I. Прогулянка
II. Гіркий смак шоколаду на губах
III. Подруга дитинства
IV. Крах
V. Кінець...?
III. Подруга дитинства
1.
– Привіт, мене Люсею звуть. А тебе як? Запитала руда.
– Павлом, – хлопець – брюнет шморгнув носом і відвернувся.
Гойдалки тихо скрипіли. Літнє сонечко вже заходило. Людей майже не було. Всі по троху розходилися. Каруселі все ще поволі інерційно рухалися. В пісочниці сидів хлопчина. За нею стояла руда червоноока дівчина.
– Божечки, в тебе ж рана! – запищала. У хлопця було порізане ліве коліно. В маленьких лініях. Крові не важливо було чи малі порізи чи великі, вона безжально текла.
– Ну й що, я ж в піску!
– Ти що геть дурний!? – Блиснула червоними очима.
– Та ні...
– Пішли зі мною. Я тобі допоможу.
– Е-е-е-е, ні, дідуня мене вчив з незнайомцями не ходити, – скривився Павло, – а ти ще й дівчинка, феее...
– Ну й що, що дівчинка, я ж тебе не з'їм? Добре тоді я...
– ...А взагалі то я б пішов, – перебиваючи схилив голову, – але мене тут залишили, й скоро повернуться, а мене тут нема. Ой лихо тоді буде... Мене поб... Накричать...
– Ну добре. Сиди тут і не тікай, зараз я швидко збігаю по медикаменти. В мене мати медсестра, з 6 років знаю як надавати першу медичну. Сиди тут і нікуди. Зрозумів? – Майже наказовим, злегка гордовитим голосом сказала Люся. Павло кивнув.
В перше за своє коротке життя Павло відчув щось тепле у своєму серці. Щось що колись вже відчував. Давно, дуже давно, але вже й забув про те. Тому й здавалося що це почуття він відчуває вперше. Звісно, він відчував щось схоже, коли дідусь заварював йому трав'яного чаю й вони разом, ведучи найрізноманітніші бесіди, пили його. Але ні, то було щось більше...
На дитячому майданчику лишився лиш Павло. Сонце зрадницьки зайшло. Тиша поглинула майданчик. Не встигла виступити перша зірка на небі. Як у Павла виступили сироти на шкірі. Не від холоду, а від відчуття, що його покинули, даючи надію, обманули...
Через хвилину, коли на небі вже виступила перша зірка, хтось лагідно схопив його за плече. Це була вона – Люся. З рюкзаком за спиною.
– Вибач що так довго. Бігла як могла. – Павло розплакався. – Ну-ну, не плач. Зараз все буде добре. Обробимо рану і наліпимо пластир.
Серце Павла знову наповнилося чимсь теплим і приємним. Знову відчув надію.
– Трішки попече...
– Ай-ай...
– Терпи, мужик! – Закінчуючи обробляти рани полізла в рюкзак за пластирами. – Отаманом станеш!
Павло зареготав
– Чого регочеш?
– Навіть не знаю... Згадав, що хтось також так казав... Але не пам'ятаю хто... Хтось, напевне дуже важливий мені, – сказав трішки з сором'язливістю Павлик.
– Може мама?
– Може, – посмутнішав бо не мав мами...
Тиша.
– Ну ось і готово! – Тиша, – Болить?
– Вже менше...
– Добре, – всілася біля нього на край пісочниці. Подув вітер. Її руде волосся розвивалося по вітру, як літня павутина.
– Слухай, дякую...тобі, Люся. І вибач що недовіряв...
– Будь ласка. І все гаразд, так легко мене не образити.
– Ну тоді, будемо дру... – не встиг бідолага закінчити речення як його грубо перебила грубо шкіра, волохата, смердюча від горілки рука, що взяла його за плече й боляче розвернула. А слідом ще й не менш неприємний хриплий голос, –... ах ти ж паскуда мала! – Гикнув. – Твоя... Хрещена мать. Тебе шукає!!! А ти, – гикнув, – тут з цим ось дівчиськом бавишся!
– Дядя, Федір. Ви ж самі мене тут і лишили, – відказав зі страхом і досі з грубою рукою на плечі Павло, – казали що маєте справи з дядьком Петром...
Дівчина не злякалася й відбила грубу руку з плеча Павла, схопивши рюкзак.
Кремезний, п'яний в затертому, брудному, рваному одязі мужик був схожий на безхатька, відверто кажучи на бувалога безхатька. Обурився. Заревів як ведмідь
Волоси блискучі, жирнючі, кучеряві чи то від природи, чи то від відсутності дотримань мінімальних норм особистої гігієни, хитались туди-сюди. Бородатий, з виразним шрамом на все лице й з чорною плямою, яка нагадувала сажу, яка й відрекомендовувала, крім обносків дядю Федю як безхатька. Дістав з-за пазухи пляшку й почав дудлити.
Діти зрозуміли, що діла з п'яницею не буде і ніби синхронно втекли з нічного майданчика.
Перебігли через дорогу. Добігли до берези, що стояла біля магазина «Березка»(цікава реклама)
Зупинилися.
– То твій дядько?
– Ні, то друг моєї хрещеної мати...Хрещена говорила що він був художником...
– От що з людьми п'янство робить, –
Обоє зареготали. Прийшла тиша, потім пролетіла машина по вечірньому, майже нічному шосе.
– Люся, ти будеш моїм другом?
– Звісно, ми вже є друзями. – злегка почервоніла дівчина. Побачивши це, Павло й сам почервонів. – До речі? Де ти живеш?
– На «третьому»
– Ого, так от чому я тебе не бачила в своїй школі. Я на «восьмому» живу.
– Люсю, давай я тебе проведу.
– Ти що, з глузду з'їхав? Тобі ж йти тоді далеченько буде...
– Та не хвилюйся, мене не чекають.
– Як це?
– Там буде дядя Федір. Вони з хрещеною там картину малюють. Вони там часто малюють.
– Все одно, не боїшся, що тебе по дорозі хтось вкраде, чи поб'є?
– Якщо, прийду додому, дядя Федір все одно поб'є. – з байдужістю в очах відповів Павло.
– Ну тоді пішли зі мною. Переночуєш. Дома все одно нікого не..., – гнівно перебив, – ... Ні!!! Просто проведу! – Помарнів.
– Добре, добре. Не репетуй, зайченя. – Всміхнулася, не розуміючи причин гніву хлопця.
Виглядав він дійсно, як зайченя. Весь блідий, худий. Тремтів від літньої прохолоди. В одній майці і коротких пошарпаних шортах.
Дівчина зняла свою рожеву кофтинку й накинула на хлопця.
Тихо мовила, – Ходімо, хоча б на чай.
– Добре, чаю я б випив. – Майже всміхнувся, але ще більше помарнів.

2.

Проминали цвітучий сад, з якого діти позичили декілька яблук, брудну дорогу, задрипані й багаті хатинки.
Садок був на сьомому кварталі, а задрипана дорога й різноманітні хатинки всюди.
Обидві дитини, здавалося, не боялися й цілком звикли гуляти вночі.
Згодом дійшовши, дівчинка підійшла до зеленої хвіртки. Повернула імпровізовану ручку, яка була напів з дерева з низу на пів з листу кольорового металу зверху. Увійшли в двір. Павло озирнувся. Люся мило всміхнулася йому.
Собака, боязливо гарчав з власного будиночка.Кіт вився в ногах у дівчинки. Вона дістала ключа, відімкнула двері. Вони увійшли.
– Роззувайся. Сідай. – Махнула рукою в бік широченного стола.
– Який чай п'єш?
– Зелений, без цукру.
– Без цукру? Ф-е-е-е. Ну добре. Зараз.
– Дякую
– За що?
– Як? За чай
– Ти дивний.
– Та ні, це ти дивна. Всі дівчата мене десятою дорогою обходять. А ти навіть чаєм пригощаєш... Скажи чесно. Це жалість?
– Ні, ми просто дуже схожі. – ставлячи важезний чайник на плиту відказала Люся.
– І чим? – Скривився, оглядаючи дівчину поглядом.
– На скільки я розумію, – запалюючи конфорку, – в тебе немає батьків. Не хочу запитувати що і як. Але вийшло так, що ти живеш з хрещеною. Майже без любові рідних.
– Я, можна сказати... Також живу без любові рідних. Так, в мене і тато і мама живі. Але вдома, як ти бачиш, вони рідко з'являються.
Мати в неї була головним хірургом в міській лікарні. Тому майже жила на роботі, навіть наймала квартиру, щоб менше їздити з міста в село і з села в місто.
Тато – військовослужбовець. Також, майже жив на роботі.
Обоє приїжджали раз в тиждень. В один і той самий день.
Їсти вона ходила до бабусі, чи інколи сама готувала. Але бабуся вже старенька й любов вона дарувала, але не так як мати чи батько.
Павло здивовано поглянув на Люсю, – Ти права, схожі. – Якось по дорослому відповів восьмирічний.
– Відчуваєш тепло і приємність, чи не так?
– Так, а звідки ти..., – чайник засвистів наче живий.
– Я не знаю як це назвати...
– Люсю.
– Що?
– Дякую.
– А ти дійсно дивний.

3.
Після, вони довго розмовляли. Чай скінчився, а теми, які були геть не дитячі, – ні. Люся цікавилася життям Павла. Виявилося, що його батьків було вбито невідомим, якого досі не знайшли. Сім років тому. Безжально. Батька трубою по голові. Мати тупим, кухонним ножем в серце. Довідавшись, дівчина втішала Павла. А він у свою чергу віджартовувався.
Ще, вона дізналася, що хлопець пише вірші й вчиться на відмінно. А ще, геть немає друзів, хоч до всіх і доброзичливий. Павло також багато чого дізнався про Люсю. Вона малювала тому вчилася в художній школі.
Балакаючи вони поснули за широченним столом. За яким сиділи майже пів ночі...

4.
Він біг, як міг. Весь мокрий. Крізь дощ і вітер. Все біг і біг. Вже знав куди. Хоча ще хвилину тому вагався. Але після синця під оком й порізу на щоці він втік.
Хлюпав калюжами. Кривавив щокою. Й не плакав. Вже не в тому віці. Вже мав десять років. Майже два роки, як знайомий з Люсею.
Добіг. Постукав в дивну хвіртку. Зазирнув у вікно. Там сиділа радісна сім'я.
Усмішка на його обличчі сама по собі виступила.
Зблід. Відчув, що сили кудись поділись. В очах почало темніти.Тіло затремтіло.Хитнувся. Великими, темними шматками світ переставав існувати. Упав обличчям вверх. Останнє що бачив – великі краплі дощу, які боляче били землю з шаленою швидкістю.

5.

Прокинувся в чужому домі.В чистій постелі, в чистому одязі. На щоці був накладений бинт. А синець під оком все болів. Одразу зрозумів чий це дім. Відчув, як на його руці спить Люся, ніхто інший не міг. Підвівся й розбудив Люсю.
– Павло! – підхопившись кинулася обіймати його.
– Люсю... Вибач... Я...– перебила
– ... Та нічого. Ти мене налякав. – Зі слізьми на очах пропищала дівчинка.
– То що в тебе сталося хлопче? – В кімнаті з'явивлася третя персона з грубим голосом. Люся погладила Павла по голові, легенько, наче мати й кудись пішла, залишаючи батька з хлопцем на одинці.
– Я... Побився, сер.
– Не так офіційно. Зви мене – Гордон. Знаю що брешеш.
– Звідки?
– В армії й не такому навчися. Та зараз не про те. То що сталося, синку? – Щось тепле огорнуло серце Павла. Вже втретє. Після Люсі і ...
– Я... – Й замовк
– Та не бійся! Я ж не ватник ...
– Я побився, в школі...
– Ой... Не розповідай мені тут казок. Побився він. У дітей не може бути таких кремезних кулаків, судячи з синців. А про щоку я взагалі мовчу. Це як потрібно було вдарити, щоб розрізати щоку?
– Та я й говорю. Побився в школі з крутіями. А ті крутії якось зв'язані з дядьком Петром. От дядько Петро з дядьой Федьком й дали мені прочухана...
– Можна більш інформативно розповісти?


6.
– Агов, ви, шмаркачі! – Кинувши портфеля на курний асфальт, крикнув Павло.
Трійко хлопців зупинились лупцювати жертву. Розвернулись й в один голос рявкнули, – Га!? Шо нада?, – один із них став попереду, залишивши двох інших позаду.
«Як петухи», – подумав Павло
– А «нада», – пересміяв зграйку, – щоб ви крутії залишили його й звалили звідси по добру по здорову!
– А то що? Мамці поскаржишся? – сказав перший по заду. Вигляд він мав бідняцький й бандитський. Придивившись Павло побачив в ньому щось до бридкості знайоме.
– А чому б це тобі, звідси не звалити? – підтримав приятеля другий по заду, явно молодший і багатший, на вигляд, від двох інших.
– А тому, що я вам надеру ваші паскудні сраки, – Павло й сам не знав звідки набрався таких слів, хоч і здогадувався. Поняття не мав, також, і звідки в нього така сміливість.
– Не треба, – ззаду навіть двох задніх півнів почувся голос. То була жертва булінгу – Василь.
– Хлопче! Я тебе врятую. – Крикнув Петро вже стискаючи кулаки.
Головний розбишака, якого в середній школі звали «Плуг» через його надлишкову вагу й недолуго розбишацький характер, підійшов до Павла. Узяв його за шарпану сорочку й замахнувся. Та хлопчина зреагував. Вибив руку противника, розірвавши сорочку й ударив по слабому місці усіх хлопців. Той скрутився, запищав як дівчисько. Двоє інших в цей момент підхопили Павла. Перший схожий на когось, як завжди, з заду. Другий багатший з переду ударив самісінько в ребра.
Павло не розгубився. Наступив першому на ногу й копнув його ліктем в бороду. Той харкнув кров'ю. Багатший перелякався, відбіг.Плуг, як не смішно лежав на землі скручений.
– Річі, стій погань мала! Зачекай! – Взявши під руки Плуга, розбешаки потягли свого в мед пункт.
– От я дяді Петі все розкажу тобі капець буде. – скавчав як побита шавка уже знайомий Павлу хлопчина. То був син дяді Петі його другої дружини. В ту мить Павло не думав про майбутні наслідки.
Хлопчина підбіг до Василя, який вставав, весь брудний і з синцем під оком.
– Дякую тобі...А...Е
– Павло, мене звуть Павло.
– Дякую тобі Павло. Мене до речі Василем звуть. Ота «Банда» Хотіла моїх грошей. Та я їм і копійки не дав. Так отой жирдяй мене перекинув. А ті два пацюки ногами мене лупцювати почали. Аж тут ти, друже!
– Просто помітив і зрозумів що в стороні не можу бути. – Якось сором'язливо промовив Петро піднімаючи портфель з курного асфальту.
– Навіть не знаю чим тобі й віддячити.
– Та забий. Все гаразд. – обтрушуючи портфеля зніяковів.
– Знаю! Я тебе пригощу морозивом. Гроші в мене лишились. От і ходімо. Собі до ока прикладу, а ти собі до ребер. Той слюньтяй хоч і мало каші їв, але синець он є. І «ні, дякую» не приймаються!

7.
Вересень тільки прийшов. Жара ще не встигла повністю покинути Україну.
Сонце ще дарувало свої промені та було вже майже за горизонтом. Двоє новоспечених друзів обмінювалися мобільними номерами. Хмари напускалися й супилися.
– Ну то будемо друзями.Бувай. До зустрічі в школі. – Після цих слів щось тепле ніби говорило – «Другий» в серці Павла
– Давай. До зустрічі – Вони розійшлись.
Павло цілком задоволений собою йшов тягнучи портфеля на спині.
Дійшовши додому, його чекали неприємні наслідки.
Відчинив старі скрипучі двері.Увійшов. Зняв шкільні черевики. Було тихо. Надто тихо для цього дому...

8.
– Так ти, хлопче – герой. З великої букви «Г». – сказав Гордон, що мав вигляд супергероя в очах Павла.
– Ні. Я просто зробив що мусив, – далі говорив тихіше, – а дома дали по заслугах «героєві» як ви виразилися.
– Гей! Що за песимізм, синку? – от вже вдруге Гордон назвав Павла сином. Хлопець розплакався як мала дитина маючи 10 років. Синці й порізи не викликали у Павла сліз, а от добрі слова... Синці й порізи він отримував майже кожен день. Добрих слів йому ще треба було заслужити у своїй сім'ї. А тут два слова за одну розмову. Те зворушило Павла.
– Ви, вибачте мені... – з тиха промовив хлопчина.
«Стільки крові втратив...» подумав Гордон.
– За що ж це? – увійшла Люся з роздратованістю.
– Я знаю, що до Ви дядько Гордон і Ваша дружина рідко приїжджаєте до Люсі. Я все спаску...
– Нічого ти не спаскудив! – перебив Павла неґречно, але правильно Гордон, – Якщо людина потребує допомоги, то їй потрібно її надати. От твій друг, також не просив тебе про допомогу, але ти все одно допоміг... Іноді треба жертвувати деякими речами, заради тих хто потребують допомоги. Інакше, цей і так не ідеальний світ, загрузне в злобі й користі.
© Kruhitka Dobro,
книга «Діва Зими».
Коментарі
Показати всі коментарі (1)