Остаточно я прокинувся коли Лохматий почав боляче пихати мене ліктем по ребрах. Відкривши очі, я хотів було сказати йому парочку лагідних, але побачивши, що він, приклавши вказівний палець до губ, показав на швидко наближаючийся вказівник, на якому білим по синьому було написано "Наталівка", я рішуче кивнув в знак розуміння і тихенько повернувся на дев'яносто градусів вліво, щоб подивитись на, як я і думав, мирно сплячу і нічого не підозріюючу Катерину. На серці щось защімило. Я розумів, що ми робимо щось не те, щось дуже не правильне і егоїстичне, але разом з тим я прекрасно розумів: розгнівай я Лохматого своїм дурним вчинком, він кине і мене, віддасть "Солітарам", так же, як і подругу свого дитинства — не роздумуючи, бо в нього холодне серце і ясний розум. Він керується не почуттями, а звилинами свого мозку. Знаєте, саме з цього моменту я почав його боятись..щось тріснуло і зламалось в мені..напевно, то була картинка гарного світу, де люди кохають, мріють і живуть. В новому ж світі не було місця ні коханню ні мріям..а живим...живим тут взагалі було не місце. На мене нахлинуло щось нове, не страх, і навіть не жах..це була люта панічна атака. Перша за все моє життя. Це було дуже страшно. 

  Знаєте, жах або страх — це коли ти бачиш, чого боїшся, а панічна атака — це коли тобі до зупинки серця страшно, але небезпеки ти не бачиш. Це можна порівняти з тим, коли в комп'ютерній грі грає тривожна і нагнітаюча музика, але монстра немає. З панічною атакою все теж саме, але в реальному житті. Тебе починає трясти, серце колотиться, з неймовірною швидкістю перекачуюючи кров по твому збентеженому чимось невідомим, тілу, голова паморочиться, п'яна від такої великої кількості кислороду в твоєму мізку, через гіпервентиляцію легень, очі бігають по сторонам, в надії на те, що знайдуть джерело такого сильного страху, але коли не можуть його знайти, починать намокати через дику думку, яка постійно крутиться в твоїй голові: "ТИ ЗАРАЗ ПОМРЕШ", а в грудях починає щось колоти..це серце, котре вже не витримує такого навантаження. Тоді я дуже хотів втратити свідомість, щоб не відчувати цього, але не міг.. єдине, що я міг, це озиратись по сторонах, іноді хватаючи Лохматого в розмитий силует, через сльози.

— Боєць, що таке? Що трапилось? — стурбованим шепітом спитав він.

— Я помираю! Твою ж! — я схопився за серце і почав задихатись.

— Що? Ні-ні, ти не помираєш, все добре, дихай. — зрозумівши, що зі мною таке, він взяв мене за підборіддя і повернув моє лице на нього.

—Дивись на мене. — дивлячись, що мої очі все ще бігають, налякані цим страшним почуттям, він зупинив машину, вийшов з неї, відкрив двері з моєї сторони, взяв мене за руку і витягнув з сидіння.

— Я сказав..дивись на мене!  — він дав мені ляпаса. — ось так..тихо. Дихай зі мною, все добре. Вдих...ви-идих...вдих...ви-идих. Краще?

— Ні, ні не краще! Допоможи мені, Лохматий, зроби щось! — в мене почалась істерика.

— Які ти бачиш навколо себе зелені предмети?

— Га?..А. М-машина, гілки на ялинк-ках, мм, ее..п-портфель під моїм с..сидінням.

— Пішли порахуємо скільки гілочок на ялинці. — кропітливо взявши мене за руку, він повів мене до маленької ялинки, що стояла на узбіччі.

— Рахуй. — побачивши, що я рахую про себе, він додав  :— Рахуй, щоб я чув.

— А..од-дин, два, т..т-три... — я рахував так до п'ятидесяти шести, поки мені дійсно не попустило.

— Вже краще, боєць? 

— Мг..що зі мною було?

— Це називається панічна атака. В мене таке частенько, я вже навчився боротися з нею, а ти, як я бачу, новенький. Щож, ласкаво просимо в наші ряди! А чого ти взагалі розпанікувався? Про що ти таке подумав?

  Я не знав, що відповісти..сказати йому правду: що злякався його і того, що він може зі мною зробити і, можливо, поплатитись за це, чи збрехати і всеодно жити у страху, прокидаючись, в надії на те, що на мене не напрямлена рушниця? 

— І якщо в тебе є якісь секрети від нас, або особисто від мене, поділись. — прозвучала в мене в голові фраза Миколи, сказана учора. І я вирішив поділитись:

— Це через тебе.

— Що..? Я щось зробив не так? Чому я викликаю в тебе панічну атаку?

— Бо ти вб'єш її..— повернувшись до вікна заднього сидіння, я побачив Катрю, котра досі спала, — ти придумав це і я знаю, що такі люди як ти, роблять все за тими правилами, котрі самі для себе встановили, і якщо ти вже задумав щось зробити, ти це зробиш..навіть якщо мова йде про життя не просто лівої людини, а подруги твого дитинства! А що ж тоді виходить? Ти і мене можеш ось так викинути, якщо я стану тобі не потрібен? Мені лячно від твоїх думок і планів. Я боюсь тебе. Боюсь, що стану непотребом.

— Не кажи так..— тепер і його голос почав тремтіти, — ти думаєш мені від цього добре? Ти думаєш я цього хочу? Ти думаєш, що мені не бридко дивить у дзеркало і бачити там монстра?! Ти думаєш я вб'ю тебе при будь-якій зручній нагоді?! 

— Так.

— А ось це було боляче..я не хотів, щоб ти був про мене такої думки..але повір, я ніколи не скривджу тебе. Якщо б мені дали вибір: вбити тебе чи себе, я б не роздумуючи вибрав би другий варіант..

— Добре..ні, тобто це не добре, але дякую, хоча, чи зміг би я потім жити з такою утратою?

— Це зараз не так важливо, важливо те, що я дуже хочу, щоб ти пообіцяв, що більше ніколи про таке не подумаєш! Я не хочу, щоб єдина дорога для мене людина, боялась мене. Добре..? 

— Добре, але ти ж не поміняєш свого плану щодо Катерини?

  Він лише подивився в землю, тяжко зітхнув і сказав:

— Хочеш я покажу тобі один цікавий психологічний прийом, завдяки якому, тобі буде легше прийняти себе таким, яким ти потрібен цьому новому, суровому світові? Ось дивись. Уяви: ти ідеш по вулиці, попереду тебе іду я, ти мене не знаєш, як і я тебе. Раптом в мене з куртки випадає гаманець. Твої дії?

— Ну..я наздожену тебе і поверну тобі гаманець.

— Добре, а тепер поміняємо ситуацію: ти все так само ідеш по вулиці, знаючи, що за слідуючим поворотом тебе чекають дуже серйозні люди, котрим ти заборгував дуже серйозну суму, а тут іду я, в котрого випадає гаманець. Ти його відкриваєш і розумієш, що там лежить саме та сума, котра тобі потрібна, щоб повернути борг. В іншому ж випадку, вони тебе вб'ють. Так ось питання: вкрав би ти ці гроші? Тільки відповідай чесно. Не для мене, а більш для себе.

  Трохи подумавши, я відповів:

— Думаю, що вкрав, — а трохи згодом сказав вже впевненіше, — так, однозначно вкрав би.

— Добре, тоді ще трохи зміню події: ти ідеш по вулиці, знаючи, що за поворотом на тебе чекає смерть, якщо не повернеш борг, попереду іду я, в мене випадає гаманець, ти підіймаєш його, в ньому все така ж сума, але ти знаєш, що вона потрібна мені, бо в лікарні в мене лежить дуже хвора мати, і якщо не купити їй ліки за ці гроші, вона завтра помре. Тоді вкрав би?

— Та ну! Такого не буває в реальному житті. — відмахнувся я.

— Я також думав, що постапокаліпсис буває тільки в фільмах. Але як бачиш..ну так, що? Вкрав би?

— Я навіть не знаю..

— Я не підганяю, подумай, але відповіть повинна бути чесною.

  Це було дійсно тяжке питання. Вкрасти гроші і вижити, чи пограти в доблесного лицаря, і врятувати життя чиєїсь матері, ціною свого?

— Напевно..вкрав би — тихо, ніби соромлячись власної відповіді, сказав я.

— І я вкрав би. А тепер вивчи з цього один важливий урок: не бійся здійснити маленьке зло, знаючи, що можешь здійснити зло і по-гірше. Не треба грати в добродія, знаючи, що не зроби ти зла, ти помреш. Я хотів би сказати, що ми повинні залишатись людьми, але я не хочу грати в добродія, тому скажу інше: зараз ми повинні турбуватись лише про себе. Тим паче, вона вже всодно скоро перетвориться, так чому б не віддати її, врятувавши собі життя і отримати нагоду доїхати до бункера? Тим паче, не таке вже і зло ми робимо. Тут таке діло..пам'ятаєш вона плакала в лісі? Це тому, що їй нестерпно боляче: вона згниває заживо. Її чорні пальці тому доказ. Тому, краще думай, що ти не вбиваєш її, а полегшуєш її муки. А тепер пішли. Вже час їхати. Не вистачало, щоб вона ще прокинулась, — пройшовши пару кроків, він зупинився, — давай кулачок! — зробивши фірмений удар, ми тихенько сіли в машину і поїхали на зустріч новим нам..на зустріч новому мені в цьому новому світі.

— Говорити з ними будеш ти.

— Чому саме я? — якщо чесно, мені взагалі не хотілось брати хоч якусь участь в цьому.

— Тому що треба вчитись правильно розмовляти з такими як вони. Треба знати деякі правила: не бикуй, говори впевнено і спокійно, так ніби знаєш їх, і знаєш, що вони тобі підчиняються. Аналізуй свого співрозмовника і підбирай правельний тон, слова і дії. Недооцінювати суперника — безросудно, але переоцінювати — безглуздо. Тому не принижуйся, говори з ними так ніби точно знаєш, що робиш, але не перегравай. І тим паче, Катериною займусь я.

  Напевно від згадки свого імені, дівчина прокинулась:

— М-м..де ми?

— Ще в дорозі, жодного зараженого поки не зустріли.

— Можна тоді мені ще поспати?

— Ні. — Лохматий почав гальмувати перед перевернутим знаком, на якому раніше було написано "STOP", але тепер там красувалась велика, чорна намальована літера "S" чимось схожа на змію.

  Він заблокував двері, направив на неї рушницю, котру приготував заздалегіть, і коли на дорогу вийшли два типи з гвинтівками, сказав:

— Не з місця! Рипнешся, я тобі прямо тут бошку прострелю.

— Що..? Микола..що коїться?

  Я почав аналізувати: один з "Солітарів" був схожий на не дуже впевненого в собі, гопника, що піднімає собі его, за рахунок приниження більш слабких. Він був одягнений в чорну олімпійку, що гармонувала з сірими спортивними штанами, на ногах старі кросівки з ринку, голова побрита, в пащі зубочистка, тіло худе і не викликає ніякого почуття прихованої сили. З такими треба розмовляти як з дружбанами. Другий виглядав вже солідніше і був схожий на типового "перекачка", що одним своїм поглядом міг вбити, але на ділі не міг нічого, окрім як базарити про баб і політику. З такими треба бути власними, але обережними в доборі слів. Що ж, хай почнеться гра. 

  Відкривши у себе вікно я почав говорити, зображуючи повну впевненість у своєму голосі, щоб показатися для них авторитетом:

 — В нас для вас є подарунок, мужики. Допоможіть дістати! Обходьте машину з двох сторін, ми розблокуємо двері і ви її заберете.

  "Солітари" переглянулись між собою і попрямували у наш бік:

— І що ж ви можете нам запропонувати, йопте? — спитав гопник.

— Дуже цінний товар, але за неї ми хочемо проїхати ваш блокпост без пошкоджень нашого майна.

— Ну це дивлячись, що за товар у вас. — заговорив вже качок.

  Вони підійшли до дверей, Лохматий нажав на кнопку розблокування і почалось.. Катя відбивалась, як загнана у кут хижа кішка: вона вжималась у сидіння, намагалась відбитись, і качку певно набрид весь цей цирк і він просунувся на сидіння глибше і, перевісивши гвинтівку за спину, взяв Катрю на руки і виніс з машини.

— Да ну! Катерина! Невже ти? Оце так подаруно-ок!) — він гортанно розсміявся і поставив її на коліна, приставивши до голови дуло.

— Та зачекай ти! Може їй перед розплатою є ще чим розплатитися, йопте?) 

— Ідіть у дупу, засранці! — вона підскочила, забравши гвинтівку у качка і, направив дуло вже у його голову, нажала на курок.

  Осічка. Ще раз. Осічка. Ще раз. Осічка. Вона все пробувала і пробувала, поки качок з блаженним виглядом потягував самокрутку. Вона робила б так до нескінченності, якби не Лохматий: він підійшов до неї зі спини, поки вона розбиралась зі зброєю, і приставив дуло своєї рушниці до її потилиці.

— Віддай йому зброю. — наказним тоном сказав Микола.

— А то що?

  Лохматий вистрілив. Катя здригнулася, прижала руки до своєї голови, виранивши при цьому зброю і замерла, очікуючи того, що зараз за нею прийде костлява, чи може вона опиниться перед райськими воротами, чи просто впаде на землю з продирявленою головою..але нічого не відбувалось. Користуючись моментом, качок забрав назад свій кулемет і відійшов подалі: Лохматий вистрілив в асфальт, зовсім поруч з його ногами.

— Не рекомендую перевіряти, чи залишились в мене ще патрони, повір, на тебе вистачить.

— Микола, я н-не розумію, що ти коїш..?

— На коліна.

— Будь ласка..

— На коліна я сказав! У вас є якась мотузка?

— Для таких як ця краля, завжди знайдеться, йопте) — подав голос гопник.

  Зв'язавши Катерину, "Солітари" підняли її з колін і повели в бік невеликого посту, зробленого власними руками з підручних матеріалів.

— За що..? — тільки і змогла видавити вона, поки сльози крапали з її очей, вблагаючий погляд яких, був напрямлен на мене і просив лише одне: "Зроби хоч що-небудь". Але я не робив, лише стояв на місці, дивившись в її сірі, як туман, зенки.

  Лохматий опустив рушницю і впевнившись у тому, що нам нічого не загрожує, сів у машину. Я послідував його прикладу. Він завів тачку і вже рушив з місця, як до вікна підскочив гопник:

— Гей, хлопці! Не хочете до нас? У вас непогано розвинений навик торгівлі і стратегії. Будете в шоколаді, це я вам гарантую, йопте.

— Ні. — відрізав Микола і зі всих сил нажал педаль газу. Машина постояла на місці, стираючи резину об дорогу, і зарвалась з місця, залишивши десь позаду вчинок, котрий я ніколи не забуду.

— Ти як? — неочікувано спитав мене Лохматий хвилин через п'ятнадцять.

— Не знаю..важко сказати. Але в цілому, все нормально. — збрехав я.

— А мені щось зовсім зле..

  Микола різким рухом нажав педаль тормозу, швидко відчинив двері, і не добігши до лісополоси, зігнувся навпіл через шлунковий спазм і почав блювати. Я вийшов з машини, бо хотів якось допомогти, але він зупинив мене жестом "стій де стоїш", розігнувся, на ледве тримаючих його ногаг прошагав трохи далі, впав на коліна і його занудило ще дужче. Тут я вже не міг стояти в стороні. Підбігши до нього я зібрав його розпатлане волосся в одну руку, а іншою поглажував його по спині. Сиділи ми так ще хвили три, після чого він сказав:

— Все нормально, боєць, мені вже краще, але притримай мене трохи..фух. — він піднявся, я схопив його під лікоть, і відчинивши задні двері автомобілю, вклав його на постелене сидіння, на якому буквально пів години тому лежав наш пропускний квиток до Луцьку, вкрив його ковдрою, а сам сів за кермо, взяв у руки карту, і звірившись годинником, прикинув: їхати години дві всього, тобто десь о сьомій ранку будемо вже на місці, головне розбудити потім Миколу, щоб він довіз нас до самого бункера.

  Поки ми їхали, він постійно ворочився уві сні і постійно з нього виривався стогін жалю, межуючий зі словами "Лоля", "ні", "вибач", "зрадник". Мені було так його шкода. Скільки б він не переконував мене в тому, що йому всеодно, що так треба було, наскільки б його голос не здавався б холодним, я знав, що це не так, знав, що десь у глибині своєї душі він дуже шкодує за те, що зробив, але показати свою слабкість не міг. Він лідер, котрий має слабкі місця. І про ці слабкі місця він не міг сказати: для нього це означало б, що він зганбився. Лідер завжди повинен залишатися лідером, не дивлячись на біль, страх і почуття, що розривають його зсередини, він повинен тримати стадо разом, бо воно покладається і повністю залежить від свого лідера. Якщо він покаже злість — розізлеться стадо, покаже доброту — стадо також подобрішає, а покаже страх — і воно впаде у паніку і тоді його вже не можливо буде контролювати. І я про це знав. Але нещодавно щось в ньому змінилось: він відкрився стаду: почав розповідати про свої переживання, страхи і тяжке дитинство. І що зробило стадо? Воно також йому відкрилось, повністю довірилось і відношення між ними змінилось: стадо почало почувати себе на рівні з лідером, і коли він це зрозумів, одразу замкнувся в собі. Він зрозумів, що показав свою слабкість і тепер треба взяти стадо в мізну вуздечку, але стадо подумало інакше: воно вирішило зм'ягчитись, беззаперечно підкоритися і показати, що воно і без вуздечки може слухатись свого лідера. Тому я вирішив у що б це не стало, зблизитись з Лохматим настільки, щоб він вже і не думав про вуздечку, знав, що я завжди буду його слухати, допомагати і підкорятись. 

  Поки я мислив на цю важку для нас обох тему, не помітив як перестав бачити дороги не далі, ніж на метр: опустився найгустіший туман, котрий я коли-небудь бачив. Він білим молоком розтікався по дорозі, заполоняючи собою все. Це доволі небезпечна для водія ситуація і щоб не врізатись у якесь дерево і не вилетіти в кювет, я вирішив зупинити машину. Я знав, що у Миколи дуже чуткий сон, тому було очікувано, що він прокинеться:

— Ми що вже приїхали? — спитав він, потираючи рукою сонне лице.

— Ні, але тут така ситуація. — показав я рукою на дорогу.

— Ого, це туман? Ніколи такого не ба.. — він не договорив, коли повітря розірвав пронзаючий вуха рик, що мав ну дуже високу частоту. Він був схожий на звук, що видавало яйце, котре добув Гаррі Поттер у фільмі "Кубок вогню". 

— Що це бу..твоюж..

  Воно вийшло з туману, принюхуючись, дослідуючи простір навколо себе, бо було ще сліпе, оскільки тільки нещодавно з'явилось на світ, вилізло з "інкубатора"..воно було під два метри на зріст, а схоже було на те, якби поєднали комаря і інопланетне чудовисько: горбата спина, з хребту якої стирчали невеликі, але товсті шипи, витягнута морда, яка була суцільно усіяна жовтими і гострими наче бритва, іклами, пара очей на кожній стороні його пики, чотири крила, схожі на крильця бабки, що вібрували, створюя гидотний звук, схожий на тисячі літаючих жирних мух, ну і звісно чотири, схожі на павучі лапи, міцні кінцівки, що раніше стирчали з "третьої стадії", а в деяких місцях мали пружні волоски, схожі на ті, котрі має богомол, чи людська воша,  хвіст цієї тварюки був чимось на кшталт шлангу, що виприскував..кислоту, в чому ми потім самі ж впевнелись, тому він і отримав назву "кислотник".

— Що роб-бити? — шепітом спитав я.

— Замовкни і не рухайся. Воно сліпе.

  Микола сказав це не голосно, але напевно цього вистачило, щоб "кислотник" почуяв вібрацію. Він здійняв свій довгий хвіст над своїм тілом, відкрив пащу, з якої тирчав чорний язик, вкритий тягучою слиною, що почала крапати на асфальт, розбиваючись на маленькі краплі, різко повернувся у бік лісу, коротко, але пронизливо загарчав і виплеснув потужну струю зеленої кислоти зі свого хвоста, котра з єдким шипінням моментально почала роз'їдати дерево, в яке вона вцілилила. 

  А потім сталося щось дуже дивне: навіть сидячи в машині, ми відчули як сильно здригнулась під нами земля. "Кислотник" повернувся до епіцентру вібрації, здійняв свої крила і, видаючи жужащий звук, взлетів невисоко в небо, після чого впав, через досі не окріплі крильця, піднявся і розвиваючи високу швидкість побіг туди, куди дивився ще пару секунд тому. А ще через пару секунд в небі почулося таке ж жужання, але в тисячі разів гучніше. Ми з Лохматим вийшли з машини і здійняли голови до хмар. Там були сотні тисяч цих "кислотників"! Вони були набагато більше за того, що трохи не поцілив нас своєю кислотою. Туман почав трохи відступати, тому ми почали бачити і тих чудовиськ, що бігли по полю, по дорозі, через невеликий ліс. Боже, як же багато їх було! Я думав, вони нас просто затопчуть, але ні, вони просто оббігали машину, ніби табун коней.

— Стій на місці. — прошепів Микола, коли я хотів сісти в автомобіль.

  Я покорився. Стояв, дивлячись тільки на Лохматого, бо дивитись на весь цей жах було надто страшно. Він також дивився в мої очі, руками показуя ритм дихання, яким я мав дихати. Через пару хвилин все вщухло. Стало так тихо, що я міг чути удари власного серця, пульс якого віддавав в мої виски.

— Все добре? — спитав Лохматий.

— Так, нормально. А ти як себе почуваєш? Тобі вже краще? Не нудить? 

— Ні, все нормально.. — відвів він очі, а потім спитав, — ми вже в Луцьку?

— Так, але що до біса це було?

— Ну, єдине, що я можу сказати, так це те, що воно вилізло з "інкубаторів" і попрямувало на вібрацію.

— Просто жах. Ми все так само тримаємо курс до бункера? Ти точно цього хочеш?

— Так. В нас немає вибору.

— Взагалі-то є. Ми могли б попрямувати за ними..як того хотіла Кате..

— Ти зовсім дурак, чи що? Щоб вони нас зжерли?!

— Але зараз же не зжерли!

— Але могли! Досить зі мною сперечатися! Міг би і "спасибі" хоч раз сказати!

— Спасибі..

— Нема за що! Сідай вже, тепер поведу я. А ти проспись гарненько. Мені здається ти не в собі. — уїдливо сказав він.

  Я промовчав. Не хотів роздувати сварку а рівному місці. Тим паче я вже вирішив, що буду слухати його. Але знаєте, в мене таке передчуття, що він не правий, що той бункер нічого нам не дасть. Зараз я сиджу на задньому сидінні з підкладеною подушкою під спину і пишу. 

  Микола різко звернув тачку в бік поля і понісся по ньому з великою швидкістю, залишаючи за собою клуби пилу, що здіймались вгору, розсіюючись у повітрі і знову осідали на землю.

— Куди ти? Боже, не жени так.

— Стули пельку!

— Да що з тобою таке?! Може досі мною командувати, га?! Мені вже запитати не можна?

— Трясця! — він різко зупинив машину, — виходь.

— Що?

— Виходь з тачки! Ти, що глухий? — сказавши це, він і сам вийшов, гучно хлопнувши дверима і став чекати мене недалеко від автомобіля.

  Я дуже боявся такого його. Він не міг контролювати свою агресію і я прекрасно розумів, що зараз буде.

— Я не буду з тобою битись. — запротестував я, покинувши тачку.

—Вдар мене сюди, — показав він вказівним пальцем на скулу.

— Я вже сказав, що..

  Він гаркнув і наблизившись сам втащив мені по обличчу. Зігнувшись, я подивився на нього спідлоба. Він поманив мене руками. Відчувши присмак заліза у роті, я рванув вперед, поваливши цього гівнюка на землю і почав сипати на нього удари, а він і не чинив опір..тільки посміхався.

— Смішно тобі, сукин ти син?! Я тобі! Я тобі! — замахнувшись кулаком, я вже хотів було тріснути йому ще раз, але побачивши його очі, наповнені сльозами, зламаний ніс, з якого текла кров, розбиту губу, кров з якої потрапляла йому до рота і витікала назад, коли він сміявся крізь сльози, червоні сліди від моїх ударів на його колись білосніжній шкірі, я не зміг..кулак сам опустився на землю, весь у його краплях крові. 

— Господи, щ-що..що я зробив..? — перелякано спитав в самого себе я, — Давай допоможу, дай руку. Ось так. Боже, вибач мене..— я притиснув його до себе, поки його руки безсильно висіли вздовж його тіла, а він повісившись на моє плече безвучно плакав.

— Який же я огидни-ий — проскулив він.

— Ти не огидний, не кажи так, просто тобі це потрібно було, — відсторонившись від нього, я поглянув на нього, — В тебе ніс зламаний..вибач. Вибач, я..як я можу це виправити? Давай допоможу вправити.

— Га..? — відчужено спитав він, — ніс? — він обережно пощупав його, — та не зламаний він, був би він зламаний, я не міг би дихати, а ти мені просто розсік шкіру нерухомої частини перегородки. І взагалі, якби він був би зламаний, його всеодно не можна було б вправити. Цього не можна робити без хірургічного втручання, — витерши кров з лиця кофтою, він скривився від болю, але продовжив розповідати, — аг-гм..трясця..не можна, бо якщо кістки зламані, їхніми уламками можна пошкодити м'які тканини ще сильніше.

— Але ж я стільки разів бачив як у фільмах робили таке.

— І ти повірив? У фільмах стільки стереотипів, що пальців на руках не вистачить перерахувати всі. Не вір всьому, що бачиш, а особливо якщо це показують по телику. Ходімо.

— Стій..я благаю тебе, стій..давай поговоримо.

— Говори. —байдуже відповів він, продовжуючи іти до машини, погойдуючись.

— Я ж бачу, що тобі погано. 

  Він різко зупинився. Скориставшись такою нагодою, я продовжив:

 — Це все через Катю? Твоя ригачка ні з того ні з цього, перепади настрою, це, — показав я на його лице, котре вже було повернуто до мене, — я знаю, що ти хочеш здаватись диким королем цього світу, але зараз ти поводиш себе як дикий бовдур, ти замикаєшся в собі, бо думаєш, що тобі так буде краще, але тобі від цього буде тільки гірше. Якщо ти думаєш, що після того, як ти відкриєшся і поговориш зі мною, ти позбудешся свого авторитету, чи перестанеш бути для мене лідером, ти помиляєшся. А ось як раз ось такі твої виходки змушують сумніватись з цього приводу. Тому..ми або сідаємо і спокійно говоримо, поки в нас є час, або розбігаємось на цьому!

— Що ти верзеш? Сідай давай і поїхали. Господин розумний тут знайшовся.

— Добре. — я відкрив багажник, дістав звідти свої речі, забрав портфель з щоденником і пішов геть.

— Гей, ти що реально?

  Я спеціально не відповідав. Я знаю, що зробив не дуже правильно: я маніпулював ним, але іншого вибору в мене не було. Не розбігатися ж, дійсно?

— Ну досить тобі! — кричав він мені в спину, — стій. Ну що б тебе, стій кажу! — він наздогнав мене і впав, вцепившись мені в кросівок, бо ноги не втримали його виснажене тіло.

— Не забився?

— Ні. Будь ласка, стій. Давай поговоремо, добре хай буде по-твоєму! Я все розкажу!

— Добре, — я поклав речі на землю, сів поруч з ним і додав :— я слухаю тебе.

— Знаєш, мені дуже тяжко зараз адекватно думати і підбирати слова..

— Зазвичай після таких слів слідує дуже довгі міркування і думки. — приготувався до тяжкої розмови внутрішний я.

— Я не зовсім розумію, що саме зараз відчуваю..таке враження, що я під наркотою: я відчуваю разом почуття ганьби, злості на себе, суму, тревожності і неправильності ситуації і при цьому ж незрозумілий мені пофігізм. Мені так хочеться бути просто постороннім спостерігачем, що я саме так себе і почуваю. Ніби це і не я зовсім роблю, говорю, думаю..таке відчуття нереальності того, що відбувається..

— Щось типу, коли ти граєш у коп'ютерну гру і за погані дії спочатку переживаєш, а потім розумієш, що вони ніяк не стосуються твого реального життя, і гру можна перепройти, вибравши інший варіант розвитку подій, при цьому отримавши нову кінцівку?

— В точку, боєць..і мені так шкода за всі ті погані вчинки, що я вчинив у своєму якомусь нереальному житті. Знаєш, говорити іншим як правильно вчинити і внушати, що саме так правильно, набагато легше, ніж переконати самого себе в цьому. Мені було так огидно від себе, що тоді мій шлунок не витримав. Це називається психисоматика. Коли ємоційний стан впливає на фізичний. Тепер я розумію, як ти почував себе, коли Мак..ну ти зрозумів. Ти знав, що міг поступити інакше, але ситуація наполегливо наказувала робити інакше. Хочеш цікавий факт про мене? Я — фаталіст — людина, на сто відсотків впевнена в тому, що у кожного з нас, ще до нашого народження прописана своя доля. І якщо якась подія в твому житті здійснилась, навіть правильна, хоча спочатку тобі могло здаватися, що це не так, це означає, що все іде так, як треба, бо я відчував, що так для нас буде правильно. Я вважаю, що підкоритись долі і плити за її течією, це кращий вибір, котрий ти можеш зробити..я б порівняв це з колодязем. Зараз поясню. Уяви: твоє життя — це довгий ланцюг, в кінці якого є відро і все це знаходиться в великому колодязі. Ти тягнеш за цей ланцюг і кожна ланка цього ланцюга — це якась вирішальна подія в твому житті, і ці ланки міцно пов'язані між собою: кожна подія неменуче тягне за собою іншу і так доти, поки ти не дістанеш відро. А колодязь — це головне у всьому цьому. Він — твоє оточення. Якщо воно хороше і добре впливає на твоє життя, то вода, котра буде в тому відрі, буде чиста і ти зможеш напитися нею і зрозуміти, що жив не даремно, якщо ж люди в твоєму житті були токсичні, труїли тебе все твоє життя — то пити ту воду, що ти дістанеш у відрі буде неможливо і тоді ти зрозумієш, що життя таке тобі і не потрібне було. Ти почнеш шкодувати, що не одумався раніше і не почистив свій колодязь від тини і бруду. Немає там ніякого раю чи пекла. Ти просто сам для себе розумієш помреш ти з блаженною посмішкою на обличчі чи гримасою болі і огидності до самого себе. Ось якось так.

— Можна мені звернутися до твоєї віри?

— Ну я тобі заборонити цього точно не можу. Та і вірою це назвати складно. Це більш схоже на стиль життя. Але якщо хочешь, то думай так, якщо тобі так легше.

— Знаєш, Лохматий, ти найцікавіша людина в моєму житті.

— Ти також, боєць.

— Тобі вже легше?

— Так. І вибач мене за те, що вдарив і наговорив всілякого..

— Це хто ще кого вдарив? Не сміши) І тим паче, якщо б не ця бійка, ми б не сиділи зараз, зустрічаючи схід сонця, розмовляючи по душам.

— Починаєш думати як фаталіст. — він посміявся і встав, — треба їхати, ми вже зовсім поруч, тут десять хвилин полем і ми будемо на місці. Хоча стій, дістань аптечку. Треба все це обробити і хоча б пластирем заліпити.

  Я дістав аптечку з рюкзака, знайшов все потрібне і обережно, шматочком відірваної вати обробив його рани, перед цим поприскавши на руки антисептиком. Після всіх операцій, я допоміг йому дійти до машини, склав назад свої речі і ми поїхали далі. 

  Він не збрехав. Через десять хвилин ми під'їхали до великої бетонної будівлі, дуже схожої на ті бункері в грі S.T.A.L.K.E.R. Але щось в ньому було не так і, лише під'їхавши ближче, я зрозумів, що саме мене збентежило: він був зруйнований в деяких місцях, а один з входів завалений.

— Ні..ні-ні-ні. Тільки не це..

— Це "кислотники". Бачиш, цегла в тому місці пропалена, тому будівля обрушена біля входу, але ж там є інший, чого так засмучуватись?

— На цілісність мені тепер всеодно. Проблема в тому, що обладнання там може бути зламане, а людина, котра на нас чекала, мертвою, якщо "кислотник" пробрався всередину..

— Ти ще цього точно не знаєш.

— Але здогадуюсь, — він зупинив машину, — пішли, візьми з собою тільки драбаш. 

  Ми вийшли і попрямували до єдиного вцілілого входу. Ніколи не бачив таких масивних дверей: герметичні, вони мали декілька замків, відкривши які, Микола не зміг відчини двері, бо вони були надто важкі для його слабкого тіла.

— Давай я, — напрягши всі мускули, що в мене були, я вперся ногами в землю, і вона всеж піддалсь, гучно заскрипівши, — Я все ж таки не дуже розумію..навіщо ми сюди їхали?

— Нас чекала людина, котра могла пролити світло на цю ситуацію. Максим Сергійович повинен був приїхати на день раніше від нас, дізнатись, що сталося через головні комп'ютери і ми разом повинні були придумати, що робити далі. 

— Але ж це єдина база комп'ютерів. Невже не можна було подивитись цікавлячу тебе інформацію на твоїй роботі? — почав включати мізки я, обережно спускаючись все нижче і нижче. Скоро стало настільки темно, що я вже не бачив куди іти. 

  Включивши ручний ліхтар, що Лохматий завжди носив з собою, він відповів:

— Не думаю, що в нас вийшло б відбитись від заражених на роботі, а якщо вони всеж таки і знайшли вакцину, то ти думаєш мене б пустили до головного відділу? В мене просто немає такого рівня доступу до всієї цієї інфи. 

— А цей твій Сергійович..ти впевнений в тому, що він знайшов вакцину?

— Так, бо це він дав мені її початкову версію, мені залишалось лиш доробити її. Він мужик дуже розумний, тому я впевнений в тому, що він додумався, що їх вбиває дощ. Схоже нам сюди. — показав він на напіввідкриті двері, за якими блимала лампа блакитного, ріжучого очі, кольору.

  Відкривши їх повнісю, я дуже здивувався, бо не очікував приміщення такого маштабу з такою великою кількістю обладнання повсюду. Але виглядало воно не дуже, якщо чесно..єдина лампа, що горіла, висіла над круглим масивним столом, за яким було дуже багато комп'ютерів, тримаючись на одному лиш провідку і от-от могла впасти, повсюду павутиння без павуків, сантиметровий шар пилу, дуже багато якоїсь не зрозумілої для мене техніки, і меблів, що були розкидані по всій кімнаті. 

  Я увійшов перший, тримаючи на поготові зброю, Лохматий слідом. 

— Стійте де стоїте, або п-пристрелю — прохрипіли десь позаду нас.

  Різко повернувшись, я направив дробовик на бородатого дядьку, що сидів на п'ятій точці, витягнувши перед собою ноги, тримавшого пістолет в одній руці, а іншою давив на відкриту рану в боку, з якої обільно текла багряна кров.

— Макс? — сказав Лохматий і підбіжав до потерпілого.

— А, очкарик, це ти..хе-хе. Не дочекався я тебе..

— А ну не треба мені тут. Ми допоможемо тобі, в нас є необхідні медикаменти, підштопаємо і будеш як новенький.

— Ти коли-небудь штопав бочину, яку прожгла кислота?

— Ти..

— Так. Той красень лежить он в тій кімнаті. — показав він на двері, котрі я не помітив одразу, — сижу я значить сру, чую що, хтось чи двері намагається відчинити, чи що. Ну я і подумав, що це ти, але як би не так. Ця падаль кислотна як давай носитись по всьому приміщені, я злякався..не подумав, що вона сліпа і може не помітити мене, якщо не рухатись, я її поцілив, а вона як давай верещати і кислотою на всі боки..аг-км..стріляти, ну один такий залп і зачепив мене. Я їй у голову всю обойму розрядив і тільки після цього вона подохла. Мені нутрощі схоже прожгло..твою ж..аг-м, — він тяжко задихав, щурачись в гримасі страшного болю, — я знайшов те, що ми шукали. Обійдеш стіл, побачиш комп'ютер зі стікером на ньому. Там вся інформація.

— Що я можу для тебе зробити?

— Пристрели мене. Трясця, ти не уявляеш як мені боляче зараз. Очкарик, я прошу тебе..добий.

— Яке добий? Ти нормальний?

— Ну не хочеш, хай твій друг зробить мені послугу. Га, мужик?

— Ви справді цього хочете?

— Якщо б я знав..м-м..знав, що тут ще можна щось зробити, то не просив би цього. Але я хочу попросити ще про дещо: їдьте у Буркут. Там ви зможете вирішити все, що ми наробили.

  Лохматий відійшов подалі, заткнув вуха і відкрив рота. Я вистрілив. Точно в голову. Без шансів. Блаженна посмішка..в нього була блаженна посмішка, на яку вже струмом текла кров з дірки в голові. А за ним, на стіні, прямо за його головою, були розмазані мізки. Мені стало погано. Останнє, що я пам'ятаю: думку "Що ти накоїв?" і Лохматого, котрий борючись з приступом нудоти, відкачував мене, вже чомусь лежачого на полу.

  За словами Миколи я пробув у відклюдчці цілих чотири години. За цей час він встиг накрити якоюсь тряпкою тіло Сергійовича і детально прошерстити документи на поміченому комп'ютері, про які він мені почав розповідати як тільки я прийшов у себе:

— Добре спалось, боєць?

— Не смішно.

— Хто сказав, що я насміхаюсь? Просто чотири години провалятись без свідомості, це міцно. Я думав, що ти вже в кому впав, але ні. Ти просто спав.

— Спав?

— Ну спочатку ти дійсно втратив свідомість через сильне ємоційне потрясіння, але потім, через недосип твоє тіло вирішило відпочити ще трохи і як треба відновити енергію для подальшого виживання.

  Присівши на стілець я відчув, що почуваю себе доволі непогано, окрім того, що мене мучило усвідомлення того, що я вбив людину своїми власними руками, навіть не знаючи її. Але напевно так навіть краще. Будь я з ним знайомий, я б не витерпів мук вже від совісті. А Лохматий напевно вже змирився з втратою і розповідав мені про все ним прочитане:

— Хочу почати з самого початку, — сказав він, — ми з Максом здружились ще з першого дня як я прийшов до них на роботу. І знаєш, я тоді вірив в усі ці теорії заговору про те, що в лабах можуть не тільки рятувати людство, розробляючи різні ліки, а і робити щось "темне". Не знаю з якою метою. Але Максим також був зі мною згоден. Ми намагались щось нарити, але це були ігри, нічого більше і так нічого не знайшовши, ми трохи вгамувались..але я і подумати не міг, що наші домисли дійсно могли опинитися правдою...тут сказано про те, що компанія, в якій я працював брала участь у якомусь міжнародному проєкті під назвою "GOLIATH", мета якого, цитую: "Спробувати пробудити найдавніших гігантів нашої планети, що колись правили нашою землею, для подальшого вивчення і використання всієї корисної інформації для блага людства". Це просто капець. Ти можеш це собі взагалі уявити?! Вони всі посходили з розуму! Вони вирішили торкнутися того, чого торкатися не можна було! Ця ідея провалилась ще у своєму зародиші. Щось тут в них пішло не так. Тут написано про якийсь "витік органічних продуктів" в тій самій Республиці Малаві. Все почалося саме там. Після чого проект закрили, але було вже пізно. Скоріше за всього, ці органічні продукти і були тими самими спорами, які спочатку знайшли наші вчені в покинутому селі Буркут, в Карпатах, але оскільки проєкт міжнародний, їх досліджували всі ті країни, які були в ньому. 

— Але чому ті вчені, котрі знайшли спори, не заразились?

— Я цього не говорив. Тут сказано про це, але все було ретельно приховано урядом, який цей проект і анансував. Це сталось за два тижні до того, як щось трапилось в Африканський лабораторії.

— Саме за два тижні попередили військових.

— Так. Не брехав Полковник. Короче кажучи, люди хотіли зробити як краще, а зробили як завжди. Не жилося їм, трясця, у спокійному світі, ось ні, треба було полізти в таку дупу-у..але маємо, що маємо. І тепер нам треба розхльобувати всю ту кашу, яку вони наварили, при цьому сподіваючись на те, що людство ще зможе відротитись..тому поки ще не пізно, ми повинні..— його промову перервала нереально сильна вібрація, схоже на ту, що ми відчували на вулиці, сидячи в машині, але тут, під землею, вона відчувалась у тисячи разів сильніше.

— Повинні врятувати тих, хто все ще живий і чим швидше, тим краще. 

— Тобі не здається, що цю вібрацію видає саме те, що виприскує ці спори? 

— Я майже впевнений в цьому. І ти бачив як на це відреагували всі ті "кислотники"? Вони попрямували в бік вібрації. Тобто те, що видає цю вібрацю, те, що розпилює ці спори — це щось живе, це не просто великий гриб, це щось, що має на свому тілі ці гриби..і воно для чогось закликає саме "кислотників" до себе, бо раніше цих вібрацій не було, а крім них, я не бачив ні одного зараженого. Тому побігли в машину,  відправляємось у Буркут..рятувати людство. 

  Піднявшись на поверхню, Микола відкрив багажник, дістав звідти одну з каністр бензину і заправив "Люсю". Запригнувши в тачку, він круто розвернувся, дрифтанувши через заднью передачу і поручив мені прокласти маршрут до покинутого села.

— Дорога займе годин вісім.

— Так, це не близько. Так жерти хочеться. Подивись у портфелі..— він зам'явся, — Катерини, що там з їжі є. Я його на заднє сидіння кинув. Котра година, до речі? 

— Одинадцята година. 

— Добре, тоді о сьомій годині вечора ми повинні бути вже на місці. 

  Порившись в рюкзаку Катрі, я дістав судочки з бутерами і погудувавши Лохматого з рук, щоб не зупинятись, я і сам прийнявся за поїдання хлібу з сиром. Посніда-обідавши я взяв у руки щоденник, і поки Лохматий їхав і наспівував якусь мелодію, я писав. 

  Десь о четвертій годині, ми зробили невеличкий превал, пообідали холодними макаронами, перевдягнулись у більш теплу одежу і, помінявшись ролями у ведінні автомобіля, рушили далі.

  — Сьогодні ми не доїдемо до самого села, зупинемось в Ільцях, там можна в готелі зановчувати, а як світати почне, можна рушити далі.

— Чому так?

— Бо темніє вже о шостій вечора, ти монстра збираєшся у темряві вбивати?

— Ну добре-добре. 

  Доїхавши до Ільців, при чому жодного разу не зустрівши ні заражених ні "кислотників" по дорозі, ми вибрали доволі великий готель і розташувались там. Про нього особливо нічого розповідати, просто гарна дерев'яна будівля, а ось краєвиди, які оточують цей готель..ось про це варто розповісти. 

  Коли ти в'їжджаєш у Карпати, таке враження, що ти потряпляєш в якийсь паралельний всесвіт. Навіть не дивлячись на те, що вже холодно, осінь, зелені ялинки, які повністю вкривають гори і сонце, що яскраво світить на ці долини, створюють враження теплого літа і не дають тобі усідомити того, що зараз жовтень і, тільки вбудований в машину термометр, повертає тебе у реальність, показуючи 5 градусів тепла. Коли їдеш цими автомагістралями з видом на гори, в тебе захватує подих, а вуха трохи закладує, від висоти над рівнем моря. Горні ріки, що протікають прямо під мостом, котрий ти проїжджаєш, приковують твій погляд своїм блиском від сонця і прозорістю своєї водиці, а шум водоспадів змушують повністю напружити твій слух. Мені здається, що навіть якщо приїжджати сюди кожен місяць, чи навіть жити тут, то кожен день ти всеодно будеш знаходити для себе щось нове і все так же дивуватись красі Карпат. Єдине, що робить цю картину нецілісною — відсутність пташиних співів. 

Вечір пройшов спокійно. Не було чутно ні вібрацій, ні криків "кислотників", лише багряний закат, що своїми вже не зігріваючими променями, ласкав верхівки дерев, прикував всю нашу з Лохматим увагу і ми аж до самого кінця цього прекрасно шоу природи сиділи на балкончику і їли макарони, насолоджуючись останнім спокійним вечором.

— Знаєш, мені зовсім не хочеться курити — спокійним і блаженним голосом сказав я.

— А мене вже не мучає совість. Як гадаєш, сьогодні буде видно зорі?

  Поглянувши на безхмарне небо, я відповів:

— Думаю так.

— Може подивимось? Хочеш я покажу тобі парочку сузір'їв?

— Я не проти. — відчужено погодився я, закривши очі, втягуючи носом морозний вітерець, що своїми лагідними потоками проникав мені за куртку..