Музика тиснула на розум, а алкоголь — на почуття. Це було саме те, щоб забутись..хоч на хвилину забути про свої проблеми, свій біль, злість і образу. Розірвання шлюбу з коханою, майбутньою дружиною, занадто вдарило по ньому. Йому більше не кортіло говорити про почуття, думати про почуття, відчувати хоч щось. Тепер він був ніким, а його, і без того черства і грішна душа, назавжди втратила сенс свого подальшого існування. Всередині не було нічого, крім спустошення. Хотілось померти, але в цьому і була його проблема. Його єдина проблема...
Двері бару відчинились:
— Аваддон! Аваддо-он!
— Іди до біса! Провалюй!
— Я звісно розумію, що ти зараз не в адекваті, але це все ще не дозволяє тобі говорити зі мною в такому тоні, — голос був вже за спиною демона.
Гул у барі пішов на спад: всім було цікаво послухати, що буде далі.
І тут Аваддон зрозумів кого і куди він послав. Голова почала трезвіти і, який ніякий розум, повернувся до нього. Серце забилось частіше, а дихання стало уривчастим. Вжавши голову у плечі ніби її могли зараз відсекти, він повернувся до позаду стоячого.
— Вибач-чте, заради всього грішнього, не впізнав одразу, я..— не встиг Аваддон виправдитися, як його прервали напівслові.
— За мною, хутко! — нахилившись до вуха демона, процедив крізь зуби, співрозмовник.
Демон покірно встав зі свого столику і вийшов з закладу слідом за Сатаною. Вони повернули за кут бару.
— Ви вже вибачте ме..
— Проїхали. Одразу до діла: тебе призначили хранителем.
— Ні, це напевно якась помилка — нервово посміявся той. Але Нижньому певно було не до сміху:
— Ти зі мною сперечатись зібрався?! Вирішив мене спочатку "прилюдно" зганьбити, а тепер ще і висловлюєш тут свою нікому нахрен не потрібну думку?! Ти ким себе уявив взагалі?!
— Ніким, пап, вибач..
— Не папкай мені тут! Як баба стоїш нюні корчиш! Мені і так за тебе соромно: мій син — спадкоємець престолу — п'яниця і соплежуй! Яка ганьба, — побачивши, що син зовсім занепав, Сатана вирішив все ж звернути у потрібну тему: — кхм, пам'ятаю, ти дитину хотів. Отримав. Бійся своїх бажань, — батько поплескав його по плечу, чи то у знак прощання, чи то у знак жалю, — і щоб завтра був вже у світі людей, ось пропуск, — Нижній протягнув йому папірець прямокутної форми, — Все, давай, ніколи мені тут з тобою ляси точити, в мене справ по горлянку. А ти іди проспись, несе за кілометр. — він показово наморщив носа і пішов до своєї машини.
Аваддон стояв так ще хвилини дві, обмірковуючи те, що сталося, і тяжко зітхнувши, попрямував додому. А поки йшов, розмірковував на тему марності свого життя, майбутніх шістнадцяти роках, котрих він мав провести з підопічним..чи може з підопічною? Від останнього варіанту його пересмикнуло. Втішала тільки одна думка: "Це шістнадцять років у верхньому світі і всього день відсутності тут." Бо тут, у пеклі, час йде трохи інакше: пішовши у світ людей у віці двадцяти одного, він і повернеться у цьому ж віці.
— І чому б тільки ангелам не займатись цією невдячною роботою? — обурився він і здивувався власному голосу: охриплому, втомленому і зовсім йому не належащому.
З роздумів його висмикнуло те, що його хтось зачепив. Це виявився бездомний, стискавший поділ його шкіряного плаща і щось бормочавший собі під ніс. Аваддон висмикнув із його рук плащ і вже хотів було піти дали, але бездомний раптом заговорив:
— Сті-те, молодий бі-іс! Не зна-деться сиг-ретки..гик? — його язик заплітався і тому Аваддон не з першого разу зрозумів, що від нього хочуть, — Си-га-ре-тки кажу, не зна-деться?
— Ні! — рявкнув демон.
— Шкода-а, я би вам пора-аду дав би, бачу ж, що потр-буете. Ну якщо "ні"..—парирував бідняк.
Аваддон зупинився і різко розвернувся, попутно дістаючи пачку сигар і запальничку. Вийнявши одну папіросу, він простягнув її бездомному:
— О-о ехех, — оживився той, — во і вогник, ага-ага, м-м-м, — затягнувся він і видихнув, випускаючи густий дим, — Мда-а, — протягнув він із задоволенням, — зна-атне курево у вас. Видно, статний біс ви. Е-ех, були часи і я..— хотів було почати він, але Аваддон був не в настрої слухати несинітниці про колись розкішне життя блохастого:
— Порада.
— Га? — ніби позабувши навіщо він взагалі його зупиняв, здивовано спитав бездомний, сощюривши очі і вигнувши одну брову.
Аваддон не витримав. Він підтягнув блохастого до себе, взявши за грудки, заглянув у його перелякані і мутні зенки і прошипів так, щоб він зрозумів кожне його слово:
— Я вирву твій язик і засуну тобі його поглибше в горлянку, ти собака блохаса. Порада, придурок. Ти обіцяв пораду за курево. Кажи! — його голос до жаху спотворився, було схоже на те, що разом з ним говорять ще сотні таких же втомлених і розлютованих душ.
Чи то через розгубленість, чи то через страх за своє і так нікому не потрібне життя, бездомний часто затряс головою і підняв руки ніби говорячи: "Дивись, у мене нічого нема, тобі нічого не загрожує".
Зрозумівши, що і йому начебто нічого не загрожує, біс прокашлявся і заговорив заїкаючись:
— Кхе-кхе, якщо х-хочете зрозум-міти бреше Вам хто, див-віться не на емоц-ції або рухи тіла, дивіться в оч-чі..— подумавши він додав :— адже о-очі-і, —він багатозначно протягнув це слово, — в-вони ніколи не брешуть. Ос-сь. — і по-дурному захихотів мабуть намагаючись розрядити атмосферу.
Аваддон прищурився і заглянув блохастому не те, що в зенки, він в душу йому поглянув, таку жалку і потопаючу в безнадійності, що йому аж тошно стало. А потім він зрозумів, що весь цей час дивився у відображення свїх очей..і від цього йому стало ще гірше. З цього дійства його висмикнув голос бездомного:
— Б-будьте так ласка..— але слова вже були не потрібні.
Аваддон послабив хватку, в останній раз зі зневагою подивився на блохастого і жбурнув його на колишнє місце проживання. Бідолага зі смачним ляпанцем шмякнувся об землю і тихенько застогнав, простягуючи руки до так бажаної сигари, але Аваддону було вже всеодно. Всеодно на життя цього бідняка, пошарпаного цим же самим життям, всеодно на проблеми і невдачі, котрі свалились вже на його голову, всеодно на те, що буде завтра. Зараз головне було дійти додому. Він би міг визвати собі "Hell Taxi", але йому хотілось подихати яким ніяким, але свіжим повітрям.
Думка про те, що вдома на нього чекає теплий душ, смачна вечеря і м'яка постіль, зігрівала, а коли почався огидний дрібний дощ, котрий з кожною секундою все більше і більше набирав обороти і скоро перетворився на справжнісіньку зливу, додому закортіло ще дужче.
Ідучи вулицею, він то і діло помічав як "солодкі парочки" оберігалили одне одного від настирливих крапель дощу, що так і норовили потрапити за ворот: одні розкривали парасолі, інші люб'язно вкривали свою другу половинку поділом своїх плащей, треті ховались у різні кафешки, притримуючи дамам двері. А йому нікого було оберігати, ні за ким було доглядати, нікому було притримувати двері. Звісно були ті, котрі намагались зайняти вакантне місце майбутньої праительниці пекла, але всі вони були лиш пустишками — гарними, з привабливими бедрами і підтягнутими грудями, але всередині вони були огидними, однаковими своєю пустотою. В жодній з них не було того, що було у його минулої обраниці: вміння не тільки слухати, але і чути, вміння не тільки дивитись, але і бачити. В неї буля якась своя особливість, свій характер, а у тих дівчат, зійшовших з обкладинок журналів, було лиш вміння спокушати..нічого більше.
Знаходячись у своїх роздумах, він і не помітив як дійшов до воріт свого палацу. Зайшовши у прекрасний сад, суцільно засаджений улюбленими квітами його колишньої коханої: кровавими трояндами, він пройшов до невеликого ставку, в котрому тихенько колихались білі водяні лілії "Gonnere", котрі гарно контрастували з багряним небом кола гніву.
Вдосталь намилувавшись прекрасним краєвидом і поглянувши вдалину, він ненароком зачепився поглядом за великий дуб, що розкинув свої могутні гілки над невеликою поляною, засадженою різними маленькими квіточками, над котрими вже давно не пустували метелики, а гойдалка, котра висіла на самій товстій гілці могучого дуба, вже давно не скрипіла під жвавий сміх тієї, для котрої вона була зроблена. Тепер лиш слабкий вітерець погойдував її.
У нього не було права зняти гойдалку, висушити ставок або вирвати кущ троянд, що вже встиг розростись, бо це означало б, що він забув її, зрадив, покинув..але він ніколи так не поступив би..на відміну від неї..
Не витримавши свого катування спогадами, він звернув на кам'яну доріжку, об котру розмірено розбивались краплі дощу. Дійшовши до дверей, він приклав долоню до печаті, котру він сам же і наклав, і двері відчинились.
На порозі його вже чекала одна зі служанок. Вона послужливо вклонилась йому. Аваддон також злегка кивнув головою, адже "навіть не дивлячись на наш поганий настрій, ми завжди повінні бути ввічливими з тими, хто нас оточує, не дивлячись їхній статус і відношення до нас" — вчила його покійна мати. Її вбили священним кинжалом декілька років тому. Тато не зміг її врятувати, а може просто приклав недостатньо зусиль для цього..? Аваддон саме так і думав, тому так рідко з ним говорив.
Пройшовши у ванну кімнату, він зняв з себе одежу, викрутив кран гарячої води до упору і заліз в поки, що холодну керамічну ванну, прямокутої, загостренної форми сірого кольору. Вона гарно гармонувала з чорними меблями і білим світлом, що видавали лампочки над ванною: він не любив занадто яскраве освітлення, тому основні лампи майже ніколи не включав. Його обдало окропом, але йому так було добре. "Якщо мені не тепло всередині, то хоча б щось назовні мене зігріє" — думав він, коли прижимав до себе ноги і направляв потік гарячої води собі на груди..він міг сидіти так дуже довго. До тих пір, поки до нього тихенько не постукає Арабель і не спитає чи все в нього добре, а коли почує ствердну відповідь "Я в нормі", скаже, що вечеря вже подана.
Так трапилось і в цей раз. Закрутивши кран назад, він витерся і протер запотіле дзеркало. Перше, що він побачив — були його очі — мутні, вони втратили свій блиск у той день, коли він дізнався про зраду, янтарні очі. Вони були дуже втомленими і змученими, на що натякали і темні круги під ними. Не бажаючи більше це бачити, він вмився холодною водою, щоб освіжитись і витерши лице, пройшов у темну головну залу, котра була наповнена лише теплим світлом від декількох свічок, стоявших на великому столі, розрахованому на велику компанію, за котрим він завжди сидів один.
Запхавши в себе їжу, котра вже давно втратила для нього будь-який смак, він піднявся до себе в покої. Він дивився новини у "HellTube", коли до нього постукали. З-за двері почулося робке:
— Ваша високість, ви спите?
— Ні, Арабель, заходь.
До нього зайшла дуже гарна демониця з ніжно-рожевою шкірою, акуратними, трохи загнутими ріжками і маленьким хвостиком, на кінці котрого можна було розгледіти щось схоже на серце. Вона присіла на край його великого ліжка.
Арабель зростала в цьому палаці разом з ним. Її матір служила його сім'ї дуже давно, тому, коли в неї народилась дитина, їм дозволили залишитись. Коли це сталося, Аваддону самому було лише два рочки, тому, коли Арабель підросла, вони дуже здружились, навіть не дивлячись на те, що з самого дитинства їм були уготовані різні долі. Вона була для нього подругою, на котру він міг покластись. Вона була єдина у всьому палаці, з ким він міг говорити не тільки як з прислугою. Але інші служниці не ображались: Арабель була для них авторитетом, котра завжди підскаже як господарю подобається більше, як з господарем розмовяти і як господар не любить. Він довіряв їй, а вона довіряла йому.
— Ваша високість.
— Я ж просив, не називай мене так.
— Аваддон.., у тебе точно все в нормі? — вона поклала свою долоню йому на руку.
— Легше сказати, що в мене все добре, аніж розповідати тобі, що у мене всередині. — він відвів погляд і подивився у величезне вікно, з котрого відкривався чудовий вид на весь сад: погода зовсім розлютувалась і та гойдалка, котра ще нещодавно мирно покачувалась, зараз норовила відірватись від дуба разом з тією гілкою, на котрій вона висіла.
Він повернувся назад до неї і молнія, що блиснула, освітила її обличчя, її наївні і такі добрі очі. Дивлячись на неї, завжди усміхнену, він думав: "Їй просто не пощастило народитись тут, адже в неї була найдобріша душа, котру він коли-небудь бачив. Їй просто не пощастило.."
— Якщо що, то я завжди поруч, друже, — вона встала з ліжка і вже хотіла було попрямувати до виходу, але демон схопив її за зап'ястя.
Вона розвернулась у півоберта і подивилась на нього.
— Я..просто. — ком підкотив до горла і стало важко не те, що говорити, дихати стало просто неможливо. Ось вже і очі намокли і перша сльоза покотилась по його щоці, а слідом за нею друга..йому не було соромно.
Арабель тут же обійняла його:
— Чш-ш-ш, ти чого..? Я тут, я поруч, поплач, стане легше. — шепітом залепотіла вона, а він вже не стримувався, говорив все, що було на душі і голосно схлипував їй у плече, знесилено опустивши руки додолу.
— Мені так боляче, Бель, я не знаю, що з цим робити, я нічого не хочу, банальна гігієна стала для мене чимось складним, я не розумію до ладу, що я відчуваю, усі мої почуття змішались в один суцільний ком, котрий навис наді мною і тепер давить мені на голову, навколо мене гнилі люди і пустота, всередині мене пустота, вона зжирає мене зсередини, я втомився, мене все дратує, я зриваюсь з найменшого приводу, я ніщо, просто пусте місце, нікому не потрібен, — він перейшов на крик, — нічого не коштую, я сміття, я холодний, я огидний, потворний, настирливий, я монстр-р! — він провив останнє слово з такою образою і люттю на самого себе, що повітря напружилось навколо них до неможливості.
Далі він не міг продовжувати: сльози не давали. Єдине, що йому залишалось, це тихо поскиглювати, сжавши желваки до зубного болю.
Арабель мовчала, бо знала, що зараз йому потрібно дати виговоритися, а не давати якісь поради, або розповідати про свій життєвий досвід, не заспокоювати і говорити, що все буде добре, бо добре не буде, принаймні зараз. Зараз вона могла тільки легенько поглажувати йому спину.
Через пару хвилин він знову заговорив, але його голос все так же тремтів:
— Що я зробив не так..? Що я знову, чорт тебе дери, зробив не так?! Чому вона вибрала іншого? Чим він краще за мене, га?! Я кохав її! До зубної ломоти, до хрусту кісток, до зупинки серця кохав!..За що..? Чому..?..— це питання він повторював шепітом, захльобуючись у власних сльозах. Він повторював його все тихіше і тихіше, поки остаточно не замовк.
Подумавши, що він заснув, вона дбайливо вклала його голову на подушку і накрила його тіло ковдрою, прибравши його телефон на прикраватну тумбочку. Підійшовши до дверей, вона почула тихе:
— Не йди...залишись, благаю, побудь зі мной сьогодні.. — його голос, як і його погляд був вблагаючим, вона ніколи не чула такий його тон, найчастіше він був байдужим, або злим, а очі налиті кров'ю, але зараз..це щось нове.
— Ти хочеш, щоб сьогодні вночі я поспала у тебе? З тобою в одному ліжку? — розгублено спитала вона.
— Я..ох, Сатана, вибач, безглузде прохання..я п'яний у стільку м-м..
— Ні-ні, якщо ти хочеш, мені не складно, Ваша висо..— вона осіклась, — Аваддон, пару хвильок.
— Я чекаю. — сонно, але з теплотою відізвався демон.
Він не хотів з нею нічого робити. Він нічого до неї не відчував, але він цінував її і сьогодні хотів побути з нею.
Арабель, як і обіцяла, повернулась через декілька хвилин у піжамі і з пучком на голові, але Аваддон вже спав. Заспокійливий ефект від сльоз і кількість алкоголю в його крові почали діяти. Вона м'яко посміхнулась, дивлячись на нього, обережно залізла під ковдру і відвернулась в інший бік. Буквально одразу ж вона почула шурудіння десь позаду, а потім відчула руку демона на своєму животі.
— Дякую..— тільки і зміг видавити він і поцілував її у шию.
— Я завжди рада допомогти. — відповіла демониця, але він вже не чув цього: чорна пелена сгустилась перед очима і його забрав у свої обійми сон. А краплі дощу, що все ще стукали по вікну, заколисували ще сильніше. Він заснув.
Перше, що він відчув — було тепло сонячних струменів, котрі падали йому на щоки і ніс. Вони зігрівали його заспане тіло. Потім почувся спів раннішніх пташок. Як же давно він їх не чув, ночуя у барах? А може просто не помічав? Він солодко потягнувся і потер очі. Відкривати їх не хотілось, але він знав, що треба. Відкривши свої зенки, він сощурився і подивився у вікно: якщо б йому сказали, що вчора була сильна гроза, він би покрутив пальцем біля скроні і назвав би того біса повним ідіотом, адже зараз велике багряне Сонце освітлювало лиш краплі роси в його саду.
За цими прекрасними краєвидами він лише зараз помітив, що друга половина його ліжка зім'ята, так ніби на ній теж хтось спав.
— Що вчора було? — сонним голосом, схоже, що сам у себе спитав Аваддон.
У пам'яті почали спливати відривки спогадів, котрі розбивались об голову тупим, пульсуючим болем: бар, гучна музика, багато алкоголю..тато, щоб його чорт побрав, пропуск..пропуск!
— Котра година? — він схопив телефон, що лежав на тумбочці біля ліжка, — Чорт, вже полудень, треба вставати!
Скинувши з себе ковдру, він помітив дуже знайому йому річ, але він ніяк не міг згадати, де бачив її раніше. І тут до нього дійшло.
— Арабель..твою ж..що я їй вчора напліл? Надіюсь я нічого з нею не ро..— осікшись на півслові, він схопив резинку для волосся, вибіжав з кімнати і одразу ж наткнувся на її господарку, щось старанно шукаючу по всьому палацу.
— Бель! — демон гукнув її.
Та здригнулася напевно від неочікуваності і підбігла до нього, вклонившись.
— Добрий ранок, Ваше високість, бачу Ви прокинулись, як себе почуваєте?
Аваддон нічого не відповів, лише кріпко обійняв її, спитавши:
— Учора вночі..я з тобою нічого не..
— Ні-ні, що Ви!
— Що взагалі вчора було?
— Ви розповіли мені все, що вас тривожить, а потім попросили побути з вами.
— Ти ж розумієш, що я був вщент п'яний і все, що я сказав — це була повна маячня і моє прохання — маячня..я тут до речі..це твоє? — з цими словами він простягнув їй резинку.
— Ой, так. Вибачте, загубила. Дякую Вам. А на рахунок вчорашнього..вам вже краще?
— Я здивований, але..так. — неочікувано для самого себе, виявив він.
"Значить не нісенітниця все те, що ти мені вчора говорив. П'яні ніколи не брешуть" — вертілось в неї на язику, але замість цього вона сказала:
— Добре. — і пішла по своїх справах.
— Обід вже подан, Ваша високість.
Від неочікуваності Аваддон трохи не помер, настільки його злякала служанка, що непомітно підкралася.
— Добре, зараз спущусь. А ти поки прибери в кімнаті.
— Як скажите, Ваше високосте.
"Прибути в людський світ мені треба не пізніше десятої години, до порталу треба приїхати за п'ять-шість годин, бо черги там великі, а поки в мене є час для того, щоб підібрати костюм, бо в ньому мені прийдеться проходити цілих шістнадцять років." — роздумував він, поки їв крем-суп, закусуючи тільки спеченим хлібом.
Пообідавши, він пішов у власну гардеробну кімнату і почав експерементувати. Після години примірок він знайшов для себе ідеальне вбрання: біла сорочка, поверх неї жилет, кольору хакі з чорними вертикальними лініями, вкорочений чорний піджак з високим воротом і гострими кінцями, що сходився одним кінцем нижче талії, брюки того ж кольору і пишне жабо, що розкішно прикрашало і доповняло його вбрання, а на ногах лаковані туфлі болотистого кольору, що дуже гарно гармонували з усім образом. Він полюбляв одягатись у стилі ХVIII-XIX століття. На останок він порпискався своїми улюбленими парфумами з деревними нотками мускусу і взяв з собою свої улюблені сигари і запальничку, котра мала різблення справжнім золотом, бо в реальному світі в нього не виветриться ні запах парфюму, ні кількість сигар: все залишиться таким, яким воно було до перенесення у світ людей.
Замовивши собі таксі бізнес класу, він поїхав до порталу, при цьому неодноразово потрапивши у пробки. Відстоявши ще чотири години у черзі, він нарешті був біля великого порталу, кольору космосу..в ньому плавали зірки, які утворювали сузір'я, були видно інші галактики і туманності. Це все так заворожило його, що він не одразу звернув увагу на білетера-імпа — низкорослого чоловічка з довгим хвостом і непропорціонально великими для його тіла крильцями, завдяки яким він міг знаходитись на рівні з іншими бісами і приймати у них із рук квитки. Він вже пів хвилини намагався попросити в нього білет:
— Шановни-ий, я до вас звертаюсь! Пропуск ваш дайте.
— Ой, так-так. Ось.
— Та-ак, все добре, можете проходити, але послухайте перед цим правила, котрі я вам розкажу. При прибуті у вас буде трохи паморочитись голова, і буде нудити, не переживайте, це нормально. Коли ви прийдете у себе, ви повинні вибрати предмет, до котрого прив'яжеться ваша душа, щоб завжди бути поруч з дитиною і в разі чого, одразу відчути небезпеку, котра може їй загрожувати. Коли дитині виповниться шістнадцять, у вас буде п'ять хвилин, щоб зайти у портал, що відкриється поруч з вами, якщо не встигните, вас автоматично всеодно перекине сюди. І що дещо. Вас не буде бачити ніхто, окрим дитини. Це все. Гарного польоту, сер.
Вислухавши всі рекоменації цього маленького імпу, котрий вже напевно так змучився розповідати кожному одне і теж, що Аваддон вирішив не затримувати чергу і без зайвих роздумів шагнув у космос.
Відчуття були змішаними: його спочатку закружило і це було доволі гарно, але потім його занудило від розмитих силуетів зірок, в очах потемніло і його виплюнуло у доволі простору кімнату, де він не втримався на ногах і впав у доволі доречне крісло, що ще виявилося і доволі зручним. Пролежавши у ньому хвилин п'ять і повністю прийшовши в себе, він озирнувся, обвівши своїм вивчаючи поглядом дитячу кімнату в зелених тонах, котра гарно підсвічувалась місячним сяйвом із вікна круглої форми, воно було великим, тож луна могла легко заходити в гості ночами. Інтер'єр кімнати одразу сподобався Аваддону: він був розкішним, але скромним. Він полюбляв стриманість в усьому, тому усміхнувся. Біля нього стояв торшер для вечірнього читання. Демон встав і пройшов до стелажу габаритних розмірів, що зручно розташувався понад стіною, поруч з кріслом. В ньому була купа книг, в основному колекціонних, придбаних на аукціонах, про що говорили розписи авторів на перших сторінках і дорогий матеріал обкладинок. Поклавши одну із взятих книг назад, він пройшов трохи далі, обережно провівши кігтями по шпалерах. Вони були такі приємні навпомацки: воздушні і м'які "Вінілові. В мене вдома такі ж" — згадав він. На виході з кімнати були прості білі двері, що зараз прийняли легкий блакитний відблиск від місяця. А потім його привабив ще якийсь блиск, він був більш ярким і навіть трохи осліпив праве око. Повернувши голову в той бік, він одразу ж знайшов, те, що шукав. Це був амулет трикутної форми з великим круглим вирізом посередені, в який продівалась нитка. Сам оберіг був зроблен з зеленого аметисту, що пропускав кріз себе місячні промені. Він висів над дитячою люлечкою, прив'язаний до спеціальної конструкції, на якій кружляють різні маленькі фігурки. Мереживний обідок люльки мав ніжно-рожевій колір, тож демон одразу здогадався хто йому попався. Тяжко зітхнувши від думки "дівча", він вирішив підкрастись і налякати дитину.
Навшпиньках підійшовши до дитини, він почав видавати гортаний гарчащий звук, що наростав у міру наближення до немовляти, а коли його кігтясті лапи забрались у люльку, він ошкірився, його і без того гострі зуби витягнулись ще більше і чорна слина почала крапати на маленьку ковдру, що вкривала дівча, він зашипів. Його очі заблестіли, а зрачок став вертикальним, як у хижака, що вистежує свою здобич. Вони освітили своїм янтарним сяйвом здивоване обличчя немовляти, котре вже в іншу секунду почало..посміхатись..) Її маленький беззубий ротик видовжився у наївній посмішці і вона видала щось схоже на жвавий смішок. Демона це трохи здивувало, бо побачивши таку рожу у темряві, можна було і інфаркт хапанути, а вона тут з нього сміється. "Во нагла." — подумав демон і ошкірився ще сильніше. А дівча взяла його за щоки своїми тендітними, мелнькими ручками і почала жамкати. Тут Аваддон і послабшав. Щось всередині нього змінилось. Він посміхнувся і випрямившись, легенько ціпанув її кігтем за курносий носик. Немовля запищало ще дужче і серце демона повністю розтануло. Він ніколи такого не відчував. Ось, ще пару годин тому він так не хотів всього цього, а особливо його хвилювала думка, що якщо йому попадеться дівчинка, він цього зовсім не переживе, а зараз він стоіть і посміхається як бовдур, дивлячись у її наївні зелені оченятка, що ще не втратили свій блиск від дорослого, суворого життя.
Відвіши наречі очі від дитини, він уважніше роздивився амулет. Він якимось неймовірним чином приковував до себе не тільки погляд, але і щось всередині. Демона просто тягнуло до нього, як сороку до блискучих штучок. Аваддон вирішив, що прив'яжеться саме до цієї речі. Взявши кристал у руки, він кропітливо приклав його до свого лобу і зашепотів щось на незрозумілій для нас, людей, мові. Його очі роспахнулись, з них виходило біле сяйво, котре потухло так же швидко, як і з'явилося.
— Ну, здається все. — він озернувся і жахнувся.
Перед ним, буквально в декільках метрів стояла тінь, дуже схожа на нього, в неї були білі очі і її силуєт ніби горів: чорні шматочки тіні розпливались і танули десь у пітьмі. А потім до нього дійшло: це був він. Перед ним стояло дзеркало у весь зріст.
— Да твою ж! Ну і навіщо я виряджався, га? Щоб виглядати як просто якесь ніщо? Хоча..я напевно і є ніщо..Стоп. А де крила? Де, чорт тебе дери, мої прекрасні крила?! Ну зашибісь! Хоч хвіст залишився, і на тому дякую.
У цю ж секунду у кімнату увійшли двоє. "А це напевно в нас новоспечені батьки" — подумав розлютований біс, відійшовши трохи осторонь.
— А хто тут сміється? Хто тут така солодка дівчинка, Беттані?)
— Беттані..хех, — сказав він, посміхнувшись, — яке дивне ім'я. Ну що ж, Беттані, ми з тобою ще зустрінемось, а зараз дядя Аваддон трясця як хоче курити. — сказавши це дівчинці через плече матері, яка тримала дівчинку на руках, він вийшов у коридор.
Перше, що привабило його погляд, були дорогі і масивні картини, а між ними, на вузькому, але довгому столі стояли дві однакові керамічні вази з декоративними квітами, а прямо посередині старий і дуже солідний LP-програвач з вініловою пластинкою. "Цікаво, чи працює? Треба буде спробувати включити, коли їх не буде вдома, щоб не налякати, не дай Боже". — подумав він, запалюючи сигару.
Пройшовши вліво по коридору, він пройшов повз кімнату батьків і вийшов до широких сходів, котрі вели на перший поверх. Спустившись по ним, він потрапив у кухню, що знаходилась по праву сторону від нього. Вона була у дуже гарному поєднані кольорів: лісний зелений, дубовий і молочно-білий. Вона мала декілька освітлень: основне, котре знаходилось над столом-баром і під нависними шафами.
— А ці люди мають смак. Мені тут подобається.
Але він ще не був у вітальній, котра до речі, була просто гігантських розмірів. Замість телевізора там було панорамне вікно під п'ять метрів, бо стеля була аж під другий поверх будинку, оскільки над залом ніякої кімнати не було, на відміну від кухні, над якою знаходилась ванна кімната і туалет. Вид з вікна одразу прикував його погляд. Він виходив на ліс і зоряне небо. Місяць падав холодними струменями на його лице і поглажував своїми холодними руками його видовжені, загострені вуха, губу, котра мала пірсинг на лівій своїй стороні, перегородку носу, від котрої тягнувся великий шрам, одне його тепер вже біле око, котре, чи то від яскравої луни, чи то від нещодавних перемін у житті, заблестіло..
Біс видихав густі клуби диму і вперше за весь цей час..насолоджувався.