Ця історія про Кіру,

Про брехню, і про довіру.

Нумо, діти, час не гайте,

І про Кіру прочитайте.

Хто ж ця Кіра? Для початку,

Пустотливе це дівчатко,

І весела, і красива,

І моторна, й говірлива!

Та погана звичка в Кіри,

Все вигадує без міри.

Має хист фантазувати,

І не проти й прибрехати!

Баба, дід, і мама з татом,

Просять Кіру не брехати.

Бо брехня не прикрашає,

Брехунам – не довіряють!

А дівчатко їх не чує,

Все придумує, мудрує.

Так наплутає все Кіра,

І сама в усе повірить!

Вимишляє небилиці

Про принцес й чарівниць,

Про котів й собак летючих,

Про страховиська гримучі!

А як зробить шкоду тайно,

Не признається, звичайно!

Є у Кіри менший братик,

Владиславом його звати.

Тільки-но почав ходити,

Ще й не вміє говорити.

Кіра брата забавляє,

У садочку з ним гуляє,

А якщо не хоче грати -

Кривдить і дратує брата,

Доведе до сліз дитину,

Мамі ж бреше , що не винна.

Якось дітям каже мама:

«Я спечу пиріг духмяний,

Тільки схожу у крамницю

По сметану й полуницю.

Ви ж цукерки не чіпайте,

Лише трохи зачекайте».

Тільки мама вийшла з хати,

Кіра залишила брата,

Кинулась на кухню спритно:

«Ось цукерки апетитні!

Прохолодний лимонад,

Та солодкий мармелад!

Слабкість до цукерок маю,

Що робити з цим – не знаю!

Лиш одну я посмакую,

Пристрасть я свою вгамую!»

Навіть не пройшла хвилина -

Кіра їла без зупину,

Смакувала мармеладом,

Запивала лимонадом,

Рот цукерками набила,

Що ж ти, Кіро, наробила?

Як поясниш все матусі,

Діду, татові, бабусі,

Куди зникли мармелад,

І цукерки, й шоколад?

Знову будеш всіх дурити,

Вивертися, хитрити?

Тут у дім заходить ненька,

Із пакунком чималеньким.

Крикнула з порогу: «Діти,

Нумо, будемо радіти!

Гляньте, у моїм пакунку,

Є чудесні подарунки».

Кіра враз опам’яталась,

Усвідомила, що сталось!

Про нестримність шкодувала,

Страшно запанікувала.

Мислить Кіра гарячково,

Щоб збрехати терміново?

«Правду я не розкажу!

З’їв цукерки Влад, скажу…»

Вийшла маму зустрічати,

Враз розпочала брехати:

«Це не я цукерки з’їла,

Брата я недогляділа,

З’їв цукерки, мамо, Владик,

Не дала йому я ладу»!

Мама глянула на доню -

Рот, обличчя та долоні,

Забруднила шоколадом,

Та облилась лимонадом!

Ненька зразу все збагнула,

У пакунок зазирнула.

Витягла з пакунку нові

Фарби різнокольорові,

Ляльку, кубики, хатинку,

Піраміду та машинку,

Віддає дарунки сину,

Каже мама: «Влад, дитино,

Все, що у моїм пакунку,

Це для тебе подарунки!

Ці сюрпризи довгождані,

Лиш для діток неслухняних.

Не послухав Влад ти неньку,

З’їв цукерки потихеньку,

Так процесом захопився,

Що не з ким не поділився.

Ненаситний ти, хлопчино!

Так тримати, молодчина!»

Гнівом Кіра спалахнула,

Що це матінка утнула?

Закричала дратівливо:

«Мамо, це несправедливо!

Знов тебе я обдурила,

Щоб мене ти не сварила!

Правду чисту затаїла,

Бо усі цукерки з’їла!

Мамо, значить у пакунку

Це усі мої дарунки?»

Мама хитро посміхнулась,

Та до доньки повернулась,

Потім мовила скептично:

«Вже брехня для тебе звична,

Доня, донечко, ти брешеш,

Наче білу вовну чешеш,

Із брехнею світ пройдеш,

та назад не повернеш».

Більш нічого не сказала,

Іграшки в пакет зібрала,

Зирнула на Кіру мати,

Й тихо вийшла із кімнати…

Поміркуйте-но, малята,

Чи віддала Кірі мати

Нові іграшки чудові,

Фарби різнокольорові?