Ранок після буревію зустрів господаря дому поламаними гілками, грязюкою й холодом вологого повітря. А ще — розчахнутими дверима літньої кухні, але коли чоловік зайшов до хатини то побачив, що дядька Ігоря там не було. Лише закрита труна з його матірʼю.

«Нарешті вона померла», — полегшено подумав чоловік. Стільки років проїдати мозок, стільки років без жодного спокійного дня — тільки докори та сварки. А найбільше його самолюбство зачіпало те, що він не міг сказати нічого власній матері, в домі якої жив. Потрапив під скорочення ще у кризу — звільнили з лісгоспу. Дружина за все життя й дня не пропрацювала, тільки встигла, що завагітніти й вийти за нього.

Діти… син і не намагався покинути рідні стіни. Донька вискочила заміж за першої ж нагоди, але через якісь шість років, вже з дітьми, вернулася в батьківський дім. Дім, що лишався батьківським на словах.За документами, він його матері.

Нащо було заводити дружину, дітей? Тьху! Може без них спокійніше жилося б удвох з матірʼю?

Та зараз нічого не змінити, а якщо подумати, то вже й не хочеться нічого міняти. Нарешті він господар. Нарешті день, на який він так довго очікував, настав.

Певно, літню кухню він перебудує й відселить сюди доньку та її спиногризів.

Сина треба копняками гнати під сраку. Хоч на будівництво хай іде працює, хоч кудись. А якщо надумає одружуватися, то хай бере дівку з хатою і з'їжджає до біса!.

Он який дім залишили Катрі Левченко батьки. І дарма, що Катря десь тягалась та нагуляла свою малу. Син теж невеликого розуму людина, головне — буде ще одна хата. А там і городи можна буде до рук прибрати. Їм багато не потрібно, а чоловіку земля знадобиться: свиней розводитиме, а для тваринок бурячки ростити ж десь треба? А може Катря ще з грядками допоможе…

Простими словами чоловʼяга мав добрий настрій вперше за десятки років, вперше почав планувати майбутнє?. Залишилося нарешті кинути ту грудку землі на труну і хай тебе, мамо, смажать чортяки у пеклі.

Син покійної навіть не став піднімати кришку. Одразу забив цвяхами, щоб більше не бачити зморшкувате обличчя, що вкрай йому остогидло.

Потроху збирався люд. Баби на господарській кухні закінчували готувати страви й накривали довгі деревʼяні столи. Витрачати гроші на ритуальні послуги чоловік не став. На ті, що стара відкладала собі на похорон, можна і поросят купити. Добрячого кабанчика та пару свинок, а як розживуться, то і козлика з кізкою.

Знову всі думки чоловіка було спрямовано у майбутнє. Передчуття кращого життя смачно торкалося язика. Скоріше б з тим похороном закінчити.

Процесію затримувала відсутність Вітьки Грушкова. У нього вантажівка, він мав вести труну на кладовище. Бо ще й спеціальне авто винаймати то діло клопітке. А односельчани і за пляшку погодяться допомогти.

Нарешті імпровізований катафалк виїхав з-за рогу й хвацько припаркувався біля воріт.

Натовп шикувався — хтось мав нести гвоздики, хтось — ікону, навіть дітлахам вручали переплетені різнобарвними квітами вінки. Плечі всіх залучених перевʼязували хустками.

Але ніхто з односельців не зронив по старій сльозу. Навіть правнуки, яким покійна інколи купувала «Ромашку» чи смажила пиріжки, не зітхнули за нею, не затремтіла жодна губа.

Труну після панахиди винесли з кухоньки й поклали на кузов.

Господар шукав у натовпі дядька Ігоря щоб заплатити за всенічну, але того ніде не спостерігалось. Ну і на краще. Тим паче люди, якщо їм винен гроші, самі тебе знайдуть.