно, але прокинулась я вже тут. Тут доволі гарно, це великий палац. Його палац. Тут багато прислуги. Я познайомилась з Арабель. Вона мені подобається. Вона дала мені цю книжечку, щоб я все записувала і мені було легше. Дякую. Ми з нею міряли наряди. Вона гарна. Я — чудовисько..хочу додому. Але звідси нема виходу. Я не вірю, що це правда. Напевно це ще один глибокий епізод, моя хвороба прогресує, але Арабель мене відволікає: розповідає мені про цей світ. Погано себе почуваю. Все тіло болить, така неприємна важкість в спині і голові. Він зробив з мене чудовисько. Ненавиджу його. Ненавиджу. Не-на-ви-джу-у!!!

  Можливо все це дійсно правда? Але це не змінює того факту, що я хочу додому. Він заточив мене тут. Я дуже хочу до мами з татом, хочу ходити в школу, хочу знайти своє призначення, хочу, щоб мама передала мені бізнес, я хочу бути нормальною..в мене нема майбутнього. Не тут.

20/05

  Сьогодні він читав мені крізь двері. Красиво, але я всеодно його ненавиджу. Він такий бридкий і настирливий. Мене нудить від його голосу, нудить від нього самого і його слів, бо кожен день я прокидаюсь, дивлячись в дзеркало, і звинувачую себе в тому, що не померла уві сні, або не прокинулась в лікарні. Він каже, що кохає мене, і зробить для мене все, але з мене вже досить. Він вже достатньо зробив.

  Я говорю з Арабель на цю тему і вона дещо мені пообіцяла. Сподіваюсь вона не вчинить так само як він.

27/05

  Мені іноді стає його так шкода, коли він намагається якось підійти до мене, заговорити зі мною, а потім я дивлюсь в дзеркало і ці дурні думки і почуття відступають. Накатують сльози і я плачу. Іноді це діється пів години, а іноді я можу проплакати весь день, не відводячи від свого відображення погляд. Я ненавиджу його. А він досі не допирає чому. Іноді хочеться зняти з себе скальпель і вирвати собі очі, щоб більше не бачити ні його ні себе, але це почуття з кожною хвилиною переростає у те, що я хочу вбити його. Я хочу спотворити його так само, як він спотворив мене, говорячи, що мені шкода. Я б з радістю подивилась на його реакцію, коли б я читала для ного свої поеми з вибаченнями. Падаль.

  Він приходить до мене ночами і думає, що я не знаю, що я сплю. Але я просто насолоджуюсь тишою. Це все, що я можу йому сказати. Можливо я монстр і дійсно вчиняю погано, але це він мене такою зробив. Тепер хай жне, що посіяв.

  Чим я заслужила таке життя? Що я такого зробила? Іноді я замислююсь над питанням "хто я?" і "де я справжня?" Я досі та Беттані, що зараз знаходиться десь там, у лікарні, чи я — це я тут? Хто я? Я — це я? Чи я — це монстр, спотворений суспільством і не прийнятий собою? І це питання пожирає мене зсередини. А йому всеодно. Він досі не може або не хоче мене зрозуміти. Він зневірився вже зараз. Він шукає те, що вже в мене. Але мені лячно. Я не знаю, чи правду тут пишуть? Чи варто воно того? Так багато питань і жодної відповіді..може дійсно спробувати якось прижитись тут? Не знаю.

02/06

  Він почав пити..сильно пити..безпробудно. Це все через мене, чи він завжди був таким? Раніше, ще коли я була тою собою, він здавався мені таким прекрасним, таким ідеальним, але чим довше я тут знаходжусь, тим більше я починаю дізнаватись про нього справжнього. Іноді мені дійсно його жаль. В нього також доля не дуже, але життя справедливе тим, що не справедливе до жодного з нас, я йому не мати і не дружина, щоб якось йому допомагати. Він сам цю кашу заварив, хай сам і розхльобує.

  Зараз вечір. Спустилась на кухню попити водички, а він заснув прямісінько на столі. Йому було погано. (А мені не погано?) Біля нього стояла купа бутилок зі спиртним, від нього тхнуло сигарами і алкоголем, поруч неможливо було знаходитись. Я прибрала пляшки, змела попіл і підклала подушку. Напевно не дуже зручно спати отак. Я знаю, що він навіть цього і не згадає зранку (якщо він знов не проспить до вечора, коли знову почне пиячити), тому моя совість чиста. Я не кохаю його. Просто...це складно пояснити...так важко дивитись на те, як він потухає, чи що?

07/06

  Все стає тільки гірше. Мені здається, що він і не помітить, як я піду. Скоріше за всього мене знайде Арабель, але ще зарано про таке думати.

  Мені тут дуже погано, тут завжди так темно і холодно. Мені ні з ким поговорити до ладу, я весь день сиджу в своїй "кімнаті-камері", заточена в чотирьох стінах. За весь цей час я навіть не вийшла жодного разу на вулицю. Що ж мені робити? Це місце по-тихеньку мене вбиває.

09/06

Він просто з'їхав з розуму! Він просто мразота і псих! Сьогодні я знов знайшла його на кухні в такому ж самому стані, що і зазвичай, в мене просто вже урвався терпець, я сказала йому, щоб він вже зав'язував із цим, але він так взбісився..в мене полетів стакан..я ледве ухилилась, слава Богу, не зачепило уламками скла. Я звісно таке терпіти не намірена була, сказала йому все, що про нього думаю, а він розбив бутилку об стіну (краще б він сам об цю стіну розбився, урод) і почав як скажений дерти на собі шкіру, напевно думаючи, що це подіє мені якось на совість напевно? Короче я не знаю чого він цим намагався добитись, але з мене досить. Я не збираюсь терпіти все це.

14/06

  Весь цей час збиралась з силами. Це важко. Знати день, коли можливо ти помреш. Сказала все це Арабель, хоч вона і знала, що треба зробити, щоб повернути мене додому, але тоді я думала, що може все ще зможе налагодитись, але сьогодні я зроблю це. І навіть якщо в мене не вийде, краще вже знаходитись в постійній темряві, чи що тут може бути після смерті, ніж продовжувати жити в страху за своє життя тут з ним. Я боюсь його і я зроблю все, щоб більше ніколи його не побачити. Дякую Арабель за все, що вона робила для мене весь цей час. Вона єдина, хто дійсно розуміла, або принаймні намагалась мене зрозуміти, на відміну від нього.

  Я вже взяла з кухні ніж, поки він валявся на підлозі в п'яному маренні, і прийшла в кімнату, перед цим попрощавшись з Арабель. О дванадцятій, як і написано в книзі я повинна пронзити своє серце цим ножем і тоді моя душа знов повернеться в своє тіло, покинувши цю оболонку.

  Сховала книгу, зараз покладу туди ж і щоденник. Він всеодно перестав заходити в мою кімнату, тому думаю..ні..сподіваюсь на те, що він не скоро все це знайде.

  Демон сидів на ліжку і не знав як йому на це реагувати. Одночасно хотілось і заплакати, і вбитись, і забути це все. Його лице не виражало абсолютно ніяких емоцій, лише очі ледве поблискували в холодному лунному сяйві. Наркотики все ще не давали мислити йому здраво, хоча він вже не був впевнений, що колись взагалі мислив адекватно. В нього вже не було сил корити себе за все. Біс вже давно, ще в дитинсті зрозумів, що він і є проблема..не йому краще буде без інших, а іншим без нього, але це..але вона....він ніяк не міг її відпустити, не міг забути. Так, її лице і її голос вже стерлись з його пам'яті, що все погіршувалась з кожним днем, але думка про те, що вона може бути ще живою, десь там у реальному світі..не давала йому спокою. Аваддон взяв у руки книгу і прогорнув до загнутого кончика одного з жовтих листів. 

"Як людським душам, що все ще живі в людському світі, потрапити в своє тіло?", — прочитав демон. А нижче був розписан кожний етап..і все було здійснено по цим етапам. І це ламало його. Трощило розуміння того, що вона не сказала йому про те, що книга в неї, не дала йому жодного знаку на те, що вона хоче зробити..а може цих знаків було так багато, що він перестав їх помічати? Як спів вранішніх пташок, до котрих ти так звик. Спів котрих ти помічаєш лише тоді, коли починаєш це усвідомлювати. А він не усвідомлював. 

  "Але Арабель..як вона могла? Нічого мені не сказавши, допомагати їй в самогубстві..буквально?"

— Скоріше в самозбереженні. 

  Як давно він не чув його? 

— І знову ти тут..— тяжко вимовляючи слова, зітхнув рогатий, — ну давай..говори, раз прийшов.

— Я вже багато разів казав тобі, шкода, що ти мене не слухав. Я попереджав, що ти поранишся. Любов — вона завжди прозора..ніби скло, ти не помічаєш його, поки любиш, а коли любов згасає, скло розбивається і ти ріжешся об його уламки. Ти цих дров наламав, сірник кинув, тепер палай.

— Я вже давно перетворився на попіл.

— Ну так чого ж ти тоді терзаєш себе? Чому нарешті не залишиш дівчинку в спокої? Аваддоне, пройшло вже сім довбаних років, забудь ти нарешті її. Не чіпай її. Вона пішла на такі жертви тільки заради того, щоб більше не бачити тебе, заспокойся вже і прийми нарешті цей факт.

— Я хочу її побачити..побачити як в неї зараз справи, чи справляється вона зі своєю хворобою? Я просто дуже хвилююсь за неї.

— Це більше схоже на бажання володіти і контролювати, ніж на просте хвилювання. Слухай, коли одні двері зачиняються, обов'язково відчиняються інші, але іноді ви можете так довго дивитись на ті, вже зачинені двері, що не зможете помітити інші. Відпусти її. Це вже її життя.

— Я не можу..я хочу останній раз побачити її, я хочу вибачитись.

— Життя тебе нічому не вчить. Ти забув чим закінчилося твоє передостаннє "я хочу побачити її в останній раз"? Тобі було замало своїх страждань? Тоді згадай її.

— Замовкни. Ти всього на всього голос в моїх ушах.

— А ти голос в моїх ушах. Ти стоврив мене, своє альтер-его, так неси за мене відповідальність! Візьми себе нарешті в руки!

— Йди ти знаєш куди! — Аваддон підвівся з ліжка, взяв книгу і щоденник і вийшов з кімнати.

  Він йшов повільно, опираючись на стіну, кров все ще крапала на підлогу з його носу, але він йшов..йшов..йшо-ов........

— О, Сатана! Що з Вами, Ваша Високість? Зараз я покличу лікаря! У вас кістка з носу стирчить! Сядьте, сядьте!!!

— Арабель..— демон схопив її за руку, — що це? — біс показав демонессі фоліант і тоненьку книжечку, котрі міцно тримав, щоб вона не змогла вихопити їх і ліквідувати, як незаперечний доказ її причастя до цього злочину.

— Я-я, — вона почала заїкатись, намагаючись видернути свою руку з ціпкого захвату рогатого, — я не знаю, чесно! Відпустіть, мені боляче, дайте мені покликати лікаря! — заголосила вона, явно нервуючи.

— Ти просто не уявляєш собі як я хочу тебе вбити, і знаєш, як би ти не була для мене кимось дорогим, я б так і зробив, навіть не чекаючи від тебе відповіді, — Аваддон говорив у ніс, ледве ворушачи язиком, — але я даю тобі слово, якщо ти розповіси мені, що сталося тут насправді, я збережу твоє нікчемне життя, — прошипів він, нарешті договоривши, зло дивлячись на прислужницю, яка колись була ближча за будь-кого в цьому палаці, пропитаному тугою, металевим, з солодким привкусом, запахом крові і люттю.

  Вони сиділи на кухні, врач роздивлявся відкритий перелом, а Арабель тяжко дивилась на Аваддона, котрий очікував рішення придворного лікаря.

— Хороший перелом, ой, ну тобто ні, але операція пройде без тяжких ускладнень. Зараз нам треба в мою лікарню, операцію проведу я. І краще нам не гаяти часу, мій принц, бо..— не встиг дідок закінчити, як біс його безцеремонно перервав.

— Це може і зачекати, ти мені і не таке вправляв. Спочатку Арабель розкаже все, що знає. Я уважно тебе слухаю.

  Прислужниця робко подивилась на лікаря і відвела погляд. Демон, зрозумівши її наміри "ввічливо попросив" дока зайнятись іншими справами за межами цієї кімнати. Коли двері тихенько зачинились, Арабель тихо заговорила:

— Аваддон, я хочу бути чесною з тобою, але боюсь..

— Не бійся, говори так як є. Це всеодно не вплине на мої плани на неї.

— Ти що зібрався до неї? Ти поїхав з глузду? Ти розумієш, що вона вбила себе, лише б не знаходитись з тобою під одним дахом? 

— Де ви взяли книгу і чому ти мені про це не сказала? — максимально, на скільки це було для нього можливо, спокійно відповів він питанням на питання.

— В головній бібліотеці Гніву, я коли ходила за продуктами для кухарок заскочила туди. А тобі не сказала, бо знала як ти відреагуєш.

— І як би я видреагував?

— Ти б вбив мене! 

— Ну поки я цього не зробив, відповіси мені на останнє питання: ти її принудила, чи вона сама вирішила піти на таку жертву? Тільки чесно.

— Вона сама.

— Чому ж вона не сказала, що книга в неї? Чому не захотіла говорити зі мною?

— Аваддон..мені дійсно шкода тебе, але пройшло вже сім років, а ти все ніяк не можеш її забути. А вона не сказала тобі, бо думала, що все ще може змінитись, але після того, як ти почав пити, вона просто настільки розчарувалась у тобі, що вирішила все ж піти, хоча я досі не розумію, чому вона не зробила це ще тоді, коли я принесла книгу. Ти зробив з неї потвору, винуждаючи жити в тому тілі, за тою долею і в таких умовах, які ти придумав для неї сам. Ненависть — сильне почуття, котре не зруйнуєш простими поемами і словами, а ти не робив більше нічого. Не намагався продертись їй в душу і поговорити чесно і відкрито, ти робив маленькі і незначні кроки, котрі для неї не означали абсолютно нічого, при цьому звинувачуючи її в тому, що вона тебе не кохає. Звісно не кохає, як після всього того, що ти зробив, можна кохати?

— А вона-то правду говорить, ти б замислився б нарешті.

— Пішов нахер з моєї голови! — не в силах кричати, процедив кріз зуби він.

— Ти це з ким?

— Ну точно не з тобою. 

— Просто..— Арабель продовжила :— ти винудив її думати, що в тебе нема серця, тому вона так і поступила. Мені більше нічого сказати, крім того, що винен тут тільки ти сам. І не треба перекладувати провину на інших. Навчись вже сприймати нормально те, що ти не правий.

— Чому в усьому моєму довбаноми житті не знайшлось того, хто подивився б на ситуацію з моєї сторони? Чому ніхто не ставить питань щодо того, чому я вчинив так, як вчинив? 

— Ну і чому ж?

— А вже все, дорога моя, вже пізно цікавитись минулим. Ти була потрібна мені сім років тому з цим питанням, а не зараз. За п'ять хвили все життя не розповіси. Тепер шукай мене десь там, коли мені було двадцять один. — біс підвівся зі стулу і похитуючись підійшов до дверей, коли почув:

— Я благаю тебе, облиш її. Вже пізно. В неї давно своє життя, сім'я і доля. Досить переслідувати бідну людину. Вона боялась тебе, сильно боялась..

— Я питав тебе?

  Демонесса покірно склонила голову додолу.

— От і стули свою пельку, або я змушу тебе стулити її назавжди.

                                                                                    ***

  Пройшло вже кілька годин після операції. Біс відчував себе дуже слабким: голова гуділа як ніколи, очі смикались самі по собі. В палату зайшов лікар:

— Як ви себе почуваєте?

— Не знаю, — чесно відповів біс, — я ще від наркозу не відійшов нормально.

— Чому ви не сказали мені, що знову почали вживати?

  "Ну чому саме зараз?"

— Ти що, батько мені? Якщо зібрався мені тут нотації читати, то можеш іти, і без тебе якось обійдусь.

— Це не жарти, Ваша Високість, рівень цієї погані в вашому організмі просто зашакалював, це я просто знаю, що ви б не померли ні при операції, ні тоді, але в вас напевно було щось типу передозу? Ви саме тоді ніс зламали?

— Мг..впав лицем вниз з ліжка.

  В палаті повисла незручна тиша, але біс раптом сказав те, що і сам від себе не очікував:

— Хочу поговорити з батьком.

  Доктор трохи випав з життя від такої заяви, бо знав історію цієї сім'ї, але намагався не подавати виду ошарашеності:

— М-мені йому подзовонии зараз? Ну, щоб він приїхав сюди. Це буквально за пару хвильок можна..

— Ні, — строго відрізав Аваддон, — не хочу, щоб він їхав сюди в поганому настрої, хочу сам до нього приїхати. Скільки мені ще тут лежати?

— Десь два дні, я повинен впевнетись, що все добре. До речі, давайте я подивлюсь як там ваш ніс. — лікар обережно відклеїв спеціалну фіксувальну пов'язку і уважно оглянув шви, — ну, набряк спадає, шов виглядає нормально, мене все влаштовує. Якщо вам щось потрібно буде, тільки скажіть. — він услужливо вклонився і покинув палату, залишивши Аваддона наодинці зі своїми демонами.

  Дні в лікарні проходили однаково. Однаково нудно. Ні поговорити до ладу ні з ким, робити нічого, тільки їш і спиш. А після того як його нарешті виписали, демон одразу поїхав до батька. На них чекала важка і давно забута тема, котра не давала Аваддону спокію вже давно.

  "Ніхто не зрозуміє сина так, як батько", — все крутилось в нього в голові, поки він не дійшов до високих воріт, на стражі котрих були вартові.

— Добрий день Ваша Високість! — відчеканили вони в один голос і дали йому пройти.

  Батько був зараз зайнятий, приймав якихось гостей, тому Аваддону прийшлось поки зачекати в залі очікування. Нарешті через години три гості покинули залу, а з ними вийшов і сам Сатана. Спочатку він і не помітив постороннього за толпою, але коли його очі вловили такий знайомий силует, вираз його обличчя моментально змінився, а коли він розглянув власного сина уважніше, стурбованість повністю забрала його серце і розум в свої лапи. Він поспішно попрощався з гостями, натягуючи посмішку і показав жестом "проходь".

  Аваддон підвівся, зайшов в дуже простору кімнату і застиг на місці не в змозі що-небуть сказати: батько налетів на нього з обіймами.

— Де ти був всі ці роки? Чому не приходив? Я так за тебе переживав, які тільки чутки не ходили! Що з твоїм лицем?

І на бісові очі навернулись сльози:

— Ти хотів би зараз поговорити з мамою?

— Що..? — спочатку не второпав Сатана

— Що ти віддав би за хвилину розмови з мамою?

— Все віддав би, сину. Все. Але до чого це питання? Краще розкажи мені, як ти?

  Біс розповів все. Абсолютно все. Від початку і до самого кінця. З обох сторін розглянувши ситуацію.

— Я також віддам все, щоб з нею поговорити, щоб хоча б одним оком ще раз на неї подивитись. Ти розумієш мене? Я не хочу думати, що вона померла, я не хочу кожен день намагатись згадати її голос, я хочу почути його. Я не хочу жалкувати про те, що струсив. Досить з мене цих жалкувань.

— Я розумію тебе. Прекрасно розумію, — батько тяжко зітхнув, — роби, сину, те, що важаєш потрібним зробити. Коли твоя мати померла, я не знаходив собі місця, знав, що навіть ти від мене відвернешся, і прекрасно розумів чому, але я хочу, щоб ти знав, я ніколи не бажав тобі поганого. Так, я завжди був суворим, але я хотів виростити з тебе сильного демона. А зараз бачу, що своїми методами лише ламав тебе. Вибач старого. І поки ще не пізно, іди до неї. І нехай вона вже ніколи тебе не вибачить, твоя душа заспокоїться. Я уж знаю..

  Аваддон обійняв батька і зовсім розкис, сльози потекли з його очей, але нарешті то були сльози радості:

— Нарешті хоч хтось мене зрозумів. Хоч хтось не звинувачує мене у всьому. Дякую тобі! 

— Все добре, все буде добре. Але я прошу тебе, будь обережним, я не хочу втратити і тебе, не хочу стояти кожен день і над твоїю могилою, знаючи, що і ховати нічого буде..

— Що?

— Ти ще не читав книгу?

— Ні. От тільки сьогодні збирався. В сенсі "нема буде чого ховати" і "не хочу втратити і тебе"? Ти що, забув? Я ж безсмертний.

— От в тому-то і справа, сину, щоб таким демонам як ти потрапити в людський світ, треба заплатити високу ціну: ти станеш людиною, коли потрапиш туди, твоя безсмертність спаде, залишуться інші здібності звісно, але вони будуть вже не такі сильні. А там може трапитись все що завгодно, і якщо ти там помреш, то і ховати буде нічого, ти просто розсиплешся там на попіл, тому я прошу тебе як твій батько, подумай ще сто разів, перед тим як йти на такий ризик. Я розумію твої почуття, але..— батько не хотів якось розчаровувати сина і відкрито казати, що не підтримує його ідею, — короче, будь обережним..і знай, я завжди тут, якщо ти захочеш зі мною поговорити.

— Ще раз дякую тобі. А зараз я маю йти. На мене чекає інший світ. На мене чекає моя остання справа, моя остання не розв'язана проблема..