1.
Цегла дивилась на нього як на ворога. Сміттєві баки дивилися на нього як на рівного. А розбитий об цеглу телефон вже не дивився на нього навіть, як на ніщо.
Упав на коліна в брудний сніг.В серці щось зламалося й почало витікати. Щось що є в кожному при народженні, але не в усіх залишається при смерті – світле, приємне, спокійне. А щось, що з людиною вічно, щось темне, бридке заповнювало пустоти серця. Повільно, дуже повільно.
Намагання встати. Встав. Знов падіння. Тепер на куприк.Вхопився за голову. Біль від падіння не був чутний. На мить Павло немов би впав у прірву спогадів.
Гіркі шоколадні губи, закриті, пухкі наче випічка. Й кораловий сміх, що лунав з них і пронизував тіло різким почуттям спокою. Як тільки наставав спокій це все розчинилося в тумані повному агоній й страждань.
Хлопець стояв по серед випаленого поля. Навколо нього чорний не справжній туман. Та й це пропало.
Був тільки він. Знову сам. Серед темноти й страху. З його грудей сочилася червона нитка. Така ж червона, як, колись, на светрі Лілії. Павло ухопив нитку, але вона не зупинилася. Тягнулася і тягнулася, перерізаючи шкіру рук хлопця до крові. Ввібравши в себе червоний колір крові, стала багряною. Згодом, вся нитка з його грудей витекла, злетіла й сплелася в образ, добре відомого Павлу, серця.
Павло кинувся на серце. Розірвав його одним простим дотиком вказівного пальця.
Прокинувся...
Тихо встав. Опанував рівновагу, але не сльози й кулаки. Зробив первий розмах. Удар. Цегляна стіна. Другий, повільно, тихо без криків. Щось темне пришвидшилося в заповненні душі Павла.
Третій, четвертий, п'ятий ... дев'ятий...
Його персональну тишу порушили двоє, очевидно друзі, що вбігли в провулок.
Один з заду захопив плечі. Другий вдарив долонею по щоці. «Побої» припинилися.
Кров, сльози, вереск і друзі, вірні друзі. Тільки друзі рятували Павла і його кістки від неминучого краху. І мабуть, душу.
– Гей-гей!!! Тихіше! Все буде добре... Прийди в себе. – Кричав перший.
В ту ж секунду Павло відчув прилив тепла, але ненадовго.
– Це не така вже й трагедія... – намагався втішити Павла перший, але виходило якось не дуже, бо божевільний почав ще більше дригатись, а серце його, задавалося Павлу, змінювало форму й колір, – спокійно...ну пішла вона від тебе то й пішла...ну й що, що до багача! Світ такий. Знайдеш іншу. Все буде добре друже. Та заспокойся й не дригайся!!!
– Ану, Дмитро, замовкни, дай я з ним побалакаю. – обізвався другий – Павло, вона не хотіла тебе образити чи розбити тобі серце, кидаючи тебе через Смс-ку в інстаграмі. Спершу тобі буде дуже боляче, але згодом звикнеш, це я тобі кажу, вже в таких справах не раз...
Імпульси, спогади й в них вона...
– Ні! – перебиваючи голосно крикнув заручник емоцій – Її... – стишив голос – ... Її неможливо забути. – Темне явно відступало від його розуму й душі
– А ти не перебивай! Дам пораду, відтепер тримайся від неї якомога далі бо ж... Вона...повія... – не закінчив.
Темне здійснило маленьку перемогу. Павло вирвався з рук Дмитра і вдарив лобом само в ніс другому який виявився Василем його ліпшим другом. З криком – Не смій сучий ти сину!!!
Заспокоївся.
– Ти що геть здурів!? Заради тої дівки нам морди б'єш! – Люто крикнув на весь провулок Дмитро відновлюючи владу над Павлом.
Василь устав, харкнув кров'ю і мовив – Ну раз так, то добре... Йди за нею до гробу! Мурчи від її швидкоплинних пестощів як той кіт-безхатько! Біжи до неї як знов покличе й тікай, як знов прогоне!!! Роби що хочеш чорт тебе дери! – Відступаючи взявся за носа. Знов харкнув кров'ю і пішов геть.
Павло заспокоївся. Кров на його кулаках і не думала зупинятись. А біль жахливою хвилею почав пульсувати.
А щось приємне й спокійне не те що перемогло, проте прогнало чорне надовго, та не назавжди.
Тиша.
– Так, Павло, а тепер розказуй, нащо через ту... Ну твою бити кулаки й друзів молотити? Людей у світі надто багато щоб настільки нервувати через якусь там... Ну ти зрозумів.
Дмитро відпустив Павла.
– Не знаю. Просто... Вона така одна... Вона повністю розуміє...чи розуміла мене... – Розвернувся й подивився на друга.
– Ще раз повторюю! Вона така не одна. Дівчат, а тим паче гарних, на світі багацько. Та з таким зовнішнім виглядом як в тебе, – показуючи на стрункого, брюнета з зеленими очима, переконливо Дмитро, – всі дівчата твої!
– А мені не потрібні всі! Мені потрібна одна!
– Ти занадто прив'язався до неї. Але не бійся, ми завжди з тобою.
Тиша.
– Я...Я... Вибач, Дмитре...
– А я тут яким дивом? Не мене ж ти лобом вдарив. Я лише тримав тебе...
Тиша.
– Ну що, дуже болить?
– Що? Голова чи кулаки?
– Схоже сильно ти Васю своєю довбешкою вдарив. – Сказав сміючись.
– Мабуть, – ледь помітно блиснувши усмішкою, підтвердив Павло. – Як думаєш, він мені пробачить?
– А ти як думаєш? Звісно, вибачить. Ви ж ліпші друзі! Колись минеться...
– Дякую... – Сказав тихо повністю заклопотаний думками.
– Та забий. Ми ж ліпші друзі... Пішли краще в лікарню. Бо щось твої кулаки геть... Кепські...
– Ні, не в лікарню, підемо в інше місце...

2.
– Що я можу сказати... – Сказала гола Люся з подивом. Вся пінна. – ... Може хоч відвернетесь!?
– Та що я там не бачив Люсю!?А ти, Дмитре, краще відвернись.
Капала кров. В залі стояло троє. Дмитро, Люся й Павло.
Дівчисько стояла вся гола, пінна, мокра й слизька, аж відблискувала, навіть не намагалася прикритися. Піна хоч і закривала всі цікаві місця та все ж, Дмитро мав совість і відвернувся. Павло ні. Він дивився їй прямо, нерухомо в червоні очі.
У вухах дівчини тріщала піна. Бульбашки лопалися й розкривали сором Люсі, яка зовсім не червоніла стояти оголено перед ліпшим другом дитинства.
– Навіщо ви приперлися? – Нервово, не помічаючи ран і капель крові Павла, загуділа піниста. – Йдіть звідси!
Всім було все зрозуміло без слів. Але ніхто не розумів цієї ситуації. Чому Павло замість того щоб піти з розбитими, вщент, кулаками до лікарні, натомість пішов до Люсі? Ще й у вівторок. Саме в той день коли вона його не чекала. І чому Люся виганяє їх гола, замість того щоб одягтись і спокійно поговорити? Зрозумів усе тільки Дмитро.
– Пішли звідси...– роздратованим голосом наказав Павлу, взявши його за руку Дмитро. – Знаю в чому справа.
– Люська, ти там де? – Із ванни почувся грубий злегка хриплий чоловічий голос.
В голові чи то в душі у Павла все зламалось. В друге за день. Кров ще капала. Рани напевно були серйозними.
Йому хотілося побігти. Далеко побігти, щоб не знайшли. То були намагання білого тепла зберегти перевагу. Але виходило кепсько.
– Йди звідси й пам'ятай... – Холодно, без емоцій розвертаючись казала Люся. Кулак Павла стиснувся. Кров закапала інтенсивніше, наче з крана. Це означало, що щось темне й бридке перемагало. – ... Дитинство скінчилось. Ми вже не діти. Не приходь більше сюди... – повністю розвернулася, –... вибач, я вже не зможу дарувати тобі ту любов що дарувала раніше. Будь ласка, не вважай мене сукою, але й не вважай більше своєю сестрою.
В тебе з'явилися нові друзі, тож моя совість чиста. Бувай, зайченя.– здалося що вона пустила сльозу, але ніхто того не бачив і не знав напевно.

3.
– От як так можна? – з подивом поглянула медсестра. – Побився, чи що?
– Ага, зі стінкою.
Настала трішки незручна тиша
– Так, ну. Переломів немає. Але кістки вибиті й рани доволі глибокі. Давай от як зробимо. Я оброблю й перебинтую, а ти йди до травматолога, нехай вправить, а я зміню пов'язки. Добре?
– Добре. Дякую. – Розвернувся до дверей й пішов далі по білому коридору аж до таких самих білих дверей з написом «Травматолог», роздумуючи, що треба піти додому й подзвонити з телефону хрещеної до Лілії.
Постукав ліктем, відчинив. Черги не було.
– Ну що там в тебе? Показуй. – Одразу перейшов до діла лікар. Очевидно хотів раніше піти на обід.
Павло показав кулаки розмотуючи перев'язку. На лівій руці були вибиті середній й вказівний пальці. А на правій усі крім великого.
– Йой.
– Перш ніж Ви почнете мене лікувати, – забинтовуючи кулаки кинув благальний погляд на лікаря, – дайте мені, будь ласка подзвонити.
– Навіщо?
– Свій телефон розбив.
– Добре, але не довго й тут у коридорі...

4.
Святкова музика, вогні гірлянди, крадена ялинка, старі скляні радянські іграшки й удар в лице.
Біль плавно переповз в лють. Упав на куприк. Блиснув зеленими очима, що на мить стали червоними. Щось тепле і приємне зникало з його серця.
– Знаєш кто мнє звоніл?... Ааа. Не знаєш – молчіш. Батюня Агула, – з верху пробубнів дядько Федір, – Гаваріл мол ти падла разбіл ім камеру – Замах. Удар по лежачому. З кожним ударом щось, що було йому важливо втрачало сенс. З'являлось щось нове. Щось що також живе в серцях у всіх. Щось холодне і темне. Щось доісторичне...
– Він бреше... – Павло перемінився, і ніби сказав те не своїм голосом. Підвівся на ліве коліно.
Ще один замах.Павло ухилився. Повністю встав. Уже не хлопчисько, уже майже мужчина. Вдарив ногою в коліно старому Федьку. Той похитнувся.
Музика вимкнулася.В кімнату вбігла хрещена, здавалося, з сиреною замість рота й з граблями замість рук. Почала кричати.
Павло накинувся на старого «художника» зі звіриною люттю. Хрещена ніби закриваючи своєю тушою тіло Федька впала від поштовху вже не малого Павла. Хлопець вдарив правою в зуби кривдникові. Лівою в око. Знову правою в сонну артерію, навмисне. Старий Федько впав, вимкнувся.
– Що ти накоїв, падло ти таке? Ми тебе годуємо одягаємо, а ти натомість стусанами платиш? – Насправді за все своє життя хрещена не дала хлопцеві ні копійчини. Все що у Павла було то було виключно з його праці чи з депозиту померлих батьків. Хрещена зарепетувала, не розуміючи всієї серйозності та відповідальності, підняла кулак, наче не помітивши, як з малого, шмаркатого Павлика виріс доросли й злий Павло.Намагалася, інстинктивно, вдарити вже не хлопчину в те місце де не буде видно синця – в живіт.
Хлопець перехопив удар й ніби випадково вдарив ліктем по пузу хрещеній. Та скрутилася, впала. Почала вити.
– Ах ти тварина. Добре тобі коли тебе б'ють!? Добре запитую!?– Зі сльозами на очах і хриплим голосом кричав на хрещену Павло так, що здавалося тільки глухий на його сільській вулиці не почув би сварки.
– Мальок недоразвитий, – відкашлялась, намагалася підвестись. Надлишок ваги й нога Павла завадили цьому. Шалений хлопець з божевільною швидкістю лупив хрещену ногами.
– Це тобі за дитинство!Це тобі за синці! Це тобі за мою Лілі!
Коли пальці на ногах у Павла були цілком вибиті. Хлопець пішов в кухню й узяв ніж.
Хрещена побачивши ніж ридала й молила прощення.
– Божечки, не треба! Молю тебе... Синку... – це був перший і останній раз коли вона назвала його сином – ... Я... Куплю тобі нові кросівки... І клянуся тебе і пальцем ніхто не троне...
– Пішла в пекло стара шкапа. Як тільки я відвернусь вдариш мене стільчиком по голові... Перестав ревіти, стало тихо.
Щось брудне, темне й жахливе в середині перемогло останню битву. Захопило серце, душу й розум хлопця. Рухи стали чіткими, повільними й льодяними, а найдивніше – вдало вдавано ніжними.
Підійшов, потихеньку. Й ніжно, ніби з вдаваною любов'ю встромив ніж в груди хрещеній, дивлячись холодними, не справжніми очима в її, як завжди п'яні скляні, ще теплі очі що згодом закрилися в конвульсіях.– А це тобі за порізи! – Жінка здригнулась.
Червона консистенція, що заполонила підлогу й килим, частково лишилася на руках чудовиська.
Він стояв по серед кімнати. Дивився на криві пальці, що геть не тремтіли. Перебинтовані, червоні, невідомо від чиєї крові. Вона могла бути самого Павла, а могла бути хрещеної. А от лице його було однозначно в крові хрещеної.
Сів за стільчик дивлячись на два холодні трупи, такі ж холодні, як сам Павло, і такі ж мертві. Не думав ні про що. Не почувався ніяк – ні добре, ні погано.
Дивно й повільно пішов у ванну. Руки почали тремтіти. Вимиваючи руки й лице опанував себе.
Знайшов ключі, забрав свою заначку. Закрив дім. Побіг до найближчої автобусної зупинки. З друзями вони так й не зустрілися. Й мабуть, вже не зустрінуться
Вогні гірлянди все горіли, два тіла лежали нерухомо а ніж залишився стирчати в грудях у жінки-п'яниці.

5.

Холодні трупи знайшли того ж вечора. Хтось викликав поліцію. Мабуть, сусідка Лінда, яка, мабуть, все чула, як і всі.
Всі хто жили на цій вулиці знали що сталося, знали з ким і знали навіть де й за що. Але свідчень ніхто не давав.
Односельці знали, що той хто те натворив, то доброї душі людина. Звісно, хлопчина не мав на те права, але люди все розуміли.
Бувало горить у баби Марфи хата, то Павлик перший з відром й піском біжить. А як потрібно, то він й город допомагав вбирати. Гроші не брав, йому аби втекти з отого свого пекла. Коли яблуками пригостить, коли й полуницею. Звісно всіх не пригостиш, але намагався. Завжди до усіх люб'язно. Але майже ніколи до хрещеної й «художника».
Помічали жителі сумної вулиці, що Павло тільки спати і їсти додому ходить. Скотини й хоч якоїсь тварини їхня «сім'я» не мала, то й робити вдома нічого. Як прийшов в дім Федір – радянський «художник», той все продав й пропив за тиждень. Були й свині й корови й трійко гусей...
Ніхто свідчень не давав. Вбивцю не виявили й не впіймали. Хоч в розшук і було додано сімнадцятирічного хлопця, не як вбивцю, а як пропажу.