Вони сиділи на ліжку, осяяні відблиском сонячного світла від білосніжного снігу. Беттані облокотила свою голову на плече демона і тихо сопіла, поки той не смів навіть поворохнутись, щоб не розбудити і не спугнути цього зеленоокого метелика. Біс просто щурився, дивлячись у вікно і радів, що знову був щасливий. Потім його погляд зачепився за настільний годинник: "Вже десята ранку. Її батьки вже скоро прийдуть. А ще може зайти лікар, тому, як би мені цього не хотілось, але прийдеться все ж вкласти її в ліжко." Демон акуратно опустив кріпко сплячу дівчину на м'яку подушку і накрив ковдрою, в котру вона щойно завернулась і тепер була вже схожа на..

— Ко-ти-ка..) — прошепотів собі під ніс Аваддон, не стримавши думок у собі.

  Він чудово розумів, що зараз не можна прив'язуватись до неї, бо тоді розлука буде болючішою за будь-який фізичний біль, але Аваддону було так добре в цьому моменті, що його не хвилювало, що буде в тому "потім", він завжди заспокоював себе думкою, що за шістнадцять років можна прив'язатись до будь-чого, навіть якщо ти не любиш це. Бо воно стало для тебе настільки повсякденним, що життя без цього буде здаватись якимось неповноцінним, неправильним і нереальним. "Я дав їй клятву. Вперше я даю клятву, не просячи нічого взамін, не беручи душу і не забираючи чиєсь життя. Вперше я даю клятву людині, бо кохаю її. Чи реально це взагалі? Хоча..яка різниця? Головне, що вона поруч зі мною) А якщо я дав клятву, то я маю її виповнити..може.., а чи можу я потім повернутись до неї? Не через портал, а наприклад через якесь закляття. Ну звісно! Але..чи є взагалі таке закляття? Обов'язково займусь цим питанням, коли повернусь додому: всі бібліотеки переполошу, все пекло на вуха поставлю, все зроблю, щоб побачити її знову)" — і ці останні думки настільки заспокоїли його, що він вже не хвилювався ні про що. Ніби вже точно знав, що знову зустрінеться з нею. Обов'язково зустрінеться. Навіть якщо прийдеться залишити пост принца і покинути своє королівство, навіть якщо батько буде сердитись, а він буде, але Аваддону було всеодно. Він був готовий на все, тільки б якомога довше побути з Беттані. Він обережно гладив її по волоссю, торкаючись її лялькового обличчя, він милувався нею і не хотів, щоб це колись закінчувалось, але..

  Різкий стук розірвав атмосферу комфорту так само безцеремонно, як і його думки, що тепленьким струмком текли в його голові, огортаючи його тіло і беручи в жаданний полон його, нарешті живе, серце. Він відкрив розніжені сонцем очі і підскочив з ліжка. Серце заколотилось як скажене ніби його піймали за якимось непристойним ділом. І тільки в слідуючу секунду він заспокоївся:

— Рибка моя-я, доброго ранку) Ой, вона ще спить.

— Та буди її, скоро результати будуть, а вона тут валяється, ахахах)

— Беттані-і, прокидайся) — мати лагідно погладила її по шоці і дівчинка солодко потягнулась.

— Привіт..— сонним голосом відповіла вона, подивившись на Аваддона.

— Привіт, сонечко моє)

— З добрим ранком, соня, ге-ге! 

— Джоел, не кричи! Ми не одні в лікарні! — шикнула мати.

  І поки родина жартівливо сперечалася і тихенько посміювалась між собою, Аваддон мовчки спостерігав за їх щастям, дивуючись такій дружній родині. Він завжди хотів собі таку, але знав, що йому це просто не доступно. Наврядчи хтось захоче бути з ним — демоном, що не контролює свою агресію, має дурну славу вбивці і пияниці, демоном, що розучився кохати..чи може ніколи і не вмів? Вже з самого дитинства він навчився прокидатись без "доброго ранку", засинати без "солодких снів", жити без "я тебе люблю"..але з Беттані..йому так кортіло відчути це почуття, запірнути в нього і ніколи не виринати. З нею йому хотілось жити, бо до вчорашньої ночі він просто безцільно існував.

— Можна? О-о, так тут у нас вся сім'я! Ну то є добре. Я прийшов сказати, що ми почали працювати з вашою ситуацією, ближче до двох годин я повідомлю вас про результати.

— Добре, Остап.

Лікар покинув кімнату, а батьки Беттані пішли у їдальню за сніданком для дочки.

— Хвилюєшся, mon amour?  

  Це було єдине, що цікавило Аваддона зараз. Він присів біля дівчинки, взяв її долоню у свої руки і приклав її до своїх губ.

— Якщо чесно так, — прошепотіла вона, — а що, якщо в мене буде шизофренія? І таблетки не допоможуть..що тоді? — її голос почав тремтіти.

— Ну-ну, не плач моє сонечко. Пам'ятай: я завжди буду поруч з тобою до самого кінця. І за лікування не переживай, Остап Григорович здається хороший лікар, тому, я думаю, що якщо в тебе і буде це захворювання, то ліки підберуть і все в нас буде добре. 

— А що, якщо я стану овочем?

— Все буде добре..я даю тобі своє слово)

— А що, якщо..

— Просто не думай про це. Чим більше ти про це думаєш, чим більше ти цього боїшся, тим з більшою вірогідністю це відбудеться. Давай просто почекаємо, а коли прийдуть результати будемо вирішувати, що робити далі. Проблеми треба вирішувати в міру їх надходження. А ти хочеш вирішити проблему, котрої поки нема.

— Я знаю, але не можу нічого не робити, розуміючи, що можливо в мене може бути..

— Чш-ш...заспокойся. Щоб не сталося, якою б ти не була, що б ти не зробила, для мене ти завжди будеш найяскравішим soleil у моєму житті, mon amour) — демон поцілував дівчину у лоб і підвівся, відпустивши її руку. 

  Підійшовши до вікна, він відчинив його на провітрювання і запалив, думаючи про те, що дівчина почала дивно і зовсім собі не властиво, шипілявити. "Можливо це я раніше просто не помічав?" — думав він, а потім схаменувся:

— Ти не проти, Бетті, я тут закурю? — він здивувався, не отримавши ніякої відповіді.

  А коли обернувся, то здивувався ще сильніше: Беттані ніде не було. Ванна була відчинена і порожня. І тільки трохи відчинені двері палати дали бісу підказку. Він вибіжав у коридор і швидким кроком пішов у бік їдальні, але знайшов там тільки батьків, котрі ще стояли у черзі зі їжею. Тоді він пішов у протилежний бік.. Він біг по довгому і, як йому здавалось просто нескінченному коридору, оминаючи сотні..ні сотні тисяч однотипних дверей. "Де ж вона? Чорт!"  

— Беттані! Беттані, де ти?! — він крутився на одному місці, поки бішена пульсація віддавала йому у скроні, здавляюючи його думки. 

  Все запаморочилось перед очима: коридор, двері, люмінесцентна лампа, кафель, двері, лампа, коридор, кафель, стук серця, здавлює думки, де вона?

— Вона покинула тебе! 

— Замовкни чорт тебе дери! Ах..падла! — біс впав на підлогу через те, що в очах потемніло.

Лампа, кафель коридор, двері, Беттані, думки, коридор, пульс, двері, кафель, лампа і ДВЕРІ, ЛАМПА, КОРИДОР, ДУМКИ, КАФЕЛЬ, ПУ-УЛЬС, ЗАМОВКНИ-И-И!

— Так, в мене просто трохи болить голова.

— А ну, дай сюди лоба..ну..здається не гаряча. Добре, тримай оце, на водичку. 

— Дякую. 

— Стій, Беттані, це точно все, що тебе хвилює?

  Гучне мочання.

— Так..

— Я психіатр-невролог, Беттані, від мене ти не приховаєш нічого. І це не погроза і не запугування, але я ж бачу, що щось тебе турбує крім головного болю. 

— Та ні, вам напевно здалося. Мене хвилює тільки голова.

— А як давно ти почала шипілявити?

— Що? Я навіть не помічала, якщо чесно. 

— Ну добре..іди, скоро прийду, скажу результати.

— Добре, — сказала вона і зупинилась біля дверей ніби обдумуючи щось, а потім додала :— Ну, взагалі є дещо..

— Я тебе уважно слухаю.

— Це дуже дивно, але в мене таке враження, що під моєю шкірою, ем, повзає хтось..

— Цікаво..добре, що ж, дякую, що повідомила. Це дуже важливо. Можеш іти, я прийду через годину.

— Добре..

  Сусідні двері відчинились і з неї вийшло його сонечко, котре побачивши його, знатно перелякалось, швидко зачинивши двері, оглянулось по сторонах ніби впевнюючись у тому, що їх ніхто не бачить і прошипіло:

— Що ти тут робиш?

— Де ти була? — біс налетів на неї з кріпкими обіймами, — я так розхвилювався! Чому ти пішла, нічого не сказавши?

  Вони пройшли трохи далі по коридору і Беттані, не дивлячись на нього, почала говорити тихо ніби звертаючись до самої себе:

— Тут по всюди камери, тому я буду говорити ніби до себе, на тебе в коридорах дивитись не буду, ти вже вибач. В мене голова боліла, всю ніч не спати, ну звісно. Така втомлена.

 — Вибач мене..

— Не вибачайся, це була гарна ніч) Але..я дійсно шипелявлю..?

— Так, після ночі почала. Може не виспалась?

— Напевно. І настрою в мене щось немає..— дівчина зітхнула, — батьки вже напевно прийшли. — сказала вона, підходячи до палати.

  І дійсно. Вони сиділи на ліжку з тарілкою панкейків, политих медом і кружкою теплого зеленого чаю.

— Рибка моя, де ти була?

— Та в мене голова болить, ходила до Остапа Григоровича, дав мені таблетку, зараз я вип'ю, а потім поїм.

  Але не після того як вона випила ліки, ні після години з цього моменту вона не доторкнулась до їжі. Вся родина просто мовчки сиділа в кімнаті, чогось очікуючи. Руки Беттані трохи потрушувались, а одне око смикалось. Щось було не так і Аваддон знав це. І ще знав, що батьки також знають: вся їхня радість кудись поділась і на її місце прийшло передчуття чогось невідворотного. І це невідворотнє кожен з них намагався повернути у своїх думках назад. Це було схоже на проблему минулого, котру вже ніяк не можна вирішити, але кожну ніч перед сном ти придумуєш як би відповів чи що б ти зробив, щоб змінити ситуацію в інший бік. Щось, що знаходилось глибоко в ньому без замовку все твердило і твердило, що все пішло крахом саме з того моменту як вона прокинулась. Він всими силами намагався заткнути цей слабкий голос, але його відлуння раз у раз просачувалося у його голову, пульсуючи різними тривожними думками. Це було схоже на почуття того, що ти щось забув, їдучи у довгу подорож, а повернутися вже не міг. Або, наприклад, на почуття, коли якесь слово все крутиться і крутиться у тебе на язику, але ти не як не можеш згадати його. Це був реальний саспенс. І це ламало навіть його, що тут говорити про це дитя: відчужений погляд кудись за межу реальності, тремтячі руки, бліде обличчя, переднепритомний стан. Вона була схожа на нього, коли він тільки входив у кокаїнову, або якусь іншу, подібну тій, країну чудес.

  Стук, котрий здався бісу оглушливим в цій дійсно мертвій тиші, довів його розум остаточно, чого не можна було сказати про дівчинку: вона як сиділа весь цей час, так і бровою не повела.

— Джоел, Матільда, можна вас на хвилинку?

  Батьки встрепенулись, підскочили з ліжка і вийшли в коридор, поспішно прикривши за собою двері. Демон стояв спершись ліктем на стіл і уважно дивився на Беттані ніби чогось від неї очікуючи і він дочекався..дівчинка тихенько засміялася. Так сміються люди, коли читають щось смішне, або згадують щось тепле і добре але знаходячись на людях, тому голосно посміятись і виразти емоції не можуть. Але в неї не було причин сміятись. Не в її положенні.

— Ти чого смієшся? Щось згадала?

— Вона там ходить, в неї і спитай, хі) — в повний голос сказала вона, не намагаючись приховувати, що розмовляє з тим, кого бачить лише вона.

— З ким?

— Ну там осінь педалі крутить) Розповісти де я народилась? Ой павук п'ять циферок поніс, як смішно) — було таке враження, що в неї евтюмія, хоча напевно це було саме так. Вона так легко змінила настрій з тяжкого і глибокого депресивного епізоду, на легку і емоційно спокійну душевну обстановку при цьому несучи повну і ніяк між собою не зв'язну маячню, що будь-який хороший актор позаздрив би, але нажаль це була не гра і вона не вдавала.. 

  Тепер вона дійсно була схожа на нього під кайфом. І це його лякало. Ніщо не лякає так, як ефект "зловісної долини". Цей термін і сам ефект частіше за всього використовують художники, які пишуть дійсно страшні картини, писменники, що добре можуть описати до дрожі лячні моменти і люди, що розроблюють ігри в жанрі хорор. Можна привести багато прикладів використання і описання цього ефекту і як правильно і де саме його треба використовувати, але якщо описувати його простими словами, беручи цю ситуацію, Аваддон бачив перед собою об'єкт свого обожнення, перед ним сиділа все ще його Беттані, котру він знав і бачив кожен свій день на протязі п'ятнадцяти років, але в ній змінилась лише маленька і не значна деталь. В данному випадку вона почала робити речі, котрі до цього не робила ніколи і це дуже лякало. Коли предмет, не важливо одухотворений чи ні, починає робити речі, котрі робити не повинен, чи навпаки, не робить того, що повинен робити, ми підсвідомо говоримо собі "щось тут не так" чи, як тоді подумав біс: "це не вона." 

  І це відкриття принесло йому такий жах, котрого він ще не відчував ніколи в житті. Він на своїх очах втрачав те, що любив. Втрачав те, що знав. Втрачав єдине, що робило його життя життям..

  Напевно почувші її сміх і розмови батьки з лікарем, увійшли в кімнату.

— Беттані, з ким ти розмовляєш?

— З ним. — спокійно відповіла дівчинка, показуючи пальцем на Аваддона.

— А як він виглядає?

— Вам цікаво, в нього і спитайте, а ще там осінь катається, ха-ха море таке квадратне і таке фаміл'ярне)

— Ходи за мною.

— Нікуди я не піду! Ви злий!

— Я допоможу тобі) — психіатр намагався втертись дівчинці у довіру без застосування сили, тому вирішив продовжити тему того, що вона бачить і чує, — а про що ви з ним говорили?

— Про різне. А ви про що зазвичай говорите?

— Я розповідаю студентам про психологію. А коли він почав з тобою говорити? 

— Давно.

— А чому ти мені не сказала?

  Беттані замовкла. А потім, через хвилини дві знов заговорила і знов якусь нісенітницю:

— А можна мені сніг і фолетовий змішати? Так хочеться акулу піймати)

— Можна. Зараз я натисну на кнопочку, покличу медсестру і вона принесе тобі те, що ти хочеш. — люб'язно відізвався Остап Григорович.

  Він підійшов до кнопки і, викликавши медсестру, що завжди була на посту, сказав:

— Людочка, принесіть в сто шосту палату Хлороформ у питному виді з Валер'янкою, будь ласка. Паціент — дівчинка, вага десь кілограмів сорок сім, п'ятнадцять років.

  З динаміку спочатку почулось шипіння, а потім з цього шипіння все ж прорвалось хрипке, через старі динаміки "Добре, зараз підійду."

— Ну ось, зараз тобі принесуть твій напій і все буде добре)

— Остапе Григо..— почала було не на жарт стурбована мати, але лікар не дав їй і слова, зупинивши її жестом руки.

  У той же час в палату зайшла та сама "Людочка" з кружкою, в котрій була прозора рідина.

— Як і просили) — вона услужливо протягнула стакан лікарю.

— Ще раз дякую, на цьому ви вільні. Беттані, тримай. Пий до дна.

  Дівчинка прийняла з рук лікаря напій, подивилась на демона, той кивнул в знак дозволу і відвів погляд. Він розумів, що це необхідно. І вже зараз йому було зрозуміло лише одне: захворювання не те, що буде, воно вже є..ген, котрий відповідав за страшну хворобу, що носило назву "шизофренія", котре ще вчора було у стані спокою, активувався сьогодні...і всім залишалось тільки змиритись з тим, що це вже не повернути назад, не виправити її ДНК, не вилікувати її повністю. І він бачив як боляче було батькам: мати тихенько плакала своєму чоловіку в плече, поки той тяжко всхлипував, ховаючи мокрі очі за сильними долонями. І тільки Аваддон не міг показати свою слабкість, поки дівчинка була у свідомості. Для неї він повинен залишитись сильним. Але..зрадницькі сльози всеж заполонили його білі очі, брови поповзли вверх, губи почали тремтіти.. 

  Намагаючись стриматись з останніх сил, демон до болі прикусив губу, подивився нагору, не даючи виходу своїм емоціям. Поки дівчинка пила, те, що їй принесли, щиро вірячи в те, що це дійсно те, що вона просила, Аваддон дивився куди завгодно, але тільки не на неї..саме тоді він зрозумів, що далі може бути все, що завгодно і він не зможе контролювати ситуацію: вона дійсно може стати овочем, ремісії можуть бути короткими, а рецедиви можуть забрати в нього його ще нещодавно таку життєрадісну дівчинку, вона може ніколи більше не влитись у соціум, вона може почати ненавидіти себе, а може і його..а ще він дуже боявся того, що його почуття згаснуть..що він більше не зможе побачити свого сонечка таким, яким він його покохав. Так, він давав їй обіцянку протилежну його страху, але, що якщо..

— Все, вона заснула. Джоел, давай допоможи мені. Бери її ось тут, ага, а я тут візьму. Та-ак, давай її у двісті десятий і на диванчик.

— Лікарю, Боже, що нам робити? Господи, що це таке?

— Ідіть з нами, я в кабінеті все розкажу. — прокряхтів старенький психіатр, котрий дійсно намагався допомогти.

  І весь цей діалог його і його пацієнтки тільки підтверджує те, що він дійсно хороший док. Він не заперечував існування Аваддона, бо з пацієнтами, що страждають шизофренією треба у всьому погоджуватись, щоб хворий почував себе "зрозумілим і почутим." З паціентами такого типу треба бути дуже обережними, ввічливими і уважними. І лікар був. Він дійсно хотів допомогти. І Аваддону здавалось, що навіть не через те, що він був знайомий з батьком Беттані, і не через гроші, а просто тому, що він любить свою роботу і хоче робити все для того, щоб його пацієнти почували себе комфортно.

  Залишившись у палаті сам на сам, демон глибоко вдихнув, повільно видихнув і...заридав у весь свій голос, впавши на коліна перед ліжком і заривши своє лице у долоні, котрі намагались витерти лице від солоних і таких гірких сліз повного відчаю і болі за своє дитя. Дитя, котре він не зміг вберегти..її забрала у свій повний контроль хвороба, котру перемогти можна було тільки ліками. І він розумів, що вони зможуть вигравати лише битви, але не війну з нею. Вони ніколи не зможуть повністю її вилікувати. І через це його сльози перетворились на злобу. Злобу на людську медицину, котра була не в силах побороти цей недуг, злобу на це життя, але більше за всього він злився на себе: через те, що він також не може нічого зробити, крім того, що просто бути поруч, через те, що скоро покине її, залишивши одну з хворобою, з котрою вона повинна буде боротися за право контролювати своєю головою, у битві, котру їй ніколи не виграти...а ще йому було настільки потворно від самого себе через думку, що він боїться розчаруватись у ній, що він може перестати її кохати, через те, що йому захочеться піти від неї швидше..що йому так закортіло вмазати самому собі. І він вмазав. Він все бив і бив себе по голові, тягав себе за роги, кусав свої руки, роздирав на собі шкіру, виривав волосся, він вже звик нищити те, що йому не подобалось, тому він і зараз слідував цьому плану.

— Боже, за що ж ти так з цією дівчинкою, вона ж нічого не зробила, вбий мене за неї, краще вбий мене..— заскулив він, захльобуючись у сльозах ненависті, болю і жалю..

  Напевно вперше за всю історію пекла демон взмолився до всевишнього. І молитва ця ніколи не повинна була бути почутою. 

— Який же ти жалюгідний! — сардонічно посміялося воно, — біс звертається до Бога, ха-ха! Ви коли-небудь чули таке?! — ніби звертаючись до публіки, що об'язково мала осудити таке, спитало воно.

— ТА ВИЙДИ ТИ ВЖЕ З МОЄЇ ЧОРТОВОЇ ГОЛОВИ! ЗАМОВКНИ! — взревів демон, закривши вуха долонями, сподіваючись, що це допоможе, але голос він чув не ними, він чув його в себе в голові і його неможливо було нічим заглушити. 

— Ну і навіщо тобі психічно хвора людина, га?! Тобі себе мало, чи що? Виповниться шістнадцять і бувай здорова! Хоча, чи реально таке до неї сказати?) — з насмішкою спитало воно, розхажуючи по задвірках його запаленого розуму, — невже воно тобі потрібно? Спочатку виріши свої проблеми, а потім допомагай комусь іншому!

— Я кохаю її, і ти нічого не зможеш вдія..

— Що, справді?! А мені здається, що ти зачепився за першу, хто відповіла на твої безглузді і такі тупі знаки уваги! Ти просто прив'язався до тієї, котра нарешті погодилась зблизитись з тобою, знаючи, що всеодно через пів року більше тебе не побачить! Вона просто не хотіла робити тобі боляче! 

— Замовкни!

— Вона просто боїться тебе, от і все кохання! А ти, тупий виродку, ім'ям своїм поклявся перед людською дівчиною, що навіть не тямить у цьому нічогісінько! Ти просто тряпка, об котру всі можуть витерти свої ноги і ти знаєш, що це правда. Я — це ти сам. Я — це те, що ти говориш сам до себе.

— Замовкни..

— Зрозумій вже ти, ти — монстр, котрий просто не заслуговує на кохання..не з такими заслугами, як у тебе. Твої гріхи вже ніколи не можна буде відмолити, ти ніколи не отримаєш вибачення у сімей, в котрих ти забрав близьких, твої гріхи можна тільки примножити, щоб янголам стало тошно. 

— Ти не правий.

— Що?

— Я ще можу зупинитись. Я можу.

— Ні, не можеш. Ти знову зірвешся. Я знаю тебе краще, за будь-кого. Ти можеш бігати від мене скільки тобі захочеться, але від самого себе тобі не втекти. Ти знаєш, що ти не зможеш припинити вбивати, бо тоді всі ті, кого ти тримаєш у страху, а це на хвилиночку майже все пекло, будуть намагатись вбити тебе, щоб довести всім, що вони краще за тебе. І тобі всеодно прийдеться вбивати. І цим ти всеодно не діб'єшся сімейного щастя. Ти втратив шанс на нього вже тоді, коли вбив ту нещастну дівчину офіціантку, що принесла тобі не твоє замовлення. І після цього ти думаєш, що хтось підійде до тебе познайомитись? Так навіщо ж давати самому собі хибні обіцянки, розуміючи, що всеодно не стримаєш їх? 

— Я не хотів її вбивати, це вийшло випадков!

— Так-так, звісно. І той мужик, що косо подивився на тебе у барі. А ще та жінка, що вкрала в тебе годинник і той брудний хлопчина, що стащив в тебе гаманець, а ще пам'ятаєш те дівча? Чорт, навіщо ж дітей? Бідненькі чортятка..померли, не встигши побачити світ.

— Я..не хотів..

— Ні, хотів! Твої руки вже давно ввібрали всю ту кров і від неї не відмиєшся, скільки не намагайся. Зупинятись вже пізно. 

— Я все ще можу виправити все, що я накоїв.

— Як? Скажеш "Вибачте любі співгромадяни, що я такий кретин, повбивав пів пекла, але тепер я такий добрий і хороший, давайте жити дружно?"

— Ні..Я просто почну робити добрі справи. Я знаю, що це ніколи не викупить моєї провини, але я більше не хочу вбивати.

— Який абсурд..досить брехати собі, Аваддоне. Послухай самого себе! Які ще в дупу "добрі справ"? Ти взагалі віддаєш собі звіт в тому, що ти коїш? Мені здається ні. Таке враження, що ти просто зробив щось не значне, щось не настільки кримінальне і тепер хочеш, щоб всі про це забули, спостерігаючи за тим, як ти переводиш бабусю через дорогу, але якби це було так, я б не говорив з тобою! Ти вбивав, ідіоте, ти вбивав невинних, ти вбивав заради забави і влади, ти вбивав, не задумуючись над наслідками!

— Я вбивав, тому що ти брав наді мною контроль! Я ні в чому не винен!

— А ти впевнений в цьому?) Вбивав завжди тільки ти. Я — лише голос у твоїй голові. Я не можу керувати твоїм тілом, я не можу говорити за тебе. Просто тобі легше спихнути свої проблеми на когось іншого.

— Я прошу..досить..

— Лише позбувшись себе, ти змусиш мене замовкнути. І ти знаєш як це зробити)

— Я не хочу вмирати..я не самогубця.

— Не хочеш? Чи не можеш?

— Не можу — чесно відповів демон, — мені лячно. Я завжди думаю, що все ще може налагодитись, що завтра стане краще, але..

— Але не стає.

Весь цей час Аваддон пробув у аб'юзивних відносинах з життям. Воно застосовувало до нього як фізичне так і моральне насильство довгі роки, після чого задарювало його чимось світлим і добрим, щоб він не пішов від нього. Щоб він продовжував жити в надії на те, що після чергових побоїв йому принесуть подаруночок. Так було і зараз: після сімнадцяти років глибокого нещастя вчорашня ніч принесла йому радість і спокій, тоді в нього з'явилась надія на те, що так буде вічність, але настав ранок і життя знову розмазало його як соплі по стіні..його вже так все задовбало, але і вийти з цих відносин він не міг, бо завжди сподівався на те, що все ще можна налагодити, що можна все виправити, але він був настілкьи прив'язаний до тих мимольотних щасливих моментів, що був готовий терпіти весь цей біль. 

  Ось і зараз він стиснув зуби міцніше, витер залишки сліз, дістав сигару і закурив. 

— Так, може я і слабак, що не може дати відсіч навіть своєму внутрішньому голосу, нехай я буду монстром в очах інших, мені начхати, що про мене будуть казати і думати, зараз я потрібен Беттані і я буду робити все, щоб вона почувала себе такою ж нормальною людиною як і всі інші. І не важливо, що буде потім, не важливо що було до цього, важливо те, що коїться зараз. Я хочу почати все знову. І я почну.

  Зібравшись духом, він вийшов з кімнати. "Мені здається в двісті десятий треба. О так, там і двері відчинені." — подумав біс, ідучи коридором. Перше, що він побачив була Беттані, лежача на коричневому шкіряному диванчику, потім батьки, котрим док розповідав про їхні наступні кроки лікування і спеціальної терапії і тільки в кінці його привабила одна єдина деталь: зелений амулет, що торчав з штанів дівчини. "Він завжди був з нею. Вона хотіла носити його поруч з собою. Значить я їй справді не байдужий) значить воно було неправе — вона не боїться мене)" — і це зігріло йому душу, потішило його думки і змусило серце битись частіше. Аваддон не вслуховувався у те, що казав Остап Григорович, вся його увага була напрямлена на його сонечко, котре почало потихеньку прокидатись. 

— Беттані, дівчинка моя, тобі треба випити оце. Так, тримай водичку, пий.

— Де я? Що це?

— Це допоможе тобі. Пий, — лікар змусив підчинитись йому зараз, поки хворий мозок не почав думати, щоб все пройшло менш стресово для його пацієнта. 

  Дівчинка випила і хвилин через п'ятнадцять повністю прийшла в себе. І здається почувала себе добре. І це не могло не радувати всіх.

— Рибка моя, як ти себе почуваєш зараз? — турботливо спитала мати, поки психіатр заповнював якісь бумажки.

— Нормально. Нічого не пам'ятаю правда, але почуваю себе добре.

— Не нудить, голова не паморочиться? — подав голос док.

— Ні, все нормально. 

— Тоді більше не треба ніяких ліків. Ці поки допомагають, тому залишимо їх. Виписувати тебе поки зарано, полежиш у нас з тиждень, ми подивимось на твій стан, проведемо останні тести і якщо все буде в нормі, тоді ти можешь бути вільна.

— В мене все ж є це захворбвання, так?

— Так, але краще не думай про це. Думай про те, що тобі вже краще і скоро ти зможеш жити колишнім життям..звісно якщо будеш слідувати всим моїм інструкціям. Ти до речі можеш іти до себе в кімнату, а батьків я попрошу залишитись: нам треба ще деякі документи підписати. Дійдеш сама?

— Так.

— Якщо стане гірше, почнеш бачити щось, чи чути, почнуть думки нехороші в глову лізти, тисни на кнопку.

— Добре.

— Ми скоро будемо. — сказав батько і почав читати всі ті документи, котрі виклав на стіл лікар.

  Дівчинка вийшла з кімнати трохи погойдуючись і поманила демона за собою. Той, легенько підтримуючи її за лікоть, довів її до кімнати і посадив на ліжко, зачинивши за собою двері.

— Тобі точно вже краще? Щось болить? Може хочеть чогось? Тільки скажи, я все зроблю.

— Мені вже краще, не хвилюйся. Просто легка слабкість і все. А зараз я хочу тільки трохи поспати. 

— Добре, звісно поспи, якщо щось треба буде, я завжди тут) — біс поцілував дівчину у лоба.

  Та закуталась у ковдру і відвернулась до стінки. Біс сів поруч з ліжком і, поклавши праву сторону обличчя на руки, що лежали на ліжку, також трошки задрімав.

  Ну це йому здалось, що тільки "трошки", а насправді прокинувся він вже ввечері, коли сутінки вступили у свої повноцінні права. Відкривши заспані очі він одразу відчув ломоту по всьому тілу: "Це ж треба було заснути в такій не зручній позі!" Біс привстав і потягнувся, розминаючи шию і руки. Беттані від цього також прокинулась, солодко позіхнувши:

— Включи настільну лампу, будь ласка)

— Добре, сонечко. — демон клацнув вимикач на круглій ніжці лампи і кімнату наповнило тускле, але дуже тепле і приємне жовто-гаряче світло.

— А скільки зараз часу?

— Вже шоста година вечора..оце ми з тобою відіспались)

— Так їсти хочеться. Пішли в їдальню. Хоча..може спочатку зайти до Остапа Григоровича? Треба ж дізнатись коли пити ці ліки і яку дозу. Так. Давай до нього.  — прокряхтіла вона, встаючи з постілі, — Що це?! — завопила вона, показуючи пальцем на вентиляцію.

— Що? Я нічого не бачу..а що там?

— Як же воно верещить! — дівчинка заткнула вуха руками, — Пішли звідси.. 

  Демон притримав її все ще слабке тіло і допомогіг їй дійти до дверей психіатора. Дівчинка легенько постукала по двері лікаря і звідти донеслося приглушене:

— Увійдіть.

  Беттані увійшла в просторий кабінет і спитала:

— Добрий вечір, я тут хотіла спитати..

— А, це ти Беттані, як себе почуваєш?

— Не дуже, якщо чесно. Я коли прокинулась там з вентиляції вилізло таке, ем, такий великий павук, він пищав і в нього були людскі очі по всьому тілу..

— Це все, що ти бачила і чула?

— Так.

— Я хочу тебе засмучувати, але поки в тебе не наступить ремісія, ти будеш бачити і чути щось подібне дуже часто..мені шкода, Беттані, але я роблю все можливе, щоб тобі допомогти. Поки будемо вживати ті таблетки, котрі я тобі прописав, а далі подивимось.

— А, і стосовно таблеток. Коли мені їх вживати і яку дозу?

— Це добре, що ти питаєш. Я назначив тобі Галоперидол. Його треба вживати зранку, по одній таблетці на день. Але тобі в руки я їх не дам. Кожного ранку будеш приходити до мене в кабінет і пити їх при мені. Якщо щось почне тебе турбувати, навіть щось незначне, ти повинна будеш одразу сказати про це мені. Нейролептики — це не жарти, з ними треба бути дуже обережними. 

— Добре, я зрозуміла. Дякую.

— Ти зараз в їдальню ідеш?

— Так.

— Зачекай хвилинку, я з тобою піду.  Там говорять сьогодні на вечерю рибка, запечена в томатному соусі і пюре з овочами. 

— Навіть звучить вже смачно) Добре, я почекаю вас у коридорі. — Беттані вийшла і притулилась до стіни, дивлячись на демона.

— Тобі погано? Чому ми не йдем?

— Ми чекаємо його: він з нами в їдальню піде. — прошепотіла вона бісу на вухо, взявши його за вказівний палець кігтястої руки.

  Той згідно кивнув і також сперся на холодний кафель, запрокинувши голову і посміхнувся. "Здається все не так погано, як я уявляв. Їй добре — добре і мені)" — крутилось у його голові це заспокійливе почуття ейфорії. Нарешті він закрив свій гештальт. Він насолоджувався моментом, а не спогадами цієї миті. Він був живим. Був тут. Був комусь потрібен. Був кимось приласканий)..але її галюцинації..вони не давали йому спокою. Він розумів, що вони нікуди не дінуться, але дивитись на те, як близька для тебе людина повільно божеволіє, а ти нічого не можеш з цим зробити, дуже складно. Він розумів, що вона бреше йому на рахунок свого стану, але і дорікнути її в цьому він також не міг.

  Двері відчинились, дівча відійшло від стіни і ця троїця пішла в їдальню. На вечерю дійсно було подано те, що і казав док. До них підсіли інші і всім стало так тепло в цю холодну зиму: вони говорили ні про що, сміялись і просто добре проводили час. Аваддон і знати не знав, що лікарі також можуть виходити за рамки своєї роботи і якось спілкуватись з пацієнтами, приділяючи кожному свою увагу, турботу і розуміння. Від Остапа Григоровича з самого початку віяло такою по-батькіські добродушною і чистою любов'ю і він дійсно розташовував до себе. Біс не знав чи було це пов'язано з тим, що він психіатр, тому просто знав, як правильно розмовляти з іншими, щоб вгодити всім, чи він просто був самим собою, але факт того, що його любили всі, починаючи пацієнтами і їхніми близькими, закінчуючи персоналом, був просто незаперечним. Це була справжня аксіома. І це було всім по душі)

  Вечір пролетів швидко, бо час, проведений у крузі хороших, дійсно хороших людей, на жаль, завжди летить з неймовірною швидкістю, відкладуючи в пам'яті лише світлі відблиски тих моментів. Цей вечір змінив для Аваддона багато чого, але єдине в чому він був впевнений, так це в тому, що коли він повернеться, він також влаштує в палаці "сімейну вечерю", на яку збере свою прислугу і вони також побалакають по душам, коли він повернеться, він стане меценатом, більше не буде ходити по барам, приведе сад у порядок, налагодить стосунки з батьком, сходить на заходи еліти, стане гарним правитилем. Він буде робити все, щоб відновити собі хорошу репутацію. В пеклі не заборонялось робити добро. Це ніяк не каралось, тому "чому б ні?" — спитав він сам себе, сидячи вже на ліжку біля його сонечка, освітлений лиш м'яким світлом від настільної лампи.

— Теж любиш сидіти у пітьмі з таким приглушеним світлом? — раптом спитав демон.

— Так, це заспокоює. Тінь стає не така різка і угловата як при загальному освітленні, очі не так болять, і ця приглушеність у всьому діє як снодійне) А чому питаєш?

— Мені теж таке подобається. Я навіть вечеряв тільки при свічках, щоб створити атмосферу затишку, хоч на ті десять хвилин. Просто..я взагалі дуже рідко ночував саме вдома: частіше засинав в барах, або клубах, тому коли повертався, мені хотілось дійсно відчути себе вдома...ну це дивне почуття взагалі.

— Коли ти вдома, але все ще хочеться додому?

— Так. Але цим домом не обов'язково має бути саме якесь приміщення, це може бути якась відкрита місцевість, тварина, або інша людина. Дім — синонім слова безпека і комфорт і знаєш що?

— М?

— Ти для мене дім)

— О-оу) — дівчинка розмилувалась і зарилась у його обіймах, котрі зігрівали обох. 

  Ця зима стала найтеплішою з усіх ним прожитих. Вони обіймались і все говорили і говорили, дивлячись на сніжну завірюху, що бушувала за вікном, створюючи завивання, що тільки додавали їх кімнаті єфекту повної безпеки.

— Я тут все думала про одну річ.

— Про яку?

— Ти ж взагалі демон, а як я знаю, то вас типу можна призвати і все таке..так чому б мені просто не визвати тебе і все? Чому ми повинні прощатись?

 Біс тяжко зітхнув, дивлячись у її очі:

— Якби все було так легко, я б і не переживав. Але, розумієш, я не звичайний чорт, що в обмін на душу, готовий буде виповнити твоє бажання, в мене нема пектограми, або закляття, котрим мене можна буде призвати, бо моя сила настільки руйнівна, що навіть найосвідченіші окультисти не можуть з нею впоратись..вони просто знищили все, що могло мене призвати у цей світ.

— А як же ти сюди потрапив, не зруйнувавши мою кімнату?

— Це інше, мене просто телепортували, я прийшов сам. І це найголовніше. Признатись чесно, я також над цим думав, і я обіцяю, що коли я повернусь до себе, я пронишпорю всі бібліотеки, щоб знайти закляття, котре зможе дозволити мені самому прийти у твій світ. Можливо це займе в мене день, можливо рік, а може на це підуть десятиліття, але я його відшукаю, mon amour)

— Я буду чекати тебе)

— Обіцяєш?

— Як я можу порушити таку обіцянку?

— Добре-добре. А як ти себе взагалі почуваєш?

— Якщо чесно, я не хочу про це думати. Всі ці страшні галюцинації це тільки моя проблема, я не хочу заважати тобі своїми думками і розповідями. Інша проблема може бути в школі.

— А що з нею не так? Матеріал ти і потім зможеш догнати, я тобі допоможу з уроками. І мені прикро чути від тебе те, що ти думаєш, що вантажиш мене своїми проблемами..я дуже хочу тобі допомогти, але ти думаєш, що станеш для мене душевним тягарем. Це не так. Я хочу слухати тебе. Я хочу бути корисним, я хочу..

— Не треба. Все..нормально) — вона фальшиво посміхнулась, — а з приводу школи мене хвилює те, як до мене віднесуться однокласники, якщо дізнаються? Що скаже Аріель?  

— А тобі не начхати на думки цих занозливих упирів? І ти правильно виразилась, вставивши слово "якщо", тому, не думаю, що вони колись про це дізнаються,ну звісно, якщо ти сама їм не розкажеш. А стосовно цієї кралі можу сказати лише одне: якщо вона дійсно вважає тебе подругою і ти для неї не ніхто, вона ні за що не стане тебе ображати, а якщо стане, і взагалі, якщо хтось посміє не так на тебе подивитись, повір, я вирву їхні очі, засуну їм їх в горлянку, щоб вони звідти спостерігали за тим, як я буду рвати їхні тіла на маленькі шматки.

— Фу, Ав! Ха-ха-ха, припиняй це) Не треба нікого рвати..точніше, я сподіваюсь, що ти не будеш цього робити.

— Я не можу тобі нічого обіцяти. Те, що сидить в мені може одержати контроль в будь-який момент і я не знаю, чи зможу зупинити його. Я не знаю як я можу ще проявити свою любов і відданість по відношенню до тебе. Я..я..

— Я не беру над тобою контроль, ти все робиш сам. — вмішалось воно.

— Все номально, Ав. Зараз це не має для мене ніякого значення: тільки нелюбимим доводиться бути ідеальними. Коханим можна все..— дівчинка подивилась на губи демона, наблизившись надто близько, щоб він вігався)

  І цілий світ зупинився заради них обох, і не важливі стали всі їхні проблеми і здалось їм, що їхні серця б'ються в одному ритмі, перекачуючи кров по венах, що складалась лише з окситоцину. 

  "Я коханий! Я коханий!" — трепещало його серце, коли він стояв біля вікна, виляючи хвостом туди-сюди, як задоволений песик, котрому почухали пуза, поки Беттані солодко сопіла в постілі.

  Примостившись на кріслі він також спробував заснути, але цей залишок щастя не давав йому і ока зімкнути. Він все дивився на сніжинки, що повільно осідали на землю, припорошуючи її своєю холодною ковдрою, поки слабкі вуличні ліхтарі, що знаходились десь вдалині, освітлювали нічним прохожим путь..

  Тиждень пройшов, Беттані виписали, бо ремісія все ж настала і їй дозволили відвідувати школу. І Аваддону здавалось, що вона була ще веселішою і життєрадіснішою, ніж до цього переломного моменту свого життя, що поділив його на "до" і "після", але це йому тільки здавалось. Такою вона була при денному світлі, але вночі, знімаючи з себе маску, вона повільно вмирала всередині. І що б він не робив, що б не говорив, нічого не допомагало..але одного разу, сидячи вдома в кріслі, коли ніч опустилась на землю, він наспівував щось і вже засинаюча Беттані подала голос:

— Гарно співаєш..

— Може тобі заспівати, ем, колискову, наприклад? Що ти хочеш?

— Просто продовжуй наспівувати цей мотив. Мені подобається)

  І це був його шанс, в який він моментально вцепився. Завтра був її перший день у школі після клініки і вона дуже хвилювалась, тому біс сів на її ліжко і, погладжуючи її волосся, продовжив ніжно наспівувати колискову, яку колись співала йому його мати. Він був такий спокійний і незамилуватий, що Аваддон і сам почав потроху провалюватись у царство Морфея. Але..

— Я не нормальна, так? — крізь сльози промовила вона.

— Що? Ні-ні-ні, як ти могла таке про себе подумати? Для мене ти завжди будеш найпрекраснишим створінням, котре я коли-небудь бачив, mon chaton) я кохаю тебе і для мене це зовсім не важливо, ти завжди прекрасна, якою б ти не була. І бути з тобою — це менше, що я для тебе можу зробити і мені так прикро від цього..я готовий завойовувати інші царства заради тебе, я готовий посвятити тобі міліарди віршів, поем і пісень, я готовий віддати свою душу, щоб твоя продовжувала своє життя. І я обіцяю тобі, що я ще повернусь до тебе, ти лише зачекай..і що ти маєш на увазі під виразом " не нормальна"? Якщо те, що ти не така як усі, тоді я кохаю тебе ще більше. І нехай, вони будуть сміятись над нами, тому що ми будемо відрізнятись від них, а ми з тобою будемо сміятись над ними, тому що вони не відрізняються один від одного..

  Але вона цього вже не чула: сон все ж забрав її втомлену свідомість. Демон м'яко посміхнувся і перебрався до себе у крісло..

— Аві, прокидайся, ми вже виходимо.

— Га? А, зараз. 

  На вулиці було все ще темно, тому він не одразу зрозумів, що коїться, але потім потер очі і пішов вслід за дівчам. Морозний і колючий вітерець обдав його лице, змусивши повністю прокинутись. Він швидко застрибнув в заздалегідь прогріту машину і потер долоні одна об одну, щоб хоч трошки зігрітись. Але тепла рука дівчинки, що непомітно сжала його, розвела в ньому цілу пожежу, котру не хотілось тушити)

  Доїхавши до школи, вони вийшли, пройшли у вестибюль, в котрому Беттані перевзулась і піднялись на третій поверх, підійшовши до двадцять четвертого кабінету. За ним чувся гомін різних голосів, що кричали кожен на свій лад. Беттані глибоко вдихнула, дістала справку від лікаря, котру збиралась віддати класному керівнику, зібралась з думками і потягнула ручку двері донизу.

  Біс відчував як колотиться її серце, відчував як їй не вистачає повітря в легенях, що стиснулись від дикого страху, відчував тремтіння її рук і чув всі її думки. Вона була готова втратити свідомість, провалитись крізь землю, зробити все, щоб тільки не йти туди, але..все здається було..нормально? Діти продовжували спілкуватись, гомоніти і сміятись, Беттані гукнула дівчинка з прямим світло-русим волоссям і блакитними очами:

— З поверненням, Бетті! Де ти пропадала? Без тебе думала подохну тут)

— О, Аріель, привіт! Та я хворіла, зараз все нормально.

— Ну то не дивно, люта зима зараз, вдягайся тепліше, ти мені ще живою потрібна. Кому я всі плітки розповідатиму, як не тобі, га?) До речі, тут таке-е сталося поки тебе не було! Лавр зізнався Аврорі, а Аврора відмовила, ти прикінь! 

— Та ну! 

  Дівчатка під ручку пішли до своїх парт, перешоптуючись і охаючи через кожне слово. Зрозумівши, що ситуація не така страшна, як могло спочатку здатись Аваддону, він розслабився. Беттані тепер справді усміхалась і раділа, що знову стала частиною колективу, але "чи на довго це? Вони ж поки просто не знають, а я відчуваю..відчуваю цей запах лицемірства і щурництва, що так і віє від них усіх. І тільки моє сонечко тут справжній ангел..і я клянусь, я вб'ю, якщо щось піде не так!" А поки все було добре. Ось останній урок вже через п'ятнадцять хвилин. Повинна була бути фізкультура. Дівчинка вийшла з кабінету, взявши з собою спортивну сумку, поки її подружки, зібравшись біля вчительського столу, щось бурно обговорювали, з якимось дивним і недобрим прищуром поглядуючи на двері.

— Ой, дівчатка, чого ж ви тут стовпились, дайте пройти. — задорно сказала Беттані, виходячи з перевдягальні до спортзалу.

— А ти в нас шизік виявляється) — вийшла вперед Аріель.

— Щ-що? Що ти маєш на увазі? — занервувала дівчинка.

— Я вб'ю, я казав це, ще одне слово від когось з них, Беттані і я зірвусь.

— Вона здається ще і отупіла від таблеток! І що це в тебе за зелений трикутник на шиї? 

— Коли це ти розучилась одягатися стильно, зай?)

— Напевно тоді, коли в псіхушку поклали! Ха-ха-ха!

  Беттані штовхнули і вона впала на підлогу, боляче вдарившись. І це стало би останньою краплею, як би дівчинка не заплакала. Аваддон не міг кинути її отак. Принижену і плачачу на підлозі. Він підбіг до дівчинки і допоміг піднятись так, щоб це було не помітно.

— Все нормально..— прошепотіла вона.

— З ким ти там розмовляєш? — подала голос одна з дівчаток, — що, таблетки не зовсім допомагають, так?)

— Замовкніть, дури! — не витрималась Беттані, — я б на вас подивилась! 

— Ну про це ми пізніше поговоримо. — насмішливо і якось злобно подала голос Аріель.

  Компанія направилась у спортзал, залишивши Беттані в коридорі.

— Що мені зробити? 

— Не треба нічого робити — серйозним голосом відповіла вона, — вони пограються і припинять, а мені не хочеться проблем..— з цими словами вона зайшла у простору залу, де її вже всі чекали.

  Заняття пройшло жахливо: їй то підставляли підніжку, то штовхали і кидали в неї волейбольні м'ячі, то просто кидали в її адресу образливі фразочки типу "шизік" "іди в психіатричку свою і там вчись" "я не хочу знаходитись з нею в одному приміщенні" "цікаво, а що їй говорять голоса в її хворій голові" "ненормальна, ненормальна, дожени!" Демон бачив як погано його сонечку і в нього розривалось серце від розуміння того, що і в цій ситуації він безсильний. І тільки вчителька іноді ставила тих засранців на місце, але це не сильно допомагало.

  Насмішки все продовжувались і продовжувались, день за днем, місяць за місяцем..і ставало тільки гірше: психіатр прописав більш сильні таблетки, від котрих дівчинка сильно ослабла, але іншого варіанту не було. Стрес згубив її здоров'я і вона почала частіше хворіти, ніж з'являтись у школі. Їй постійно мерещились страшні образи, вона чула голоса, що наказували робити жахливі речі і вона перестала нормально спати. Кожна ніч ставала для неї її особистим пеклом.. Аваддон не міг дивитись на неї. Кожен день він спостерігав за її муками, за тим як її вивертало через сильні спазми нудоти, котрі скручували її навпіл з ранку і до самої ночі. Він втомився кожен день чути про те, що вона більше не хоче жити, він більше не хотів бачити її кістки, що почали випирати крізь її тоненьку шкіру, тому біс вирішив взяти все в свої руки. 

— Помста, то для слабаків, ми с тобою знищемо їхнє життя. — твердо сказав він одного разу вночі, поки Беттані безсильно лежала у ліжку вся бліда.

  Так, він обіцяв собі, що більше не буде вбивати, але то ж в пеклі, а тут можна було ще погратись) Тим паче, що поганого може бути, якщо в світі стане на десяток менше живодерів, майбутніх вбивць і просто поганих людей, м? Стане тільки краще. І він вже передчував як в його роті буде розтікатись солодка, з металевим привкусом, гаряча і пульсуюча кров тих виблюдків. Він засинав, а перед очами стояла прекрасна картина їхніх нутрощів, що будуть гарно прикрашати землю, розтікаючись цікавими візерунками. Він уявляв, як відірве їхні голови, дістане їхні очі, видере волосся і складе все це в рядок, як заядлий перфекціоніст. "Тіла в одну кучку, бошки — в іншу)" — сміявся він. Він знав, що залишиться  безнаказаним, знав, що криміналісти не знайдуть жодного відбитку, або знаряддя вбивства, знав, що робить правильно і це ще більше розігрівало в ньому спрагу, від котрої він позбудеться завтра) Він довго стримувався, але завтра буде весело) Завтра він виправить цю помилку природи. Біс вже все продумав, план був геніальним у своїй простоті. "А чого чекати завтра, якщо можна приступити прямо зараз?" — осяяло його. І він так і зробив)

  На прощання поцілувавши Беттані у лоба, він покинув дім і включив всі свої почуття на максимум: він випустив те, що так довго тримав у собі, дав йому можливість напитись кров'ю і позбавити своє сонечко страждань. Демон ошкірився і, вставши на всі лапи, загарчав, втягуючи носом тепле квітневе повітря. Очі закатились у передчутті справнього шоу:

— Та-ак, я чую тебе, відчуваю твій запа-ах) — він побіг через ліс, перестрибуючи валуни, царапаючи дерева, об котрі він чіплявся, вистежуючи свою здобич. 

  Ось вже і будинок Аріель, а ось і її кімната. Вона сиділа перед дзеркалом і розчісувала своє волосся, коли почула дивний звук: це було схоже на шепіт декількох людей одночасно, межуючий з якимось булькаючим гортанним звуком. Все її тіло скував страх, вона замерла, прислуховуючись.

— Це що телик? — вона заглянула в батьківську спальню, котра була погружена в напівтемряву. Телевізор дійсно був включеним, але нічого, крім статичних поміх і шиплячого шуму він не видивав, але яка їй була різниця, що там з сигналом, коли її батьки були мертві, м?

  Їхні голови були поставлені на край великого ліжка і напрямлені прямісінько на двері, щоб було враження того, що вони повернули їх, перевіряючи хто увійшов. А тіла були звалені одне на одного в дивних позах через те, що більшість кісток були зламані і розтрощені. Кров була повсюди: підлога, ліжко, вікна, стіни..стіни. На стіні в слабкому світлі, що йшов від екрану телевізора, кров'ю її батьків було виведено: "Бог вже давно покинув вас нам на розтерзання!"

  Дівчинка кинулась у свою кімнату за телефоном, але клацнувши вимикачем світла, злякалась гучному "БАХ!" Лампочка вибухнула, останній раз освітивши кімнату і їй вистачило тієї секунди, щоб побачити чорну тінь, що висіла на стелі..

  Він розривав її, підіймав в повітря і зі страшенною силою бив лицем об підлогу, він ламав її руки і ноги, а в кінці, вдосталь награвшись, розірвав її навпіл і відірвав голову, котру бережно відніс у спальню батьків, де поклав її поруч з іншими трофеями.

  І так було з кожним, хто був причасним до страждань Беттані. Кожен з них розплатився за свої слова не тільки своїм життям, а і життям своїх близьких. 

  — І чи було воно того варте? — спитав він в останньої своєї жерви.

— Боже, залиш мене, не вбивай, що ти таке взагалі? Що я зробив? — занив пухляш, забившись у куток, де там же і обісцявся.

— Чи було знущання над Беттані варто твоєї смерті?

— Ні, ні! Вибач, Боже, прошу! Я більше так не буду!

— Звісно не будеш) Ти ж помреш аха-аХА-ХА-А!

  Всі вони благали, кричали, що більше так не будуть, говорили, що все це лише якась помилка, але вже було пізно просити вибачення. Всі вони були лише нікчемними, слабкими душами, об котрі Аваддон витер свої ноги, змусивши пізнати страшні реалії їхнього світу: за все треба платити. І вони розплатились.

  "Сьогодні вночі були вбиті одинадцять сімей при дуже загадкових обставинах з дуже кривавими подробицями. Квартири закриті зсередини, вікна цілі, голови відірвані, тіла розірвані. Що за монстр міг таке зробити? Ми вже розслідуємо це страшне діло, уточнуємо деталі.." — Беттані ввимкнула телевізор.

— Ось де ти був сьогодні..— вона піднялась на другий поверх і почала чекати повернення демона з полювання. 

Той повернувся ближче до вечора, весь у крові, багнюці, захеканий і веселий. Його око посмикувалось, руки тремтіли, а на обличчі красувалась не здорова посмішка.

— Сонечко моє, т-тобі вже краще? Чого ти така сумна? 

— Навіщо ти це зробив?

— Навіщо вбив їх? Я зробив це з-заради тебе, тепер ти можеш не хвилюв-ватись. Тебе більше ніхто не образить!

— Ти вбив їх..Ти вбив їх!

— Ну-ну не кричи, батьки почують!

— Вони не дома! А ти..ти! Ти — монстр! Не підходь до мене! 

  Біс завмер на місці. Його нездорова посмішка сповзла з обличчя.

— Так, ти права. Я — монстр. Але дай мені відповідь на одне питання: краще жити людиною і померти монстром, чи жити монстром і померти людиною?

— Я не хочу грати в твою тупу вікторину, Ав! Це вже вийшло за всі рамки!

— Так от і відповідь: ніщо з цього не краще! Люди будуть пам'ятати тебе монтром в будь-якому з цих варіантів. Так нащо ж замислюватись над тим, що про тебе подумають інші, коли можна жити за своїми правилами? — демон все наближався і наближався на дівчинку, котра задкувала назад.

— Я не хочу тебе більше бачити! Йди геть з мого дому! Геть з мого життя! — з останніх сил закричала вона, впершись спиною у двері кімнати.

— Що..? — послабшав біс, — Беттані, зачекай, ти все не так зрозуміла, я..

— Що ти? Хотів зробити мені подарунок? Ти думав, що вбивши їх, ти зробив моє життя краще? Що ж, мені прийдеться засмутити тебе: цим ти зробив лише гірше. Можливо тобі і всеодно кого ти вбиваєш, коли і з якої причини, але я не така! Тепер я ношу тягар вбивці, а не ти, це тепер мене буде мучити совість, а не тебе! Ти забувся, Аваддон. Ти збожеволів від кохання. Мені не потрібена машина-вбивця, котра заводиться по клацанню пальців, мені не потрібен той, хто може і мене вбити, якщо я щось скажу не так! Все, що тобою керує, це просто манія величі і контролю, всі ці твої вишукані манери і слова, все це лише прикриття, обгортка, за якою замість солодкої цукерки, лише лайно, прикрашене золотом! Я не хочу більше тебе бачити.

— Не хвилюйся. Залишився лише місяць. Лише почекай. — озлобився він, відступивши на пару кроків назад, — але коли тобі було погано, я завжди був поруч. Завжди підтримував тебе і робив все, щоб тобі стало краще.

— Тому, що це було твоїм обов'язком, нічим більше.

— Але я кохаю тебе..

— Яке ще нахрен кохання ти сюди приплітаєш? Ти просто псих з неконтролюючою агресією.

— Тобто ти хочеш мені сказати, що все, що було між нами..

— Не було ніяких нас, Аваддоне. Так, я також була просто осліплена тобою і не бачила твоїх недоліків, це була лише закоханість, не кохання. Можливо ти ідеальний для багатьох жінок пекла, але точно не для мене. 

  На очі біса навернулись сльози. Він шмигнув носом і встав на коліна:

— Вибач мене..я прошу вибач. Такого більше не повториться, я обіцяю.. — він підповз до ніг дівчинки і поцілував їх

— Ти вже багато разів обіцяв. — вона вирвалась і розвернулась до нього спиною, схопившись за дверну ручку, — щоб коли я прийшла, тебе вже тут не було.

— Куди ж мені йти..?

— Куди захочеш. Вчора вночі кудись пішов, отак і сьогодні зроби. — вона гупнула дверима, залишивши його одного.

— Ось ти знову один) Що я тобі казав? Нема між вами нічого.

— Ще тебе не вистачало!

— А дівча взагалі-то права..ти реально псих і аморальний урод. — потішалося воно, — тоді може і її, м?)

— Не смій чіпати її! Вона ні в чому не винна!

— А чи потрібна була тобі колись така штука як "причина" для втілення всіх своїх кривавих бажань? Я вже уявляю як ми з тобою будемо висмоктувати її зелені оченятка і жерти її серце, щоб бвоно назавжди було наши-им)

— Не треба! Досить!

— Тоді біжи! БІЖИ ТАК ДАЛЕКО, ЯК ТІЛЬКИ ЗМОЖУТЬ ТВОЇ НОГИ, БІЖИ ТАК ДАЛЕКО, ЯК ТІЛЬКИ БАЧАТЬ ТВОЇ ОЧІ! БІЖИ, ПАДА-АЛЬ! — прогарчало воно так, що в біса заклало вуха.

  І він побіг. Вистрибнувши з вікна другого поверха, він впав на спину, але не відчув болю від шоку і побіг далі. Він відчував як серце з шаленою швидкістю відбиває удар за ударом, дозволяючи йому віднести себе якомога далі від його коханої. Його ноги були наче сповільнювачами тієї бомби, що сиділа в ньому. Зупинка означала вибух. І він не міг цього допустити. Силуети дерев мелькали перед очима, розмиваючись в бічному зорі і лишаючись десь там позаду. Ліс здавався нескінченним, як і сльози, що стікали по його очам через образу на себе, на слова Беттані, на те, що вона була права, і воно було праве..Він почав задихатись, всі його легені горіли, було таке враження, що хтось насипав в них піску, але він біг..біг поки не спотикнувся об якусь корягу і не вдарився головою об гострий камінь. В очах моментально потемніло, в голові все змішалось і щось тепле потекло по його обличчю. І лише одна думка чітко та голосно вибивалась посеред інших: "Ти — монстр!"

— Аг-гмх — голова пульсувала з наростаючим болем з кожним його рухом. Але він розумів, що треба встати, хоча б на лікті, — Як же боляче-е, — простогнав він, тримаючись однією рукою за голову, а іншою опираючись об вологу, від вранішньої роси, траву. 

  Судячи з відчутів його праве око опухло і тепер він бачив лише лівим. Скроня, зі сторони опухшого ока вщент розбита і тепер вся його права сторона обличчя перебуває у відчутті стягнення від засохшої чорної крові, котру навіть видно не було на його чорному тілі. Був би він смертним, одразу помер би від такого удару, не відчувши болю, але він вижив. Завжди виживав і зараз не помер..а так хотілось. Йому завжди було смішно, коли він чув від когось, що бути безсмертним — це круто. Бути безсмертним — це справжнє прокляття. Ти переживаєш смерті своїх близьких, ти відчуваєш фізичний біль від поранень не сумісних з життям, ти хочеш покінчити з цим, але знаєш, що зробиш собі тільки гірше. Ситуацію полегшувало лише те, що він мав регенерацію тіла. Так, не таку швидку, як хотілось би, але це все ж краще, ніж нічого.

  Демон присів на корягу якогось дерева і тяжко зітхнув:

— І що робити далі? Давай мудрий голосе, підкажи. Ти ж в нас завжди такий містер-розумний..

  Але воно зрадницьки мовчало. 

— Дурень, який же я дурень..як тепер мені з нею помиритись? Не можу ж я отак, не попрощавшись просто піти? Та і не виживу я тут і неділі..їсти все ж треба, а без неї..я просто загнусь тут. Треба щось робити..чорт голова не варить.. — він притулився до дерева, — треба дати їй час випустити пар, тому сьогодні мені однозначно тут куковати, а ось потім..квіти? Ні, квітами тут провину не загладити..зробити їй відкриточку..а де папір взяти з чорнилами? Та і яку в дупу відкриточку?! Оце я напартачив..— він почав потихеньку ходити лісом і непомітно для самого себе віддерати кору з дерев, збирати лісові ромашки, маленькі віточки верби і інші маленькі квіточки, збираючи їх в букет, підбирати гострі камінці і наспівувати ту клискову, не дивлячись на нудоту і легке запаморочення..

  З усим цим добром він повернувся на ту корягу, за котру нещодавно зачепився і, вибравши найгостріший з усіх камінців, почав вишкрябувати на внутрішній стороні кори слова:

"Сьогодні я зізнатись мушу в цьому сам собі:

Я покохав криштально чисту душу,

котра ніколи не призначалася мені. "

"Я знаю, що не заслуговую навіть на те, що б ти подивилась на мене після всього цього жаху, що я накоїв, але...я так хочу повернути все назад: не робити того, що зробив, не казати того, що сказав, не дивитись на тебе так, як дивився тоді. Беттані, люба, я щиро прошу в тебе вибачення і якщо ти зможеш дати мені останній шанс, я обіцяю, що такого більше не станеться..я просто хочу побути з тобою в останній місяць перед тим як піти можливо назавжди. Я хочу знов побачити твої прекрасні очі, усвідомлюючи, що бачу їх в останнє."

Дошкарябавши текст, він відірвав довгу травинку і перемотав нею букет. Десь далеко загриміло.

— Ні, все ж треба йти сьогодні. Тепер кожна хвилина в мене на рахунку і я не можу просто так сидіти склавши руки. — з цими словами він різко встав і одразу ж присів назад через те, що перед очима роздвоїлося, — ні..мабуть ще трошки посиджу, а-але потім обов'язково рушу додому. — підняв він угору вказівний палець і вирвав, — не хило я так головою вдарився..мабуть струс..ага, аж ноги тремтять. 

  Відсидівшись з годину і зрозумівши, що йому вже краще, біс потихеньку почав вставати, тримаючись за дерево. 

— Ой, дякую тобі друже. — поплескав він по дубу і попрямував в бік дому.

  Вчора йому здавалось, що він біг ну від сили хвилин десять-п'ятнадцять, але зворотня дорога говорила протилежне. Він крокував вже години чотири. Так, він йшов повільно, але за годину вже мав вийти з лісу.

— Оце я далеко втік звісно. Цу ж треба..о! А ось і дах..фух..— тяжко видихнув він, присівши на пеньок біля виходу з лісу. 

  "Я звісно молодець, все зробив, а як мені до другого поверху дострибнути з таким станом?" — спантеличився він.

— Можна звісно по он тій трубі, як я вчора робив, але чи вистачить мені сил? Добре..ех — прокряхтів він, встаючи з пенька, — спроба не катування, щось придумаю.

  Біс підійшов до будинку і поглянув нагору, де за його прикидом розташовувалося вікно Беттані, потім перевів свій погляд на жестяний квадратний водостік і, взявши у рота букет і кору, вчепився всіми своїми кінцівками за трубу. Але не проповз і двух метрів, як свалився прямісінько в кущ троянд..ця ситуація виглядала би комічною, якби не була такою трагічною.

— А-а-ах! Ссу-у..км-м — демон стиснув зуби міцніше, віддераючи з себе шипи, котрі впились у його тіло, — ні, ай! Так діла не буде..треба щось інше.

  Аваддон обійшов дім з усіх сторін, шукаючи хоч щось, що зможе йому допомогти, але нічого дільного не знайшовши, присів біля гаражу.

— Гара-аж..гараж. Гараж! — він підскочів, — Щілина не велика, але спробувати варто! — ворота гаражу були закриті не до кінця і це дало бісу надію на те, що там він зможе або знайти щось корисне.

  Ледве протиснувшись у невеликий отвір, він випростався, обтрусившись і оглянувся:

— Машини, інструменти, ні, це все мені не потрібно..та-ак, якісь коробки.. — можна було б взяти їх, але вони б не пролізли б через ту невелику щілину.

  Його погляд метався від одного предмета до іншого і з кожним таким поворотом голови він засмучувався все більше, поки..

— А це що? — його привабило щось блискуче. Воно знаходилось між поличками ніби спеціально кимось приховане, — драбина! Так! Це те, що треба! — демон не без проблем дістав драбину, намагаючись нічого не зачепити, щоб не видавати шуму. Акуратно протовкнув її через отвір і сам проліз через нього.

  Тепер проблема була в іншому: вікно на першому поверсі було повністю панорамним, а в залі сидів батько дівчини, попиваючи каву і розгадуючий Судоку і якщо він побачить літаючу драбину, то весь план Аваддона піде коту під хвіст. 

— Впринципі можна поставити драбину не перед кімнатою Беттані, а сбоку і он по тому карнизу дістатись вікна, в яке можна буде закинути квіти і слова вибачення..Це буде складно, але хто казав, що буде інакше? Я цю кашу заварив, мені і розхльобувати. — твердо сказав він сам до себе і з серйозними намірами покрокував до бокової стіни дівчачої кімнати з драбиною у руках, букетом у зубах і віршем під пахвою.

  Розклавши все по смоїх місцях, демон на диво резво піднявся металевими сходами і максимально притулившись до стіни потихеньку почав іти по тоненькому каркасу, що ледве випирав з-за стіни будинку. Бісу навіть прийшлось вставати навшпиньки і "обіймати" дім, створюючи ілюзію більшої безпеки і надійності.

— Тільки не дивитись униз..тільки не дивитись..чорт! — одна його нога зірвалась і він почав розмахувати руками, щоб хоч якось втримати рівновагу. 

  Вцепившись кігтями за стіну, він втягнув живіт, притулився всім тілом до будинку і маленькими переставними кроками пошкрябав далі. Найстрашніше було лише попереду. Все ж таки діставшись круглого вікна і заздалегідь зрадівши тому, що вікно відчинене на провітрювання, Аваддон взяв квіти і кору в одну з рук і вже хотів було просунути їх у щілину..як завмер.

  Беттані сиділа спиною до нього і тихо плакала..біля неї стояла відкрита жестяна коробочка з цукерками, ґудзиками, булавками і монеточками...

  Очі демона розширились і він зовсім позабув про рівновагу: подув сильни вітер, через котрий вікно захлопнулось і біс полетів униз. Йому здавалось, що час сповільнився і він зовсім не падає з шаленою швідкістю, а повільно наче легенька пір'їна, осідає на землю. Він насолоджувався прекрасним ефектом невагомості, поки перші краплі дощу наздоганяли його, нарешті зірвавшись зі свинцевих хмар. Букет з корою летіли над ним, перегортаючись у падінні. Одна з крапель торкнулась його носу і настала темрява..

  Аваддон ледве розліпив очі. у вухах дзвеніло, а голова була пуста..вперше за весь цей час, але цей звук..був таким дивним. Більше схожим на виття якоїсь оглушливої сирени.

— Та вимкніть вже це-е — прохрипів він, коли до нього дійшло: це дійсно була сирена. 

  Перевернувшись на живіт і піднявши голову, його спочатку осліпило червоно-синім мерехтінням, а потім він побачив силует білого буса з червоним крестом і номером 103..

— Що..? Що сталось? — біс моментально підвівся не дивлячись на нестерпний біль від шипів троянд, в кущ яких він впав вже вдруге.

  Двері будинку відчинились і почувся гомон зовсім незнайомих йому людей і крики Беттані: три здорових санітари вели її до карети швидкої допомоги, поки вона виривалась і викрикувала всіляку нісенітницю впереміш з лайкою в сторону амбалів. Батьки вийшли слідом і також сіли в машину.

— Стій-стій-стій!  — демон почав бігти, але через дощ земля під ногами розмокла і він підскознувся.

  Задні двері машини зачинились, вона почала здавати назад і, швидко розвертаючись, бризгала багнюкою на всі боки. Біс гнався за нею навіть тоді, коли вона вийхала на асфальт і розігналась до ста кілометрів на годину. 

  Демон впав на дорогу і тяжко захекав, випльовуючи легені. Він не міг здатись, тільки не зараз. Стираючи в кров свої ноги він біжав, біжав не звертаючи уваги на машини, що неслись повз нього, на його стан, на все, що якось могло йому помішати. Він біг на карачках, перевертався, запинаючись об власні руки, він врізався в машини, його кігті здерались об асфальт, його горло горіло пекельним полум'ям, його серце вже не витримувало такого навантаження, його легені розпирало, його очі жгло від попутного вітру, але він біг. Біг за каретою швідкої допомоги ніби цуцик, котрого викинули з автомобіля і насміхались над його марними спробами хоч трішки наблизитись, він біг лише з однією думкою: "Лише б не втратити з виду! Лише б не втратити!" І це було єдине, що давало сили бігти далі.

  Незабаром швидка звернула на під'їзну дорожку будівлі, котра здалась Аваддону такою знайомою. Але..тіло слабшало з кожним його кроком. Думки, як і повіки ставали тяжкими. Очі закатувались. Темніло..темніло...

— Ні.. — було останнє, що він сказав, коли сили повністю покинули його.

  Отямився біс вже під вечір, усвідомивши себе лежачим біля психіатричної клініки, в котру вони колись приїжджали.

— Моя голова-а, — схопився він за лоба, — як же болить, — він повз через стогони, через втому, через біль. Він повз через "не можу". Він повз до вже знайомого йому вікна в надії на те, що воно буде вірним.

  І доля все ж зжалилась над ним. Вікно було те. І йому так повезло з тим, що на ньому не було грат. Він легенько постукав залишком кігтя по склу, за котрим одразу заметушились, щось заговорили і зашуміли..Беттані відчинила вікно і біс з останніх сил, застрибнувши всередину приземлився на стіл, з котрого скотився на підлогу, боляче вдарившись плечем. 

— Боже, Аваддоне, що ти тут робиш? Ти в нормі? — дівчинка склонилась над ним.

— Ай! Аха-ха-ха-а — він істерично засміявся, лежачи мордою в підлогу, — догнав..догнав! Не втратив..хе)

— Підіймайся, давай руку. — вона обома руками схопилась за нього, підставивши своє плече і понесла його на ліжко.

  Біс плюхнувся в нього і болісно застогнав.

— Болить? Де? Сідай давай! О, Господи! Скільки шипів, ти ж весь у крові! — шепітом кричала вона, поки він либився в усі тридцять два, як справжній лапіндос.

— Квіти..загубив. 

— Які ще квіти? Не крутись, тут треба..

— А-амг! 

— Давай подую. В собачки боли, в котика боли, а в Аваддона не боли. — запречитала вона.

— Ну-ну, навіщо ж тваринок ображати?)

— Замовкни, дурню! Я тут намагаюсь допомогти тобі, а ти..а ти!

— Ну все-все..мовчу. Ай!

  Вони сиділи на ліжку, вона залічувала його рани, не знаючи, що лікує його душу. Він ніс якусь нісенітницю, а вона відмахувалась, говорячи, що він просто закоханий дурень. В голову демону прийшла ідея сказати те, що він нашкрябав на корі, але то був би просто вивчений текст, то вже йшло б не від душі, не від серця. Тому він вирішив сказати зараз те, що було в нього в голові. Поки ще не пізно.

— Вибач мене..

— М? — захоплена шипами, вона здавалось і не чула його.

— Я такий щасливий, що зустрів тебе, але мені так прикро, що ти зустріла мене..я так зациклився на собі і своїх бажаннях, що вже не думав про те, як хотіла би ти. Ауч! Мені так хотілось би змінити все. Якби я знав, до чого призведуть мої імпульсивні рішення, якби я тільки, а-а, знав..я би все зробив інакше.. я не знаю як я знову можу завоювати твою довіру, повернути той блиск у твоїх очах..але я знаю, що..

— Чому тільки тоді, коли історія закінчується, ми починаємо все в ній розуміти? — вона зупинилась і подивилась йому в саму душу. 

  І очі її все ж заблестіли..

— Не плач, mon amour, я зараз теж заплачу.. — він зашмигав носом.

— Пообіцяй, що більше так не будеш. — почулось приглушене всхлипування.

— Я обіцяю. Я обіцяю. — він притиснув її ближче до себе і вони заридали разом.

— Чому ти ховав від мене ту коробочку з усим тим, що я приносила тобі? Чому ти взагалі це зберігав усі ці роки? — спитала вони трохи вгамувавшись.

— Щоб коли ти знайшла її, згадала мене..але я вже не думаю, що це навіяло б добрі спогади.

— Я через це опинилась тут..

— Що сталось? Чому ти..

— Я полізла поприбирати на шафі. Там же груда всього звалено. Ну і випадково натикнулась на цю твою "машину часу" і мене захлиснуло..я просто збожеволіла від люті на себе, за ті слова, що наговорила тобі, почала кричати і плакати, і голоса кричали як скажені, такого ще не було. Стіни дивились на мене, в голові творився справжній бардак. Мені визвали наряд, ну а далі ти сам знаєш напевно..

— Тобі вже краще?

— Так, мене накачали таблетками і різними заспокійливими. Тут, до речі, Остап Григорович пішов на пенсію, замість нього тут тепер якийсь Яков Мирославович і він мені не подобається.

— Це сумно..такий дідусь хороший був. А чому новий психіатр не подобається?

— Та він якийсь, ну знаєш, типу від нього віє чимось таким..прихованим злим наміром, чи що? Просто він мені не подобається. І взагалі, не одній мені. Тут його вся лікарня ненавидить. Медсестри шугаються його, а паціенти просто бунтують йому на зло. Ходять чутки, що це він Остапа Григоровича на "пенсію відправив."

— Чорт, ти тут лише день, а вже про все і всіх знаєш) У вас дівчаток прямо талант дізнаватись різні плітки і чутки. — він ціпанув її курносий носик єдиним нігтем, що в нього лишився.

— Хто тут розмовляє?! — почувся чийсь невдоволений крик.

— Іде! — шикнула Беттані, швидко змінивши сидяче положення на лежаче і накрилась ковдрою, щоб вдати, що спить.

  Двері відчинились безцеремонно. Світ увімкнувся і Аваддон повернув голову. Перед ним стояв коренастий плечистий мужик з широкими і густими бровами, гладковиголеним обличчям і лисою головою, на який красувалась біла шапочка. Мужик дійсно випромінював нехорошу енергетику і демон це відчував. Яков Мирославович постояв з секунду ніби прислухаючись чи принюхуючись до чогось, оглянув кімнату і, вимкнувши світло, гепнув дверима.

— Ур-род. — прогарчав демон, — та як він сміє вриватись в кімнату дівчини без стуку, та іще і з якоюсь пред'явою про шум. Ще не комендантська година! Маємо право! 

— А я тобі про що? Я тут всього день, а мені вже хочеться вбігти звідтси..а ще він заборонив батькам і іншим близьким навідувати пацієнтів, ти уявляєш?

— Я в шоці, якщо чесно..це навіть не те що не правильно, це просто не справедливо! Ви такі ж люди, котрі ходять по вулиці, у вас також є свої права! Свої бажання! Свої думки і..

— Тихо-тихо, все нормально.

— Ні! Це не нормально! І не нормально те, що ти думаєш, що таке відношення — нормально! — біс прямо весь кипів від злості.

— Аваддон, подивись на мене. — дівчинка притягнула його за щоки до себе і поцілувала, — вже краще?)

— Я..я, хех, н-набагато)

— Ти так мило соромишся. — після цього вона розцілувала його всього, залишивши свою червону помаду по всьому бісовському обличчю.

  Хвіст демона завиляв, вуха пригнулись, а в животі знову ожили метелики. Він задихав частіше, думаючи, що от-от втратить свідомість. Ще пів дня назад він і мріяти про таке не міг, а зараз сидить навпроти неї і не може навіть поворухнутись. Здавалось, що серце зараз випригне з грудей.

— Ти знаєш де туалет)

— А-ага.. — він ошарашений забіг в ванну кімнату і вмився крижаною водою, щоб хоча б на секунду вгамувати пожежу, що бушувала всередині нього. 

  Голова ходила ходуном, як і його тіло. Ноги трусились і було таке враження, що вони просто зараз не втримають його в стоячому положені, тому щоб не випробовувати долю, він присів на кафельну підлогу, прижав до себе хвіст і схопився за нього, сжимаючи до болю.

— Чорт-чорт-чо-орт! Як же добре) Як же добре! — зашепотів він собі під ніс, щоб ніхто не почув в його голосі гаряче збудження почуттів і відчуттів.

  Йому хотілось стрибати і кричати, але все, що він зараз міг, це сжимати свій хвіст і кусати свої руки, сидячи на полу, щоб ненароком не впасти від запаморочення. Мила агресія була вірним супутником всього його життя. Коли він бачив об'єкт свого обожнення, йому завжди хотілось вкусити його, або обійняти до болю, задушити, чи встромити свої кігті під шкіру, але мало кому це подобалось, тож він направляв все це на себе. Ось і зараз, щоб не причиняти цій прекрасній дівчинці черговий біль, він кусав і царапав себе. І скоро його попустило. Він відчинив двері, але і кроку ступити не зміг, як залетів назад від того, що на нього кинулась Беттані зі своїми обіймами. А він не був проти)

  Вони лежали на ліжку і тихо розмовляли ні про що, насолоджуючись суспільством один одного. Слід від її руки, котру вона поклала йому на груди ще довго не сходив з його чутливої шкіри, йому здавалось, що вона досі там лежить..він засинав, а перед очами стояла вона..над головою німб, за спиною крила, а очі сяють зеленим..