Знаєте, напевно в кожного з нас хоч раз в житті бувало таке, коли лежиш вночі у своєму теплому і затишному ліжку, ліхтарі на вулиці вже згасли, і тільки самотній цвіркунчик наспівує свої цвіркунові мотиви. Ти вже майже заснув, і тут бац! І починається це "бац" з фрази "А що, якщо..?". Ось і тоді це "А що, якщо" не дало мені заснути. Я все ворочився і ніяк не міг вигнати це питання з моєї голови. І напевно це і розбудило чутливого до буль-якого шуму Лохматого:

— Чого не спиться? — сонним і хриплим голосом проворчав він.

— Та ось питання в голову засіло, ніяк вилізати звідти не хоче.

— Що за питання? — позіхнув Микола.

— Я тут роздумував на тему цих спор і грибів і згадав, що біля "інкубаторів" постійно літали якісь мухи і ти сказав, що можливо вони типо запилюють ці гриби, але ж з підручників шостого класу біології я знаю, що грибам не потрібне запилення, комах вони приваблюють виключно для того, щоб розносити свої спори ефективніше. Але цим грибам не потрібні рознощики, бо вони і без цих комах прекрасно поширили свої спори аж з самої Республіки Малаві. З цього випливає питання: чому ці комахи прилипли саме до "грибників"?

— Ну тут все логічно, боєць. Спори тих грибів, що росли на "грибниках" приваблюють цих комах для того, щоб вони гніздились у тілі мерця. Бо їх яйця — це чудова їжа для "кислотників". Спори мутували для того, щоб на заражених почали з'являтись гриби, котрі в свою чергу зможуть привабити цих комах, які зможуть відкласти в трупі яйця, якими зможе живитись "кислотник", який в свою чергу для чогось потрібен тому, хто ці спори з самого початку розпилив.

— Тобто йому потрібні були саме "кислотники"..цікаво для чого?

— Ось завтра і дізнаємось. А тепер спати.

  Поворочившись ще пару хвилин, я знов запитав:

— А чому ми раніше не заразились цими спорами? Адже джерело було прямо в країні.

— Так, воно було тут з самого початку існування нашої планети, але воно було приховане..можливо знаходилось під землею, а коли наші вчені його розкопали і деякі з них заразились, вони зрозуміли, що зробили помилку, і вирішили залишити все так, як є. Але від цього стало тільки гірше. Село Буркут не просто так покинуте..

— А що там сталося?

— Раніше Буркут був процвітаючою долиною, куди приїжджали Леся Українка, Іван Франко, Василь Стефаник і інші відомі люди тільки заради мінеральної води, що мала цілющі дії. Але через війни воно занепало, про нього почали забувати. А потім кладовище загиблих у Першії Світовій зрівняли з землею і побудували нові бараки для лісорубів. Після цього ці лісоруби почали скаржитись на дивні і страшні тіні, що з'являлись у лісі вночі, на світло від свічок, що мерехтіли у вікнах покинутих будинків і на всіляку чортівню, що різко почала там жити і ніби намагалась спровадити звідти тих лісорубів. Ну у них вийшло. Село покинули. Але я не маленький хлопчик, котрий буде свято вірити в те, що розгнівані душі загиблих у війні, розлютились і почали там наводити шум. Я більше схиляюся до того, що ті спори, які на той момент були ще приховані під землею, через будівництво і зніс кладовища у маленькій дозі почали просачуватись на поверхню, визиваючи галюцинації, як слухові, так і зорові. Тому коли один з лісовиків траванувся і почав бачити тіні і світло від свічки, де його бути не може, інші це підхопили і понеслось. Там навіть без галюценогенів, при великому бажанні можна щось побачити, якщо сильно закортіти. Нам всім доволі легко навіяти іншим те, що ти дійсно бачив чи чув, особливо якщо говорити про це з серйозним хлебалом, бо перший, хто нанюхався спор дійсно це бачив, що тоді вже говорити про те, що ми настільки легко можемо вдовбити в собі в голову те, що там реально щось є. Ось наприклад якщо я зараз тобі скажу, що о-он в тому кутку, біля шафи стоїть якась невідома херня, ти повіриш мені?

— Ні.

— Це ти мені так сказав, а насправді ти будеш усю ніч вглядуватись туди і твоя підсвідомість буде малювати різні силуєти монстрів, знаходячи там очі, голову і тіло. Що ж..надобраніч. — він відвернувся до стінки і солодко засопів, а я як бовдур почав пялитись у той сраний кут і дійсно почав бачити силуєт. Ця ситуація була схожа на те, коли при денному світлі твій стілець, на котрий ти складував речі, виглядає нормально, а вночі перетворюється на страшну лють, що ось-ось тебе зжере.

  Все ж таки заснувши, я побачив сон..дуже старий сон: в ньому було життя до епідемії. Щасливе життя. Безтурботне таке.. мені б зараз ті проблеми, котрі тоді здавались мені такими складними, а не все це..а коли я прокинувся, в голові крутилась лише одна думка: "життя вже не буде таким як раніше". І від цієї думки стало так сумно. Сонце ще не встало. Набігли хмари, але дощу не повинно було бути.

  "Миколи ніде немає" — була інша моя думка. Вскочивши в одних трусах з ліжка, я почав носитись по апартаментах, поки не знайшов його на кухні, готувавшого сніданок з бутриків і салату, овочі для якого він взяв з нашої сумки-холодильника. На ньому був халат пастельного блакитного кольору, а на ногах білі капці, які були в цьому номері.

— О, вже прокинувся? Чого так рано? Всього п'ята ранку, на вулиці ще темно. 

— Не знаю, сон поганий приснився і передчуття якесь в мене не хороше ще з вчорашньої ночі.

— Ну якщо вже прокинувся, то одягайся, я сніданок вже зробив. І на тебе чекає серйозна розмова.

  Після цієї його фрази серце заколотилось з подвійною швидкістю, а погане передчуття посилилось в міліон разів. Я почував себе маленьким хлопчиком, що гуляв на вулиці нічого не підозрюючи, а потім йому подзвонила мама і сказала, що коли він повернеться на нього чекає серйозна розмова. І все. Хлопчик вже не може нормально гуляти. Він тільки і думає про цю розмову і намагається згадати де ж він все таки провинився. Ось і тоді я не міг робити базові речі нормально: все валилось з рук, які постійно тремтіли, я перечепився через тумбу, коли надягав джинси і впав, ледве не зламавши собі шию, а коли сів їсти бутер, трохи не поперхнувся хлібом. Врешті решт доївши, я витріщився на Лохматого з вижидальним поглядом і став чекати.

— Так ось, — почав він, — поки ти там валявся у ліжку, я усю ніч під сканоскопом роздивлявся нашу з тобою вакцину і думав ось про що: як ми збираємося вбивати цього монстра? Чи падуть при цьому ці "кислотники", ну тобто вони напряму залежать від того створіння, що розпиляє спори, чи ні? Короче кажучи, ламав голову над тим, що ми робитимемо коли зустрінемося з ним. І ось, що я зробив, — він дістав звідкілясь великий шприц, чесно такого я ще не бачив, з прозорою рідиною, схожу на ту, що він колов мені на другий день виживання, — не питай що це і звідки це в мене, але я точно знаю, що воно його вб'є. 

— Це чудова новина! — встиг зрадіти я, але він показав мені вказівний палець, типу "я ще не закінчив".

— Але! Але ти повинен пообіцяти, що коли ми прибудемо на місце, ти повинен будеш слухатись мене беззаперечно! Жоден мій наказ не повинен бути підвергнутий сумніву! Це. Тобі. Зрозуміло?

— Т-так..— з тяжким трудом проковтнувши слину в пересохше горло, відповів я. 

— Ну так то є фа-айно. — подобрішав Лохматий.

  Зібравши речі, ми рушили на зустріч невідомому.

  Під'їжджаючи до села я почув щось дивне зовсі поруч: це було схоже на тихенький і уривчастий тріск. Спочатку я подумав, що це якась нова фантазія збожеволівшої матінки Природи, але знаєте, краще це була б саме вона..

— Що..? — сторопів Лохматий і почав ритись у своєму рюкзаку.

— Що це? — я також почав шукати те, що видавало цей звук вже в своєму портфелі.

— Це радіація..— сказав Микола, діставши дозиметр, — це чортова радіація. Надягай протигаз, йодид калію нам вже не допоможе, взагалі не знаю навіщо взяв його. Його треба вжити за шість годин до того як радіоактивна хмара дійде до нас, але ми вже в ній. Вибач, боєць..вибач мене. Я не хотів наражати на тебе таку небезпеку. Боже..я вбив тебе..Господи..я так хотів тебе врятувати, що привів в саме пекло..

— Я прийму за честь померти в цьому пеклі в твоїм оточені..це буде краща смерть для мене, — надягнувши протигаз, я додав :— Ми всеодно рано чи пізно всі помрем. Хтось від старості, хтось від хвороби, а ми з тобою помремо, рятуючи людство. Я готовий бути з вами в цей момент, капітане.

— Що ж, боєць, бери зброю у руки, дозиметр залиш тут..він всеодно вже не потрібен. Ходімо. 

  Ми вийшли з машини і попрямували на невелику вібрацію, котра з кожним метром наближення до села, робилася гучнішою. Я зробив глибокий, наскільки це було можливо, вдих, закрив очі і повільно видихнув, відпускаючи страх, біль і всі мої переживання.

— Он там, дивись..що це за..Пресвята Наука-а..

  Перше, що кинулось мені в очі, були "кислотники", більшість з яких натовпом зібрались у великий круг, оточивши гору..ні не гору, гігантьске створіння, вкрите мохом і великими грибами, воно лежало посеред великої, просторої поляни, наполовину врите в землю і важко дихало. Його тіло ритмічно здіймалось і опускалось, видаючи звук сильного вітру. Забравшись на невеличкий пагорб і сховавшись за масивними ялинами, я спостерігав зверху на все це дійство і не міг відвести очей, як і Микола: створіння було схоже на жука-носоріга, тільки збільшеного в тисячу разів, але воно не мало крил, а замість примітивних лапок, в ного були гігантські клешні, як в кокосового краба. Воно було величне..посправжньому величне. Дивлячись на нього я розумів: ми ніколи не були справжніми королями цього світу, ми ніколи не були вищими в цій піраміді еволюції..справжніми правителями завжди були вони. вони зажди правили цим світом, а ми і не підозрювали цього. Ми потурбували його, за що полатились мілйонами роками еволюції і розвитку людства. І мені вже не хотілось вбивати його, бо я думав, що ми заслужили на таку смерть. 

  "Кислотники", що оточили його, обережно прискали своєю кислотою в місця, де це створіння було прикуто до землі. І з кожним виприском кислоти воно все дужчало, а коли повністю вибралось, обтрусилося від залишків ґрунту і озирнулось. "Кислотники" трохи відійшли і, вишикувавшись півмісяцем, опустили свої голови додолу і зажужали крилцями ніби вклоняючись. На це хотілось дивитись вічно, але, як всі ми знаємо, ніщо не вічно..воно нас помітило. В черговий раз повертаючи головою, воно зіткнулось зі мною поглядом..Боже милостевий..я його ніколи не забуду: його янтарні очі, вони блистіли, відображуючи в собі білі хмари на небі і сіру, вкриту слабким інієм траву. Його і так вузькі, вертикальні зрачки звузились ще сильнше і він утробно загарчав.."кислотники" встрепенулись і голосно заверещали, побігши по наші душі, а "Господар Карпат" залившився стояти на місці, продовжуючи дивитись у нашу сторону.

  Ми побігли. Паралельно відстрілюючись я розумів, що патронів на всіх в мене, як і в Лохматого, не вистачить, тому нам залишалось тільки одне: спробувати вбити це створіння, і може тоді, теорія Миколи, в яку мені дуже хотілося вірити, про те, що якщо вбити головного, падуть всі, спрацює. 

— За мною! — крикнув Лохматий і, взявши мене за руку, потягнув у глиб лісу, — тут вони нас не знайдуть.

  Спрятавшись за великою глибою, я уважно слухав гучні перекрики цих тварюк і утробне дихання "Господаря Карпат". А потім, серед тихих шажків "кислотників" моє тіло відчуло сильну вібрацію від могутніх лап створіння, котре також направлялось до нас. Я виглянув з-за глиби і одразу ж вжався в неї назад, намагаючись стати з нею єдиним цілим: його і так не маленьке око, з котрим я зіштовхнувся буквально пару хвилин тому, тепер здавалось дуже великим, бо воно нагнуло голову і висліджувало нас крізь дерева, важко дихаючи. Лохматий легенько штовхнув мене і рухом питаючи "Воно там?" і, отримавши мій зляканий кивок, він зірвався з місця, паралельно дістаючи з куртки шприц з ядом. Я не встиг і слова сказати, як він з великою щвидкістю вонзив шприць в око "Господарю"..він болісно загарчав і в той же момент на його зов відповіли міліарди таки же риків, але готових захищати свого правителя. "Кислотники" бігли разом зі мною до створіння, але я біг до свого Миколи..Створіння задкувало назад і не втримавши рівновагу, воно врізарось у гору і впало, а Лохматий голосно кричачи від болю, розриваючого мені серце, всими силами вдавляв яд йому у око, поки його зачіпляли своїми зубами і гострими лапами чомусь ослабші "кислотники". А коли яд був повністю вприснут, створіння затихло..його груди, як і груди його підлеглих більше не здіймались.

  Я біжав, спотикаючись і плачучи від страшної думки, що можу більше ніколи не поччути голос мого Миколи..впавши перед ним, розтерзаним, розірваним Кислотниками на дві половини, на коліна, я зняв з обличчя протигаз, щоб краще чути, і приклавши вухо до його грудей почав слухати..

  Удар! Ще один! Слабкий, але пульс ще є!

— Лохматий! Лохматий, ти чуєш мене? Будь ласка, не покидай, не покидай мене! — кріз слози кричав я.

  Микола розліпив очі і скривився в гримасі дикого болю:

— Що це..? Там.....внизу..? — він спробував підняти голову, щоб подивитись на себе, туди, де були лише його розмазані по землі нутрощі, туди, звідки стікала його багряна кров, котра напитувала землю, залишаючи лише вологу багряно-червону калюжу..але я не дав йому це побачити.

— Не дивись! Не дивись туди, все добре, все буде добре я обіцяю тобі! Чуєш? Лохматий, ти чуєш..?

  Його очі наповнились сльозами, він вдихнув морозне повітря і зашмигав носом. Було видно, що він на грані між свідомістю і повною темрявою. Він ледве ворочив язиком, але знайшов в собі сили говорити зі мною далі:

— З-зніми. — показав він на лице.

  Знявши і з нього протигаз, я заплакав ще дужче..

— Не плач, боєць..кхе-кхе, — з його рота пішла кров, — все буде добре..аг-гх, — він тяжко задихав, — поки ще не пізно..я..

— Говори, я слухаю, говори!

— Я..кхе..аг-хм..я..тебе...люблю, боець, ду-уже кх-хе..люблю.. — Микола задихав ще тяжче і очі його налились болем і відчаєм, але він прокряхтів і подавив в собі ці емоції, залишаючись для мене сильним..він і зараз не міг показати мені свою слабкість, бо хотів, щоб я запам'ятав його таким..хоробрим, безстрашним, готовим покласти життя за інших, завжди таким веселим і смішним..ось і зараз він посміхнувся, через нестерпний біль, крізь проступаючі сльози він посміхався..давай к-кулачок, — він застогнав, простягаючи меня руку, зігнувши пальці у слабкий кулак, котрий тремтів, але не встиг я відповісти як очі його розширились, а погляд став скляним. Рука ослабла і впала на землю з безсильним стуком об холодну траву мерзлої землі...

— Лохматий..Лохматий! Ні..ні..ні! Ні! НІ! НІ! НІ! НІ! НІ-І-І-І! Ні... — я погладив його лице і обережно притулився до його остигаючого тіла і плакав..плакав..плакав. 

  Спустошений, я підповз до свого дробовика, перевірив наявність патронів. Ще є. Щось впало мені на ніс. Сніг. Випав сніг. Він, білий, падає на білосніжне лице Миколи, вкривючи його своєю, поки що тоненькою ковдрою..скоро під цю ковдру ляжу і я..а скоро вона стане більше і нас накриє повністю.

Здається, я зрозумів, чому напередодні він сказав, що совість не мучає його..він знав, що це кінець. Він знав, що помре сьогодні. Він був готовий віддати за мене, за все людство своє життя, але чи потрібне мені життя, де не буде мого Лохматика..?

  Пишучи це, в моєму роті знаходиться дуло мого дробовика. Якщо хтось знайде цей щоденник, то я прошу вас..поховайте нас разом. Мак, Лохматий я вже йду к вам. Тільки дочекайтесь.