Я, що був тобі чумою за життя, помираючи, стану смертю твоєю.

Мартін Лютер

Труна стояла на табуретах в літній кухні. На обличчі покійної баби Ганни застигла викривлена гримаса — одвічна злість до сина, невістки та онуків, які все життя жили в її хаті. Біля труни нікого з рідних чи близьких не було. Вперше поряд з бабою Ганною звучала тиша, або ж, радше, вперше мовчала сама баба Ганна. Мовчатиме вже віки вічні.

На дворі сутеніло коли до хати постукали — прийшов дядько Ігор. То був чоловік поважного віку, доброзичливий і уважний до односельчан. Він тут, аби молитися за спочилу. Невістка померлої разом з чоловіком провели дядька Ігоря через двір до літньої кухні, до домовини, щоб залишити на всенічну.

— Ну то ви вже далі впораєтесь? — запитав чтеця син померлої.

— У нас там клопоти, самі розумієте. — Продовжила за чоловіком дружина, запалюючи свічку поряд з труною.

Ігор кивнув на знак розуміння, а коли господарі пішли, зайнявся своєю справою. Чоловік, прочистивши горло, почав з простої молитви:

— Упокой, Господи, душу покійної раби Твоєї Ганни й пробач їй всі гріхи вільні та невільні, уподоб її Царства Небесного Твого.

А на дворі підіймався буревій. Негода, обірвавши електролінію, вкрила село важкою ковдрою пітьми — хоч ножем нарізай ту густу чорноту. Свічка стала єдиним, що освітлювало невеличку кухоньку, її ґнотик тихо потріскував, а маленький вогник химерно витанцьовував.

Гілки шкрябали шибку самотнього віконця. Вітер гуляв між щілин, протяжно скулячи, як та бродяча, голодна собака.

Ігор обережно розгорнув старенький Псалтир і, майже не піддивляючись, став читати завчені на памʼять слова.

На другій кафізмі десятого псалма, коли чоловік повністю поринув у молитви — «…ось грішники напружили лук, наготували стріли, щоб стріляти в темряві в непорочних серцем…» — хтось постукав. Чоловік дочитав псалом до кінця — щоб не переривати молитву. За цей час стукіт лунав ще двічі. Ігор нарешті прикрив книгу і пішов відчинити.

Але за дверима був лише темний двір і ледь примітне світло свічок у віддаленому вікні господарського дому. Чорна дощова ніч та вітер, що болісно різав обличчя холодним поривом, зустріли Ігоря, але довкола нікого не було.

Він продовжив всенічну. Пошепки читав і читав, але щось навколо, чи, може, з ним самим, було не так. Аби ж він міг пояснити, що саме його бентежило. Начебто все на своєму місці. І начебто Ігор нормально себе почував, хіба дихати стало тяжче.

Минала протяжна година, коли чоловік збагнув і, нарешті, усвідомив — довкола щось згущалося й нависало. Ставало важче промовляти слова — він відчув спиною чиюсь присутність. Чужий погляд, що жадібно, мов зголоднілий за теплою кров’ю упир, впивався в нього. Майже чутним було сопіння. Ігор з острахом придивився до спочилої, невже то вона? Але ні, сама темрява сопіла за спиною.

Вогник свічки пришвидшив мерехтливий танок — звуки позаду гучнішали. Цієї миті холодне дихання ледве не торкнулося потилиці, а чужа присутність немов впиралася в спину. Чоловік не витримав, повільно обернувся. Від власного неспокою скрутило нутрощі.

Але позаду нікого, як він і думав. Протяг зі щілин у старій шибці — ось що це.

Треба далі читати святе письмо — в словах істина, в словах віра. В них — порятунок.

Вітер геть перетворився на гураґан, ламав гілки. Одна з них впала на покрівлю гучним «бабах».

Зі щілин до кімнати проривалося все більше протягів. Вогник не витримав цього вітру і згас. Чоловіка огорнула густа пітьма. Від несподіванки він збився з вірша, але одразу ж підхопив завчені рядки.

Десь мали бути сірники. Ігор обережними кроками підступив до буфету, що стояв ліворуч від дверей. Помацки відшукав шухляду, але та не піддавалася — надто стара деревина висохла і вгрузла.

Пітьма, до якої не хотіли звикати очі, стала чорнішою.

Цієї миті постукали в шибку, і чоловік аж підскочив від несподіванки. А тоді стукіт у двері — Ігоря накрило хвилею пекучого страху. Так гучно тарабанять навіжені — аж простір ходив ходуном.. Двері раптово розчахнулися, відбилися від стіни й зарипіли, ледь не зірвавшись з завіс.

Тепер Ігор точно знав — хтось навідався. Ця присутність, це наближення було настільки відчутне й тяжке. Чоловіка охопило відчуття, наче він поступово йде під темну тягучу рідину. Він не міг зробити ковток повітря — легені горіли. Це пекуче полумʼя розгорталося нутром. Тіло більше не належало чоловікові.

А тоді обірвалася і свідомість.