Це був звичайнісінький день звичайнісінького жовтня. Люди як завжди йшли хто на роботу, хто на навчання, а хтось просто прогулювався сірими вулицями району, в котрому я живу. Але ніхто собі навіть близько не міг уявити, чим обернеться цей злощасний вечір.
Це мій перший досвід у написанні щоденників, тому висловлюватися я буду не багатослівно і по ділу, тому що папір у моєму записнику все ж таки не нескінченний. Але я, мабуть, почну з самого початку. Звати мене Гріша, мені 24 роки і я був простим будівельником, який працював на півставки і як не важко здогадатися, зарплатня у мене була невелика, але цього цілком вистачало на те, щоб знімати однушку в спальному районі, на хавчик для себе і Макарона і ще, якимось чином, в мене виходило відкладати невеликі кошти на "темні часи", так би мовити.
Макарон — мій пес породи Йоркширський тер'єр. Я більш полюбляю називати його просто "Мак", тому тут ви частіше за всього побачите саме цю форму його імені. Йому було лише п'ять рочків, коли це все відбулося. Він знав деякі команди і нещодавно врятував мені і ще одній людині життя ціною свого, але давайте по порядку.
Я пам'ятаю, що повернувся додому десь о третій годині дня, здається.Але не встиг я і рота роззявити, як Мак сам підбіг до мене з повідцем у зубах.
— І тобі здрастуй. Що, гуляти хочеться?
Пес голосно і задовільно тявкнув у відповідь ніби справді зрозумів, про що я його запитав. Не роззуваючись, я одягнув на нього повідець і ми вийшли на подвір'я. До речі, живу я в десятиповерхівці на третьому поверсі, тож ми швидко спустилися. Але обійшовши дім разів зо два, довелося бігти назад через дощ, що ливанув, як із відра. Вставши під козирок, я дістав пачку "Marlboro", запальничку і затягнувся гірким димом. Не дивлячись на те, що господарі хати дозволили мені палити в приміщені, я, як людина толерантна, через свої принципи робив це або на балконі, або на вулиці. Макарон витріщився на цигарку в моїх зубах і гортанно загарчав. Він ніколи не розділяв зі мною мою любов до тютюну, і ніби кажучи мені "Гей, мужик, ти б зав'язував iз цим", завжди намагався протистояти моїй залежності: то стягне у мене тільки куплену пачку, сховає кудись, що і не знайдеш більше, то почне мене за штанину гризти, то прямісінько з руки цигарку вихватить. Тварини... вони ж як люди, все розуміють, тільки сказати нічого не можуть. Але любов і турботу вони висловлюють не гірше від нашого, якщо не краще, просто трохи іншими способами.
Загасивши недопалок підошвою черевика, ми з Маком піднялися на свій поверх. І тільки я ключ почав у замкову щілину пхати, чую, значить, що зверху хтось закрив свою квартиру і почав спускатися вниз. І я вже знав, хто це, адже живе там лише одна людина.
— Привіт, собачник.
— Здоров.
Це був Лохматий. Ну, взагалі, його звати Микола, але через свої патли, які завжди стирчать у різні боки, ще в перший день нашого знайомства, він отримав таку клікуху. З Лохматим я знайом ще з першого дня проживання в цій квартирі: він був першим і єдиним, хто зайшов познайомитись і привітати мене з новосіллям, а ще він був першим і єдиним моїм бест-другом, і першим і єдиним моїм сусідом зверху, як ви вже здогадались. Микола мав худощаве тіло, русе лохмате волосся і окуляри з круглою і великою оправою, за якими виднілись мутні сірі очі. За фахом — лаборант, але мріяв стати справжнім вченим. Йому 27 років, але коли я розмовляю з ним, в мене таке враження, що йому всі 45, настілки по-дорослому він мислить. В нього не було відносин, бо він віддавав перевагу "Цариці-науці", як він її нарікав. На перший погляд може здатись, що він людина-серйозність, але як би не так, більш веселу людину ще пошукати треба! Але тоді, відмикая свою квартиру, я вперше почув тремтіння в його голосі...
— Новини дивився? — зробивши наше фірмене привітання: стук кулаками, запитав він.
— А що, повинен був?
— Подивись запис прямого ефіру... я приїду все тобі розкажу. — викрикнув він, спускаючись вниз.
— Ну добре, — сказав я сам собі під ніс, а потім додав гучніше:— буду чекати! — але, якщо чесно, я не був впевнений в тому, що він це почув.
Нарешті, потрапивши в хату, нагодувавши Мака і заваривши собі "Мівіни" я вмикнув на телефоні Ютуб і перейшов на перше відео у вкладці з дуже нервовою назвою:"Термінові новини". Те, що я там побачив, як би так м'якше мовити, настільки шокувало мене, що я поки приходив у себе з роззявленою пащею і випученими орбітами, мій обід встиг три рази охолонути. Короче кажучи, в Африці, а саме в Республіці Малаві, з'явився раніше нікому невідомий вірус, який поширюється з неймвірною швидкістю по всьому світу і ні вчені, ні лікарі до сих пір не знають, яким шляхом він передається, а головне — як від нього захиститись...Далі були показані жахливі кадри з вулиць гарячого континенту: люди бездиханно валялись прямо посеред дороги, всюди кров, а всі їх тіла були вкриті наривами і різного розміру, набряклими пухирями. І так у кожного, у когось менше, у когось більше. Загалом видовище не для слабонервних.
А телеведуча все тараторила:
— Малавійський вірус — так тепер називають цю хворобу, бо саме в Республіці Малаві були зафіксовані перші випадки захворювання. Зараз Григорій Ященко — лікар медичного центру Святої Параксеви у Львові, розкаже нам перші ознаки хвороби. Добрий день, Григорію, як мене чути?
— Добрий день, Оксано, чути вас чудово. Отже, першими ознаками Малавійського вірусу є: кашель кров'ю, сильна нудота, поява невеликих прищиків по всьому тілу, що дуже схожі з сип'ю при вітрянці та постійне запаморочення. Я також хочу наполягти на обо'язковому носінні маски і медичних рукавичок. І виходьте на вулицю лише за необхідністю!
— Дякую за інформацію, Григорію, до побачення! З вами була Оксана Кармелюк, на цьому я завершую наш ефір. За додатковою інформацією звертайтесь до відповідних джерел. Бережіть себе і гарного вам вечора.
Ввимкнув відео, я встав зі стула і задравши кофту до підборіддя, пішов до дзеркала в коридорі. Оглянув себе з ніг до голови і впевневшись в тому, що сипі в мене немає, я прислухався до внутрішніх почуттів: "Ну, здається, не нудить, голова не паморочиться і кашляти кров'ю я також не збираюся". Закінчивши "медогляд", я пішов в свою кімнату.
— Ну ось і настав ваш зоряний час...знову, — з досадою в голосі сказав я, відкривши нижній ящик тумби, що стояла поруч з моїм дивано-ліжком і дістав звідти ще, збережені з часів коронавірусу, медичні маски з рукавичками. Поклавши їх на диван, я відкрив верхній ящик і витяг доволі крупну, на свій подив, пачку грошенят, які я так довго відкладав на "чорний день".
— Ось тобі і "темні часи", — з насмішкою сказав внутрішній голос.
Перерахувавши гроші і вирішивши, що цього мені повинно вистачити на все, я подивився на Макарона:
— Ой, ну і погане в мене передчуття...начебто і дощ вже вщух, он навіть сонечко сяє, але ось таке передчуття, що це останній спокійний вечір в нашому з тобою житті...Макарошка.
Пес запитально подивився на мене, нахилив мордочку набік и заскулив.
— Ну ти чого? Не бійся, я фартовий і я буду робити все, що в моїх силах, щоб тебе захистити...я завжди буду поруч з тобою, Мак, — присівши на кортани, я почесав його за вушком, — зараз я подекуди з'їжджу і повернусь, не нудьгуй тут без мене.
Взяв гроші і накинувши вітровку, я спусився до своєї "ластівки" — в мене була кровно зароблена SKODA Octavia 2004 року, на яку я відкладав майже шість років. Не скажу, що я не хотів би тачку кращу за цю, але що маємо, те маємо. Ну так от, спочатку заїхав в аптеку, купив там все, що треба і не треба: таблетки від голови, кашлю, срачки та ригачки, жарознижувальні, бинти і пластерів накупив, так, що можна було б, при великому бажанні, їми всіма обклеїтись.
В магазє взяв декілька пачок макарон та всіляких круп, пару консерв типу тушонки, та риби всіх видів і сортів, сіль та цукор зі спеціями, чай в пакетиках фруктовий, три п'ятилітрові баклахи з водою, та велику пачку корма для Мака, буханку нарізного хліба і пару енергетичних батончиків. Потім вирішив зайти в магазин з ряду "Все по 5", в яких нічого по 5 грн немає, але є все те, що я збирався придбати і мені було всеодно скільки я витрачу на це грошей. Там купив доволі міцну мотузку довжиною п'ять метрів, набір пластикової посуди і канцелярський ніж. Тітка за касою так на мене подивилась ніби я в її магазині десь знайшов козу і вирішив її придбати, але, знаєте, краще все ж таки "перебдєть", ніж "недобдєть". Тут можна провести аналогію будь з чим: краще вивчити більше білетів на екзамен, бо тоді твої шанси витягти білет, котрий ти знаєш і здати його на "4", значно збільшуються; краще купити смаколиків більше, ніж ти зможеш з'їсти сьогодні, бо тоді в тебе залишиться ще пару шоколадок на потім; краще записати свої паролі і на листочку і в замітках в телефоні, бо тоді, якщо ти забудеш пароль і загубиш листок, ти зможеш подивитися його в телефоні і так далі. І хай люди дивляться на мене як на бовдура, але краще я вже буду бовдуром, а ніж трупом, що валяється на тротуарі, через те, що посоромився виглядати в людскьких очах дурнем.
Щось я зафілосовствувався. Заправивши повний бак бензиком і попросивши налити мені ще в каністру, не за безкоштовно, звісно, я, залишившись навіть без копійки в гаманці, поїхав додому. Заїхавши у двір, я одразу запримітив машину Лохматого — HYUNDAI Tucson 2007 року з сіро-зеленим верхом и чорним низом."Це означає, що він вже повернувся" — подумав було я, коли і сам Микола вийшов з під'їзду і почав діставати з переднього сидіння щось важке в картонному ящику, міцно замотаному синьою ізолентою. Через свою зайнятість і погруженість у свої думки, він труханул, коли я до нього привітався:
— Пресвята Наука! О Господи! Фуух... — він закричав так, що навіть я перелякався, — Боже, ну хто ж так зі спини підкрадується? Мене трохи інфаркт через тебе не схопив!
— Ну я ж не знав, що ти так бурно відреагуєш, вибач... — винувато потупив очі я.
Побачивши купу важких пакетів в моїх руках, його гнів зійшов на милість:
— Ооо, а ти як я бачу добресенько так затарився, молодець! Це ти дуже розумно вчинив, бо в мене не найкращі новини...
І знову в його очах можна було прочитати відчай і...страх? Я і сам здивувася його різким змінам в настрої і насторожився, опустивши пакети на землю.
— Короче, вірус цей передається будь-якими відомими і не відомими науці способами і... — вичікав невелику паузу, немов думаючи, чи варто мені це взагалі розповідати, чи ні, він додав :— і трупаки якось змінились: вони стали, тільки не смійся зараз, немов менш мертвими, чи що.
— Чого?
— Ну як тобі пояснити? Це все ще просто мертва людина, але якщо в нормального трупа шкіра бліда, а тіло — скам'яніле, то нові, вони мають характерну розоватість і просто обм'яклі кінцівки, у деяких, наприклад, нема трупних плям, які, за всіма термінами, вже повинні були з'явитись, а у деяких взагалі...це...— він зупинився.
— Ну що?
Підійшовши до мене впритул, так, щоб ніхто не почув його слів, ніби було кому, він прошепотів:
— А у деяких відстежуеться невелика мозкова активність!
Я вам кажу, в мене очі з орбіт трохи не вилетіли, а він як зареже:
— Ти б бачив свою пику! Злякався, чи що? — він зігнувся навпіл і зареготав ще дужче.
А поки я стояв, і дивувався результату подій, цей горе жартівник витирав пальцем сльозу, що проступила від його " ну просто шедевра-ального жарту".
— Тьфу ти! Придурок! Не смішно зовсім!
— Ну постій бійку розганяти, взагалі-то це було єдине, про що я збрехав, а все інше цілком правда.
— Ну все, годі вже, пореготали і досить! — обурений, я підняв пакети і пішов в сторону під'їзду, як Лохматий схопив мене за рукав.
— Ну ти що, справді образився? Ну стій же ти! Я ж тобі сказав, все, що я говорив перед "мозковою активністю" дійсно правда.
— Ага, а як же.
— Давай так, я зараз розберуся з однією штучкою, — він махнув головою на ящик, — зайду до тебе і все розкажу. Як знаю розкажу.
— Ну заходь звісно, але якщо ти знову задумаєшь мені тут!
— Чесне наукове!
Не з першого заходу занісши все, що я купив, я сів на кухню в очікуванні Колі. І тільки зараз я зрозумів наскільки хочу їсти. Заваривши фруктовий чай собі і Лохматому, я розігрів в микрохвильовці свій так і не з'їдений обід і прийнявся з жадністю всасувати макарошки. Тількі-но я повечеряв обідом і вимив посуд, в двері подзвонили.
— Заходь, відкрито! — на всю хату гаркнув я.
Через пару хвилин Микола сидів зі мною на кухні, пив чай і розповідав мені все, що знав, не дивлячись на те, що йому строго настрого забороняли це робити.
— До речі, мені тут дали на всякий випадок такі-і штуки-и-и. — якось загатково протягнув він оствнні слова і пішов в коридор. Повернувся він до мене з двома доволі не хилими протигазами.
— А це ще навіщо?
— Ну вони все ж краще за твої галимі маски, які навіть від пилу нормально захистити не можут. Ці мені на роботі дали, взагалі від радіації, але і від вірусу допомогти зможуть.
— Ну добре. А з Макароном ти що накажеш робити? Ми на нього цю бандуру не одягнемо..
— Що-небудь придумаю, не кіпішуй, собачник)
Лохматий щосили намагався не подавати вигляд, що і йому теж страшно, через цю заразу, котра з його слів, з'явилася вже і в Харкові...тому всі вікна, як і вхідні двері, були герметично закриті додатковими рушниками.
Ми сиділи і базарили на кухні ще хвилин двадцядь, напевно. Вже і сутінки опустилися і вуличні ліхтарі запалали, в подвір'ї стало так тихо і тільки шум машин, що мчали по автомагістралі десь вдалині, рідко, але порушував тиху гладь вечора, що вже вступив у свої права...чи це було не єдиним звуком? Так, точнісінько під вікнами почувся дзвінкій стукіт каблучків по асфальту, що поступово сповільнювався, знову на вулиці запанувала тиша, а потім...несамовитий і наповнений лютого жаху, жіночий крик, повністю розірвав нічний спокій і так само швидко вщух.
Переглянувшись між собою, ми підбігли до вікна і прильнули до нього. Стоїмо і спостерігаємо таку картину: дівчини на місті вже не було, хоча воно і не дивно, я б і сам здриснув, якщо побачив би таке...короче, прямо на дорозі валявся Палич — наш місцевий бомж, я його по куртці впізнав. Але лежав він не тому, що був п'яний, чи у відключці, а тому, що був мертвим, там навіть "медичного ока" не потрібно, щоб зі стовідсотковою впевненістю сказати: "Пацієнт здох"...
В нього було розірване тіло від початку трахеї до паха... його ребра стирчали назовні гострими кінцями, але всередені нього не було нутрощів, таке враження, що щось спочатку з'їло його зсередени, а потім розірвало, позбувшись непотрібної оболонки. Єдине, що було в ньому живим — це опариші. Все те, що залишилось цілим, а саме ноги, руки і голова, були вкриті гидотними наривами і просто гігантськіми пухирями. Очі закатані, а із пащі тоненькою струйкою іде піна. Коли згадую, тіло аж мурахами вкривається, а все те, що з'їв, мимоволі хоче вирватись назовні.
Двохвилинну мовчанку порушив Лохматий:
— Надягай протигаз. — відчужено сказав він.
Я через паніку не зрозумів його слів і просто дивився на нього, як баран на нові ворота.
— Протигаз, хутко! — ніби вийшовши з гіпнозу, викрикнув він і сам надягнув захист, — за мною, ходімо, швидко!
Я, піддавшись хаосу в моїй голові, не роздумуючи побіг за ним, але зупинившись біля вхідних дверей, він додав вже спокійніше :— Так, стій. Не панікуємо. План такий: ти за пів години повинен зібрати речі з найнеобхіднішим, а я поки подзвоню декому і ми будемо вирішувати, що робити далі...
— Навіщо речі?...Ми кудись їдемо?
— Я поки нічого тобі сказати не можу, але на всяк випадок краще поки в мене перечекати, ти і сам знаєш чому. Пів години! Зрозумів, боєць?
Кивнувши в знак розуміння, я закупорив двері після Лохматого і побіг збирати речі. Але знаєте, що здивувало мене найбільше? Спокійність Макарона...він просто сидів у своїй лежанці і спостерігав за тим, як я мічусь по кімнаті, вивалюючи з шафи одежу, і паралельно з цим шукаю документи. Тоді я був йому вдячний за те, що він не маяче перед очима і не плутається в ногах, але зараз я віддав би все, за те, щоб почути його роздратоване гарчання на цигарку в моїх руках.
Зібравши теплі речі, білизну і гігієну в одну спортивну сумку, я прийнявся за спорядження свого похідного рюкзака, що залишився в мене після підйому на Говерлу. Він прийняв у свою бездонну прірву медикаменти, документи, Power-bank і снаряддя, яке я купив в магазині, де є все, а також крупи з макаронами і корм для Мака. Далі в хід пішла сумка-холодильник, в яку я поклав судочки з бутерами, консерви та овочі. Баклахи води перетягнув в коридор, як і лежанку разом з Маком. Лохматий не змусив себе довго чекати. Коли він відстукав свїй фірмовий стук: три короткі удари з великими інтервалами між собою, я моментально відкрив.
— Ти все? Давай я тобі поможу донести речі. І цей, візьми з собою свою подушку з ковдрою.
Переселившись до Лохматого, ми, першим ділом, постілили мені постіль. Ненароком зацепивши мій похідний рюкзак і трохи не навернувшись, він спитав:
— Пресвята Наука, в тебе що там цеглини, чи що?
— Ну ти ж сам сказав взяти все необхідне, от я і...— не встиг я договорити, як він розстібнув його і почав витряхувати все, що там лежало.
— Господи, навіщо ти все це понабирав, ну їй Богу, як мале дитя. Ну ось скажи мені на милість, з якого дуба ти взяв, що тобі знадобляться документи і Power-bank, м? Ти що, гадаєш, що в тебе мерці паспорт спитають?
— Та звідкіля я знаю? Я що, по-твоєму кожень день тренуюсь в збиранні речей при апокаліпсисі? Ну добре документи, а з підзарядником що не так? Ти як новини збирався читати, чи з близькими, в разі чого, ти голубами зв'язуватись пропонуєш?
— Перш ніж кричати на мене, ти спочатку свій телефон перевір. А що сталося, га? В нашого містера розумного теж зв'язку немає? Я тобі так скажу, і більше не з'явиться, скоро і світло пропаде, а разом і з ним і твій дорогоцінний Wi-Fi, тому, якщо ти хочешь зв'язатися з родичами, то я пропоную зробити це зараз, поки нас ще не покинули усі спокуси інтернетного павутиння. — після цього він замовчав, показушно надувши губи.
— Ну, добре..вибач, я був не правий. Гей, ну годі тобі. Мир? — я хотів підійти ближче, аби потиснути йому руку, в знак примирення, але пройшовши повз вікна, різко зупинився. Мене щось збентежило, це почуття спочатку було таке невловиме і крихке, але з кожним кроком до вікна воно все зростало і зростало, поки не вибухнуло фонтаном недорозуміння і страху, що переплелись в єдиний, по-звіриному первісний і не контролюємий жах. Це не був просто легенький переляк, бо страх можна подолати: можна позбутись фобії, чи пережити екзамен суворого викладача, але жах... жах —це зовсім інше, він накатує спочатку непомітно, з кожною хвилиною все дужче і дужче, беручи над людиною контроль, а коли здається, що він відпустив, налітає нова хвиля і ти повністю віддаєшся в його міцні лапи. Жах не можна подолати, його не можна приборкати чи вгамувати, йому можна тільки довіритись. Пірнути під цю руйнівну хвилю і опинитись в самому центрі паніки і хаосу. А там сподіватись на те, що це змусить "бити або бігти". Він потрібен нам, щоб ввімкнути інстинкт самозбереження, але іноді жах грає з нами дуже погані жарти: він може повністю скувати тіло і ти можеш знайти свою загибель під колесами автомобіля, не в змозі відстрибнути; він може повністю відключити твої мізки, і в надзвийчайній ситуації, наприклад, при пожежі, ти можеш кинутись не від вогню, а в нього. Але тоді, мій жах допоміг нам: він змусив діяти, і діяти негайно!
— Його нема.
— Що? — не зрозумівши про що я взагалі говорю, Микола підійшов до вікна і подивився туди, куди дивився я. І я був впевнений в тому, що очі Лохматого, як і мої, зараз бігають по двору в пошуках Палича...
— В нас тут прямо "The lаst of us" якийсь почався, — з іронією сказав Микола, а потім додав серйозніше :— Та ну не міг же він встати і піти по своїх справах, ну серйозно?
— Ось ти і дожартувався про мозкову активність...
— Та ну! Скажеш ще, не думаю, що там було чому "активничати", це більш схоже на гриб. Знаєш, в природі є такий, Ophiocordyceps unilateralis називається. Його спори проникають в нервову систему об'єкта і змушують його підкорятися тільки його "наказам", але, взагалі, вони заражають лише мурах і ще не було таких грибів, спори яких підкоряли б собі людину.
" Так, десь я таке вже чув", — подумалось мені, але натомість я сказав лише, — мені здається, наші науковці проґавили один такий вид...
— Ходімо за мною, я дещо тобі покажу. До останнього сподівався, що цього не станеться, але, якщо твоя теорія моє хоч мале-есенький шанс на виправдання, то нам треба буде валити з міста, і як умога швидше. — Сказавши це, він дістав зі своєї шафи два костюми хімічного захисту, пару гумових черевиків і нові фільтри для протигазу.
Одягнувши все це і помінявши фільтр, я прослідував за ним у "другу квартиру".
Пам'ятаєте, я сказав, що Лохматий — мій єдиний сусід зверху? Це тому, що цей гівнюк купив одразу дві квартири на четвертому поверсі і одну з них його компанія, в якій він працює, допомогла обладнати під нормальну таку лабу, щоб "гарний співробітник міг і вдома наполегливо пряцювати". Робочі просто знесли стіну, що роз'єднувала квартири і зробили між ними " прозорий перехід", зроблений з куленепробивного скла, заходячи в котрий тебе спочатку обприскує дезинфікуючою речовиною, а потім обдає якоюсь димкою. Ті ж процедури робляться і при виході з "переходу". Я не раз бував в нього в лабі і я так вам скажу, нічого більш крутішого за це, я ще не бачив: підлога вкрита білосніжним кафелем, стіни побілені, на поличках стоять якісь ковбочки з пробірками, є окрема шафа з купою наукових книг і якихось папок, на столі стоять суперкомп'ютери і так далі. Але те, що він показав мені тоді...такого я ще не бачив.
— Це що за?
— Прошу любити і шанувати — Сканоскоп, — не без гордості представив він мені щось схоже на мікроскоп, Микола. Він був доволі великого розміру, з приєднаним до нього невеликим і майже прозорим синім екранчиком. В цього Сканоскопа не було звичних нам отворів для того, щоб роздивлятись об'єкт, покладений на скло, замість цього, головною його конструкцією була металева куля з трубою невеликого розміру, що мала товсте скло, яке виконувало функцію збілшення об'єкту нагляду. Поруч з ним лежало скло, під яким знаходились якісь дуже маленькі, білого кольору кругляшочки.
— Це що? — показавши пальцем на скло, запитав я.
— Це той самий вірус.
— Ти звідки це взяв? Ми ж тепер в зоні зараження!
— Та заспокойся вже ти! Він під склом, мені його на роботі всучили, сказали з'ясувати все, що нього стосується. І не кіпішуй, ти в протигазі, нічого тобі не загрожує. Я хочу на цьому Сканоскопі перевірити твою теорію, щодо нових спір, якогось ще невідомого нам гриба. І якщо це дійсно вони, то тоді я сподіваюся на те, що зможу знайти "вакцину".
Присівши на стілець, він помістив скло під Сканоскоп, навів збільшувану трубку на нього і натиснув на синьому, сенсорному екранчику кнопку "СТАРТ". Через декілька хвилин прилад запищав, оповістивши нас про завершення сканування.
— Ти був правий...ти був правий, дідько тебе б взяв!
— І що тепер робити?
— Знімати штани і бігати! — гучно втягнувши носом повітря через фільтр протигазу, він видихнув і заговорив спокійно, чітко виговорюючи кожне слово, — поки я буду робити "антигрибкову вакцину", ти,— він показав на мене пальцем, — нормально збереш свої речі, боєць. Зрозумів?
— Так точно, товариш капітан, сер! — віддавши честь, я попрямував до "переходу", як почув тихеньке і насмішливе:
— До порожньої голови руку не прикладають, бовдуре)
Вийшовши з лабараторїї і знявши хім-захист, я прийнявся переобладнувати рукзак: мотузку закріпив в спеціальному отворі на зовнішній стороні портфеля, по бокам приладнав лом і складну сокиру, що знайшлися в тій самій шафі з костюмами і черевиками, а всередину поклав аптечку першої допомоги, корм Мака, що спав в своїй лежанці, пару пляшок 0,5 з водою, набір пластикового посуду, канцелярський ніж, скотч з ізолентою і потужний ліхтарь, що знайшовся в столі Лохматого.
Побачивши, пропажу речей з його столу і прикріплену сокиру з ломом на рюкзаку, він гордовито, ніби піймавши крадія, випалив:
— Ага, значить пів хвилини тому, ти мені честь віддавав, назвавши капітаном, а зараз в цього самого капітана крадеш особисті речі?
— Я хотів спитати, але ти там важливими речами займався, тож я подумав...
— Ой да годі тобі, я приколююсь! Чого ти як не рідний, врешті решт? Бери все, що вважаєшь потрібним, — порившись в своєму рюкзаку, він дістав дозиметр і йодид калію в таблетках, — тримай ще це.
— Ну ти звісно і налаштований. Ти думаешь, що може вибухнути реактор на Запоріжській АЕС?
— Ну знаєшь, враховуючи те, що в нас на вулиці ходить зомбі під контролем гриба-паразита, то може бути все.
— До речі, що там з "вакциною"?
— Поки нічого, я ніби на правильному шляху: підібрав все що треба, але коли капаю на ці спори, вони вмирають лише на декілька хвилин. Таке враження, що якогось компоненту не вистачає, тому поки залишаємось в протигазах. Тепер міняємо фільтри кожні чотири години. В мене тут є ось такий годинничок, завжди носи його з собою і викинь вже той телефон, вчепився в нього як в останню надію для людства. — забравши телефон у мене з рук, він дав мені замість ного круглий годинник на ланцюжку. Відкривши його, я засік три з половиною години і сів поряд з Макароном. Йому було зовсім зле, подивившись на мене червоними, через капіляри, що лопнули, очима-бусинками, він закашляв. На його ліжко бризнуло пару краплин крові...
— Ні-ні-ні, тільки не це, Мак. Лохматий! Він, схоже, заразний тепер...
Побачивши стан Мака, Микола знатно рознервувався. Але, як тільки він хотів щось сказати, в двері постукали.
— Десята година вечора, ну кому там!
— Чшшш... — приклавши вказівний палець до губ, прошипів Лохматий.
В двері все стукали і стукали, монотонно так, безперервно, ніби якийсь механізм в людині заїв, і тепер її рука стучить з однаковими інтервалами і силою. А сила ударів була доволі велика, було таке враження, що стучали ногою, чи якимось предметом.
Поманивши мене рукою за собою, Лохматий на носочках прострибав до вхідних дверей, тихенько відсунув заслінку і заглянув у глазок. Моментально відстрибнувши від дверей, він перечепився через тумбочку із взуттям і впав, боляче шмякнувшись об підлогу задом. В двері почали довбити з такою швидкісттю і силою, що я думав вона і з петель злетить, чесне слово!
Набравшись сміливості, я тихенько підкрався до дверей і здійснив минулу Миколину маніпуляцію: подивився...Господи, я сто разів пошкодував, що зробив це.
Там був Палич...він довбився головою у двері і через це він розбив собі лоб і тепер його, чомусь чорна кров, стікала по його обличчу..і я був впевнений в тому, що тепер і двері були заляпані такою ж чорною кров'ю...мое сердцебиття почастішало, а дихання стало уривчастим, і тут трапилося це: він зупинився і поглянув прямісінько на мене, прямо в душу мені заглянув, здавалося, що він був повністю впевнений в тому, що за дверима точно хтось стоїть...а потім почав говорити: спочатко щось забулькало в глибині його горлянки, а потім звідти вирвалось сипле:
— Гей, сусіди! Я п-під вами жи-иву, ви мене топите! — його мова була наче записана на пльонку, котра постійно зажовувалась,прискорювалась, а потім сповільнувалась, змінюя тембр, змішуючись із бульканням крові, проступавшої з кутків його губ, — не гоже ч-чере-е-ез поріг базар-рити, відчиніть..відчиніть! ВІДЧИНІТЬ! ВІДЧИНІ-І-І-ІТЬ!!! — з цими словами він знову почав нещадно битись головою в двері.
Зверху почулося клацання замка і відмикання дверей. За цим послідував старчий скрипучий голос сварливої бабки, що не виносила будь-якого шуму в під'їзді:
— Що у вас там коїться, га? А ну швидко припиніть! А то поліцію зараз викличу і буде вам!
Як тільки вона почала говорити, Палич зупинився, подивився на сходовий проліт і пулею понісся нагору...як би я не хотів чути її шалені крики, поки він рвав її на шмаття, але її голосові зв'язки думали інакше, і ще довго наповнювали дім ехом її горлання...
— Трясця! Що робити, Лохматий, що робити, Господи?! — я не контролював себе в той момент, за що моментально поплатився міцним таким ляпасом по загривку.
— А ну перестань горланити, дурню! — прошипів він, — зберися! Ти боєць, чи баба якась? Хочеш ще одну затріщину?
— Я...я.
Він ще раз вдарив мене. І на цей раз це зпрацювало. Я мовби повернувся в реальність
— Вже краще?
— Мг.. дякую. Навіщо ж так сильно? — я доторкнувся до потилиці і нащупав там шишку, що вже почала розбухати.
— Вибач, то я від нервів, зараз лід принесу. — винувато сказав він і пішов на кухню.
Після всіх маніпуляцій з моєю головою, ми повернулись в коридор і прислухались.
— Ніби нічого не чутно..
— Я пішов до Мака.
— Добре, тільки перш ніж торкатися його, одягни хім-захист, бо ще твоєї смерті мені не вистачало.
Зробивши все так як він просив, я посидів трохи з Макарошкою і потім поверунвся до Лохматого. Я знайшов його за дуже дивним заняттям: він десь взяв велику масивну гілку і примотав до неї половину леза від якоїсь старої циркулярної пили, за допомогою частини моєї мотузки і скотча
— Що це ти робиш?
— Зброю. Ти що сліпий? В мене вдома нема пістолету, а виживати якось треба. В тебе сокира, в мене — ця дура. — він встав і почав махати нею на всі боки, виписуючи в повітрі нехитрі візерунки, пародуючи героя якоїсь гри чи фільму.
— Ти б обережніше з нею, бо відлетить твоя циркулярка і вб'є мене, а тобі, як ти виразився, ще один трупак не потрібен)
— Не потрібен, це точно, — діставши свій годинник і звірившись з часом, він сказав, — вже одинадцята, іди спати, сьогодні по черзі будемо стояти на вахті і кожні чотири години мінятися місцами і ставити нові фільтри аж до восьмої ранку.
— А потім що?
— А до потім треба ще дожити, боєць
Про нічну вахту розповідати особливо нічого, крім того, що Макарону ніби стало краще, слизиста його очей знов стала нормальною, але кашель нікуди не дівся. Тоді мені так хотілось курити від всього того стресу, що охопив мене за той день, що я готовий був вбити за цигарку, але на своє нещастя, виявив, що я забув пачку вдома, а зпускатись до себе було дуже ризиковано, тож мені не залишалось нічого, як просто насолоджуватись світанком нового дня.