1.
Зимова павутина, якої не мало бути, огортала тонкими лініями його лице.Він, не зважаючи, дивився вперед – на стежину, що з обох боків була оточена лисими деревами. Дерева були частиною саду, залишком від колись цвітучого, нічийного саду.
Старезна маскувальна куртка, потерті джинси, дірява шапка й затаскані черевики – таким був його одяг. Довге волосся, короткі, неохайні борода й вуса додавали років й змінювали обличчя
Незнайомі люди, яких стрічав чоловік, йдучи до саду, дивилися на нього, як на безхатька. Чоловік не ображався й посміхався у відповідь.
Кожен крок дедалі повільніший і лінивіший за попередній. Йшов не поспішаючи. Спішити було нікуди. Ще був час до...
Сніг йшов, але дрібненький, наче пил з сірого, як молоко, неба. Мороз стиснув ґрунт в хрумкий бруд, по якому ходив лінивий мандрівник. Листя також піддалося морозу, але не хрумкало так, як земля.
Колись, той сад, або краєчок саду був місцем зустрічі двох, як можна було гадати, закоханих молодих людей. А саме, те місце було на вході в сад, одразу перед роздоріжжям в чотирьох напрямках.
В одному напрямку були пишні черешні й вишні, середня дорога вела до пахучих груш й блискучих яблук... А зараз цей бруднючий зимовий сад, лиш нікчемний спогад і маленький мотив для написання нового, не ідеального вірша.
В саду було безліч стежин, які вилися, як змії – криві, хвилясті та довгі.
Ніхто не доглядав за деревами, але всі коротили шлях, або насолоджувалися плодами саду.
Як не дивно, з року в рік, цей різнобарвний садок обдаровував родючістю невдячних вищих створінь цього села.
Ще три роки тому, сміття не було таким виразним, завдяки підвищеному дофаміну й серотоніну, що наче наркотики діяли на молоду голову тоді ще, майже безтурботного хлопця. Але зараз він бачив кожну бляшанку, кожну селофанку чи кожен фантик, залишені вищими створіннями – людьми. Жах...
Вірша все ж автор не зміг написати, бо поринув у спогади. Бурмотів тільки щось, на кшталт –
«Три години стерті в прах
Три хвилини в очах»
Взагалі, у цю міні мандрівку поет вирушив з дивною ціллю – вмерти. Але на останок йому захотілося зробити щось. Щось, що можливо виправдає його вчинок. Написати якийсь вірш, чи хоч щось подібне на вірш. Віршів він не писав з того самого дня...
В кишені в нього був заряджений телефон й гострий металевий предмет, а в руках ручка й блокнот, з криво написаними словами, які складалися в дивний, не ідеальний вірш. Той трішки відрізнявся від слів які хлопець бурмотів. Написаний він був аж ніяк не в саду й набагато-набагато раніше...
Настрій у мандрівника був похмурий, те було видно по його виразу обличчя і згорбленій спині. Не все так погано, настрій у поета не був геть понівеченим. Подекуди проглядалися нотки радості, що також виявлялися в його короткочасних усмішках.
Безцільно блукаючи кривими стежками, до поета-мандрівника поверталися спогади й образи минулих днів. Друзі, дім і навіть кохана дівчина.
Хвилясте волосся; безцінні, мінливі очі; бліді, інколи, губи ; лагідні, обережні рухи; незграбні, криві шрами – все це було в його коханні, й все це чоловік пам'ятав. Все ж повністю забув голос, форму і риси обличчя. «Весна, літо, осінь і о дурна зима. Що ж, щастя тобі, Діва Зими»
Дістав телефон і ніж....

2.
Перед тим як відвідати сад він завітав на дитячий майданчик. Всівся на таку ж дитячу гойдалку. Й занурився у спогади. Сидів на гойдалці майже годину. Згадував ліпших друзів, які, напевне могли б зараз допомогти, якби той не втік без жодної вісті. Згадував подругу, також ліпшу і єдину, яка в кінцевому результаті віддалася долі й покинула тоді ще хлопця з його проблемами сам на сам. Встав, всміхнувся й пішов далі.
Йшов повільно, все ж таки за весь грудень пішов тільки третій або четвертий серйозний сніг, якщо його можна було назвати серйозним. «Сніжний пил. Він хоча б не розтає одразу» – обмірковував шляхом.
Поету було важливо насолодитися холодними часточками льоду, можливо останніми в його житті. Напевне сильно любив сніг.
Після майданчику він попрямував на цвинтар, провідати дідуся, батька й мати. Батьків він майже не пам'ятав. Померли вони десь через рік після його народження. Дідуся він знав набагато довше.
Ступивши на територію цвинтаря, земля приємно захрустіла. Йдучи, дивився на надгробки інших померлих. «Тихо й безлюдно», – подумалося хлопцеві.
Помітив, що деякі з фотографій просто випали зі своєї кам'яної оправи лицем вниз – це обурило хлопця. Він поставив фото спираючи на надгробок так, щоб обличчя дивилися хоча б навскоси: "їхні душі заспокояться", – подумав відвідувач. Нарешті дійшов до дідуся. Земля так приємно хрумтіла.
Чоловік подивився на хрест. Згодом помітив, що якийсь посуд лежить на могилці. На це було боляче дивитись – посуд був брудним. Він мало не вилаявся, але згадав, що на кладовищі непристойно. Взагалі поет був атеїстом, й не вірував у всяке, але почав свою розмову чи монолог з дідусем, – Ах дідусю, я знаю, при житті я рідко до вас заходив. Вибачте мені за те... Сьогодні такий гарний день, а в мене геть немає настрою. Чи то через деякі події, чи то просто вічна депресія. Вибачте дідусю, я не прийшов сюди, щоб жалітись. Спасибі що не проганяєте. Особливо після того як я вчинив... – коротенька тиша, – ...дякую вам. За життя, дідусю, ви дуже багато зробили для мене і для моїх батьків. Знаєте, – тіло відвідувача кинуло в холод, а через мить в жар,  здавалося, що тисячі маленьких мурах роздирали шкіру відвідувача, – мені розказували, як ви казали про мене:" он дивіться, там малий Павлик бігає – гордість моя!" Я напевне розчарував вас, – в цю ж секунду маленький Павлик відчув тепло й заплакав. Витираючись рукавом куртки, він продовжив "відвідини". Але до батьків він таких сентиментальностей не виразив, бо ж взагалі їх не пам'ятав. Хвилину постояв, й рушив.

Після цвинтаря подивився на холодний годинник. Ще є час...
Йшов до саду навпростець. Усе під ногами хрумтіло. Усе було вкрито замерзлим брудом. «Це все нахабні трактори, які псують не тільки стан доріг, а і їхню чистоту» – подумалося мандрівнику.
Майже дійшов до саду. Зупинився. Подивився вгору, на небо. Потім озирнувся. Біля входу в сад помітив якийсь силует – кривий, незграбний і повністю непропорційний. Підійшовши ближче, чоловік побачив жінку, що заколисувала дитину в візочку. Чоловік став, з подивом глянув на її обличчя й побачив щось знайоме – очі, сині, наче безхмарне небо, але не сірі наче чисте море. Обличчя сумне й незнайоме.
Подумав чоловік – «Ні, це не вона...»
Синьоока дивилася на дитину в візочку, не відводила погляд.

3.

– Лілі, ти дійсно цього хочеш??? – Запитав опираючись спиною об білу стіну, тримаючи в лівій руці, під вухом, чужий телефон.
– Ні, але по іншому просто неможна... Я... Я в складному становищі, – перша сльоза потекла по її щоці наче лавина з гори, – вибач... Бувай.
– Ні, стій! Я до тебе прийду, ти тільки дочекайся!– З тремтінням у голосі запевняв Павло, відскакуючи від стіни.
– Я... Не вдома... – зовсім тихо заперечила.
– Тож де???
– В Агула. – потекла друга лавина з її щоки.
– У тієї паскуди...– Павло добре знав ту людину. Бо той раніше званий «Річі»… Змінив голос з тремтячого на твердий. – ... Давай хоч поговоримо нормально – віч-на-віч.
– Ні... Я не хочу...
– А ти подумала про те чого хочу я? Я скоро прийду...
– Ні, прошу, – сліз вже було не злічити.
Хтось кинув слухавку. Але вони й самі не знали хто. Лілія думала на Павла, а Павло на Лілію. Може це оператор, якому набридло слухати «сопливі» розмови. А може сльозинка Лілі, що була надто теплою для натискання на червону кнопку смартфона. Чи тремтяча рука Павла, що здригнулася не помітно по такій самій червоній кнопці смартфона.
Гудки, стогони які рвали й ламали. А по інший бік слухавки жахливі писки та плач. Плач розпачу, що трішки по іншому, але також ламав дівчину.
Кинув телефон травматологу на стіл й побіг наче вправний спринтер
– Агов, ти куди? А як же травми? – Рявкнув лікар навіть не намагаючись зупинити хлопця, навіть з байдужістю.

4.
На годиннику числа. На дворі люди, зима, сніг і темрява.
«Шикарний», на думку господаря, будинок, стояв на пагорбі. В далі від інших. Від плебеїв, на думку господаря. Вела до нього різнокольорова бруківка. Сам дім закривала велика кам'яна стіна й механічні ворота. А на стіні ще й електронні наглядачі – цифрові камери. Сільські діти називали ту стіну «Великою Китайською», бо ж за нею не було нічого видно. Ні господарів, ні машини, та навіть самого дому.
Біля воріт, висіли камери. Під камерами стояв хлопчина.
– Я мушу поговорити з нею на одинці. Пусти мене !
Ворота здвинулися у двір. За ними був, очевидно, господар, або молодший господар. Йому було років 17-18 не більше, не менше.
Втім, десь як і Павлу.
– Ні, не можу. – Помітивши перебинтовані кроваві криві кулаки дістав рацію.
– Якого біса!?
– А такого – я її хлопець.
– Ах ти паскуда! – Очі наче налились чимсь гарячим і водночас холодним від люті й жаги... Спочатку замахнувся через мить помітив, що господар тримає в руці рацію, одразу зрозумів що ділу бійка не допоможе. – Ну й що, що ти її хлопець, я ж не красти її прийшов. А просто поговорити.
– Стулися! Знаю я, як ви з нею поговорите, – потер вказівні пальці один об один, – ану йди геть, обірванцю! Зараз охорону викличу... Ні. По-лі-ці-ю-ю-ю, – протягнув посміхаючись, добре розуміючи що все можна підкупити. А надто в Україні, а надто йому, а надто грошима батька.
Павло скривив лице. Розвернувся й пішов геть дорогою з бруківки, яка його сюди привела.
– От і добре.Шуруй, псина, писати свої нікчемні вірші. Не з'являйся тут більше, – Плюнув собі під ноги, – Безхатько...
Але цього Павло вже не чув. Був заклопотаний і злий, дуже злий.
«Що ж... Знову...Я...Сам...Додому... У свій зміючник... Завтра Новий рік. Нове щастя... Безподобно»
Прийшов додому.
В кишені старої куртки хрещеної щось завібрувало. «Телефон.Лілі?». Пірнув рукою в кишеню, витяг. Відповів.
– Алло. Павло. Це я... Дмитро. Ми тут з хлопцями хвилюємося за тебе, як ти там?
– Алло, рєбзя. Справи кепсько. Звідки у вас цей номер? Як ви там?
– Та все одно як. Слухай. Ну то приходь до нас на хату. Ситуації не виправимо, але настрій піднімем. В нас карти. Ми там розкочегарили. Он Васько вже м'ясо смажить.А Стьопа вже спить. Приходь. Та хоч і зараз. Вася вже тобі вибачив.
Павло всміхнувся. По щоці потекла сльоза, наче крапля дощу в літній день, – Добре, чекайте. Вдягаюся і йду.
Гудки.
Та сльоза нічому не запобігла, але могла застерегти.