З кожним днем Аваддон прив'язувався до дитятки все сильніше і сильніше. І ось одного суботнього вечора, коли батьки Беттані сиділи навпроти неї, восьмимісячної дівчинки, що незграбно гралась з іграшками, а демон сидів в кріслі, поглядуючи на свою підопічну, трапилось це: Беттані взяла у свої маленькі ручки кубик і почала вставати..розмова батьків вщухла, Аваддон напрягся. Всі затаїли подих і уважно спостерігали за тим, що буде далі. Дитя встало на карачки і спробувало випрямитись, крихтя. Аваддон встав з крісла і підійшов поближче. Дівчинка..встала, не з першої спроби, звісно, але в неї вийшло! Вона почала іти до батьків, похитуючись і пища від нового почуття в її житті. 

— Давай, сонечко! Ходи до нас! Так-так!) — не без гордості підбадьорували її мама з татом.

  Але щось пішло не так. Беттані почала втрачати рівновагу і падати головою назад. Аваддон відреагував моментально: підставивши свій хвіст під її спину, він трохи нахилив її вперед, підштовхнувши до батьків. Дитятко впало до рук матері і дзвінко засміялося. Мати почала плакати від щастя, а батько сміятися, обіймаючи дружину з донькою. Аваддон дивився на все це і на його душі ставало тепліше. Він щюрився і тихенько посміювався разом зі всіма. Задоволений собою і вмінням своєї дівчинки, він присів на кортани недалеко від сім'ї і радів за неї як за свою власну доньку, хоча знав, що це просто батьківський інстинкт. Коли вони залишались наодинці, він брав її на руки і покачував, уявляючи, що став батьком. Замислившись над цим, він навіть і не помітив того, що Беттані подивилась у його бік і почала повзти вже до нього. І тільки тоді, як її маленькі долоньки торкнулись його ноги, він встрепенувся і відійшов назад: не можна було, щоб батьки щось запідозрили, тому він сів назад у крісло, піджавши під себе ноги, щоб дитя до нього не долізло.

  Спостерігаючи за тим, як біс відштовхнувся від неї, Беттані подивилася на нього не розуміючим поглядом і повернулася до батьків вже в сумному настрої.

— Вибач, сонечко, я пограю з тобою, коли твої батьки здриснуть звідси.

  Раніше йому здавалося дивним, те, що мама і тато Беттані можуть ось так, без будь-якого нагляду залишити дитинку одну в кімнаті, але коли він почав знаходити на кухні молоко з цукерками, то йому все стало ясно: вони про нього знають, але думають, що він домовий. Домовий в них був, але крім того, що шуміти за пічкою і  жерти господарскі підношення, він нічого не вмів. Вони зустрічались пару разів, але домовий його не жалував, хоча агресію не проявляв, бо знав, що Аваддон сильніше і тільки клацнувши пальцями, міг його вбити. Тому домовий старався не потрапляти бісу на очі, а Аваддон в свою чергу робив вигляд, що його не помічає. Так було навіть легше. Демон знав, що йому довіряють, і можуть залишити йому не на довго дитину. Ось і в той раз вийшло саме так.

  Він будував башенки з кубиків, показував різні рожи, лоскотав її, а їй все це подобалось, вона сміялася і своїм сміхом відігрівала його серце. А потім у свої десять місяців, вона почала говорити, і перше слово її було "тато", але батьки не знали, що це не їх заслуга і татом вона назвала саме його, коли в черговий раз, тримаючи її на руках, вона подивилася йому в білі очі і запинаючись промовила "та..т-та-та..тато"..

— Що? Що ти сказала, повтори! Ну давай..)

— Тата

— Моє сонечко) Зараз-зараз.

  Аваддон поклав дитину на місце і вронив декілька книжок зі стелажу, щоб, почувші шум батьки, прийшли подивитись, що тут коїться. І які ж вони були раді, коли, відкривши двері, до них донеслося "та-та..та-то, тато!". А біс аж трохи не прослезився від щастя. Давно він не почував себе так добре.

  Але час йшов, Беттані підростала, і донести до трьохрічної дитини, що не можна торкатися його при батьках і хоч якось його називати, було дуже складно. Тому все більше часу демон проводив на шафі у тіні. Але, на його подив батьки, почувши один раз, як їхня донька, тича пальцем угору, говорить "дядя", ніяк на це не відреагували. "Дивні ці люди" — думав біс, але був радий тому, що склалось саме так. 

  Іноді дівчинка приносила йому "подаруночки": різні цукерки, гудзики, монетки і подібні тому речі. Він з радійстю приймав від неї ці малесенькі підношення і складав їх у жестяну коробочку, що стояла на шафі і пилилась без потреби. Звісно вона не знала, що він не їсть людську їжу, але він не хотів її ображати, та і йому було дуже приємно, коли вона протягувала йому черговий "подаруночок", щюрачи оченятка і наївно посміхачись. І звісно вона не знала того, що замість цукерок, котрі вона йому приносить він живиться її енергією і почуттями, тому, коли вона радісна приходила і давала йому солодку цукерку, він відчував солодкість її почуттів і ніби їв її підношення. Тобто він напряму залежив від того, що вона почуває: якщо вона була радісна — він також був щасливий, була сумна — і він сумував, а бувало таке, що вона злилась. І це було найсильніше її почуття і найпоживніша їжа, котру вона могла йому дати, але це було рідко.

  Легше стало, коли Беттані виповнилося шість у Травні і через три місяці вона мала піти в школу.

— А що таке школа і чому я маю туди ходити?

— Школа — це зборище тупих дегенератів, котрих будуть намагатися вивчити на інтелегентних людей, але частіше за всього у вас так не виходить і із ваших, людських шкіл, випускаються бовдури, котрі не знають, що вони хочуть робити в своєму жалкому житті далі. 

— Ну і навіщо мені туди ходити, дядя Ав?

— Тому що так треба. Точнеше-е, — Аваддон почесав потилицю, сидячи в кріслі і потягуючи самокрутку, — тому що я вірю, що тебе випустять інтелегентною дівчинкою, моє сонечко. І знаєш, що я тобі скажу?

— Що, дядя Ав?

— Насолоджуйся своїм поки що безтурботним життям, тому що коли ти підеш у школу, тобі вже буде не до особистих забав.

— Та ну-у.. — засмучено протягнула Беттані.

— Тебе мати кличить, іди їсти.

  Хлопнувши дверима дівчинка потупотіла униз по сходах на кухню.

— З ким ти там розмовляла? — донеслось до демона.

— Ні з ким. — з набитим ротом відповіла Беттані і продовжила чавкати.

  Три місяці пролетіли дуже швидко: Беттані сдала всі потрібні екзамени для вступу у перший клас, бо школа була приватна, ну або як всі звикли говорити, школа "де вчились отприски багатих батьків". І ось одного дня з самого рання Аваддона розбудило те, що дівчинка мічиться по кімнаті, одягая гарну сорочку з волонами, чорну тенісну юбку, білі капронові шкарпетки і чорні туфельки на маленьких каблучках. На голові в неї було дві французькі косички, прикрашенні білими стрічками, що в кінці заплітались у бантики.

— Ти куди так вирядилась? — спитав, нічого не зрозумівший спросоння, демон.

— Перший дзвоник, перший дзони-и-ик, сьогодні я іду до школи-и — пропіла дівчинка, щоб батьки не подумали, що вона знову говорить з кимось у "пустій кімнаті".

— Ох чо-орт. Я забув, — біс важко зітхнув і додав :— амулет не забудь.

— Мг) Ма-ам, а можна я одягну ось цю штучку?  — показуючи матері зелений талісман, змовницьки пролепетало дівча.

— Звісно можна, моя рибка)

  Аваддон не просто так попросив це. Оскільки душа біса тепер заточена в амулеті, то він може знаходитись тільки недалеко від нього, інакше він просто втратить зв'язок з дівчинкою, чого не можна було допустити ні при яких обставинах. Тому, щоб піти з нею на її перший в житті перший дзвоник, вона мала або одягнути талісман, для зручності, або просто взяти його з собою.

  Коли всі нарешті зібрались і мати обрізала троянди, що росли у їх саду, вчительці на букет, вони підійшли до чорної машини з особистим водієм.

— А як же тато? — раптом спитала Беттані, різко зупинившись перед відчиненими дверима автомобіля, в які Аваддон заздалегідь сів.

— Тато зараз на роботі, рибка, він дуже зайнятий, але він пообіцяв, що приїде як тільки звільниться від справ, — з жалем проговорила мати, — сідай, на тебе чекає школа.

Бісу навіяло сумом, який змінився щасливою тривогою, коли вони під'їхали до трьохповерхової школи, що мала свою автобусну зупинку, великий і сучасний ігровий майданчик и круті тренажери для фізкультури. У її просторому подвір'ї вже стовпилися батьки і вчителі, а діти, як зовсім маленькі, так і вже старшокласники, групками бігали по майданчику, обговорювали хто як змінився за літо і будували плани на цей навчальний рік. Всі вони були одягнені як з голочки, у кожного з них були розкішні букети і всілякі подаруночки для вчителів і майже всі вони дивились на інших з погордою, задравши носа туди, куди душою не доросли. Демона почали долати сумніви і страх за Беттані: він почав переживати, що і вона скоро зазнається і буде точно так же дивитися на нього, або її почнуть пресувати і всіляко обзивати, що було ще гірше, оскільки біс знав, що не стримається і кожному такому кривднику розірве горлянку. Потік його думок обірвало те, що дівчинка легенько торкнулась його кігтявих пальців і почала вилазити з машини. Послідувавши за своєю підопічною демон розігнувся і потягнувся до неба, розминаючи затікшу спину і шию. Бути під два метри ростом у людському світі виявлося ще тією проблемою: він постійно стукався об щось, зачепляв своїми рогами люстри, котрі додавали до його 2.10 метрів, ще сантиметрів сорок, тому їдучи на машині кудись, йому завжди приходилось складувтись навпіл. Буквально. 

  Пройшовши за дівчам у відкриті ворота школи, він потрапив у хаос: повсюду говорили, кричали, сперечались і сміялись. Для його чутливих вух, це був просто жах. Він давно відвик від голосного шуму, бо вже шість років як не відвідував бари, не пив і не вживав. І ось, знову опинившись у схожій атмосфері безвилазного пиянництва його накрило поганими почуттями і тривогою, яка наростала з кожним подихом його грудей все дужче, тому він був вимушен відійти набагато далі від Беттані, про що він її попередив, і присісти на самотньо стоявшу лавочку під дубом, що був так схожий на той, що ріс у його саду. Його майже жовте листя вже потроху опадало і з характерним тріском тихенько осідало на землю. Біс провів рукою від перегородки носу до кінчиків його волосся, глибоко вдихнувши ще тепле повітря, дістав сигару з запальничкою і закурив: це завжди допомагало йому заспокоїтись і прийти у себе. Видихаючи гіркий дим, він ніби видихав з ним свої проблеми і переживання. Відпускав всі свої страхи. Змирявся зі складними ситуаціями. Він розумів, що в це місце йому прийдеться ходити майже кожен день на протязі ще дев'яти років як мінімум і кожен цей грьобаний день його буде трусити від панічних атак і стресу. "Так це мені двадцять один рік, я вже відносно дорослий, а що відчувають діти, котрих булять у школах? Що ж коїться у їх головах?" — думав він, встаючи з лавочки і відходячи ще далі, помітивши, що вся ця орава направляється у його сторону. "Напевно зараз в них буде привітання від директора цього "прекрасного" закладу"..

  Аваддон дійсно не розумів всього цього і дуже стресував, бо він навчався вдома: до нього приходили кваліфіковані вчителі вищих рангів і викладали йому демонологію, магію і базові предмети типу писання, рахування і читання. Його дитинство проходило у відносній тиші. У замку майже ніколи не було чутно дитячого сміху, тупотіння і жартів. Частіше за всього о стіни палацу ехом розбивались чимось незадоволені крики батька і мелодійні ноти фортопіано, молоточки котрого легенько вдаряли по струнам від тоненьких пальчиків малого Аваддона. На тому, щоб дитина навчилась грати на цьому благородному інструменті, наполягла мати демона. Тато довго сперечався, але не зумівши переконати дружину, що не чоловіче це діло, грати на якомусь там фортопіано, він сдався: найняв своєму сину вчителя і купив чорний, великий клавішний інструмент, котрий встановили у просторій залі навпроти гігантського, п'ятиметрового заввишки і трьохметрового вширшки вікна, через яке лунне сяйво ночами красиво падало на інструмент і переливалось м'якою синевою, легенько відблискуючи від лаку, котрим було вкрито фортопіано. Біс любив на ньому грати, йому дійсно подобалось. І поки діти його віку грали на вулиці і носились як скажені, вереща і падаючи у калюжі, він лагідно торкався клавіш інструменту і творив музику. Але знаєте, з часом набридає те, що робиш занадто часто, навіть якщо це твоє хобі і ти вкладуєш у нього всі свої сили і душу, бо тоді хобі переростає у рутину, а вона нікому не цікава. Тим паче вчитель, котрий раніше його хвалив, давав свободу дій і вчив чомусь новому, почав сварити його за незначні помилки, змушував вчити тільки те, що він скаже і не давав нового матеріалу, поки Аваддон досконально не вивчить старий. Це почало запалювати в ньому ненависть і огиду до інструменту і він вже назло фальшивив і нічого не вчив. А коли і навмисне дратування вчителя стало для нього нудним, він підійшов до батьків і зізнався в тому, що більше не хоче грати на фортопіано: мати сильно засмутилась, але нічого вдіяти не змогла і зі співчуттям і якоюсь гореч'ю дивилась в його янтарні очі, а батько лиш тяжко зітхнув і сказав "Ну? Що я говорив?". Демон більше не підходив до інструменту: він пробуджував в ньому лише погані почуття, не дивлячись на те, що були і хороші. Ми завжди запам'ятовуємо лише погане. Будь то музикальний інструмент, якась їжа, чи місце, або навіть людина, але навіть не дивлячись на це, в нього не вистачило духу викинути дороге фортопіано і воно так і залишилось стояти в тій залі нікому не потрібне. Тепер просто для декору. 

  Поки він бродив по доволі великій території школи і роздумував над всим цим, лінійка закінчилась і дітей повели по класах. Ідучи за цим натовпом, Аваддон помітив, що Беттані схоже здружилась з дівчинкою з прямим світло-русим волоссям і блакитними, під стать сьогоднішньому небу, очами: вони йшли пристрибуючи і тримались за ручки. "Як же легко діти сприймають цей світ. Вони можуть підійти до абсолютно незнайомої їм людини, навіть набагато старшої за них самих і почати з нею дружити. Вони роблять ті речі, котрі доросла людина ніколи би не зробила. Вони ховають руки під рубашку і говорять усім, що в них немає рук, сплять з усіма іграшками, щоб не образити жодну з них, у ручці з декількома кольорами намагаються натиснути усі одразу, чекають за дверима, щоб налякати когось, але потім ідуть, тому що чекали надто довго, притворюються сплячими, щоб їх віднесли у ліжко, думають, що луна слідує за машиною, дивляться на краплини дощу, що скатуються по вікну автомобіля і боліють за якусь одну, уявляючи, що це гонка, проковтуючи насіння гарбуза, бояться, що в животі у них почне рости такий же великий гарбуз, ловлять цвіркунчиків у пластикові пляшки з під води увечері, а на заході Сонця міряються "уловом". І всі вони мріють подорослішати, не розуміючи свого щастя.." — з досадою думав біс. Він страшно заздрив дітям, бо в нього такого щастя не було: його дитинство пройшло у строгості і правилах його батька-тирана.

  Пришовши у клас, Аваддон зайняв місце на шафі, що стояла в самому кінці кабінету і почав спостерігати за всим звисока. У перший шкільний день у першокласників не повинно було бути уроків, тому біс сподівався на швидке завершення цього заходу. І він не помилився: спочатку класна керівниця — Марія Іванівна — молода жіночка років двадцяти семи, попросила представитись усіх інших і трохи розповісти про себе. Аваддон навострив вуха і почав уважно слухати: йому потрібно було знати з ким буде вчитись його дівча, бо діти зазвичай не брешуть. Перебільшують з фантазією — однозначно так, але не брешуть. Вони просто не вміють. А якщо взяти у той факт те, що це школа для дітей багатих батьків, потвор, що зараз сидять у цьому кабінеті багато і вичислити їх треба ще в зародку. Взагалі таких тварюк видно не озброєним оком, але він мав впевнитись у своїх здогадах. І так. В яблучко. Чорноволосий пухляш, що сидів у середньому ряду за третьою партою, бритоголовий худощавий хлопчина у третьому ряду за останньою партою, дві дівчинки з темно-русим волоссям за першою партою першого ряду і вже знайома дівчинка поряд з Беттані. Всі вони виявилися гидотними створіннями, яких ще в Пеклі треба пошукати. Такі зазвичай починають з малого: знущаються з однокласників, потім переходять на живодерство, а коли тварин їм стає мало, переключаються на більш крупну здобич — людину. Ці тварюки зазвичай коротають остаток свого життя за ґратами ще з підліткового, або вже в дорослому віці. І всі вони були тут. У цьому приміщенні. Разом з його невинним дитям. Желваки демона заходили у різні боки, зуби видовжились, білі очі налились кров'ю, хвіст почав бити об шафу, як у роздратованої і лютої кішки і він наче дикий звір, заклекотавши почав спускатись на чотирьох лапах униз. Беттані одразу помітила щось неладне і подивилась на демона очами в яких читалось "будь ласка не треба..". Але демон не помічав її. На нього нахлинуло почуття дикої ярості і інстинкту захисту свого дитя. Він по звіриному підходив до кожної своєї жертви і обнюхував її, пускаючи чорну слину. Залазив не парти, скалив зуби і страшно гарчав під миготіння і тріск лампочок над їхніми головами. А в кінці він підкрався до дівчини, котра сиділа разом з його дитям. ВІн вже був готовий наскочити на неї, коли щось тепле і ніжне торкнулось його лоба. Його розум почав потихеньку прояснятись, а очі біліти. Пелена розчинилась і він побачив перед собою Беттані, що погладжувала його голову і тихенько, щоб ніхто не почув, сказала:

— Все добре, Ав. Тихенько.

  Демон випрямився і видихнувши залишки безумства повернувся на місце, іноді утробно гарча, позиркуючи на дітей-монстрів. Коли знайомство завершилось, діти трохи пограли у різні ігри і в кінці кожному дозволили взяти по декілька цукерок. Жирний взяв цілу жменю і зі злорадним сміхом пішов з класу, на ходу запихуючи собі до рота одразу по три штуки. Бритоголовий не взяв жодної, вдаючи з себе дорослого, що не любить таке, а дівчинки взяли по чотири штучки кожна. І лише та, що сиділа разом з Беттані взяла одну. Це було дивно, тому що вона не подобалась йому більше всього, була в неї якась приховона злоба, він чуяв це всім своїм бісовським нутром і якби не Беттані, він давно розірвав би її тендітне тільце, на шматочки голими руками би порвав і облизався би. Щось було не так у її очах, рухах і інтонації з якою вона розмовляла. Він до кінця проводжав її своїм поглядом, поки вона повністю не скрилась за поворотом дверей, на останок сказавши "Давай, Бетті, зустрінемось завтра!". Його дитятко попрощалось із потворою і взявши дві цукерки, ввічливо, як він її вчив, попрощалась з вчителькою:

— Всього вам найкращого, місіс Марія, ви мені дуже сподобались. Я вже так хочу щоб настало завтра і ми знову з вами зустрілись у цьому чудовому місці!

— Моя ти зірочка! Я також рада, що зустріла таких чарівних діточок. На все тобі добре!)

  Батьки Беттані вже чекали її за гратами, стоячи біля машини. Дівчинка одразу полетіла у обійми батька і вони сіли в машину.

  Приїхавши додому, сім'я  влаштувала спражнє свято: мати замовила триярусний торт у рожевих кольорах з мастикою, прикрашеною кондитерськими бусинами різного розміру, суші з ролами і велику піццу. Наскоро поївши Беттані побігла у свою кімнату, де її вже чекав Аваддон.

— Це тобі! — простягнула вона руку, на долоні якої лежала цукерка, котру вона взяла у школі.

— Дякую, сонечко) — демон бережно прийняв підношення і залізши на стелаж відвернувся, щоб дівча не побачило, що він не їсть цукерку, а кладе її у коробочку з десятками таких же солодощів. 

— Дуже смачно. — показушно прочавкав біс і спустився на підлогу.

— Дядя Ав..

— Називай мене просто Ав. Не треба "дяді", я тобі не чужий. Ходи до мене, моє сонечко. — сказав демон, присівши на корточки і протягнувши до неї руки.

  Дівча обійняло біса, накріпо вжавшись у нього.

— Не роби так більше.

— Як? — Аваддон відсторонився і поглянув на неї.

— Не ображай моїх однокласників і Арієль. Я тебе боюся, коли ти злишся..— прошепотіла вона.

— Арієль — це та дівчинка, що сиділа з тобою сьогодні?

— Так.

— Добре, моє сонечко, більше не буду) — він поправив її косички і ціпнув кігтиком її за носа.

  Дівча тихенько засміялася і побігла до батьків, розповідати свої враження за сьогодняшній день. А коли вже стемніло і перевалило за дев'яту годину, вона повернулась до нього у піжамі і сонна завалилась у ліжко. Пізніше у кімнату зайшли батьки, поцілували її у лоба і, побажавши гарних снів, тихенько зачинили двері, перед цим увімкнувши нічник у формі півмісяця.

— Аваддо-он — прошепотіла Беттані.

— Що таке?

— Почитай мені казочку-у.

— Зараз, я докурю і розкажу тобі історію про маленьку принцесу, котру врятував дракон.

— Але ж у казках зазвичай принцес рятують від драконів..

— А у нашій казці буде навпаки. Наша казка буде кращою. Не такою як усі. Вона буде цікавішою за нудні казки про благородних лицарів. Вона буде про злого дракона, котрий полюбив маленьку принцесу і став хорошим. 

— Добре. Я вже хочу послухати)

  Загасивши сигару, демон встав з крісла, сів на край ліжка його дитятки і почав свою історію:

— Ну, тоді слухай..

  Захопившись сюжетом він і не помітив, що Беттані вже давно сопить у подушку, дивлячись дев'ятий сон. Біс натягнув на неї ковдру і, вставши, підійшов до вікна, за яким чулись краплі дощу, що тихо розбивались о листя на деревах і, скатуючись далі, крапали на асфальт, виконуючи свою пісню з тільки їм відомими нотами.

  Примостившись зручніше на кріслі він також закрив очі і з почуттям виповненого боргу, заснув під далекі розкати грому і миготіння блискавок, сяючих удалині..