Хода рухалася так повільно, як повільно їхало авто з небіжчицею. Баби співали «Останню путь». Від жалісних голосів шкірою бігали сироти. Колись кожного проводжатимуть під цей спів цією ж дорогою. Ніхто з натовпу не хотів думати про неминуче, усвідомлювати, але так і було. Співатимуть «Останню путь» кожному, навіть тим малим дітям, які так віночки несуть, наче виконують відповідальну роботу.

Перед греблею хода спиняє рух, хоча до кладовища ще пів шляху. Дорогу перекрив масивний вʼяз, повалений вчорашнім буреломом. Копачі ходили на кладовище короткою стежкою, через болото, вони й не могли знати про перепону, бо самі її не бачили. Та і ніхто не міг знати. Цією вулицею ходять хіба приблудні пси.

Люди собі обійдуть, а от що робити вантажівці? Коли те дерево розпилять та відтягнуть. Ще й лінії обірвало. От срака!

Вирішили, що Вітька їхатиме дорогою через гай.

Люд би теж міг йти слідом, але та дорога вела прямісінько на трасу. А натовп не попреться проїжджою частиною.

Цвинтар просто на вʼїзді в село. Замість вітальної таблички. І так кожне селище зустрічало гостей — не хлібом-сіллю, а місцевим гробовищем, що густо обросло терном.

Люди попрямували до кладовища своїм шляхом. Віктор не поспішаючи відʼїхав, розвернувся й повів ластівку в напрямку лісу.

Над селом одна на одну лягали темно-сині клубчасті хмари; небо кипіло, ворушилося так низько, наче от-от впаде — наближалася нова буря. Обідня година сприймалася, як пізній вечір.

Чоловік тер втомлені від тьмяного освітлення очі — заледве вдавалось розгледіти простір попереду. А в густому сосновому лісі Віктору довелося увімкнути фари. Ластівка вже добряче пожила — робочою була тільки ліва і світила вона слабенько. Ось так, майже в повній темряві водій долав нелегкий шлях.

Чорноту осяяв спалах блискавки, небо мов розірвали на частини, і гучний тріск заповнив вуха чоловіка. Почалась гроза.

Їхати то всього декілька хвилин. Причин для хвилювання він не мав, навіть увімкнув радіо, але те неприємно шуміло і ніяк не вдавалося вловити бодай якусь станцію. Аж раптом залунала «Остання путь» пронизливими жіночими голосами.

Слухати це чоловік не збирався, тому вимкнув приймач.

Новий спалах блискавки та ще гучніший лускіт — грім бахкав так, що плечі водія проти волі здригалися. А тоді, за шумом грому, почувся інший удар. Наче деревом об метал. Звук повторювався і після того, як грім затих. Ба більше, після громовиці він навіть посилився. Щось стукотіло позаду кабіни. Можливо, впала гілка на кузов, і тепер її по ньому носило? Віктор на мить обернувся перевірити — йому закололо кінчики пальців, а тілом розрісся крижаний жах — в кузові нерухомо височіла постать.

Від несподіванки чоловік втратив пильність, і машину почало заносити в бік, але водій швидко вирівнявся та повернув на дорогу.

Коли, на власний острах, чоловік обернувся вдруге, то нікого в кузові не побачив.

Всяке може ввижатися стомленій голові.

Віктор їхав не поспішаючи, але все ж навіть за такої швидкості мав давно подолати цей клятий ліс. Де ж та траса?

Раптом приймач увімкнувся і вкрив салон саваном білого шуму, з якого все чіткіше лунала похоронна пісня. Чийсь низький голос назвав його на імʼя:

— Вікторе.

Невгасима тривога пройняла всі його почуття.

Водій не побачив повалену берізку — наїхав на неї, машина підскочила і чоловік різко підлетів на сидінні. Від цього стрибка на задньому бортику зірвало іржаві засуви. Коли задні колеса так само наїхали на гілку й машину знову підкинуло із розчахнутого кузова вивалилась домовина.

Не такими бурхливими потоками течуть весняні струмки, як зараз ллється з вуст водія емоційна лайка.

Зупинивши автівку, Віктор ще довго не наважувався покинути салон. Що йому тепер робити?

Хотілося зникнути, хотілося, щоб це скінчилося, щоб проблема вирішилася сама собою. Але чоловік у свої сорок чудово знав — так не буває. Проблема, на яку закриваєш очі, залишається проблемою.

Тиша стала нестерпною і тиснула вуха шумом власної крові. Дивно, що не чулося вітру, не виднілося й нових узорів громовиці. В мить стало темно настільки, наскільки це можливо, і лише світло самотньої фари досі намагалося хоч трохи прорвати пітьму.

В бардачку, щоправда, був ліхтарик, який, на щастя, працював.

Слід було вийти й переконатися, що його найгірше побоювання здійснилося.

Він покинув ластівку не зачинивши салону. Обходячи вантажівку, Віктор підсвічував дорогу, а потім навів промінь холодного світла на задню частину кузова — та, звичайно, була розчиненою, а труни не було. Домовину відкинуло до узбіччя.

Як не хотілося б, а вже не поїхати. Та й вантаж… громіздкий, власноруч не впоратися.

Віктор наближався до перевернутої на бік домовини, дістаючи телефон. Він набрав сина покійної, приклавши слухавку до вуха. Тишу заповнили повільні гудки, коли на очі постала повна картина — труна розбилася, а тіло з неї викотилося. Але це була не стара, яку чоловік чудово знав. Обіч дороги лежав мертвий дядько Ігор.

У Віктора перехопило подих, рука ослабла, випустила мобільний. Той упав на межу між лісом і дорогою. Гудки ставали гучніші, але чоловік не став шукати сотовий — він зірвався з місця й попри свій вік, перелякавшись як мале хлопʼя, хутко побіг до ластівки. Все ще чув гудки, коли скочив у салон. Завів автівку, але та не хотіла рушати з місця. Заведена і справна вантажівка стояла, немов забуксувавши в багнюці.

Гудки перервалися — слухавку нарешті взяли — по той бік звʼязку голоси змішувалися в суцільну какафонію й перепліталися зі скорботною піснею.

Це було занадто для Віктора. Це все було занадто. Адреналін бурхливими хвилями заповнював його тіло; чоловік вже не бачив сенсу надіятися на стару залізяку — треба просто скоріше покинути це місце. Треба туди, де люди, де бодай хтось живий. І зараз скупчення народу мало бути, немов насміхаючись над ним, на кладовищі. Хай вони, інші: син покійної, дружина дядька Ігоря, священник, поліція зрештою — розбираються в цьому самі. Це вже не його справа, головне — забратися якомога подалі звідси. Бажано, ближче до людей.