Віктор постукав у двері ґанку, а відповіла тиша. Цього разу він вже не витримав і зайшов у двір через хвіртку. Освітленим було вікно, що виходило на подвір’я. Він тихенько постукав у шибку, назвався. Але марно, ні через хвилину, ані через пʼять — ніхто не вийшов.

Аж коли Віктор звернув увагу, що й у вікні літньої кухні є світло. Помітив це не одразу: вікно густо заросло терном і виходило в сад. Певно, родина була там.

Чоловік постукав і у ці двері — благане диво сталося, почулися кроки за ними, опустилася ручка, вони відчинилися.

Він приготувався до зустрічі з господарем, але не дивлячись на світло, що лилося з кухні, на порозі нікого не було.

Віктор стояв біля входу, але не міг увійти, ноги й досі залишалися свинцевими. Так і стовбичив, поки двері самі собою не зачинилися.

Неподалік зламало гілку й та, з гучним «бабах», впала на покрівлю.

Йшов час, але тіло не слухалося.

Густим туманом полонили голову думки про бабу Ганну. Її прокльони до всіх, кому не пощастило пройти повз, кинуті в спину образливі слова про Оксану.

Звідкись в тому змерзлому, втомленому тілі повстало яскраве чуття — злість. Але не до баби Ганни, до Оксани. А що як чутки — правдиві і вона гуляща?

Пекучі ревнощі, невпевненість в собі, відчуття зради — вони пульсували, як окремий організм, що своїми липкими щупальцями обплітав нейрони Віктора.

Ні, він не дарма сюди приперся, він достукається до господаря, а як ні, то вибʼє двері й, якщо той посмів спати, коли його мати зникла — розбудить!

Кінцівки наповнила нова енергія, що рухала тіло чоловіка..

Віктор почав стукотіти в шибку. Гриміти, тарабанити у двері, наче навіжений, а тоді, зненацька, розчахнув їх щосили!

В темній кімнаті хтось стояв.

Певно, це син. Клятий син, що зіпсував життя власній матері!

Ночей не доспала, годувала його, віддала тіло тортурі пологів. Але для чого? Щоб він, невдячний, все життя висів у неї на шиї? Щоб до власної смерті годувати його родину?

Не відчуваючи підлоги під ногами, згусток злості підлетів до постаті, хотів схопити її та задушити, але замість цього провалився у неї, заповнив, став цим тілом.

Ні, це не син. Хтось інший, той, хто допоможе.

Пролунав голос. Він рівно стелився кімнатою; заповнював вуха і мозок, які колись належали дядьку Ігорю, а тепер стали відлуннями цих в минулому живих органів.

— Це мій дім, я не покину його ніколи. Віднеси мене до мого місця. Віднеси.

Єдине, що рухало тілом — згусток злості, у який перетворився дух Віктора.

Ігор підійшов до труни, підібрав покійницю та поніс її до хати. Двері відчинилися самі по собі.

В домі міцно спали. Ніхто не оплакував, ніякої скорботи — міцний, солодкий сон.

Тіло Ігоря несло померлу до тісної комори. Там стояла невеличка канапа, така коротка, що старенька могла спати на ній, скрутившись. Він турботливо поклав небіжчицю туди.

Вона вдома, де й має бути.

Тіло Ігоря втрачало свої сили, а згусток злості, який керував ним, розчинявся у вічному спокої.

Той, хто ще лишився Ігорем, встиг повернутися до труни, підняти кришку, лягти в середину й накрити за себе. Настав час спокою для усіх.

Всіх, окрім одного чоловіка.