Був осінній дощовий день. Листя кружляло з поривами вітру. Під деревами стояла лавочка, на якій сиділа особа в червоному. Вона щось читала книгу, яка була в шкіряній палітурці з золотими буквами на обкладинці.

Хоч вона й сиділа в кінці алеї, зацікавлено читаючи книгу - але вона здавалася самотньою. Якраз навпаки виникало бажання не відволікати її. На перший погляд, здавалось що тут немає нічого незвичайного, але на алеї більше нікого не було. Можливо це через віддаленість цього місця від міста. 

А можливо причина була у двох кремезних чоловіках в чорних пальто на початку алеї, яких точно не захочеться зустріти у темній вузькій вулиці. Вони про щось розмовляли, але вони ледь помітно завжди кидали погляд на алею та дівчину, яка була захоплена читанням.  

До алеї підійшла ще одна особа, а люди в чорному, побачивши її лишень кивнули головою виражаючи повагу та продовжили своє спілкування.
Блондин пішов прямо в кінець алеї до дівчини в червоному.

Дощ, немов його підкупили, перестав падати. Й дівчина відірвала погляд від книги поглянула на її "відвідувача". Давно знайомий голос сказав:

- Привіт Мері!

Молодий чоловік посміхався доброю легкою посмішкою й спокійно чекав на відповідь.

- Привіт, Генрі!- відповіла Мері своєму рідному брату, який був старший за неї на дві хвилини.

І ось розпочалась розмова, яку зазвичай ведуть старші люди - про всякі небилиці. Не витримавши дівчина запитала:

- Можливо, нарешті, все таки скажеш чому ти прийшов?

Хоч Мері була співачкою, але це було лишень її хобі. Насправді вона була головою сім’ї Руеро, яка займалася злочинною діяльністю не тільки у рідному місті, але й у деяких інших країнах.

- Вони програли суд оскільки доказів не було, - посміхнувся Генрі та продовжив:

- Тепер можеш далі співати в опері.

- Дуже дякую, брате! Але тобі, як адвокату, справді варто насміхатись з свого клієнта?
Вона закашляла. Генрі подивився на неї, але нічого не сказав про її кашель. Він знав що вона хворіє і не любить коли починають розмовляти на цю тему. Хоча її "алергія на Генрі" було знаком, що не варто жартувати з неї в цей момент.

До них повільно підійшов один із охоронців й сказав:

- Сюди їде ваш друг!

Генрі та Мері здивовано поглянули на охоронця, а потім один одного. Без слів зрозумівши що на сьогодні у них не було планів із кимось зустрітись, Мері вигукнула:

- Сюди їде Антоніо?

- Або Роберті?- запитав Генрі, але одразу похитав головою розуміючи що малоймовірно.

- Повідомили, що він просто їде сюди, - відповів охоронець, - і компанію "КЮ Реліана" влаштували сьогодні закрити засідання.

 - Значить їде Антоніо, - сказала Мері, й дивлячись на схвальне кивання охоронця продовжила:

- Він завжди має трішки пустого місця в  голові.

- А інколи й потрапляє у складні й кумедні ситуацій, - сміючись добавив Генрі.

Охоронець повільно, нічого не кажучи, пішов на свою робочу позицію, до свого напарника.

- Чому курці сьогодні вирішили щось активно робити?, - зі сумним виразом обличчя промовив Генрі.

- Називати підданих цієї королеви Реліани "курцями" - не дуже мабуть ввічливо.
- А називати їх "підданими" це все ж таки дуже ввічливо, - засміявся Генрі.

Вони засміялись. Й вирішили очікувати Антоніо, адже він був знавцем справ у яких приймав участь, а тим паче якщо це стосувалось спідниць та її власниць.

На початку алеї зупинився спорткар жовтого кольору. По номерному знаку «Антоніо» можна було легко здогадатись хто власник авто. Антоніо був надзвичайно гарним брюнетом з сірими очима. Його яскраво-жовтий костюм ідеально йому підходив, незважаючи на те, що він був високим. А модна зачіска та лаковані туфлі чорного кольору доповнювали образ.

Антоніо привітався з охоронцями, які стояли на початку алеї, та пішов до близнюків, наспівуючи мелодію із нового серіалу. Звісно у цьому серіалі він грав головну роль. В цей же час один із охоронців оглядав срібний Mercedes GL 350, яким приїхав Генрі.

Підійшовши ближче до брата й сестри Антоніо привітався.

- Знову приїхав зразу зі зйомок фільму до нас?! – запитуючи і одночасно стверджуючи промовив Генрі.

- Чудово виглядаєш, - добавила Мері.

У цю ж мить охоронець, який стояв на початку алеї та який оглядав авто Генрі, одночасно почали поспішати до компанії.

Всі зрозуміли - щось сталось. Перший прибув Філіпіо, який стояв на початку алеї й йому не потрібно переходити дорогу, як іншому - що оглядав транспортний засіб.

Філіпіо спокійно почав розказувати:

- Повідомили, що на дім Генрі напали невідомі. Й, як повідомили, ваше місце проживання схоже на планетарії.

- О! – вигукнув Генрі, - вони настільки тупі, що дальше думають про документи в єдиному екземплярі. Інтернет для них - це якийсь простий фокус! Чи що?!

- Що ж робити? – задумалась Мері, турбуючись про рідного брата. 

- А хто напав? – одночасно запитались Генрі та Антоніо.

- Містер Юнаррі!, - відповів охоронець й всі одразу здивувались. Він працював на них і важко було зрозуміти, що сталось.

Всі знали хто такий Юнаррі. Він був одночасно найманцем, який за гроші міг виконати найбруднішу роботу та водночас був головою одного злочинного угрупування, яке боялись усюди. В цей самий час, його організація ніколи не зраджувала свого клієнта.

Мері тихо сказала:

- Добре, що є одна особа, яка може з ним домовитись...

- Пам'ятаю про це Мері. Але ж не можна кидати в неї Антоніо. Це можна буде вважати актом агресії без його власної згоди, навіть, якщо він знає її довше за нас...

- Ви не забули що я знаходжусь тут?! – перебив їх Антоніо, -  Крім того, вона більше не ображається на мене. Ви цього не знаєте, але минулого тижня ми з нею помирились, коли випадково зустрілись у піцерії «Катедонні». Вона на навіть відповідала мені й попрощалась сказавши "Бувай".  Ви знали що це її заклад?! І крім того, вона ще інколи сама готує клієнтам?!

- Ого – здивувалась вголос Мері.

Генрі не сказав нічого, проте його вираз обличчя був здивований. Або так подумали Мері та Антоніо. 

Насправді Генрі був ти хто допомагав Ірен, зі здійсненням її мрії, саме він знайшов їй чудовий персонал, підібрав ідеальне тихе розташування закладу та покликав найкращих дизайнерів для оформлення. Проте Генрі не міг про це сказати, оскільки між ним та директором піцерії «Катедонні» - Ірен, була давня угода, про яку знали лишень вони.

- Щось ми відволіклись.
- Справді. Варто набрати до Ірен. Антоніо давай.

- Вже набираюююююю.

Антоніо зі здивованим поглядом затягнув останнє слово, дивлячись за спину Мері та Генрі. Двійнята повернули голову й помітили її – дівчину у чорному платті до колін й замшевих туфлях. Її кучеряве волосся карамельного кольору розвіював осінній вітерець. Вона легко посміхнулась охоронцям та підійшла до Мері, Генрі та Антоніо.

- Привітики. Я так давно вас не бачила! Так за вами скучила, - голос Ірен був надзвичайно приємним і його хотілось слухати ще і ще, - Як ви? Як ваші справи?

- Привіт,- відповіла Мері подивившись на Генрі, який без жодної емоції на обличчі сказав:

- Привіт. Все дивно...

А Антоніо добавив:

- Розумієш... Все погано... Все жахливо!

Ірен перевела погляд з Антоніно на двійнят, адже знала що він часто переграє з емоціями. Вони четверо вчились в одному юридичному університеті й хоч трішки, але розуміли один одного.

- Чи могла б ти допомогти нам зустрітись із Юнаррі? – запитав Генрі.

- Навіщо вам мені говорити з Юнаррі? – відповіла Ірен.

Вона вдивлялась у обличчя кожного хто стояв поряд, усі були задуманими. Не витримавши її погляду Антоніо розповів їй все, а Генрі добавив:

- Але ми не знаємо що задумав Юнаррі.

- А. Я знаю хто заплатив. Це все – Юліанні! – відповіла Ірен.

Всі здивувались, звідки їй відома ця інформація. Але у наступну мить компанія почувши ім’я Юліанні спохмурніла. Юліанні була внучкою Реліани. А це означала що неї  не існувало ніяких кордонів між вчинками та логікою.

Антоніо, Мері та Генрі почали обговорювати Юліанні, згадуючи її злодіяння, як раптом почули голос, який донісся недалеко від них:

- Ви берете й так спокійно мене обговорюєте!- вигукнула особа, яка стояла поруч із охоронцями, що вже лежали на землі. А позаду стояв чоловік років тридцяти п’яти та тримав в руках дивний пістолет.

- Тату!? – вигукнула Ірен, - що ти тут робиш?!

На обличчі Юліанні появились здивування, вона явно не очікувала такого повороту подій. Антоніо, Мері, Генрі теж здивувались.

Першим від шоку відійшов Генрі, який промовив:

- Ну Юнаррі, як же будемо вирішувати дану ситуацію?

- Кхмм, кхмм, кхмм,- прокахикав Юнаррі й добавив: 

- Спочатку ж потрібно вислухати кожну сторону конфлікту, а потім вирішу,

як же вчинити. Ірен стань біля мене!

- Добре, - відповів Антоніо спостерігаючи, як Ірен опустивши голову відійшла і стала позаду свого батька.

Юліанні криво посміхнулась і прошепотіла:

- О! Це ж так чудово, що твоя дочка Ірен тут. Ти ж пам’ятаєш що відбулось після закінчення університету.

- Мого батька не було в країні. Він тоді був у Індії. Як він може це знати! – втрутилась Ірен.

В цей час Мері зніяковіла і винувато опустила голову.

*****

- Отже, Ви стверджуєте, що Юнаррі спокійно вислуховував

всіх?! – здивувався детектив й одразу добавив:

- Продовжуйте!

*****

- Те що вона керує всією злочинною діяльністю, не означає що вона відповідає за всіх дрібних злочинців, - обурено сказав Антоніо та подивившись у вічі Юліанні добавив:

- Коли Мері про все дізналась, то одразу кинулась їй на допомогу. Саме вона знайшла тих людей, які це все зробили.

- Я впевнена, що Мері допомогла Ірен лишень для того, щоб врятувати свою шкіру від гніву Юнаррі,- вигукнула Юліанні.

Юнаррі зробивши крок назад, щоб всі присутні опинились у полі його зору, і промовив:

- Ірен! Вибач мене за все! Після того випадку за тобою, тепер, постійно за тобою хтось наглядає. Звісно у нього наказ не втручатись лишень у випадках небезпечних для життя, оскільки я не хочу обмежувати свободу твоїх дій. 

Повернувши зброю на Юліанні, продовжив:

- Перед тим, як тако мені брехати, хоча б підготували якусь інформацію! Саме тому, за всю цю нісенітницю та за викривлення інформації, я нагороджую тебе свинцевими монетами!

*****

- Отже, Юнаррі позбувся свого замовника?! І це все він зробив при своїй дочці, - сказав детектив скидаючи свій великий капелюх на стіл та продовжив:

- Але, ж він ніколи не кидає своїх замовників, хібань ні?

- Ну, власне я, не чув щоб Юліанні оплатила послуги Юнаррі, можливо була третя сторона, - відповіла особа, яка сиділа в кріслі перед детективом.

*****

Юнаррі оглянув всіх поглядом, яким немов дивився прямо в душу.  Мабуть не побачивши нічого, заховав зброю під білий піджак. І після цього взявши Ірен за руку, пішов до чорного позашляховика, на якому він прибув разом із Юліанні.

Генрі, провівши поглядом Ірен з Юнаррі, промовив:

- Ну, думаю, вам двом пора забиратись з алеї, а я зі своїми адвокатськими зв’язками розберусь із залишеними слідами.

- Хоча я теж вчився на адвоката, але між нами надто велика різниця, - пожартував Генрі.

- Добренько, - промовила Мері, і пішла з Антоніо до його спорткару, а Генрі залишився для вирішення цієї невеличкої проблеми для алеї.

*****

- Хм, тоді, якщо ви все сказали правдиво, тоді проблем ніяких немає, - пробурмотів детектив закриваючи блокнот і добавив:

- Ви вільні.

Після того, як особа в кріслі вийшла, детектив, поглянувши на виключений компютер, відкрив ноутбук. Екран засвітився, і на ньому появилась фотографія Юліанні, а поруч був розписаний похвилинний графік щоденних пересувань.

Детектив задумався й промовив сам до себе:

- Ех, Юнаррі! Ти випадково позбавився Юліанні чи тобі її справді замовила третя сторона... 

*****

- Юнаррі, ти міг би її справді вбити, а не використовувати снодійне.
Але ці слова Генрі, як і цю правду, так ніхто не дізнався. Крім нього та ще двох охоронців. які приїхали йому допомогти.