Ви коли-небудь прокидались від звуків гучномовця, сирени і кривавої бійні на вулиці, чутної з шостого поверху? Ні? Що ж, і НЕ рекомендую. Це було дивно, бо засинав я з почуттям повної безпеки, а прокинувся в хаосі, який невблаганно просив діяти, щоб зберегти розум хоча б у відносному здоров'ї.      Підскочивши до вікна, я дуже здивувався: прямо під під'їздом, біля тачки Лохматого стояла велика машина, чимось схожа на карету швидкої допомоги і дім на колесах, снаряджений під постапокаліпсис. Вона мені одразу нагадала тачки з фільму "Смертельна гонка", де ув'язнені перетворюють машини у смертельну зброю на колесах з метою вижити в цьому загоні: до переднього бамперу цього монстра був прикріплен масивний трикутник, що згрібає з залізної дороги сніг, знятий з залізничого снігоприбиральника, зварений разом з металевим каркасом, який надійно закривав переднє вікно від будь-яких поражень, мавши лише тоненьку щілку через яку водій, не дивлячись на її маленький розмір, міг спокійно дивитись на дорогу з комфортом; всі інші вікна, що мав автомобіль були закриті ґратами, знятими з вікон, які знаходяться на першому поверсі, мабуть, для того, щоб мерці не змогли вибити їх руками, а якщо все ж таки, вікно розіб'ється, в машину не можна було б залізти; колеса були захищені від пробивання півмісяцами, зробленими з того ж матеріалу, що і каркас на вікні водія; далі в очі кинулись сходи, зроблені з металевих труб, які вели на дах машини-вбивці, на якому в свою чергу був розміщен кулемет, за яким сидів чоловік у воєнній формі, з власноруч зробленими наплічниками, наколінниками і нагрудником з тонкого металу, котрй розтрілював "інкубаторів" і декілька "грибників", що за цю ніч встигли дійти до DVRZ, а поруч з ним був проведен провід, котрий з'єднував гучномовець і маленький прилад, по котрому з нами зв'язались в той ранок, а також сирена, від якої кров стигла в моїх жилах; а по боках машини білою фарбою, якою зазвичай малюють графіті, було виведено "ДОПОМОГА" .

  Ми висунулись на балкон, і вони нас помітили:

— Гей там, ви двоє, спускайтесь до нас, ми вам шкоди не завдамо! 

— Зачекайте пару хвильок, хлопці! — крикнув їм Лохматий, в надії на те, що з шостого поверху його було чутно.

  Кулеметчик показав великий палець, в знак того, що все ж таки почув нас, щось сказав комусь по рації і продовжив відстрілюватись від заражених.

— Давайте, ми вас чекаємо! — сказали нам по гучномовцю і додали :— Як спуститесь, одразу розблокуйте свою тачку, сідайте і рушайте за нами, в місті повно цієї погані, а ми відвеземо вас до нашої бази: там безпечніше. 

  Наскоро зібравшись, ми покинули апартаменти і швидко, але тим не менш з обережністю спустились вниз. Микола провернув той же трюк, що і в другий день виживання: з піліканням дверей відкрив машину. Це дало знак кулеметчику бути в край обережним, щоб шальні кулі не знайшли свій притулок в наших тілах. Вибіжавши на вулицю і вперше побачивши "інкубаторів" так близько, колони мурах пробіжали по всьому моєму тілу. Намагаючись не дивитись на розкидані мертві тіла з великими павучими лапами, що тирчали з їх спин, я зрозумів щось по-жахливому реальне: вони збільшились..ці кінцівки..щось, що сиділо в "третій стадії" ніби набирало силу, росло, і ось ось, ще трохи..і воно готово було б вирватись зі свого інкубатора...але чоловік сидівший на даху машини-вбивці не дав йому вийти в цей світ, він вбив це щось ще в утробі його божевільної матінки Природи..і не дивлячись на це, лиш одна думка не покидала мою голову: таких "інкубаторів" тисячі, сотні тисяч, якщо не міліон, і скоро те, що вони в собі винашують все ж вирветься назовні..і тоді навіть Бог, не те що кулеметчик вже не допоможе нам. Хоча в останні дні я сумніваюсь, що Він не покинув нас раніше, ніж почалась ця бійня.

  Заскочивши в тачку, ми рванули за "ДОПОМОГОЮ", яка вже вимкнула сирену, щоб не привертати зайвої уваги, і швидко вийхала на автомагістраль, немов наказуючи слідувати за нею. Їдучи попереду нас вона виконувала ще одну важливу функцію: розчищала дорогу не лише перед собою, але і позаду нас і це було доволі зручно, бо завдяки великому розміру автомобіля, кулеметні кулі не заціпляли нашу машину. По дорозі я трохи поспав, бо від стресу мене завжди хилить в сон, але за моїми відчуттями ми їхали годину або трохи більше.

  Знаєте, спочатку я думав, що нас привезуть в багатоповерхівку або максимум в приватний будинок, але помилився, і знаєте, я був цьому неймовірно щасливий. Як ми пізніше дізнались, нас привезли в Царевку —готельно-ресторанний заміський комплекс під Києвом. Я звісно не з села і був багато де, бо повірте, Харків — суцільний курорт, і навіть коли ти думаєш, що в Харкові ти вже бачив все, ти всеодно відкриєш для себе.., наприклад, Харківські Мальдіви, або Харківську пустелю, чи кладовище літаків під Харковом і так далі. Але Царевка мене зачепила одразу, як своїми шикарними номерами, один з яких дістався нам з Лохмтим, так і людьми, що там проживали. Але давайте я розпишу все більш докладніше, щоб ви змогли повністю проникнутись атмосферою цього місця і вайбом тих чудових людей.

— Пресвята Наука-а-а..— в захваті протягнув Микола, під'їжджаючи до "бази", — я думав нас в халупку привезуть, а тут на тобі.. номенклатурний вібпочинок прямо) — він простягнув до мене кулак і я негайно відповів йому своїм. 

  Посигналивши своїм, машина-вбивця проїхала у ворота, які почали відчинятись, говорячи в гучномовець, що з ними гості. Спочатку я подумав, що це звичайне речення, сказане для того, щоб люди, котрі знаходились всередині, приготувались до новосельців, але заїхавши, я зрозумів, що це було сказано постовим, котрі стояли з опущеними, але тим не менш заряженими і готовими захищати свій дім, автоматами.

  Ми з Миколою сиділі, роззявивши пащі. 

— Я звісно бачив все, але щоб люди дійсно могли ось так, ризикуючи своїм життям рятувати інших, приводячи в безпечну зону..я таке тільки в книжках і фільмах бачив..

— Це добре, що ми спочатку таких людей зустріли, а не мародерів і так званих "ренегатів". — задумливо відповів Лохматий.

— Кого?

— Ренегат — це зрадник на простій мові, бездар)

  Вийшовши з машини, ми почали знайомитись:

— Здоров були, хлопці! — підійшов до нас водій і як пізніше виявилось головний цього поселення, — це вам повезло, що ми вас знайшли, давайте знайомитись! Я — Льоха, але тут всі кличуть мене Полковником, а цей здоровяк, що пробивав нам дорогу, — показав він великим пальцем в бік кулеметчика, що злазив з даху машини по сходах, — Андрій, ну або Хмільний, — закривши долонею рота ніби Андрій міг почути і образитись, додав :— без пива життя свого не уявляє, в нього навіть девіз є: "Спочатку було слово. І слово те було "пиво"!". Ну, його можна зрозуміти, хто ж цей пінний напій не любить, га?) Мишко, ходь сюди! — крикнув він кудись в сторону і з пасажирського сидіння виліз хлопчина років 16, — Це Міша — син мій, я його з собою беру постійно, хай вчиться виживати в новому світі, так? —пошмагавши хлопця за розпатлану, чимось схожу на солому, шевелюру, сказав Полковник.

— Та ну пап! — прикрикнув він на Льоху і показово відвернувся, засунувши руки в кармани куртки, що була йому навиріст.

— Ти диви, огризається він мені тут ще. 20 віджимань, салага!

— Та ну як так блін..

— Не блінкай тут мені! Та стій, куди ти руки на землю кладешь, спочатку з хлопцями поздоровкайся, а потім долоні пачкай!

— Ой, так, вибачте..— пожавши нам руки, він назвався, — Міха, приємно познайомитись!

— Микола, але більш полюбляю коли мене Лохматим кличуть. — він з "прищуром переможця" подивився на мене.

  Це гівно бачило мій щоденник, знало, що я його тут так постійно називаю, навіть щось там накалякало, от же ж засранець!

— Гріша, ну або боєць) — не подаючи виду потиснув руку я.

  Ну а поки Мішка робив таткові наряди, ми знайомились з рештою тих, хто вижив:

— Це — Антон — ми з ним в одних військах служили, хороший мужик, надійний, на такого і покластися не страшно: життя врятує ціною свого, якщо треба буде. Ці хлопці, — махнув він в сторону постових, що відкрили ворота, — Станіслав і Савелій — вони наші вартові, завжди на погодові! Так, бойці?!

— У! У! У! — одночасно вдарили вони себе кулаком по грудях, зображуючи бойовий клич. Дивні хлопці, але я б встав за їх спини.

— Ну а з рештою, познайомитесь на обіді, давайте речі занесемо ващі, тут одна кімната для вас знайдеться, ми вам допоможемо, а потім чекаємо вас внизу, он в тій альтанці, — показав він пальцем на великий, людей на 20, дерев'яний масивний навіс.

  Полковник допоміг нам з речами і поплескавши мене по плечу, пішов, залишивши нас з Лохматим один на один з шикарним номером з терасою, що виходила на сосновий ліс і два басейна, що були вкриті спеціальною плівкою.

— Оце нам з тобою щастить! І нагодоють, і номер нададуть, і зі всіма познайомлять, я дуже радий, боєць!

— А я к вони взагалі вижили? Вони теж вакцину розробили?

— Це дуже розумне і правильне питання, ось на обіді в них і спитаємо. — почесавши маленьку борідку сказав Микола.

  Розклавши речі, ми вибрали хто на якому ліжку буде спати, і перевіривши вимикачі, здивувались лампочці, що спочатку трохи потріщала, а потім осяяла кімнату тьмяним жовтим світлом. 

— Генератори, — пояснив Микола, — Чув як шумить? 

— Чув, але не зрозумів, що це саме вони.

— Гаразд, нас вже чекають, пішли.

  Згадка про їжу відгукнулась самотнім завиванням мого шлунку, що напевно вже почав жерти сам себе. Поглянув на годинник: 13:20. 

— Ну звісно, не поснідавши навіть в цей час можна з голоду померти. — піддакнув шлунку мій внутрішній голос.

  Спустившись до альтанки нас зустріли вивчаючими поглядами ще дві пари жіночих очей. Одній дівчині було років 20. Лохматий так на ней дивився, ну просто зжирав очима, жерши ротом. Просто для справки..він за всю свою кар'єру ніколи не западав на дівчат, говорив, що одружиться на Матінці-Науці, а тут таке...тим паче, вона звичайна дівка, в неї не було "подарунків Афродіти". Сірі очі, темне волося, наскоро зібране в кінський хвіст, звичайна фігура. Єдине, що в ній виділялося, це тату на шиї, що переходило на всю ліву руку. Не знаю, що в ній такого знайшов Лохматий, але я одразу почуяв неладне.

  Повернемось до обіду. Нам була подана юшка з риби, або просто уха. Ось просто клянусь, такої ухи я ще не куштував, взагалі я не фанат цієї страви, але чи-то через голод, чи-то через золоті руки кухаря, що готував цей шедевр, я готовий був молитись на цю юшку, що по-моєму повинні були віднести на Олімп, але недонесли і ця тарілка зараз стоїть переді мною наполовину з'їдена. 

— Боже, хто це готував?

— Я. — смуглява жіночка з чорним кучерявим волоссям підняла руку.

— Це Ганна, але краще називай її Аннушка, ій так більше подобається. Ми знайшли її без свідомості, обдовбану геричем. Але вона, молодець, вже як два дні чиста.

— Я ж просила.. — з досадою і дуже ніяково сказала Аннушка, ховаючи лице під капюшоном сірого худі.

— Аннушка, твоя уха просто прекрасна, в житті ще такої не куштував. А за свою історію не соромся, Полковник має рацію, ти велика молодець. В мене також є залежність..нікотинова, але я також чист вже три дні і я знаю як тобі тяжко..повір. Знаєш, я пишаюсь тобою)

— Дякую..) А юшка, то рецепт моє матері. Це єдине, чого вона мене навчила.

— Складуйте тарілки сюди, Мишко все помиє. Та-ак, давайте всі познайомимось. Це — Лохматий, або Микола, а це — боєць, чи Грицько, —представив нас Полковник, — давайте по кругу, називайте ім'я, вік і коротко про себе. Я почну. Я — Льоха-Полковник, мені 41, служив у дисантно-штурмових військах, звання моє співзвучно з клікухою.

— Я — Міха-Рядовий — син Полковника, мені 15, професійно займався стріляниною з лука.

— Я — Аннушка. Мені 34. Добре варю юшку з риби хі-хі.

— Я — Андрій-Хмільний. 36 років, служив в сухопутних військах, знайом з Льохою через Антона. Кулеметчик, як ви вже встигли помітити. Пиво — це сенс мого життя!

— Я — Антон — кращий друг Полковника. Служили з ним разом. Мені 39.

— Я — Катя. Мені 22, працювала баристою і добре граю на електрогітарі. — сказала та, на котру, схоже, запав Лохматий, бо він настільки уважно слухав її, наскільки досліди уважно не ставить на роботі. Я починаю ревнувати.

— Ой, Катря, ну це ти поскромничала звісно! Не ламайся, розповіси гостям, як ти сюди потрапила. — розплився в посмішці Льоха.

— Та тут і розповідати особливо нічого..після того як Київ пав, я зібрала речі з найнеобхіднішими речами, керуючись дуже корисною кніженцією: "Зона очами сталкера" і направилась у місце, в якому частенько бувала, по дорозі відбиваючись від заражених — в Царевку. Ну, дійшла я десь о півночі, за допомогою відмичок відімкнула замок на воротах, пройшла повз охорону, котра чомусь спала на посту, знайшла номер, в якому завжди відпочивала, взламала і його і лягла спати.

— Ні, ну ви уявляєте?! Як рідна прийшла, нічого не сказала, а з ранку ми такі прокидаємось з хлопцями, а вона їсть плов з м'ясом на кухні, котрий ми напередодні приготували! Ну і здивувались ми! А ось Савелію зі Станіславом не пощастило тоді.

— Ага, таку взбучку він нам влаштував, мама не горюй!

  Ми всі дружньо посміялись і продовжили далі:

— Я — Савелій, вчора 30 виповнилось, також служив, але недовго, зі Станіславом знайомий ще зі школи.

— Я — Станіслав. Також 30. Друг Сави. А вам скільки, хлопці, і чим по життю займаєтесь? Служили де-небудь?

— Мені 24, ніде я не служив, будівником працював до всього цього.

— А мені 27, служив, служу і буду служити науці. Працював лаборантом, знайшов вакцину і врятував життя собі, йому і його собаці..упокій, Господь, його невинну душу. І в мене є дуже серйозне запитання: як вижили ви? У вас вакцини немає.

— Немає, це ти вірно помітив, в нас щось на кшталт імунітету. Ми стійки до цієї погані. Ми з Антоном і Андрієм вирішили зібрати всіх виживших в цьому чудовому місці, організувавши тут безпечну зону.

— А доступ до Царевки ви як отримали?

— Не рекомендую чіпляти цю тему. — зауважив Антон.

— Та все нормально, жінка моя була тут генеральним директором, мала ключі і все таке, але вірус не пощадив її. Перед тим як перетворитись, вона попросила пообіцяти їй три речі: що я подбаю про Мішку, зберу всіх тих, хто вижив і вб'ю її перш ніж вона вб'є нас. І я пообіцяв..і виконав все, що вона просила..тепер єдине, що нагадує мені про неї, це наш син. Я вибачу вам цю помилку на перший раз, бо ви не знали, але надалі цю тему більше не підіймати. Не хочу більше про сумне, Хмільний, неси хмільне: зустрінемо почесних гостей з усіма почестями. 

— А в город ви навіщо перлись? Ви ж не могли напевно знати, що там знайдеться ще хтось.

— В DVRZ ми виїжджаємо кожень день не тільки за людми. Перш за все нам потрібна провізія: їжа, питна вода, гігієна, одяг, зброя, те, чим можна зміцнити базу, а вже потім люди. І добре, якщо ці люди можуть чимось допомогти:  електрики, лікарі, військові, кухарі, вчені як ти і так далі. 

— Імунітет...це цікаво, і судячи з того, що твій син жив, то він передається спадково? — поділився теорією я.

— Думаю так. А ти, Лохматий, що скажеш? І що взагалі думаєш про те, що коїться?

— Так, я також згоден з тобою, боєць. Що я думаю? Якщо чесно, не знаю, ми їхали з країни в надії на те, що зможемо ще зажити спокійним життям, але я вже повністю впевнений в тому, що ця зараза не оминула нічого. А ось, що думаєте ви, військові, ось це цікаво. Вам же напевно щось сказали, ви були попереджені?

— Були. Знаеш, лаборант, якби моя верхівка була б ще жива, я б ніколи не сказав тобі правди, але я не хочу більше брехати, ні людям, ні самому собі. Ми були попереджені. Нам рекомендували вивезти свої сім'ї з країни, або на крайняк, зібрати хоча б "тревожний чемоданчик". Що саме буде, нам ніхто звісно не розповідав, але мені зараз ясно одне: вже тоді, коли нас попередили, щось пішло не по плану, а попередили нас за два тижні, між тим! Але що саме пішло не по цьому сраному плану, я не знаю і, якщо чесно, знати не хочу. Знаєте, читав колись одну дуже цікаву книгу і головний герой сказав дуже розумні і дуже підходящі під нашу з вами ситуацію слова: "Хочеш померти героєм, не замислюйся над наказами". 

— Якщо ви не проти, ми дуже хотіли б залишитись у вас на неділю-другу. — пихнувши мене в бік, Лохматий натужно посміхнувся і вимушально подивився на мене, кивнувши головою в бік Катерини, — а ми б зараз дуже хотіли б поспати, ви ж самі знаєте, ця дорога..

  І я все ж вирішив підіграти, відклавши в пам'яті думку, що в номері детально його про все розпитаю. 

— Так-так, звісно, ідіть, відпочинте. Якщо щось буде потрібно, ми допоможемо. Так, хлопці?!

— ТАК! ТАК! ТАК! — вже за звичаєм загорланили всі бойовим кличем і "чокнулись" банками світлого нефільтрованого.

  Прийшовши в номер, я одразу ж напав на Миколу з розпитуваннями:

— Що це було? Чому ти їм збрехав? І що це за "кокетливі" погляди на Катю? І чому ти сказав, що хочеш лишитись тут на тиждень чи навіть два? Це все через неї?!

— Боє-єць, ти шо ревнуєш?) — зіставив він "кокетливу рожу" вже мені, — ти взагалі бачив її очі? Як вона на мене дивилась, м-м?)

— Звичайні сірі очі, не побачив в них нічого такого, що могло заціпити людину, котра життям клялась, що ніколи не закохається. І вона на тебе не дивилась! І не ревную я! І взагалі, відповідай на питання!!!

— О-ой та ну що ж ти як та пластинка заїв, га?! Так я збрехав, але збрехав для нашого з ними блага. Ось дивись: ти ж напевно помітив, що "інкубатори", а точніше те, що в них сидить, збільшилось в розмірах? Так ось, день-два і воно вилізе, це я тобі гарантую, але дивлячись на те, як цей мужик був налаштован на порятунок виживших, я не хотів обламувати його кайф, я ж не бездушна машина. А поки ми тут, сьогодні ми повинні дізнатись про все, що стосується ситуації навколо нас. Вони ж військові, з ними треба їхньою мовою розмовляти:  ти повинен дати їм надію на те, що вони зможуть врятувати комусь життя, бо вони йшли в військові саме для цього. Ну, давай проведу паралель з..художниками наприклад. Уяви: ти — хужожник. Твоя професія взагалі не заможна, це все ж таки більш хобі, але бац, і в один день, художники стають людьми, котрі зможуть врятувати людство від вимирання. Ти б не був собою задоволений? Не бреши собі, однозначно був би. А тепер уяви слідуюче: до тебе в гості, в твій дім приходить якись пень з гори і каже "Завтра ви вже нікому не потрібні будете", або "Завтра вас всіх тут не стане, а все те, що ви зробили для людства, втратить свою цінність назавжди". Ти не послав би мене на хер? Ось саме тому я збрехав всім, бо в "в гостях треба поводитись ввічливо, грати по їхнім правилам, розмовляти їхньою мовою". А брехня про те, що ми їхали з країни — це логічно по-мому, скажи їм, що ми їдемо в бункер, не захотіли б вони поїхати з нами? А битись з військовими, що добре знають свою справу за координати бункера, я не хочу, тим паче поки ми тут, для нас готують, нам є де спати, в нас є електроенергія і вода. Взагалі, Полковник — мужик хороший, таке організувати, треба вміти. Ну а зранку, годин в п'ять, ми скажемо їм на все добре і велике вам спасибі, не в лице звісно, зберемо їхнью провізію, і відчалимо туди, куди планували з самого початку, — дивлячись на моє вже в край зніяковіле лиц, він додав :— Не ми такі, життя таке! А воно іноді буває дуже не справедливим і я так скажу:  нам з тобою дуже щастить, що воно поки на нашій стороні.  — розвів він руками, — а тепер стосовно Катерини. Катя, Катя, Катя-я-я..ну вона ж, вона ж..ну ти бачив її очі? Схожі на туман, такі загадкові..в них можна заблукати, якщо сильно захопитись з розгадуванням таємниць, що вони в собі ховають. А якщо чесно, то цікава вона особистість взагалі:  мало того, що має імунітет, так і сама дійшла до бази, взламала замок на воротах, пройшла повз охорону, відчинила номер і мирно заснула, наче своя. Вона може дуже нам знадобитись.

— Замок кволенький значить, а охорона ніяка, і в цій тур-базі вона вже була, тому і вибрала вже знайомий номер і лягла спати.

— А ти б зміг зламати замок безшумно, навіть хиленький? Зміг би прокрастись повз охорону, навіть ту, котра спала б, зміг би висидіти годину, вслухаючись в тишу номеру, котрий вибрав для ночівлі, переконуюючись, що в ньому ніхто не живе? Ні? А вона вже прямо зараз стоїть за дверима і підслуховує нашу розмову. Катря, ну не добре так!

— Ой, та годі! І мені було приємно вас послухати, але мені тоді теж хотілося б бути не постороннім в вашому цікавому діалозі, а чесно приймати в ньому участь. І що ти там за туманні очі йому втирав?) Слину з губ спочатку витри, пес, а потім щось будеш за мою природню красу і кмітливість розповідати. І так, все те, що я розповіла про себе чиста правда, боєць, окрім того, що я бариста і граю на гітарі. Якщо ми вже всі тут говоримо "на чистоту", то і я викладу всі карти на стіл, і вислухавши вас, розкажу свою пропозицію.

— А ти звідки.. — не встиг я договорити, як Микола відповів:

— Вона була занадто гучна для моїх чутливих вух, коли перетаптувалась з ноги на ногу, стоячи за дверима. Та і я її знаю, вона лю-юбить чужі розмови, в котрих вона — об'єкт загального обожнювання.

— Так ви..— не встиг я знову договорити, як на моє недосказане питання відповіла вже Катря:

— Ми жили в одному районі, навчались в одній і тій же школі в різних класах, наші мами міцно дружили, він часто приходив до нас у гості, а потім цей пес сказав, що переїжджає у Харків, бо там в нього є "важлива місія", щоб її, а я закохалась у цього генія науки по вуха..тяжко було. Але зараз, побачивши його знову, я прийняла той факт, що доля все ж звела нас, і життя грає і на моїй стороні. — вона пройшла повз мене, підійшла до Лохматого, він приобійняв її за талію і трохи нахилившись вниз, щоб дістати своїми губами, до її, поцілував її. Я трохи сторопів від такого повороту подій і відвернувся, щоб не смущати цю "дивну парочку", але це хто ще кого смущав? 

— Ну так що, по руках?

— Викладуй, не для мене, а більш для нього, я не хочу, щоб в моїй команді у когось від когось були якісь секркти, розкажи про свої слабкі сторони, щоб ми знали де на тебе покладатися не варто, і сильні звісно, щоб вразити бійця своїми життевими вміннями, моя Лоля.

— Я — домушниця зі стажем: красиво вправляюсь з будь-якими замками, будь-якої складності, бо в мене був гарний вчитель) — крадькома подивившись на Лохматого, вона хотіла було продовжити, але я її зупинив:

— Зачекай, що?! Ти взламував хати? 

— Це була розвага, нічого більше! — почав виправдовуватись він, але його супутниця здала його з потрохами:

— Ага, а як же. Цей псих провернув величніше пограбування, яке коли-небуть робила дитина у віці десяти років, Боже, ти що йому не розповідав? Треш, чува-ак, мені тоді було п'ять рочків всього, але коли я підросла про нього все ще складали легенди. Наодинці провернути таке, це ще треба вміти, я все ще у віці 22 не досягла його рівня у далекому 2005. Сам розкажеш, чи мені розповісти? Ти ж казав, що у Твоїй команді секретів не повинно бути, а Сам про таке мовчав! 

— Ой, ну добре-добре, не тисни на мене, — глибоко вдихнувши, він голосно видихнув і почав свою нерозказану історію:

—  Як Лоля вже підмітила, трапилось це в 2005 році..

— Стій, чому ти називаєш її Лоля? Вона ж Катя.

— Так дозволено називати її лише мені. Я її так раніше називав за маленький зріст, їй подобалось, то ж я просто звик називати її саме так, а не як її мати нарікла. І більше не перебивай. 2005, мені десять років, сім'я моя жила не бідно: тато займався бізнесом, тому мати могла дозволити собі відпочивати і доглядати за моєю молодшою сестрою, не працюючи. І тоді взламування різних замків, не тільки від хат, було дійсно чимось на кшталт розваги з моїми вуличними пацанами. Але в один сонячний день до нас дійшла інформація щодо дуже багатої на всіляке добро хати, взламати яку не змогли навіть професіонали свого діла, від яких ми власне і отримали інформацію щодо розташування цієї квартири і, постеживши за нею декілька днів, 12.07.2005 ми дочекались коли хазяїн звалить по своїх справах, і прийнялись за взлом. Лоля трохи прикрасила, на операції я був не один: зі мною були двоє старших хлопців, які були на шухирі. Повозившись трохи з замковою щілиною, вона все ж піддалась, замок клацнув і двері відчинились..а за ними..— Лохматий дивився кудись вгору і вправо ніби уявно переносячись у той день. Його очі округлились наче він і зараз побачив перед собою те, що побачив тоді, — золото..скільки ж там було золота, я тобі навіть передати не можу. Перстні, сережки, рами для дорогих картин, трясця там слитки золота лежали на дубовому кабінетному столі чисто як прикраса! Звісно ми винесли хату, до чиста вилизали, а весь навар в гараж одного з хлопців сховали, щоб потім за ним повернутись. Але, по закону підлості, прийшовши з ранку до тих хлопців і заглянувши в чомусь відкритий гараж, золота я там не побачив. Здриснули вони кудись дале-еко-дале-е-еко і біьше ніхто їх не бачив.. ось так я обчистив хату міліардера і залишився ні з чим, подарувавши комусь безбідну старість. Але якщо б на цьому моя історія завершилась, це було б дуже нудно. Все по-справжньому почалось через тиждень: мене знайшли, і я був готовий до шкіряного ременя з бляшкою, до року без мультиків, до чого завгодно, але тільки не до того, що в один вечір тато не повернувся з роботи..не через день, не через два. А коли всеж прийшов додому, я не впізнав його: на очах страшні синці від ударів, і не тільки на них, на його піджаку кров, губа розбита, ніс і декілька ребер зламані, клаптики волосся вирвані, штани розірвані. Було таке враження, що по ньому проїхався камаз, і єдине, що він тоді сказав, як зараз пам'ятаю: "Дякую, сину". Я одразу зрозумів, що трапилось, думав, що гірше вже бути не може, але потім, до нас почали кожної ночі довбитися у двері, це було дуже страшно. Я проклинав себе за те, що розплачуватись за мою шалість доводилось нервами мами і тілом тата. Його били, і били нещадно..кожен день він повертався з новими забоями, переломами і плямами крові на своїй одежі. А коли бити його їм стало мало, троє людей того, кого я обікрав взламали наші двері, наставили пістолети на мене, мою молодшу сестру і маму і сказали, що якщо мій тато не віддасть їм свій бізнес, вони застрелять нас, а потім і його. Перевіряти чи заряджені в них пістолети батько не захотів, погодився з ними, підписав якісь бумаги і ми залишились ні з чим.. Ось так одна маленька розвага коштувала моїй сім'ї всього. Ось чому вони мене ненавидять. Ось чому мені треба було переїхати в інше місто в 19 років, де в мене не було ні родичів, ні знайомих. В мене були лише мізки і тяга до науки, котрі я вирішив направити тепер в потрібне русло. Я міг би зробити це і в Києві, але жити разом з тими, кому ти зламав життя, це складно, боєць. Я кожень день, прокидався з почуттям провини за те, що зробив сімнадцять років тому, але познайомившись з тобою, я відкрв для себе щось нове: друга, який буде цінити кожну хвилину яку ми проведемо разом, не дивлячись на сварки, розбіжності у думках і поглядах на це суворе життя. То ж я дякую тобі, боєць, за те, що ти з'явився в моєму житті чотири роки тому. — він вижидально дивився на мене.

— Я не знаю, що сказати..

— Тобі і не треба, я по очах бачу, що останні мої слова, це щира правда. І якщо в тебе від нас, або особисто від мене також є якісь секрети, поділися. 

— Та ну, я навіть нічого згадати такого не можу..але, обіцяю, якщо згадаю, обов'язково розкажу. І, Кать, ти ж так і не розказала, які в тебе сильні і слабкі сторони. — нагадав я минулу тему діалогу.

— Ну, я добре стріляю з пістолета:  з друзями колись відвідувала тир. В мене добре розвинен інстинкт самозбереження і я гарно воджу тачки. Зі слабких сторін, напевно невміння контролювати свою агресію в розмовах з бидлом, так і хочеться втащити, тому переговори з "Солітарами" будете вести ви, якщо вони нам попадуться.

— З ким? — в один голос спитали ми з Миколою.

—Solitery — це відшельник з англійської, щось типу ренегатів там і все таке, вони кличуть себе "Солітарами", — бачачи на наших рожах все те ж недорозуміння, вона продовжила :— "Солітари" — бандитске угрупуваня, яке базується в декількох районах Києва, вам повезло, що ви їх не зустріли, а мені ні. Про них особливо рзповідати нічого:  звичайні мародери, що уявили себе дикими королям цього світу. Вони і самі себе готові повбивати за зайвий кусок хліба чи жінку, безбашені дурні. Але варто запам'ятати їх знак:  англійська буква "S", у вигляді змії. Оригінальніше напевно не придумали, але зустрічатися з ними я реально не рекомендую. З моїм пилким характером я здивувалась, як взагалі змогла від них втекти, не схопивши кулю в бочину. 

— Розкажи детальнише, часу в нас всеодно багато.

— Та вони згрупувались ще в перший день, як все це сталось, робили облави на машини, котрі хотіли вийхати з міста, більшість з них звісно перетворилось, але ті хто вижив, почали як Полковник збирати людей, обіцяючи їм розкішне життя, якщо вони вступлять в їх угрупування. І багато хто йшов, бо вони давали людям надію. А по-факту ті, хто вступив, потрапили в полон, в якому лише найсильніші і найбидлуватіші могли вийти з нього і зробитися тим, кому прислужують. Ну, тобто вони працювали по схемі сект, які заманюють до себе людей, котрі нічого не підозрюючи, з радістю ідуть за обіцянками прекрасного життя. Я також була завербована, але побачивши умови, тих бідних дівчаток, котрих..я не хочу говорити про це, тих хлопців, яких теж не обійшла ця участь, так вони ще і спини гнули, вилизуючи підошву тих, хто обіцяв безбідне і щасливе майбутнє, аби отримати хоч корочку хлібу, я з великим трудом, але все ж таки втекла від них, вбивши декілька десятків цих нелюдей. Тепер мене розшукують, а якщо знайдуть — вб'ють, перед цим вдосталь награвшись, а коли помру, вони розфасують моє тіло по пакетах і відправлять у морозильні камери, щоб коли їсти буде нічого, поживить моїм м'ясом. І я зараз не брешу. Коли я вбивала верхівку, вони були на трапезі, де жерли людське м'ясо, запиваючи кров'ю того нещасного. А він всього-навсього просто з'їв трохи хлібу, котрий сам же і добув. Це просто жах.

— "Найжорстокіша тварина — це людина." — сказав колись один філосов, — процитував Лохматий.

  А я просто сидів і мовчав. Мені хотілося, щоб Катря брехала, хотілося, щоб в кінці вона дзвінко розсміялася, кажучи "Повірили, лохи!", але вона не сміялась, не кричала, вона просто тихо сиділа, віддаючи дань усім загиблим від рук цих психів.

— А як виглядають їхні лігва? — порушив мовчанку я.

— По-різному: хтось базується в метро, хтось в будинках, або підвалах, хтось робить "палаткове містечко", але єдине, що їх об'єднює, це змія, виведена з букви "S"..

— Ти щось казала про свою пропозицію. — повернувся в потрібне русло Микола.

— Так. Пропоную вчинити так: ви ж напевно помітили, що заражені кудись прямують, і тільки ці "недопавуки" атакують. Так ось, не задмислювались ви над тим, куди вони йдуть? Може вони зможуть привезти нас до розгадки щодо того, звідки взявся цей вірус? Давайте поїдемо за ними, можливо, це врятує тих, хто все ще живий, від остаточного вимирання?

— Гарна думка, так і зробемо, так, боєць?

— Мг.

— А в який бік вони йшли, пам'ятаєш?

— Так.

— Добре, тоді я за тобою зайду сьогодні о третій ранку, збери речі. Будемо їхати, скажешь в який бік, а там може трапиться якась група заражених, а ми за ними.

—Добре, тоді може спустимось і трохи прогуляємось? Погода сьогодні гарна: сонячно, тепло, вітру немає.

— Так, думаю розвіятись не завадить, так боєць? — сказав Лохматий, киваючи мені знаком "НЕ ВЗДУМАЙ СКАЗАТИ "ТАК", АБО Я ТЕБЕ ПРИБ'Ю". 

  Я відмовився, сказавши, що погано себе почуваю. Звісно, всі ми розуміємо, що вони збираються робити на вулиці, але то вже не наші справи. Поки вони там "відпочивали", я вирішив заповнити щоденник, і як бачите, "відпочивають" вони вже доволі довго. Мені вже час йти на вечерю, тож напевно напишу трохи пізніше.

  Ну ось я знову з вами, На вечерю були подані: каша "Булгур" з відбивною і овочами, і як завжди, це було просто бомбезно. Ще за годину до вечері я почуяв, вбиваючий своїм прекрасним ароматом, запах смаженого на мангалі м'я-яса. Тож, вирішивши "приєднатись до готування" цього прекрасного блюда, я "уважно слідкував" за тим, щоб відбивні не пригоріли, якщо ви розумієте про що я) Тому до вечері, я вже не був таким голодним. Сівши в альтанку я виявив відсутність нашої солодкої парочки і вирішив їх пошукати.

— Полковник, Лохматий з Катериною пішли гуляти, я покличу їх на вечерю. Поверну їх через п'ять хвильок.

— Давай, боєць. Чекаємо на вас.

  Шукав я їх не дуже довго: вони сиділи на лавочці у передліску і про щось розмовляли, Катя плакала, а Микола тримав її за руку і ніжно поглажував, заспокоюючи, але даючи змогу вимовитись.

— А не така вона вже і мужня, — сказав той внутрішній я, котрий досі ревнував, але його перебив голос романтика, — вона може відкритись тільки йому, тільки з ним вона може почувати себе в безпеці. Звісно, вони стільки років не бачились, не переписувались і не думали, що ще колись побачать одне одного, а коли знову зустрілися, не могли наговоритись, і зараз тема зайшла напевно про те, як їм було погано одне без одного, або як Катря ображалась на Лохматого через його раптовий від'їзд, ну або просто про наболівше. 

  Я ще здалеку почав як би ненарокм шаркати опалим листям і гучно відкашлюватись, щоб дама змогла витерти сльози, не соромлячись постороннього.

— Кхе-кхе, там вечерю вже подано, тільки вас чекають. Тому, давайте, через п'ять хвилин щоб були вже в альтанці.

— Добре, боєць, зараз прийдемо.

  І вони дійсно прийшли через хвилини дві, я тільки сів за стіл, як вони показались з-за кутка.

— О, а ось і молодятка! — не втримався Хмільний.

— Андрій! — гаркнув на нього Полковник, а потім продовжив вже спокійніше :— всім смачного.

  Подякував, всі преступили до трапези. Всі, окрім мене. Чомусь, ще пару хвилин тому бурчащий шклунок, котрий жаданно чекав на їжу, тепер навідріз відмовлявся приймати в свою пучину хоч щось, крім пива.

— Боець, ти чого тільки пиво сьорбаєш? Не голодний, чи як? — поцікавився Савелій.

— Та не знаю, щось якось перехотілось вечеряти, якщо ви не проти, я піду у номер. Мені сьогодні щось зле, можливо через стрес, не знаю..

— Ну іди відпочивай, не гоже хворобу на ногах переносити. — сказав вже Станіслав.

— Добре, всім смачного, і надобраніч. 

— Надобраніч! — крикнули всі як один і тільки Лохматий дав мені умовний знак, що через хвилину підійде: прищюрився і ствердно кивнув.

  Зайшовши в апартаменти, я пішов в душ, бо гаряча вода мене розслабляє. Але навіть цього мені не дав зробити Микола.  Клацнувши замком вхідних дверей і почувши шум дзюрчащої води, він легенько постукав:

— Боєць, ти як? Все добре? В тебе щось болить? 

— Нормально все. Можна я помиюсь?

  Але він все не затикався: 

— Вибач мене, якщо я в чомусь перед тобою винен, я не хотів тебе образити, просто ми з Лолею..

— Не треба про це говорити. І дай мені спокійно прийняти ванну! Вийду і все обговоримо.

— А якщо я не хочу чекати? Давай поговоремо зараз. Гріш, я..— але він не встиг договорити: я вийшов.

— Ну давай говорити. Пішли сядемо. Розмова буде довгою.

— Мені не подобається твій тон. Я, що, справді тебе образив? Чи може смутив, га?)

— А мені не подобається те, що ти почав проводити весь свій вільний час з нею! І досить підкатувати до мене свої яйця! Бісиш! 

— Я..я не хотів..вибач. — він простягнув до мене свою руку, щоб взяти за плече, але я відсторонився.

— Не чіпай мене!

— Трясця, досить поводитись як дівка! "Не чіпай мене!" "Не розмовляй з нею!", щось не подобається — скажи що саме. Як я можу здогататись, якщо ти просто уникаєш мене?

— Добре, твоя правда, моя поведінка не зовсім адекватна. Давай просто поговоримо.

— Я уважно тебе слухаю.

  Сівши один навпроти одного і підігнувши під себе ноги, я почав:

— Я буду говорити чесно, тому не ображайся. Мені дійсно не подобається те, що ти почав проводити з Катериною час, я не знаю чому, я не можу це пояснити з адекватної точки зору, але я почав ревнувати. Мене відкрито вибішує, коли я бачу вас разом. Мені це не подобається. Я почуваю себе третім зайвим. З точки зору психології це нормально, бо ти був єдиним моїм другом за все життя і я знав, що я також для тебе був єдиним кращим, а коли я втратив Мака, в мене дійсно залишився тільки ти. Навіть не дивлячись на те, що я багато разів з тобою сварився через якісь дурниці, при кожній зручній нагоді посилав тебе до біса, ми з тобою бились не на життя, а на смерть по п'яні, ти завжди підтримував мене, як тоді в Барчанах. Я читав, те що ти написав в щоденнику в той вечір, і я дуже тобі вдячний за все, що ти для мене робиш, але вона.. вона все псує! Я не хочу знову бути зайвим! Не хочу! — горло почало здавлювати колючим дротом.. дихати стало важко, очі намокли і сльози покотились по моїх щоках, беззвучно крапаючи на білу ковдру мого ліжка, вбираючись і залишаючи після себе лиш маленькі, темні і мокрі плями.

— Знову? Ну-ну, не плач, все буде добре. Чш-ш-ш..ходь сюди, — він обійнав мене і почав легенько поглажувати мою спину.

— Вже нічого не буде добре..нічого.

— Розкажи мені. Я дуже хочу тобі допомогти. Але якщо ти мені не відкриешся, я не зможу цього зробити.

— Це було коли мені ще і п'ятнадцяти не виповнилось. Я дуже хотів грати у баскетбол, прямо вмирав від цього бажання. Благав батьків віддати мене в якусь секцію, ну вони і віддали. Прийшовши туди, я зрозумів, що я самий маленький серед хлопців-шпал і навіть не дивлячись на це, я влився у їх компанію і ми ніби як порозумілися, ну мені так здавалося..одного разу, тренувавшись як звичайно, вони почали обговорювати якийсь фільм, на котрий збирались піти. Я спитав в них, що за фільм взагалі і чи можна з ними. Вони на мене спочатку подивились так, ніби я щось про мамок їхніх сказав, а потім відвернулись, і спеціально всю подальшу гру не давали мені м'яча. І так було кожне тренування, і в кінці кінців мене це дістало, я хотів поговорити з ними в роздягальні після гри, але один з них просто вдарив мене в живіт і сказавши "Пішли звідси, хлопці", попрямував в сторону виходу, але інший підкинув ідею краще. 

— Чого це ми повинні ідти, хай він валить. — сказав він

  Ось так мене тоді виперли з роздагальні голим і змусили перевдягатись у всіх посторонніх на очах. А після закінчення цієї екзекуції, один з них, з ким мені дійсно вдалось полагодити підійшов і сказав щось по-типу "Ми думали ти зрозумієш, що не годишся в цей спорт і підеш сам, але як бачиш, прийдеться виперти тебе звідси насильно", після чого він взяв мої речі, верхній одяг і викинув все це у смітник. Я хотів їм завадити, але старші з них, вдарили ногами мене у внутрішню частину коліна, від чого я впав, взяли мене за руки і тримали, не даваючи шансу піднятись, поки інші по черзі харкали в урну прямо на мої речі. А на вулиці грудень місяць, -16, вийти без куртки — означало померти по дорозі від переохолодження, а всеж таки виживши, прийняти свою смерть від мами, котра вб'є мене, якщо я повернусь додому без куртки і спортивної сумки з дорогим спортивним костюмом і взуттям. І тоді переді мною встав дуже нелегкий вибір:  або я зараз з ганьбою дістаю свої речі зі смітника і одягаю захаркану куртку, або з незворушним поглядом розвертаюсь і іду звідти назавжди. Як ти думаєш, що я вибрав?

— Ну..друге напевно...не знаю.

  Помотавши головою, посміхаючись я продовжив:

— А ось і не вгадав. Я зовсім не крутий мачо, котрий зможе дійти додому в мороз -16 в єдиній кофточці і  сказати матері, що її дорогий синочок, котрий так довго випрашував цей сраний баскетбол, щоб йому пусто було, вирішив закінчити заняття, тому що його бідгого-нещасного ображають.. я дістав речі і з ганьбою поперся додому, де з тією ж ганьбою розповідав батькам чому їхній син не міг дати здачі цим імбіцилам..

— Мені дуже шкода тебе..

— Саме тому в мене так довго не було друзів. Знайомі — так, люди, з якими можна поговорити на абстрактні теми — так, а ось по-справжньому дорогої людини, котра цінила б мене так, як ти, в мне ще не було, і не думаю, що колись буде. Тому, коли ти починаєш спілкуватись з Катериною, повністю забуваючи про моє існування, мені стає дуже неприємно.

— Вибач мене, я не знав, що ти так трепетно відносишся до цього. Але, хочеш я поділюсь ще одним секретом?

— Ну давай..

— Я не кохаю її.

— Що?!

— Вона не цікава мені як жінка, вона просто дуже гарна подруга, вона дуже цікава особистість і вона дуже нам потрібна в цій подорожі, бо вона наш квиток будь-куди. "Солітари" можуть за неї пропустити нас далі до Луцька, саме тому мені треба було прикинутись закоханим бовдуром. І не збираюсь я їхати за зараженими. Це ж повна дурня! Ми не знаємо куди нас це приведе. Може вони взагалі виведуть наз з країни! Не дивись так на мене, я ж кажу: не ми такі, життя таке. Зараз кожен сам за себе і наскільки я б не шанував би Полковника і його ідею з базою для тих хто вижив, мене цікавить тільки моя з тобою безпека і гарантія на виживання. Імунітет всеодно довго їх не зможе втримувати в живих. Бачиш, тут таке діло, вони всі вже потихеньку починають перетворюватись. Бачив як Катя сьогодні плакала? Не так важливо чому, важливо те, що кінчики її пальців починають чорніти, а з волосся тирчать ледве помітні грибочки.

— Охриніти..

— Тому ми повинні відчалити вже сьогодні вночі, щоб швидше віддати її "Солітарам" і потрапити до Луцьку. Тому з приводу того, що ти в мене єдиний, наскільки дивно це б не звучало, не переживай.

— А раптом я також стану тобі не потрібним і ти кинеш мене десь на узбіччі помирати?

— Що ти несеш? Боєць, ти найдорожча для мене людина у цілому світі, як я тебе, бовдура, одного можу кинути? Знай, що до останнього подиху своїх легень, до останнього биття мого серця я буду поруч з тобою, і я знаю, що ти також не кинеш мене.

— Не кину.

— Що ж, добре, що ми розібрались в цій ситуації, давай тепер про хороше. Чи є в тебе смішні ситуаціїї з твого життя?

— Ну-у є одна) Пішли на терасу. Хоча стривай, спустись до них на кухню, принеси пива, а я поки стільчики винесу. 

— Як скажеш, боєць.

  Через декілька хвилин ми вже сиділи на балкончику, потягували цей чудовий пінний напій і я розповідав доволі кумедну ситуацію про те як мене красиво відшила дівчина, молодша мене на три роки:

— Короче, трапилося це на четвертому курсі коледжа, де я в чився. Мені тоді було 20 років, липень на подвір'ї, в мене випускний, танці, музика, жара, дівчатка, ну загалом повний крутяк. Бачу, що кожен прийшов зі своєю дамою, або подругою, а в мене дівчини не було, але я ще рік тому запав на першокурсницю, що вчилась на ланшфтному дизайні і вирішив, що мені всеодно валити звідти, так чому б не спробувати? Тим паче, ящо нічого не вийде, ми з нею ніколи не зустрінемось, а якщо вдасця вразити її, то гарна ніч мені буде забезпечена. Підходжу я до неї такий, а вона така трясця гарна була, в чорному платті до колін з вирізом на спині і по боках. Ну просто шик! Вона з подругами стояла, вони про щось балакали, а я такий "Не хочеш зі мною відпочити, красуне?)". Волосся назад поправляю, виділуюсь всіляко, годинником татовим хизуюсь, а вона по сторонам дивиться, типу перевіряє до неї я звертаюсь, чи до когось іншого. Ну а я ж такий "До тебе, до тебе звертаюсь, що засоромилась, чи що?)", а вона така очами мене своїми зеленими змірила, і каже:

— Я вмію відпочивати, лише номенклатурно, товаришу, і якщо ви не зможете це мені забезпечити, то знайдіть собі іншу супутницю, прошу. — а сама дивиться на мою реакцію.

  Ну а я трохи здувся, почав задню здавати:

— Що значить "номенклатурно", во дівки пішли. — хотів було дійсно до якоїсь іншої кралі підійти, а вона така мені в спину каже:

— Номенклатурно — це означає по-багатому, пане, але по вашому ступору, зрозуміло, що ви навіть цього слогану мого життя не в стані зрозуміти. Що ж, тоді виражусь зрозумілою для вас мовою. Ви повинні мати гроші, Ду-уже великі гроші. Або вам ніколи не знайти собі супутницю. — і усміхається так виграшно, а з мене весь зал почав ржати, ну довелося покинути це захід з рум'янцем дибіла, котрого відшила дівка, молодше його на три роки. 

  Лохматий приснув зі сміху:

— Ну ти і лох, боє-єць! Цу ж треба було! Пха-ха-ха-ха! Короче залишився ти і без авторитету і без веселої ночі!) 

—Ага) Було трохи прикро, але потім стало всеодно.

— І як зараз поживає ця номенклатурна дівиця?

— До всього цього заходив в її інсту, скажу так: свого слогану вона притримувалась! Вийшла заміж за багатого, накачаного хлопця, народила йому двійню, жили вони в своєму приватному будинку в два поверхи, літали на курорти всілякі, але не думаю, що зараз гроші її мужика грають хоч якусь роль в цьому театрі. Не думаю, що вони взагалі вижили.

— Ну що ж, давай вип'ємо за таких ось номенклатурних дівок, що вміють номенклатурно відпочивати!

— А давай!

  Знаєте, ніколи не думав, що пивом можна так ужратись! Лохматий не пив багато, а ось мене понесло кудись не туди. Останнє, що пам'ятаю: як він, взявши мене під руку, тащив моє вже не контролююче себе тіло до ліжка. А потім пригадую, що він сидів поруч тримаючи мене, щоб я не впав біля унітаза, ригаючого всім, що з'їв за сьогодні. Відпустило тільки тоді, коли він дав мені пелюлю від цього гівна і сказав, що в мене є три години на сон, а потім ми вирушаємо в дорогу, а сам пішов до Катерини. Я випив таблетку і завалився у ліжко, поставивши біля себе відро, на всяк випадок, але воно не знадобилось. 

  Потім прийшов Микола з Катрею, і допоміг мені піднятись. Надягнув на мене рюкзак, а сам взяв все інше і поніс в машину, яку спеціально розблокував ще ввечері, коли пішов за цим клятим пивом. Поки Катерина крала їжу і провізію, Микола завів тачку, і відкривши ворота вийхав, чекаючи на дівчину.

— А де постові? —запитав я.

— Сплять як вбиті, — потряс він порожньою пластинкою міцного снодійного і викинув її у вікно.

— Але ж не можна..гик..не можна мішати снодійне і алкоголь. — запротестував все ще п'яний я.

— Тієї дози, що дав їм я, не вистачить, щоб вбити їх, вони просто дізнаються що таке здоровий сон.

  Я вже не став питати про те, коли він встиг підсунути їм снодійне, бо сили на це просто не вистачило. Провалившись у дрімоту, я одним оком слідкував за тим, як Микола вимальовував маршртут моєю ручкою, а Катерина дивилась то на краєвиди, то на свої пальці, котрі почерніли ще сильніше. Останнє, що я чув було:

— Лоль, а де поблизу базуються "Солітари"? Питаю, щоб не перетнутись випадково.

— По-моєму в Наталовці.

  А потім з задаволеною посмішкою Лохматий відмітив кружочком щось на карті і втопив педаль газу.