Нарешті, мов восьме чудо, ледь помітний просвіток — лісова дорога закінчувалася, Віктору вдалося дістатися траси, а нею до цвинтаря палицею докинути.

От тільки пітьма, від якої щозмоги рятував ліхтарик, все ніяк не скінчиться, навіть осторонь густого лісу. Немов глибока ніч без зірок і місяця, лиш вдалині гроза блимає.

Емоційно виснажений, втомлений фізично, він все ж дістався до кладовища й остаточно збившись з дихання — легені охопило пекучим холод, а мʼязам явно бракувало кисню — Віктор зрозумів, що і кроку далі не зробить.

Не чутно людських голосів, ніде не горять свічки — така ж темінь як і повсюдно.

Можливо він був надто довго серед лісу, а може хода досі не дійшла? Знати б, котра година.

От тільки телефон залишився десь біля труни та тіла… навіть згадувати цю картину не хотілося.

Світло ліхтарика слабшало, поки остаточно не згасло. Хоч в око стрель — різниці не буде, однаково темно. Лінії ще не полагодили й освітлення вимкнули у всьому районі, так за негоди робили завжди. Бодай вогник якийсь побачити, до кого ж стукатися? Та хоч до перших-ліпших й по всьому.

І він почав турготіти до кожної хати, яка траплялася на шляху, але ніхто не пускав. Невже настільки пізня ніч, що не розбудити бодай когось?

— Відчиніть, прошу, відчиніть! — грюкав і грюкав він у людські двері, але ніхто не зʼявлявся. І вікна темні. Напевно, сплять.

Знову здіймався вітер, а у слід йому ряснів дощ. Разом негода сікла обличчя й лізла під одяг.

Вдалині жалібно вили пси.

Варто вертатися до власного дому, виспатися, бодай спробувати заснути, а завтра буде, що буде. Зрештою який же він втомлений; лягти б серед дороги й заснути. Отримати спокій — єдине, чого хотілося. .

Але ж приїде поліція, будуть питання: одне тіло зникло, натомість, зʼявилося інше. З кого першого-ліпшого запитають?

Втома нахабно брала своє, от тільки не можна було все ось так залишати. Тіло дядька Ігоря… він заслуговував поваги за життя, заслуговує і після смерті, не годиться лишати його так під дорогою неприкаєним.

Проте хто його міг вбити, як наважилися, за що?

І до кого звертатися за допомогою, кому довіряти? Раптом його, як непотрібного свідка… Додому, тільки додому і закритися на замки! А зранку вже до Сільради.

Дядько Ігор помер, він точно у кращому світі, йому має бути все одно, де його тіло, головне — за ніч не піти на той світ.

Хай йому грець! Це життя, як і смерть, несправедливе. Ніщо не є справедливим.

От закінчиться цей клятий день, чи ніч, хто тепер розбере — плюне Віктор на все, піде до Оксани та й попросить заміж. Щоб не дарма те життя жити, щоб хоч трохи його відчути.

Дощ до ниток промочив одяг, що тепер прилипав до тіла, викликаючи дискомфорт. Собака, який сидів обабіч, жалісно завивав.

Він йшов досить довго, але ніяк не міг здолати шлях до хати. Ноги здавалися налитими свинцем, як у сні, де з усіх сил намагаєшся рухатися, але марно.

Аж раптом, у вікні, чоловік побачив мерехтливий вогник свічки. Ось там точно має бути людина. От тільки цей дім… належав покійниці. Син певно хвилюється, тіло матері так і не поховали. З кого спитають? Звичайно з водія, який не доставив труну.

Надокучливим хробаком совість проїла відчуття страху й викликала почуття провини, боргу. Він має поговорити з родиною померлої. Тим паче, вони не сплять.