Розбудивши Лохматого і перевіривши стан Мака, я був приємно здивований: кашель, що нещадно мучив мого песика всю ніч, почав відступати, але замість цього його почало трохи трусити. Подумавши, що це хороший знак, і що, можливо, на тварин спори діють якось інакше, я до останнього сподівався, що він повністю одужає.
Поснідавши яєчнею з овочами та гарячими бутербродами з ковбасою, я запив все це зеленим чаєм.
— Який в нас план? — з набитим ротом спитав я в Миколи.
— Жуй скоріше, і протигаз одягай. А план...план слідуючий: треба вийти в під'їзд, спуститись до моєї тачки і вийхади з міста.
— Ну, звучить легко.
— Подивись на вулицю. Якщо вийти з дому буде легко, хоча я в цьому сумніваюсь, то там, — кивнув він в бік вікна, — там буде складо...
І справді, у дворі шниряли туди сюди вже десятки мутантів і щось в них змінилось, але що саме, роздивитись мені не вдалося.
— Тож, першою нашою точкою стане село Барчани, — з цими словами він звідкілясь дістав доволі маштабну карту України, і накреслив на ній маршрут, котрим ми повинні були їхати. Обвівши в невеличке коло селище, він додав :— до речі, тримай, будеш в цьому щоденнику записувати все, що з нами буде коїтись, щоб не з'їхати з глузду.
Він дав мені стару, але масивну записну книгу, з відцвілою шкіряною обкладинкою і синю ручку, якою тільки що позначав Барчани як першу зупинку. Ось саме так я і отримав свій перший досвід в написанні щоденника. Поклавши записник в рюкзак, я погудував Мака і прийнвся за перенесення речей у коридор.
— Ні, так діло не піде, — поглянувши на груз, сказав Лохматий, — баклахи з водою залишай тут, бо у кожного з нас є невеликі пляшки, цього вистачить на перший день. Одягай рюкзак, та-ак, ось твоя сумка з речами, а ось сумка-холодильник, — перевісивши її мені через плече, продовжив він, — тримай свою собаку, а лежанку залиш, — оглянувши мене з голови до ніг, спорядженого в костюм хім-захисту, в протигазі і купою речей, він одягнув свій портфель, взяв у руки вчора зроблений ним "Зомборуб", підійшов до дверей і прислухався:
— Там тихо. Ну що ж, хай нам сьогодні пощастить. — зробивши вже звичний жест кулаками, він почав обережно відмикати замок.
— Хай пощастить... — для більшої впевненості в собі, повторив мій внутрішній голос.
Вийшовши в під'їзд, Микола обернувся і, побачивши щось за моєю спиною, пошепки випалив:
— Пресвята Наука, яка гидота!
Я все ж таки був правий: місце, куди довбився Палич, було заляпано чорними плямами висохшої крові. Скрививши рожу в огидному омерзінні, Лохматий відвернувся і подавивши рвотний рефлекс, сказав:
— Так, добре..я йду першим, ти за мною.
Але, замість того, щоб спускатись вниз, він пішов нагору.
— Стій, ідіоте, куди ти поперся? — прошипів я, але він напевно погано чув, через під'їзне ехо і протигаз, тому прийшлося йти за ним.
Піднявшись, я трохи не врізався в скам'янілого Миколу, котрий чомусь різко зупинився і на щось витаравщився. Поглянувши через його плече, я впав у ступір: там валявся Палич...без бабки..повністю і остаточно мертвий.
— І куди вона ділась? Він що, здох? Від чого? Це вона його вбила?
Від останнього запитання Лохматого мені чомусь стало і смішно, і лячно одночасно: стримуючи сміх, я пошепки сказав:
— Знаєш, з її характером це цілком ймовірно)
І тоді в мене з'явилась надія на те, що ми зможемо покинути дім, не вляпавшись в якусь стрьомну ситуацію, але ця надія швидко вщухла, коли знизу ми почули якийсь шорох.
Спускаючись на мій поверх, Макарон почав тихенько поскиглювати, а потім гарчати ніби теж щось почувши.
Там стояла бабка..вона просто дивилась у стіну і, скориставшись такою нагодою, ми хотіли тихенько пройти повз, але Макарон, щоб його, почав лаяти як не в себе. Вона повернулась і тоді я зрозумів, що змінилося в мерцях: в них на очах, і в деяких місцях їхнього тіла проростали гриби. Пізніше, ми з Лохматим домовились називати таких, як вона "друга стадія", або по-простецькому "грибниками" а таких як Палич формально "перша стадія", а не формально — "інфекційні". Що було дивно, так це те, що "перша стадія" одразу помирала, заражаючи грибом здорових людей, тож зустріти їх можна було рідко. Тобто, матінка Природа, або і не вона зовсім, створила "інфекційних" тільки для того, щоб дати можливість цій заразі розповсюджуватись і розвиватись швидше, роблячи "другу стадію" більш виносливою і "крутішою", так би мовити. Але тоді ми думали лиш про те, як нам вибратись звідти. Почалась погоня. Знаєте, коли таке трапляється в іграх, мене це дуже дратує, бо, на мій погляд, ці "доганялки" взагалі не потрібні, тому, що роблять гру ну росто нудотною через своїх мегашвидких монстрів і не грамотно зроблених текстур, в котрих твій персонаж постійно застрягає. Але тоді мій адреналин підскочив до такого рівня, що якби ним можна було б передозуватись, то я однозначно помер би тоді не від зубів старої карги, а від кількості цього гормону в моїй крові.
Від різкого руху бабки, Лохматий довбанув її "Зомборубом", відрубасив їй руку по лікоть. Чорна кров бризнула на всі боки. Знаєте, саме це я уявляв, коли чув фразу "кровище хлищить" Оце було видовище! Але горлання Миколи "Біжи, біжи, біжи!" вивело мене з цього стану. А коли він почав не те, що бігти вниз, а просто перестрибувати прольоти ніби отримавши крила, як в тій рекламі Red bull, то я зрозумів всю серйозність ситуації і давати фору бабці все ж не став. Тоді я не відчував ні багаж, що раніше здавався мені ну просто непідйомним, ні собаку на моїх руках, що намагався вирватись і розірвати старій лице, якщо його можна було так назвати.
Клацнувши на кнопку відмикання магнітної двері під'їзду, віна запишала, а разом із тим і сигналка від тачки Лохматого. Зачинивши перед носом бабки двері і тим самим створивши багато шуму, ми звісно привернули увагу публіки нового світу... Одразу кинувшись на звук, бо очей як таких в них не було, вони почали видавати дивний звук, схожий чимось на охриплу літеру "а", якщо її не видихати, а ніби вдихати в себе...короче спробуйте і самі все зрозумієте. Схоже це був їх "бойовий клич", бо їх стягувалось все більше і більше, а маючи досвід з каргою, ми вже здогадались, що рухатись вони мали доволі швидко.
Буквально застрибнувши в машину і завівши її, Микола заблокував двері, і поки я скидав речі на заднє сидіння і обережно клав Мака на свою витрівку, котру дістав з сумки, Лохматий таранив і давив зомбі колесами, тим самим пробиваючи нам шлях до автомагістралі. Далі я смутно пам'ятаю, що відбувалось. Прийшов в себе тільки через хвилин 20.
— Мм..де ми?
— Вже під'їжаємо до села. Як ти себе почуваєш?
— Голова трохи болить, а так нормально все. — Повернувшись назад я поглянув на Мака.
— Не хвилюйся, він просто спить, я перевірив.
Пішов дощ. З самого ранку накотили грозові хмари, тож це було не дивно, дивно було те, що трапилось двома хвилинами пізніше: в метрах 70 від нас, з проліску на дорогу вийшов "грибник". Лохматий різко зупинив машину і ми почали спостерігати за тим, що буде далі. "Друга стадія" поводила себе дивно: утробно загарчавши, він впав і почав труситись в агонії і, видавши передсмертний рик, просто перетворився на попіл, що залишається від паперу, що згорів у вогнищі.
— Це що взагалі було? Ти це бачив?
— Я не настільки сліпий, як ти думаеш..— Микола почав ритись у рюкзаку і, діставши звідти ампулу з, як пізніше виявилось "антигрибковою вакциною", назбирав туди трохи дощової води і, розібравши прямо на дорозі Сканоскоп з спорами гриба під склом, почав піпеткою, по крапельці капати під скло своєю "вакциною"
— Є! ТАК-ТАК, В МЕНЕ ВИЙШЛО! ЮХУ-У-У-У! — загорланивши так, що я спочатку злякався, він наказав вийти мені з машини і, вколовши спочатку собі, а потім і мені з Маком цього "антидоту", сказав, що протигаз з костюмом вже не потрібні і їх можна зняти.
— А якщо це не спрацює? — вагаючись із зніманням захисту, боязко спитав я.
— Спрацює, не сси! — і знявши свій захист, він з такою насолодою вдихнув дощове повітря ніби рік просидів в замкнутому приміщені без можливості нормально дихати.
— Ти ж не трухло? — насідав на мене внутрішній голос. — Якщо не трухло, зніми протигаз, вдихни повітря, давай.
Не взмозі більше противитись цьому бажанню я послідував прикладу Миколи. Я не можу вам передати це відчуття, бо ще не придумали таких слів, щоб описати його. Але простими словами, я схопив панічку, межуючою із сильною ейфорією. Це почуття можна порівняти з моментом, коли катаешся на американських гірках: спочатку поїзд повільно піднімається вгору — накатує страх, він зупиняється на самому краю "обриву" — страх досягає свого піку, потяг падає вниз і ти несешся з шаленою швидкістю на крутих поворотах — страх перетворюється на ейфорію і вибухає емоційна бобмба почуттів, наслідок котрої — запаморочення і ноги, що підкошуються. Ось і тоді вони підкосились і не втримали моє тіло.
— Гей, а ну не треба тут мені. Все норм? Аго-ов! — Лохматий поклацав пальцями перед моїми очима, але я чув його ніби через товсте скло, прямісінько як в його лабараторії. — Трясця! Не вздумай мені тут відключатись! — прилетівший ляпас по обличчу почав повертати мене в реальність, а від другого я вже стояв на ногах.
— Що це було, боєць?
— Та я щось перехвилювався..вибач.
— Капець ти нєжинка, але нічого страшного. Все ж нормально? — поглянувши мені в очі і в чомусь впевневшись, він додав :— Давай поки тут спокійно розберемося з речами: те, що не дуже потрібно, перекладемо в багажник, діставши звідти деякі речі.
З цими словами ми витягли на дорогу сумки і почали перекладувати їх в багажник. Натомість звідти ми дістали м'якенький плед з невеликою подушкою і постелили це на заднє сидіння. Сходивши утрьох в туалет, сіли в машину, але, на всяк випадок, Макарона я взяв собі на руки, щоб він не дай Боже не "зробив свої справи" на застелене сидіння. До селища доїхали без пригод.
Ми під'їхали до великого двоповерхового бдинку.
— А чому саме цей дім, і де взагалі місцеві? Ми поки сюди їхали, я окрім мертвих кур і гусей, нікого не бачив.
— Це дім моєї прабабки, він мені у спадок лишився. А місцеві..ну скоріше за всього вони теж стали жертвами гриба, або що там ці спори розпилює.
— До речі, я тут задумався над цим. Якого ж розміру повинен бути гриб, щоб по всьому світу розпорошувати свою гидоту?
— Ну він не обов'язково повинен бути один такий на весь світ. Можливо їх декілька, а можливо їх тисячі..а щодо розміру..думаю, що він великий, але, якщо чесно я сумніваюсь, що це гриб взагалі.
— Як так? Це ж спори, і "грибники", в них же гриби проростають на тілі.
— Так проростають, так гриби, але спори не зовсім схожі на спори звичайного гриба, чи того, що підкоряє собі мурах, в цих спор є джгутики, і вони доволі великі, тому...хоча твоя правда, робити зараз якісь висновки дуже складно, і зараз наша задача вижити, а не роздумувати, що за гігант розприскує свою отруту.
Ще трохи подескусувавши, ми зайшли в доволі просторий будинок і виявили відсутність електроенергії і води, бо в прабабусі Миколи була скважина, воду з якої качав насос, і виходило так, що через відсутність світла він також відключався.
— Ну, що я тобі казав з приводу інтернету, електроенергії і постачання води?
— Добре, гаразд ти був правий, — я знав як важливо для Лохматого завжди бути правим, тож мені не залишилось нічого, як визнати свою поразку. Хоча я і тоді знав, що рано чи пізно, він всеодно виявиться правим в цьому моменті.
Самовдоволено задравши ніс, Лохматий, уявивши себе головнокомандуючим, роздавав мені наряди, щодо прибирання хати і обстеження довколишніх будинків, а сам, розлігся в кріслі-гойдалці перед каміном і схрестив руки на грудях.
Не змусивший себе чекати дружній кріпкий потиличник, спустив його з небес на землю. Прибирання хати зайняло в нас не дуже багато часу, бо оскільки другий поверх нам був не потрібен, ми вирішили все сміття поскидувати туди. А ось обстеження будинків зайняло не менше 5 годин, і це не враховуючи те, що в них нікого не було і що кожний будинок, в який би ми не війшли, був відчинений, чому ми дуже здивувались.
— Ніби повимирали усі..— заходячи в черговий пустий будинок сказав я.
— Це ти вірно сказав. Таке враження, що всі просто одночасно щесли, залишивши всі свої речі на місцях.
Ми звісно позабирали всю провізію, що хоч якось могла бути нам корисна, але те, що ми знайшли в гаражі цього, з виду не примітного, маленького будиночку..це було щось!
— Ти диви!
— Га? Ух ти ж!
Ми стояли і як дві дитини і дивились на купу вогнепальної зброї, що висіла на стіні гаражу.
— Тут, напевно, жив мисливець, диви яка рушниця! — знявши зі спеціального кріплення зброю, він взяв її в руки і ніби вистежуючи дикого звіра, прицілився.
— Ти б не грався з цим..
— Ну що ж ти сьогодні такий душніла, га? Весь кайф обламуєш.
— Ти хочеш, щоб я тобі тріснув?
— Ой ну добре-добре. — закативши очі, він поклав її на стіл.
А я вирішив взяти собі драбаш. Знайшовши кулі для нас обох, ми, задоволені своєю вилазкою, пішли додому перебирати провізію, яку вдалося назбирати.
Мак, побачивши нас, почав активно лупити хвостом об підлогу. Трохи погравшись з ним, я тим самим вивільнив його інергію, щоб він не плутався під ногами.
Ми прийнялись рахувати:
— Та-ак, в нас виходить..мм..4 банки тушонки, 6 банок кільки у томаті, 2 банани, 1 яблуко, 2 пачки "Марії", 1 зимня желетка..е-е..компас. Ти звідки його взяв?
— В будинку мисливця.
—Ну, то є файно, так, ідемо далі. 4 пачки різних макарон і манна каша..Господи, навіщо нам манна каша, викинь це, ненавиджу її.
Відклавши її, я відніс все інше в машину і розклав по сумках. А повернувся вже на вечерю при свічках.
— Як романтично, в нас прямо побачення)
— Ой, іди в дупу!
На цьому і порішали. Повечерявши нарізаними овочами, які я взяв зі свого дому, тушонкою і кількою, ми закусили бананами і половинкою яблука кожному і запили все це водичкою.
— А котра година, до речі?
Діставши карманний годинничок і піднісши його до свічки, щоб краще розгледіти циферблат, я сказав:
— Без п'ятнадцяти десять. Я б такий вже спати йшов.
І мій організм, повністю зі мною згодний, видав гучну і заразну зівоту. Микола не втримався і теж позіхнув. Повкладавши наші змучані і втомлені тіла на м'якенький, заздалегідь розкладений диван, ми моментально заснусли. Але сон тривав не довго..
— Ти чуєш це?
— Я може і підсліпуватий, але точно не глухий.
— Хтось ходе навколо, і здається їх багато.
— Не тупий, вставай. — взявши свою рушницю, він перезарядив її, а я тим часом взяв на руки Мака, який спочатку скиглив, але потім загарчав. Шерудіння опалого листя все нарастало і нарастало, а потім..різко вщухло.
— Ходімо, давай за мною.
Відчинивши двері..ми нікого не побачили. Спочатку не побачили. Але через декілька хвилин з'явилась пара жовтогарячих очей, а потім ще одна, і ще, їх було троє і вони повільно наближались до нас, не зводячи з нас своїх ніби гіпнотизуючих янтарних зенок..
— Пресвята Наука, це ж вовки..
— І-і що робити будемо? — ледве тримаючи вириваючогося Макарона в руках, запитав я.
— На рахунок три біжемо, боєць. Раз, два..
Але вовки вели свій рахунок і кинулись бігти раніше від нас. Знаєте, від звичайного вовка тікати страшно, а від вовка мутанта ще страшніше. Коли вони потрапили у лунне сяйво, мені вистачило навіть тієї секунди затримки, що в мене була, детально розгледіти їх. Вони були чимось схожі на "грибників": в них також були гриби на тілі, але на відміну від людських "грибників", вовки були зрячі, в мене навіть складалось враження, що вони стали бачити краще, ніж коли були звичайними.
Побігши від них у бік машини, я не втримав Мака..він просто вислизнів з моїх рук..я хотів розвернутись, щоб підібрати його, але він кинувся на одного з них і вчепився йому в ніс. Вовк мотнув головою і скинув Макарона з себе. Вони роздирали його, мого песика..він старався відбиватись, але в таких битвах виживає найсильніший, і в мого хлопчика не було ніякого шансу перед ними, але тепер з'явився шанс у нас.
— Дякую..— тільки і встиг сказати я перед тим як Лохматий схватив мене за лікоть і запхав в машину.
Сцена вбивства Макарона стояла наче в слоумо перед моїми очима ще довго. І ось зараз я пишу все це в цьому сраному щоденнику і ридаю, ридаю як мала дівчинка, тому що це я винен, це я не втримав його, це все я.. за що це все мені? Краще я б сдох ще в перший день цього гівна, або мене вкусила ця карга, краще я б сдох! Лохматий говорить, що в цьому не має моєї провини, і що завдяки Маку, ми змогли вижити, але я не хочу нічого чути, нікого і нічого. Єдине чого я хочу: спати. Нещадно. Хочу. Спати.
Єє привіт, дорогий щоденник, чи як там дівчатка пишуть. Це Лохматий. Наш боєць відключився після свого нервового зриву, схоже в хлопця це вперше, але я його теж розумію. Втратити друга, з яким прожив 5 років — це боляче, але йому треба рухатись далі, і я не можу дати йому впасти в депресію, бо тоді він трупак.. Чого я пишу взагалі? Ми приїхали на заправку, "доночуємо" тут. Зараз буду будити Грішку, бо залишити його в тачці я його не можу, тут не безпечно. Забарикадуємось в будівлі, а зранку відправимось у DVRZ, як би мені цього не хотілось (треба оминати великі населені пункти, щоб знизити ризик зіткнення з зараженими). Все, па-па, дорогий щодинник.