Я прокинувся вбитим. В переносному значені, звісно, але тоді я відчував себе саме так..та, і чому тоді? Мені і зараз херово..я не хочу їсти, говорити, слухати, плакати, чистити зуби, боротися із цим злим світом, я хочу померти, бо я знаю, що це я вбив його і я повністю заслуговую на це. Лохматий намагається мене підтримувати, але його слова роблять лише гірше. Хочеться вірити в те, що час лікує, але ми всі прекрасно знаємо, що це не так..час не може вилікувати, він може тільки навчити жити з болем: прокидатися і засинати з розумінням того, що твоє життя — не гра, яку можна пройти ще раз на останньому збереженні файлів, що все те, що трапилось не можна повернути назад. Час може тільки змінити тебе: зробити твоє сердце грубішим, а почуття змусить втратити свою житездатність і перетворитися в ком, що здавлює твоє горло, не дає нормально дихати і говорити і плакати ти вже більше не зможеш..єдине, що могло вивільнити твої емоції назовні — були сльози, але втративши навіть цю можливість, ти повністю втрачаеш себе. І тоді в тебе залишиться лише один вибір: ти або рухаєшся далі, не дивлячись на нестерпний біль, що розриває тебе зсередини, пожирає всю твою енергію і емоції, щоб далі було легше, або ти залишаешся у тому минулому і загибаєшся від наваленої провини, страху і ненависті до себе, що буде до кінця твого життя тиснути тобі на плечі, здавлювати і розпирати твою голову важкою хмарою із великого "нічого". Я намагаюся відволіктись, намагаюсь забути, але не можу. Клеймо вбивці тепер назавжди висить у мене на шиї, і як би я не старався, я не зможу його позбутись. Зламавши його, воно з'явиться у мене над ліжком. Замазавши його, воно червоним маркером буде написано в мене на лбу і так до нескінченності. І я вже нічого не зможу з цим зробити..Але я дуже хочу спробувати жити далі. І мені дуже потрібен Микола, бо він єдиний, хто в мене залишився, і я не можу втратити і його..а якщо так станеться, що я все ж не зможу зберегти його, я накладу на себе руки, обіцяю, бо тоді ця пустота із "нічого" повністю вб'є мене і ніхто мене вже не врятує..від мене залишиться лиш оболонка, яку прийнято називати "тілом"..бездушна, нікому не потрібна оболонка. Я більше не хочу писати сюди про всю цю ситуацію, я буду намагатися вижити, і я дуже вдячний Лохматому, за те, що підтримує мене, не зважаючи ні на що..
Повернемось до того моменту, коли я прокинувся. Спочатку я взагалі не зрозумів де я. Голова гуділа, а очі набрякли після сльозної ночі. Перше, що я побачив, був Микола, котрий сидів на підлозі якоїсь невеликої будівлі з картою, поїдаючи "Марію", потім гору з різних ящиків і хламу, що підпирали двері будівлі, надійно запечатавши нас всередині, а потім стелю, яка в деяких місцях була покрита якимись жовтими плямами
— Боже, де я? — ледве розліпивши пересохші губи, запитав я.
— Ми на заправці, я тебе вчора будив. Ти що, не пам'ятаєш?
— Ні чорта..
— Ти голодний? Що тобі принести? Як ти себе почуваеш взагалі?
— Дуже багато питань, Лохматий. Я нічого зараз не хочу..а почуваю..як ти гадаеш?
— Добре, нам взагалі час вирушати. Тобі допомогти дійти до тачки?
— Я не бухий, пересуватись і сам зможу.
— Тоді допоможи мені розібрати цей завал.
Дібравшись нарешті до машини, Микола запропонував мені ляги на заднє сидіння, на постелене ліжко, щоб я ще трошки поспав.
— А те, що ти недосипаєш, тебе не хвилює?
— Тобі зараз гірше, ніж мені.
— О-о ну та-ак, давай тепер емоційними травмами мірятись! Лягай спати, я поведу.
— Тільки обережніше з моєю "Люсею")
— Шо?
— Машину не зламай, кажу.
Я знав, що всю цю ніч він не спав, тому це було чесно. А ще я знав, що як тільки його голова доторкнулась подушки, його забрав сон у свої солодкі, як вата, обійми. Забравши в нього крату, я поїхав до слідуючого кружочка, зображеного на ній. За моїми підрахунками, ми повинні були доїхати до DVRZ за 4 години.
Погода не змінювалась: іноді покрапував дощик, завдяки якому заражених ставало менше, але через 2 години від початку нашого маршруту сталось те, чого я взагалі не очікував: іноді я поглядував у дзеркало заднього виду, щоб подивитись як там Микола, і ось, коли я мигцем глянув у нього в черговий раз, "щось" привернуло мою увагу. Спочатку я не зміг розгледіти це "щось" належним чином, бо мав стежити за дорогою, котра, до речі, не відрізнялась своєю вбитістю від мого стану, але збільшуючи інтервали погляду то у бокове дзеркало, то у дзеркало заднього виду, до мене почало доходити. А коли "воно" вибіжало на дорогу, повністю показавшись з зарослів лісу і продовжило гнатись за машиною з неймовірною швидкістю, я завопив як дівчинка і втопив педаль газу.
— Що? Що таке?! — підскочив Лохматий, розбуджений моїми криками, але поглянувши у заднє вікно, вже він почав горланити, — Чорт! Дідько, швидше, швидше! Що це ще за погань? З якої дірки воно вилізло..Господи..
Ви, напевно, думаєте: "Ви на машині, що тут складного, розігнатися до ста кілометрів і відірватись від того, що за вами гналося?" А ви коли-небудь намагались відірватись від мутанта, що мє вісім кінцівок по вбитій дорозі, кожна яма якої була розміром з невеличкий кратер, котрий доводилося об'їжджати десятою дорогою, намагаючись не потрапити в іншу таку яму? Ні? Ну тоді читайте далі, не ставлячи тупих запитань.
Ця погоня могла б продовжуватись ще дуже довго, якби не Лохматий. Він висунувся у вікно і націлив на цю потвору свою рушницю.
— Відкрий рота!
— Га?! — не зрозумівши до кого він звертається, до мене, чи до тварюки, щоб показатись крутим, але в слідуючу секунду до мене дійшло, що ця нехитра фраза була адресована саме мені, бо коли ця рушниця вистрілила, було таке враження, що мої барабанні перетинки от-от лопнуть і з моїх вух потече кров, але замість очікуваного ефекту, в мене спочатку задзвеніло в голові, а потім утворений вакуум потихеньку почав розсасуватись і повертати мій слух.
— Я поцілив його, але не вбив. — трохи засмучений тим, що не зміг вбити "боса", сказав Микола. — Воно побігло кудись в хащу, і не думаю, що воно так просто відстане.
Але він був не правий, проїхавши ще з пів години, ми більше не побачили подібних тому створінню монстрів. Зупинившись на узбіччі, ми вийшли розім'ятись і спокійно обговорити, що тільки що бачили. Але перед цим, я хочу детально описати "інкубатора", або "третю стадію", щоб ви мали хоч якесь уявлення про те, що за нами гналось і чому.
"Інкубатор" — це гнила людина, у котрої зі спини торчить дві пари міцних павучих лап, котрі можуть розганятися, до семидесяти кілометрів на годину. Над вже почернілим трупом, котрий колись був "грибником", у спокійному стані кружляли якісь дуже дивні комахи, схожі чимось на комарів, але які комарі можуть бути в жовтні місяці? Так ось, ці комахи служили чимось на кшталт запилювачів тих грибів, що росли на "грибниках". Вони гніздились в отворах мерця, і виращували там свої лічинки для чогось, що розвивалось всередині "другої стадії", саме його кінцівки тирчали зі спини трупа.
— Ти сказав, що хочеш знати з якої дірки воно вилізло..пам'ятаєш перший вечір зараження?
— Таке забудеш.
— А пам'ятаєш чи ти Палича, коли він ще лежав? В нього було розірване тіло і з'їдені нутрощі, я думаю, що..
— Я зрозумів! "Інфекційні" були слабими для того, щоб виростити в собі те, що сиділо в тій потворі. З'ївши його нутрощі, йому було недостатньо, чи вони йому просто не підходили як харчування для подальшого розвитку, тому спори мутували, щоб на "грибниках" з'явились ці гриби, котрі приманюють цих дивних комах, які в свою чергу відкладають в трупі яйця, котрі ідеально підходять для того, що сидить в цьому інкубаторі, щоб його. Та ти чортов геній, боєць..
— "Інкубатор"..це ти в точку потрапив. А чому ж воно гналось за нами, але потім відстало? Невже через пулю?
— Не думаю, знаючи, що воно щось в собі винашує, логічно припустити, що він просто захищав своє потомство. Думаю, проїхавши повз, ми, мабуть, потривожили ціле лігво, якщо він так довго за нами гнався. Відігнавши нас на потрібну дистанцію і схопивши пулю, воно вирішило все ж припинити погоню.
— Боже, як же хочеться курити!— поглянувши в небо, викрикнув я, на щось сподіваючись.
— Навряд чи він все ще з нами..
Вирішивши, що тепер веде Лохматий, а я сплю, доїхали швидко. Пам'ятаю, що коли прокинувся, на моєму годиннику був полудень.
— Прокидайся і співа-а-ай, моя пташко)
— Ми вже приїхали?
— Я не хочу відповідати на твої ідіотські запитання.
— Добре, тоді в мене інше питання: ти не думаєш, що ці будинки кишать зараженими? Як ти взагалі збираєшся вибирати хату і відчиняти її? В тебе і тут ще одна прабабця померла і залишила тобі у спадок квартиру, ключі від якої лежать у тебе в барадачку?
Трохи помовчавши, він здивовано запитав:
— А ти звідки знаєш?
Приголомшено поглянувши на нього через дзеркало заднього виду, ми розсміялись. Виявляється в цього гівнюка дійсно тут є ще одна квартира, яку передала йому бабця по татовій лінії. В квартиру ми взяли лише сумку з харчами і гігієною. Страшенно свербить все тіло, а про запах я взагалі мовчу.
Ми безперешкодно піднялись на шостий поверх десятиповерхівки, чому я був доволі здивований. Але як тільки я потрапив в квартиру, мене відвідала мисля, що Лохматий по-перше: єдиний і коханий онук, раз у спадок йому залишають такі хароми, а по-друге: його родина — міліардери, якщо навіть прабабки змогли купити собі дім і просто шикарні апартаменти, в яких, до речі, була вода! Тому мене вже не цікавило куди ділись зомбаки і я першим же ділом пішов в душ.
Господи, я, напевно, навіть не зможу передати вам словами, як це було прекрасно: змити всю ту багнюку, що назбиралась на моєму тілі, помити голову від жиру, поголитись і вдягнути чисту, свіжу одежу, Боже, це як заново народитись! Просто кайййфффф!
— Микола-а-а, це просто шик! Не думав, що колись скажу щось подібне про базове "помитись".
— Відійди, боєць, ти ж напевно всю гарячу воду злив, пів години тут сидіти, це ж треба! — відкривши кран і викрутивши вентиль з червоним маркером на повну, він відсмикнув руку, обпікшись.
— Ну ти і зараза! Добре, то є файно, зараз я-я-як..— з цими словами він почав роздягатись, не дивлячись на те, що я досі стою позаду нього. Не бажаючи дивитись на акт новородження людини наново, я зачинив двері, і набравши в кастрюлю води, поставив варитись макарошки, бо плита в бабки все ж була газова, а газ тут також мався.
— Пів години, пів години! — перекривляв я Лохматого. — а сам годину там просидів! Я вже і обід встиг зварити.
— А пахне я-як..мммм) — вдихнувши пар, що йшов від тарілок на яких були макарони з тушонкою і овочами, сказав він.
Далі розповідати особливо нічого, скоротавши час грою в карти і розгадування Судоку, що завалялось в квартирі, ми повечеряли тим же, чим і обідали і в спокійній обстановці я розпитав Миколу про так цікавлячу мене річ:
— А звідкіля ти знав, що в домі взагалі нікого не буде?
— Дуже просто. "Інфекційні" просто дуже рідко зустрічаються, "грибники" з "інкубаторами"..ось вони-то і цікавлять мене більш за всього..поки ти спав на заправці, я робив барикаду для дверей, щоб в разі чого, заражені не потрапили до нас, а сам у віконце спостерігав за дуже дивним явищем: "друга стадія" натовпом йшла у той же бік, куди і нам треба було, було таке враження, що вони ціленаправленно кудись прямують, але не побачивши жодного мутанта, крім "інкубатора" по дорозі сюди, я і зробив висновок, що і в домі нікого з них не повинно бути.
— Добре, а куди ми взагалі прямуємо?
— До Луцька. Саме там знаходиться один із бункерів нашої лаби, він не єдиний, але єдиний про який я знаю..— трохи помовчавши він додав, якось дивно поглядуючи на мене :— а ти хочеш знати, чому я не кинув тебе? Чому взяв тебе з собою, знаючи куди нам треба? Чому взяв саме тебе?
— Ну.. напевно тому, що я твій друг) — з насмішкою відповів я.
— І це вірно, але в мене була можливість взяти когось одного з собою, і це могла бути моя мама, чи тато, або сестра, чи колега з роботи..але я вибрав саме тебе, тому, що ти єдиний, хто був поруч зі мною в той вечір, єдиний, хто боровся зі мною, а не проти мене..: мої батьки, як і сестра обізлились на мене, за те, що весь свій спадок прабабусі залишили мені, бо вони знали, що краще віддати це все мені, як єдиному успішному спадкоємцю, що може продовжити рід, який пішов в науку, а не в п'янчугу, як моя сесра з батьком. Я вибрав тебе, бо ти був єдиним з ким я хотів говорити, кого я хотів слухати..— його голос почав тремтіти, а очі заблестіли, — з ким я хотів бути... п-поруч..
— Лохматий..ну ти чого?
— Вибач, боєць, мені треба було вимовитись..дякую, що послухав старого ідіота..— він вже збирався піти в іншу кімнату спати, але згадавши як мені було погано, коли я втратив Макарона, і як мені хотілось, щоб хтось мене обійняв в той момент, навіть якщо б це було насильно, я не дав йому замкнути цю тему в собі:
— Стій..Стій, кому кажу! — схопивши його за плечі я розвернув його до себе і стиснув в обіймах.
Він заплакав ще дужче і безсильно почав сповзати вниз по стінці. Ми говорили десь до двох годин ночі, після чого, ефект від сльоз, що лилися рікою з наших з ним очей, почав діяти і ми заснули.
Мені приснився Макарон..він скакав навколо мене і ніжно говорив: "Боєць..Боє-є-єць..аго-ов, да щоб тебе чорт побрав!" Після чого він вцепився мені в плече і почав трусити.
— Макарон, ні! Фу-у-х, це ти..
— Прокидайся кажу, сонечко сяє, різня наступає.
— Не подобається мені цей тон. — сказало моє внутрішнє "я".
Саме з такою фразою я зустрів ще один ранок в новому світі, і вона повністю відповідала тому, що відбувалось на вулиці.