Дожидання роз'їдало зсередини, як іржа метал. Віктора не було, труни не було. Могила викопана, натовп очікує похорону, він сам чекає миті, коли на могилу кинуть останню лопату землі й можна буде дихати на повні груди. Але ж чому досі не почали? — Неприємна тривога заповнювала і зростала.
— Де знову Віктор з його старою тарантайкою?
Люд довго стояв в очікуванні. Години минали, але нікого.
— Що ж, варто йти до лісу та перевірити, — Мовив голос з натовпу. — Раптом щось трапилось?
— Може і там дерево впало та перекрило дорогу? — припустила дружина.
— Чого ж Віктор не зателефонував? — знову занепокоєні голоси односельчан.
— Може телефон сів, або в лісі звʼязок відсутній? — дружина продовжувала припускати причини відсутності водія.
— Хто піде зі мною глянути, що там могло статися? — звернувся син покійної до людей.
— Я! — озвався чоловік з натовпу.
— І я, — та ще десяток «я» від родичів та сусідів.
Пошуки тривали не довго, скоро очам людей стала картина: вантажівка зʼїхала з дороги, авто занесло, а водій не зміг впоратися з керуванням, загинув на місці. Труна випала з кузова й розбилася, поряд лежало тіло зниклого вранці дядька Ігоря. Покійниці ніде не було. Поліція зайнялася пошуком й відкрила справу.
Нарешті, коли сутеніло, виснажена подіями родина повернулася до себе додому.
— Мамо, — звернулася мала дівчинка до матері, — чому тут так холодно?
В домі, замість сімейного затишку, відчувалася могильна студінь.
— Мені страшно, — промовила маленька.
У підвалі почувся дивний звук, немов впав мішок картоплі.
— Що це було? — схвильовано запитала дружина.
А це був початок воззʼєднання родини.
Кінець.