1.
Бруківка, що виглядала з-під асфальту молила про свободу. Асфальт тріщинами молився про заміну, чи хоча б ремонт. Собаки бігали по цій асфальто-бруківці, шукаючи картон, щоб зігріти лапи. Люди також ходили по старезній дорозі у справах, щось купити, продати.
Пахло несправжнім тютюном, жирними пиріжками, різними спеціями й новим одягом. Це мав такі запахи Центральний Ринок розміщений на рудій землі міста.
На півночі Ринку торгували усілякими запчастинами до різноманітної техніки. Південніше біля дороги продавали, а інколи й віддавали домашніх тварин. Десь посередині Ринку розміщувалися прилавки за якими продавали різну їжу від м'яса й до фруктів. По усьому Ринку можна було знайти прилавки з різноманітним одягом. Від старезного хіпстерського до новітнього модного.
Кіоски де готували пиріжки були розміщені майже в усіх напрямках, потроху. Проте з усіх вирізнявся лиш один. Той що стояв на вході. Там вже три роки працював чоловік 20 років з кривими пальцями й з гарними зеленими очима.
Виходив працювати з 8 ранку й аж до 9 вечора. Ніколи не скаржився на режим, бо жив у тому кіоску задарма. Попри мізерну зарплату був задоволений роботою, бо міг підгодовувати бідних, знедолених собак безхатьок. Вважав, що вони такі ж як і він. Розумні, проте знедолені.
За особистою гігієною все ж стежив, ходив до громадських бань.
Ніхто не знав як його звуть чи звідки він, окрім працедавця дяді Юри. Проте той й не розповідав нікому. Паспорт у безхатька був.
Друзів не мав. Мав лиш постійних клієнтів – продавців Ринку. Ні з ким не розмовляв. Іноді посміхався або клонився.
Всі продавці вважали чоловіка божевільним.
Якось раз. Перед самим Новим роком чоловік кудись безповоротно зник. Казали, що хтось в останнє бачив його на зупинці автобуса № 409 що їхав в село з замазаною назвою ...ватка.

2.
Синьоока жінка нарешті глянула на чоловіка що міряв її оком. Розвернулась. Покотила дитячий візочок в протилежний бік від саду.

3.
Дістав телефон і ніж.По щоці стікала прозора сльоза. Набрав номер 102.
– Алло. Поліція?
– Алло. Говоріть, – відповіла полісмен.
– Вбивство на третьому кварталі, жінка й чоловік вулиця Новоюлівська 25, три роки тому. Знаю хто вбивця.Це я – Павло Степанович Скраб. Щиросердне зізнання. Моє тіло знайдете в саду.
На іншому кінці поліцейський мовчала, а згодом кинула слухавку зі словами, – Це жарт? Якщо ні то...
Павло викинув телефон. Сльози продовжилися. Він стояв по середині саду
– Я...я відчуваю... Зникаю... Наче мене тут й не було...Я не заслуговую на життя. Я вбивця...
Від тиші засвистіло в вухах. Жодна птаха, жодна людина чи машина не турбувала його спокій. Маленький сніг потихеньку йшов. Вбивцю оточувало сухе листя, бруд, сміття й лисі дерева.
– Лілі. О мила Лілі. Вибач... Я не зміг тебе врятувати. Я не зміг тобі допомогти. А так хотів. Не знаю де ти, але сподіваюся що з тобою все гаразд, – сльози перестали текти, ніж був ще в руці. Чоловік витерся рукавом й продовжив, – Мабуть, я всього лише кохав. Не зміг любити. Не зміг навіть слова про любов сказати. Не зміг дійти до любові...Не дійшов до кульмінації.
Взяв ніж обома руками й встромив собі в сонячне сплетіння. Ніжно, різко й без вагань і сліз.
В очах починало темніти. Світ стискався в темному колі. Свідомість наче висмоктувало щось страшне, щось вічне, щось чого ніхто не бачить, але відчуває колись кожний. На душі стало легше. Зі світу пішов ще один вбивця...Щось тепле й червоне також витікало з його тіла невпинно, завзято й тихо.
Тіло хитнулося й впало спиною до землі ножем до неба. Останнє що бачили очі й запам'ятала свідомість це – лисі гілки дерев й сіре небо. А далі нічого, темрява, блукання, страждання й нічого більше, ні пам'яті, ні злості, нічого...
Через годину там вже була поліція. Судмедексперт й слідчий. Обоє дивувалися, що людина яка скоїла злочин добросовісно зізналася, хоча й через три роки й покінчила з собою.
Більш чесного вбивцю поліція вже непобаче, мабуть, ніколи.
В куртці знайшли документи й записник, що був майже повністю забитий віршами про кохання, про якусь Лілію якій потрібна допомога. Що за Лілія й де живе не вияснили. Й сумнівалися в справжності тієї Лілії.
Оскільки ця справа зацікавила правоохоронців, то вони віддали ці вірші на експертизу до психіатру. Психіатр зробив висновок, що та дівчина могла бути лише плідом уяви нещасного, хворого на шизофренію підлітка. Але то лиш припущення.

P.S:Кохання то початок, любов то кульмінація.