1.
Вони стояли на засніженій, вкритій сяйвом місяця дорозі, майже в кюветі. Одні-однісінькі. Не було ані машин, ані людей, ані снігу, що спускався з небес, чи нахабного вітру. Був лиш, зліва від закоханих, засніжений сад, який, наче хотів щось сказати та не міг з якихось причин.
Закохані пронизували один одного поглядом, поки хлопець різко, але ніжно не поцілував дівчину – самісінько в пухкі губи. Вона так само, але вже повільно підхопила його ініціативу. Слова їм тоді були не потрібні. Руки хлопця оксамитово обхопили дівчину за тонку та не надто талію, (через верхній одяг) потім так само, але незграбно ніжно прислонялись до довгого попелястого, холодного волосся. Дівчина, у свою чергу, доторкнулася теплими пальцями до обличчя хлопця.
Десь через десять секунд насолоди дівчина розплющила очі, ліниво, але побачила, як їхнє "на одинці" перервала сніжинка, яка впала хлопцеві на щоку.Тоді їм здавалося, що десять секунд рівняються десяти рокам але ...
Хлопець розплющив зелені очі. Здивувався, бо побачив чи то сині, чи то сірі очі дівчини. Йому було без різниці в якому кольорі тонути.
Губи закоханих розірвалися, але ні погляд, ні обійми навіть не думали роз'єднуватися. Хлопець зірвав тишу, почавши розмову.
– Чому ти відкрила очі?
– Я відчула сніжинку у тебе на щоці.
Було явно видно, що вона лукавить, хлопець це також помітив, але не надав цьому уваги. Насправді, дівчина просто згадала деякі проблеми...
Довго мовчали, поки хлопець, який звався Павлом щиро не всміхнувся дівчині, що стояла на проти з гарним іменем Лілія.
– Чого всміхаємося?, – з впевненістю зарепетувала дівчина, примружуючи очі, й так само емоційно, зграбно, тихо, ніжно всміхнулася до нього.
– Та ні, нічого
– Говори вже!
– Добре, добре. Просто ти така гарна, і в день, і в ночі.
– А всміхаєшся чому?
– Бо ти перша, й сподіваюся остання красуня в моєму житті.– трішки з сумом видавив з себе Павло
– Ну-ну, не сумуй, я тебе не кину, обіцяю, – Повністю запевнила лагідним тремтячим чи то від холоду, чи то від почуттів, голосом.
– Добре, я вірю.
Поки голубки, по своєму мило, воркували, сніг і вітер все більше напускалися, а електронний годинник холодно, але швидко вибив першу годину ночі чи ранку, у світі, де такої першої години вже ніде не знайти. Хіба що згадати.
Приклеївшись один до одного тілами, почали шептати щось, чого ніхто не повинен почути, чи прочитати. Обоє всміхнулись, відскочили, розклеїлись, як кішка від собаки.
Першим зробив свій хід Павло. Набравши, в голі руки побільше снігу, кинув в Лілію. Та відскочила, заверещала по дівчачі.
– Попав! – було чути радісний голос Павла.
– Так попав, ще і як попав! Дорогенький, – скривила у фальшу усмішку губи розлючена бестія, – йди-но обніму...
– Е-е-е-е, ні!Це ти йди
– Добре, зараз буде тобі!
Розбіглась й скакнула Павлові прямо в руки. Вони гепнулись в замет.
Поки хлопець "чухався" Лілія встигла встати, обтруситися й почати заривати бідолаху.
– Добре, гаразд, все, здаюсь!!!
– Точно!?
– Точніше тільки в математиці...
– Ой, не згадуй, – з такою самою силою, пискнувши, по дівочому, пригнула дівчина на хлопця.
Її стегна були в нього на грудях. Трішки згодом відсунулася нижче, так, щоб зацілувати лице хлопчини.
Між ними був лиш сніг. Взимку Лілія часто перемагала Павла. Хлопця це аж ніяк не зачіпало. Йому подобалася весела Лілі.
Хоч Павло відчував, що вже весь промок. Але Лілія не давала йому й маленької миті щоб встати, бо цілувала його наче вони не бачилися до цієї миті.
Лілія і Павло ще довго могли гарцювати аби не дзвінкий, вібраційний звук годинника, який нагадував:"Пора додому, обом!"
– Ого вже друга година ночі, – здивовано прошепотів, дивлячись на холодний годинник.
– Нічого собі, а наче три хвилини... – Відпускаючи хлопця ,Лілія встала. За нею і Павло.
– Я маю йти.
– Добре, бувай, – злилися у поцілунку на декілька митей уже в обіймах в геть мокрих куртках і джинсах молоді люди.
За мить руки почали поволі розплітатися, а тіла розходитись. Тільки слід від їхніх гарцювань лишався на снігу.
Дівчині було йти геть недалеко, метрів сто, а от хлопчині треба було йти пішки, не багато не мало – десять кілометрів.
Жили вони обидва в одному селі. З тернистою жіночою назвою замальованого дорожнього знаку на якому написано «...ватка». Бідолаха жив на іншому кінці.

2.
Куртка й джинси перетворилися на льодяні обладунки, поки Павло мандрував додому.
Поки він йшов було багато приводів для роздумок. Наприклад, одна із них це – "Хто вигадав помаду?" Все лице у Павла було червоним і геть не від холоду.
Поки йшов, поки й вів монолог з собою.
– Цікаво, хто вигадав помаду? Бо ж барвисто червоний не є натуральним кольором губ. Хм... Я гадаю, – тихіше мовив, – що ще в часи доісторичні, люди, тобто жінки їли сире м'ясо, за для виживання, їхні губу фарбувалися в червоний. Мабуть, деяких самців те приваблювало. Хм... Цікаво. А коли насправді вигадали помаду?
– Ну гаразд, може помаду вигадали й мудреці-шамани коли наносили мейкап на свої обличчя. Не знаю вже для чого, але фіг з тою помадою. Я весь мокрий і холодний! Через ту мою кохану!– Усміхнувся лагідно й щиро…
Закінчивши всі монологи, звернув увагу на дорогу по якій йшов. Вона хрумтіла. Й не просто хрумкала, як це робить звичайна холодна дорога вкрита пресованим снігом, ні. Це був приємний хрумкіт, що наче грів замерзлого коханця. Сніг все ще йшов швидше за Павла. Мороз все ще бив. Кохання все ще не гріло, якщо то можна було назвати коханням...

3
Дійшовши додому, намагався тихо відкрити скрипучі двері. Найдивніше – вийшло. Але це все одно не врятувало нашого Ромео.
Почувся розлючений голос, ввімкнулось світло.
– Чого так довго. – Це була хрещена мати.– Божечки! Мокрющий, як хлищь! Вже третя година ночі! Морозяка який! Завтра в школу, дурний ти лайдаку! Думав я не помічу що ти втік?
– Взагалі то завтра субота. І я не тікав, а говорив, що я йду, – Спокійно відповів, – А те що я мокрий тебе не обходить.
– Дурний отприсок.Ну й де ти був? Знову у своєї дівки Лілії!? Та вона ж божевільна! Чув, що про неї говорять? Вени ріже, – почала загибати пальці хрещена, – курить, п'є, колеться! Самогубка і наркоманка! А ще кажуть...
– ...не називай її Дівкою, – Перебив проігнорувавши образу у свій бік. В бік Лілії не зміг. Спокійно. Все ж відповів на провокацію.– що до цих бридких чуток, то ті хто їх розповсюджує той сам в бруді по вуха. Я йду спати!
– А-а-а-а. Так ти все-таки у неї був. От паршивець. Я тобі ще...
Що говорила хрещена далі своїм бридким голосом він вже не чув, бо пішов переодягатися і сушитися.
Голос був справді бридким.

4.
Ліг на м'яку постіль. Зелені очі від втоми не хотіли заплющуватися. Зіниці в цілковитій пітьмі розширювалися. Навіть не думав спати. Волосся брюнета, все мокре, ліниво закручувалося на білосніжній подушці.
На все ще холодному годиннику, було рівно пів на четверту ранку.
«Мабуть, пора спати, – подумав Павло, – але як!? Вона геть не виходить із голови. Ці дні в школі з нею, в обіймах і розмовах... Ця шкіра, що наче світилася під білосніжним светром здається такою ж білосніжною. А на грудях, о, на прекрасних грудях, вишите не реалістичне, романтичне сердечко, яке комусь могло б нагадати сідниці при перевернутому вигляді...»
– Сер...дечко....Лілі... – Повторював разів зо два напівсплячий Павло.
Хотів вже писати нового любовного вірша, але поснув. В кімнату увірвалася хрещена – не струнка жінка виглядала на всі шістдесят, а мала п'ятдесят. Своїми волохатими руками стягнула ковдру, напівтеплу, на повністю холодну підлогу.
Її темна нічна сорочка стала дибки. А жирні, від помади, губи завили.
– Ах ти нероба! Що оце таке!? Я в тебе питаю! Як оце називається!? – Махаючи щоденником вила жінка.
– Що? – Незрозуміло запитав.
– Як це що, оце осьо що таке!? – майже з піною в роті кричала стара. – Одні п'ятірки, ні ну ти геть дурень, у дванадцятибальній системі...
– Я, звісно, вибачаюся, але в нас п'ятибальна система...Якщо що...
– А ти мене не повчай, малий пуцвінок! Перевіряла я тебе... На смикалку... Так, на смикалку.
– В таку пізню годину. Чи краще сказати в таку рань?
– Так, стулися...
Гупнула дверима, вийшла.
Павло підняв, уже повністю холодну ковдру. Майже одразу поснув.

5.
Йшов. Роздумував і йшов. Як завжди. Проминали засніжені дерева.
Помаранчевий накатаний сніг не давав йти швидко й легко. Радше був випробуванням, по якому треба було йти повільно й напружено.
Коли все-таки прискорював крок то ковзався. Декілька раз впав на "філейне місце".
Одягнений був, знову таки, як завжди. Шкіряна куртка. Темні джинси. Старі кросівки й нова зелена шапка. Не надто модно. Але йому подобалося так ходити.

6.
Нарешті, дійшов.
Ні, не до Лілії. До Люсі. Що була йому як сестра чи навіть мати.
Часто згадував, як збивав коліна. А Люся лікувала його рани.
Він часто ночував у Люсі. Різниця у два роки не заважала бути їм кращими друзями.
Коли обидва підросли до більш свідомого віку, то ділилися одне з одним переживанням й втратами. В тому числі й на любовному фронті. Після випуску Люсі зі школи, друзі стали бачитися рідше, але все ж майже кожну суботу. Не виключенням стала й ця.
Павло підійшов до зеленої хвіртки. Повернув імпровізовану ручку, яка була напів з дерева з низу напів з листу кольорового металу. Увійшов у двір.
Собака, як завжди, гарчав з малого будиночка не висовуючи носа. Кота видно не було, напевно грівся в домі.
Пішов алеєю до євро дверей(пластикових дверей). Подивився на холодний годинник. « Ага рівно перша година дня. – перевіривши подумав»
Не стукаючи увійшов. Зняв затерті кросівки. Зняв куртку. З під куртки показався синій светр.
В коридорі що плавно перетікав в кухню, вже стояла, по домашньому вдягнена Люся. Кухарський фартух, рожевий сарафан.
Червоні зіниці дивилися з подивом на Павла. Руде волосся стікало по її голові й шиї. Струнке, злегка, темне тіло схилилось над плитою. Ніжний голос що так само ніжно запитав, – Хіба сьогодні субота?

7.

– Ну то розповідай. З якими новинами...Досі з цією Лілі зустрічаєшся? – Подала Павлу зелену чашку з зеленим чаєм без цукру.
– Так. Про неї я й хотів побалакати
– А я от млинці готую. Зачекай. Скоро до чаю подам. А ти, розповідай.
– Все чудово. От тільки...– в цей момент Люся відійшла до плити
– Ну й чого стих? – Повернулась
– Річ у тім... Я не можу їй зізнатись... А вона мені не зізнається
– Заради усіх святих. Ти дурень? – Повністю розвернулася забувши про млинці, що до речі підгоряли. Дивилася на нього не те що здивованим, а радше збудженим поглядом .
– Знову дурнем звеш... – Відвів погляд.
– Ви цілуєтесь?
– Звісно – Почервонілого Павла можна було побачити навіть знадвору, навіть з зачинених на глухо вікон і дверей.
– Обіймаєтесь?
– Ну... Так
– В чому проблема?
– Ти що не слухала? Я ж геть про друге...
– ААА, про с...– перебила Павла Люся, а Люсю запах горілого млинця –... Твою ж за ногу! Пригоріло... Забалакав ти мене. Своїми безглуздими побоюваннями.
Поки Люся віддирала «вуглі» від сковороди, до речі нової. Хлопець продовжив. – І геть вони не безглузді...
– Добре, добре, розповідай, розберемося.
Чай охолов. Люся смажила млинці. А Павло купав свою душу у священній воді. Тобто розказував все що непокоїть його в Лілі.
То було, насамперед, занепокоєння в психологічному стані Лілі.
До того, як Павло познайомився з Лілією вона, буквально, мордувала своє тіло різними методами. Від леза й до мотузки...

8.
– Хлопці! Ви як завжди тут. – пройшовся хлопець, потискаючи руки трьом друзяками – Василю, Степану й Дмитру.
Ті, здивовані, у відповідь ґречно, по братські привіталися.
– То з якими новинами до нас, – запитав перший розводячи руками в геть не новому, проте чистому й теплому будинку.
Старий диван. Пошарпані шпалери. Не надто рівна підлога й стеля. Проте затишно й по-домашньому, справді по-домашньому.
– Та так, просто хоч побачити чи живі ви тут, чортяки! – з щирою усмішкою на обличчі, підвищеним голосом сказав Павло.
– Живі-живі, ще і як живі. А ти оце сьогодні від Лілі чи від Люсі? – запитав з цікавість в очах Дмитро. Середнього розміру, блондин.
– Від Люсі.
– То одразу з обома, чи як? Полігамним самцем себе уявив? – дивно, трішки з насмішкою запитав Степан. Високий й рудий з веснянками на щоках.
– Та ні, ні. Люся то моя подруга дитинства, ви ж знаєте. Та й взагалі, звідки таких слів набрався, га, Степане?
– Подруга дитинства то подруга. Але вона старша від тебе. В неї вже, мабуть, хлопець є. Не ображайся, але ти як той багаж для неї.. – з вічним скептицизмом розкритикував Василь. Начитаний, високий й розумний брюнет.
– Та я й сам розумію...
– Ну добре, досить. Ти краще розкажи нам що в тебе там з тією твоєю Лілі, – знову з цікавістю, знову Дмитро.
– Все гаразд. От тільки є одна проблема...
– Те що вона з багатієм отим то зустрічалася колись. Як його поганяло було. А-а Річі. Точно, – роздумуючи казав все що думає.
– Та ні, ви не розумієте. Просто дещо мене бентежить, – посмутнішав, – те, що ми вже пів року зустрічаємось і досі не висловили своєї любові...
– Пхах, – почувся докірний чи то сміх, чи то подив, Василя, – у вас все гаразд, чи принаймні нормально, стабільно.
– Так-так! Від тоді як ти з нею познайомився тільки до неї й бігаєш. А, точно, й до Люсі. Полігамний ти наш. Про нас ліпших друзів взагалі забув, – ніби скаржився, а ніби й жартував Степан.
– Знову, полігамний. Кажу ж, то подруга, а то дівчина, не плутати, – розмахував руками в різні сторони герой-коханець.
– Гаразд, годі про те твоє кохання. На кого вчитися думаєш? – запитав Дмитро у Павла, проте, замислилися всі. Бо знали, що Павлу з його знаннями й добродушністю відкриті всі двері ВНЗ та університетів.
– Мабуть, щось пов'язане з соціологією...

9.
Скло виблискувало від полуденного сонця. Холодний позолочений дзвінок над скляними дверми дзвенів, як тільки хтось тривожив цей заклад. Вирізка «Make coffe not war» як завжди закликала людей розв'язувати усі свої проблеми за чашкою кави. А повністю чорна птаха клювала шматочок хліба, що хтось впустив перед самими дверима в кафешку.
Павло йшов по алеї в те кафе щоб відсвяткувати вдалу здачу екзаменів після дев'ятого класу. Настрій відмінний. Зачіска й біла сорочка пошарпані від часу й хвилювань.
Двері відчинилися. Маленький золотий дзвоник дзенькнув. Темна підлога виблискувала від чистоти. За баром сиділа приваблива жінка в сорочці закладу на якій верхній ґудзик був розстебнутий(напевне це маркетинговий хід).
Павло підійшов до баристи. Замовив Капучино й шоколадку, намагаючись не дивитись на відсутність ґудзика на сорочці в жінки.
Кав'ярка всміхаючись прийняла замовлення(напевно зрозуміла в чому річ). Дала номерок хлопцю й попросила зачекати.
Павло зайняв столик. Озирнувся. Крім нього в кав'ярні були старий дід, що сидів біля скляної стінки й дівчина з його школи, з якою він не був знайомий, але бачив її вже не раз. Дід їв чізкейк, а дівчина пила капучино.
Щось в тій дівчині приваблювало, а щось відштовхувало. Проте, хлопець все одно витріщався на неї доки не пролунав номер його замовлення.
Волосся мала незвичайне – попелясте. Очі сині, як чисте небо, чи сірі, як тихе море. Фігура наче в ляльки – майже ідеальна. Губи пухкі, рожево бліді.А шкіра білосніжно біла, як у сніжної королеви.
Погляд дівчини, наповнений склом, дивився в нікуди. Усмішка, яка повинна була бути на місці скривлених в сум губ кудись зникла.
Чорна футболка заправлена в вузькі джинси й затерті червоні кросівки ідеально відображали похмурий настрій дівчини.
Павло забрав замовлення. Заплатив. Борючись сам з собою підійшов до дівчини й привітавшись, запитав. – Привіт, можна сісти. – Дівчина не відповіла, кивнула. Хлопець помітив безліч білих рубців на тендітній руці дівчини. Від зап'ястя й аж до ліктя.
Хлопець розвіяв бридку тишу й зробив перший крок(в розмові). – То як тебе звуть?
– Лілія. Для друзів Лілі. – Зробила другий крок уже дівчина (в розмові)
– Яке гарне й незвичайне ім'я. Мене Павлом звуть. Звичайне й нудне ім'я. – Хлопець всміхнувся, а Лілія ні.
– Та ні. Нормальне ім'я. – Опустила очі.
– Хех, думаєш?
Знову мовчання.
– Також полюбляєш капучино?
– Так. Завжди любила...
– То що така гарна дівчина, робить в кафе й без хлопця? Та ще й сумна... – Сказав з трішки рум'яними щоками.
«Мабуть, клеїться до мене» подумавши про це, дівчина підняла очі.
– Сумує, – трішки з іронією видавила з себе Лілія.
– Ну то зрозуміло...
– Коротше, – перебила не ґречно, – чого ти від мене хочеш!? Всівся тут. Та ще й розпитуєш про те і се. – Ніби зі злістю на губах і з проханням про якийсь рятунок в серці розпищалася тихим голосом на вигляд спокійна, а насправді буйна дівчина.
Павло опустив голову й засміявся по доброму, як дитина яка не знала горя й страждань.
– Одразу могла сказати щоб відвалив. Ха-ха-ха. – Продовжував сміятись.
Дівчина сфокусувала на хлопця більше уваги своїми скляними очима, й з подивом щиро не розуміючи запитала, – Що смішного? Я щось смішне сказала?
– Та ні, просто я дурень. – З посмішкою до вух заперечив Павло.Те ще більше здивувало дівчину. Зазвичай, коли дівчина гнівно кричала на хлопців які намагаються з нею познайомитись то всі тікали як ошпарені коти від миски з гарячим молоком. А цей – дивний, сміється й посміхається.
Мимоволі дівчина всміхнулася, сама того не помітивши. А скло в очах потроху зникало. – Дивний ти.
– Так, про мене часто так кажуть, бо...
Дівчина знову перебила хлопця, – Немає, – Холодно й тихо.
– Що? – Почав пити каву, про яку всі забули. Яка з образи захолола й стала ледь теплою.
– Немає... Хлопця, – помітно білосніжні щічки порожевішали.
– Я не запитував чи він є, я запитував чого досі його в тебе немає?
– Бо негарна, що тут гадати... – байдуже відповіла.
– Ну ні, це не так, – продовжував попивати тепленьку каву.
– Чому тоді, на твою думку? – Дівчина явно стала говіркішою.
– Ну... З розмови в п'ять хвилин важко щось сказати. – Проте він знав відповідь на її запитання, бо бачив її в школі та й тут витріщався на неї, як козел на нові ворота.
– Так і думала.
– Та ні. Відповідь я маю. Ти, тільки не ображайся, дуже холодна. От і все.
Обоє поникли в нестерпну тишу. Павло, згадав що мав шоколадку. Розломив її, й подальшу тишу, на дві рівні частини й по дитячому поділився з Лілі. Та голосно, так само по дитячому, засміялася. Почувся, на думку Павла, кораловий сміх. Дід, що вже доїдав чізкейк поглянув на неї з недобрим подивом.
Жінка за баром легенько усміхнулась, бо часто бачила тут ту дівчину похмуру й сумну. А тут якийсь хлопчисько лиш тим що поділився дешевою шоколадкою розвеселив її на стільки, що Несміяна засміялася. «Дивний хлопець» – подумалося жінці.
Закінчивши сміятись, – Кхе-кхе, вибач. Просто, так по дитячому зі мною ще ніхто не знайомився. – Усмішка від сміху не геть зникла, хоч і помітити її було важко.
– То ти нарешті засміялася. – З щирою радістю в голосі занотував Павло.
В кишені Лілії задзвенів телефон. Вона перепрошуючи, вже набагато ґречніше, у Павла відповіла.
– Алло, – ніжним голосом, – Агуле, я вже не з тобою... Та відвали від мене, – підвищеним голосом, – я вже не та що раніше! Бувай.
– Вибач, – Ґречно перепросила, що ще більше здивувало Павла
– Твій колишній? – З надлишковою цікавістю запитав.
– Так, який ти догадливий. – Роздратовано підтвердила, ламаючи свою частину шоколаду.
– Я помітив твої шрами.
Дівчина промовчала. Запила холодною кавою шматочок шоколадки.
– В мене такі ж, – Відстебнув ґудзик рукава. Загорнув рукав. На руці показалися такі ж пошарпані шрами як і в дівчини, тільки глибші й разючіші, – от тільки є в нас з тобою відмінність. Твої шрами зробила собі ти сама. А я...я їх отримав «заслугою» перед рідними. – з явним сумом, який перетікав в байдужість розповів Павло, – Але не будемо про те.
Швидкоплинне мовчання.
– Ти, якщо хочеш, можеш розповісти мені все що завгодно, я буду тримати все в таємниці. Я стану тобі вірним другом. І ні, випереджу тебе. Я не клеюся до тебе як кіт до кішки весною, – дівчина подавилася холодною кавою й ледве вдержала все в собі. Рожево бліді губи від шоколаду змінили колір.
– Я лиш помітив сумну дівчину в кав'ярні. Яка чимось засмучена. Яка дійсно потерпає від болю, яка дійсно потребує допомоги.
Тиші не було місця в цьому кафе.
– Так, ти повністю маєш рацію. – Встала. Підійшла до Павла, от тільки, занадто близько, на думку хлопця. Хлопець аж трішки підвівся. А за секунду повністю встав.
Лілі, всміхнулася як змогла, ледь помітно. Притулила свої бліді, кольору шоколаду губи до губ хлопця й ніжно поцілувала. Хлопець хотів було здригнутись, але відчув яскраве тепло й спокій духовного серця, а фізичне серце калаталося з боку в бік як скажене. Відчув гіркий смак шоколаду.
Дід, якраз виходив з закладу, дзенькаючи маленьким золотим дзвоником. Барист з подивом витріщалася на підлітків.
Через секунду, якою можна було б назвати вічністю та ніхто не ризикнув, губи розімкнулися, а кав’ярка удала, що працює й, ніби нічого не помітила.
Павло з неабияким подивом запитав, – Що то було?
Дівчина зберегла мовчання. Дістала блокнот, ручку. Вирвала листок. Секунду щось писала. Й дала те хлопцеві з ледь помітною усмішкою, зі словами, – Ось, мій номер. Подзвони, а мені пора. – Забрала свою долю шоколаду що лишився, розвернулася, пішла. Біля дверей на мить обернулась і ледь помітно всміхнулася.
Дзенькіт. Тиша
Хлопець шокований.Упав на стільчик торкаючись своїх губ. «Це мій перший поцілунок.Шоколад...?»

10.
Все життя, за винятком деяких моментів, Павла ламало. Але тільки не тут і тільки не зараз. Це якраз з тих деяких моментів коли у хлопця все було гаразд.
Прохолода перемагала тепло. Листя натомість без сонця жовтішало й осипалося. Люди вдягалися тепліше.
Хтось намагався сидіти вдома. Хтось знаходив пригоди. А хтось просто хотів кохати. Той хтось геть не хотів любити, а саме кохати. Бо кохання цьому комусь вважалося більшим за якусь любов. Проте той хтось переоцінював слово «кохання» і недооцінював слово «любов» може даремно, а може й ні.
Осінній садок, що віддав майже всі плоди не вдячним вищим створінням потроху лисів. На вході в дивний сад ходив туди-сюди хлопець. Очевидно – Павло. Чекав очевидно – Лілію. І мабуть, нервував.
Одягнений в тонкий старий в'язаний светр, тонкі джинси, й потерті часом кросівки «Bike»
За спиною в руці мав паперовий листок. Щось бурмотів під ніс. А з кожною хвилиною все повільніше нервував.
Глянув на годинник. – Запізнюється...
З заду почувся солодкий запах парфумів, а за ним приємний голос. – Хто тут запізнюється???
Здивувався, обернувся.
– Схоже вже ніхто. До речі привіт.
– Привіт.А що за листочок? – теплі обійми зігріли підлітків. Оскільки Лілі також була одягнена не по погоді: в'язаний білий светр з вишитою нереалістичною версією серця через який світилася білосніжна шкіра; чорні вузькі штани, що показували всі принади майже ідеальної фігури; кросівки від «Bike» значно новіші й охайніші ніж у Павла.
– Та то...
– Ну! Розповідай! – заскиглила по дівочому Лілія.
– Добре-добре. Тільки згодом.
– Точно?
– Та точно. Пішли краще в садок.
– Ага.
Хлопець зіжмакав й запхав паперовий листок в кишеню.
Узялися за руки. Пішли хвилястою і кривою доріжкою в бік груш. Без усіляких примх чи побажань, просто пішли, бо хотілося бути разом. Настрій у пари був відмінний. Лілі якій не властиво посміхатись в повсякденному житті посміхалася поряд з Павлом, при чому, майже на кожному побачені(за винятком перших двох і деяких інших) Павла не можна було назвати серйозним й сумним в повсякденні, але й веселим також неможна.
Поки йшли, Павло помітив дещо дивний лист. Він відрізнявся від інших. Був більшим і яскравішим.
– Дивися. Кленовий листок у фруктовому саду, – Лілія випередила хлопця в здогадках, – цікаво, звідки він тут.
– Так, дійсно...
– Сфотографуєш? – з жаром у чи то сірих, чи то синіх очах запитала.
– Чом би й ні.
Лілія зібрала велику купу листя з груш, наче її платять за збирання листя. Віддала хлопцеві телефон, а сама сіла в листя. Опустила погляд вниз і прикрилась клиновим листком. Павло сфотографував Лілі.
Встала, обтрусилась, всміхнулась широко, – Що там вийшло, – Павло віддав телефон, – Йой! Це треба швиденько викласти в Інстаграм.
Не з меншим ентузіазмом Лілія взялася розкидувати зібране листя.
– Заберу, на зворотному шляху, – положила кленовий листок на землю.
Йшли далі великим садом. Мовчали стискаючи долоні одне одного все сильніше і сильніше. Нарешті заговорили
– То як твої справи, Лілі?
– Чесно, недуже...
– Щось сталося? Ти ж знаєш я завжди...
– Ні, все гаразд... Просто деякі складнощі. Давай про це пізніше. Гаразд?
– Добре...
– То що на тій бумажці?
– Та так. Зараз дізнаєшся.
– Ну скоріше! – Запищала.
– Я...тебе...
Здогадавшись про що хлопець хоче розповісти, дівчина пустила його руку, посерйознішала, закрила йому рота спітнілою від стискань долонею (в прямому сенсі слова).
Тиша.
– Але чому? – убрав її долоню зі свого обличчя.
– Я ще не готова це почути. А вірніше, я не готова тобі відповісти. Бо коли ти скажеш ці слова то все зміниться. Ці зміни примусять мене відповісти... Зрозумій... Зараз я не можу, вибач.
Хлопчина не засумував, не розізлився, навіть не пустив скупу сльозу. Навпаки посміхнувся.
Лілія все зрозуміла без слів. Й також усміхнулася. Ще більше вона зрозуміла коли Павло різко без попередження взяв у полон її рожеві бліді губи.
Зіниці в обох розширилися, серця забилися швидше, а руки сплелися в долонях.
Через мить розійшлись. Павло дістав лист пожмаканого паперу й розірвав його на багато маленьких шматочків. Лілі спостерігала, на душі трішки суму в цей момент мала.
Все було зрозуміло без слів. За слова відповідали дії, погляди й рухи. Слова, а тим паче вірші були геть непотрібними в цій ситуації...
Пішли гуляти далі.
Гуляли до вечора. Гуляли б й до ранку аби наступного дня їм не потрібно було йти в школу.
На зворотному шляху Лілія посмутнішала й геть забула про обіцянку забрати кленовий лист. Павло проводжаючи дівчину додому купив їй в автоматі чаю, щоб зігрілася. Провівши додому встиг на автобус до свого кварталу.
Село Терноватка було великим, майже СМТ, та з невідомих причин вважалося лише селом.