- Ех, нарешті пари закінчились і можна відпочити, - перестрибуючи паркан, сказав Генрі і підійшов ближче до Ірен та Мері.

- Звичайно, що добре! 

Сьогодні, ще й п'ятниця, два дні свободи, два дня активного відпочинку! – відповіли дівчата.

- А давайте покатаємося на екскурсійному двоповерховому автобусі, - сказала Ірен й одразу добавила:

- Водій мій знайомий, а його ім’я - Антоніо. На скільки пам’ятаю, він якраз о цій порі паркується на паркінгу біля університету.

- Чудова ідея!  - відповів Генрі

А після цього сходимо в кафе! - добавила Мері.

Компанія вирушила до екскурсійного автобуса. Знайомий Ірен стояв біля нього. Генрі, побачивши його, на секунду розгубився, але у наступну мить на його обличчі були емоції, які були до цього.

Побачивши компанію він посміхнувся й помахав рукою:

- Привіт пані та панове, - зробив реверанс, як шляхетний дворянин.

- Привіт! – відповіла Ірен.

Розказавши як вони провели день, вони сіли на пустий автобус,який стояв на стоянці й відправились у поїздку по Р. Катались вони приблизно до сьомої години вечора. Після прогулянки на автобусі компанія пішла у кафе. В ньому вони замовили чотири піци і колу. 

Посидівши, двійнята вирішили, що було б непогано продовжити відпочинок на яхті, яку подарував дідусь Генрі та Мері. У всіх одразу піднявся настрій,адже що ще може бути кращого за відпочинок на морі?! По дорозі на судно вони зустріли Едуардо і Еміляна з Софі, які не приховуючи свого захоплення приєднались до них. 

*****

У 21 годині доглядач маяка помітив яхту з шумною компанією,яка виходила у відкрите море. Він нарахував на ній семеро людей.

*****

«Відкривши очі, перше що я побачив, було небо і літали чайки.Тут і зрозумів, що додому я не потрапив» - сказав Генрі коли всі зранку зібрались в каюті.

Через віконечко у каюті, компанія зрозуміла що вони знаходяться у невідомому місті. Всі були здивовані та збентежені й розмірковували, що ж їм робити. 

В цю мить зайшов капітан:

- Щойно причалили до порту в М, - сказав він та добавив:

- Будуть ще якісь додаткові розпорядження міс Мері?

- Ні, на даний момент немає, - відповіла вона.

Капітан з вельми здивованим поглядом вийшов з каюти. Ту гулянку, яка відбувались на яхті, він навряд чи зможе забути. 

Як тільки капітан вийшов, настала тиша, яку порушив дружній сміх всієї компанії.

- Хмм ... Значить можна навідатись до дядька Тонні.

- Хороша ідея Генрі!

-Я знав, що ти мене зрозумієш Мері, і поглянувши на місто, Генрі добавив:

- Надіюсь у Нього сьогодні не багато справ.

- А як же ми доберемося до дому до понеділка, якщо сьогодні вже субота? І крім цього нам дали практичну роботу на дім! – запитала й ствердила одночасно Ірен.

Всі задумались. І ось Генрі оглянувши компанію, промовив:

- Мері, а може скажемо капітану, щоб ми сьогодні ж вирушили назад, у Р?

- І пропустити прогулянку по цьому місту? Адже все що має відношення до Мо є надзвичайно романтичним! – вигукнули одночасно Емілян та Софі тримаючись за руки.

- Ой та всі знають про ваші заручини та вашу «надзвичайну» любов з першого погляду, - пробурмотів Едуард.

Мері та Генрі посміхнулись, але нічого не сказали, Антоніо ж копирсався у телефоні.

- Ну добре. Але це останній раз, коли ми не відвідуємо пари – відповіла Ірен.

- Кому потрібні ті нудні пари?

- Нічого ж не станеться якщо пару разів пропустити.

- Ага-ага. Завжди можна потім надолужити за книгами.

- Ніби ви хоч б раз так робили?!

- Ой-ой.

- Цить. Звісно робили.

- Ну досить вам. Ну давайте уявимо що практичне заняття з географії.

- Так ніби географію вивчають в університеті, - почувся чийсь шепіт.

- Генрі, ти як зажди шукаєш причину прогуляти пари, - сказала Мері посміхаючись.

- Значить залишаємось у Монако?! – запитав Антоніо та хитро посміхнувшись добавив:

- Якраз знайшов номер таксі, яке б умістило усіх нас.

- Думаю краще зателефонувати кузену дядька Тонні, щоб він приїхав за нами, одночасно ми повідомимо про те що ми у М, - запропонувала Мері.

Всі звичайно ж погодились. За 20 хвилин приїхав кузен дядька Тонні – Джиммі, і привітавшись запропонував поїхати на їхню віллу, щоб там пообідати. Вілла була великою. Звертаючи на її територію, всі побачили, що її огороджує великий трьох метровий мур, створюючи відчуття що вони потрапили на територію середньовічної фортеці. 

Довкола неї було надзвичайно багато зелених насаджень – кущі, дерева, різноманітні квіти. Вілла мала три поверхи. На її другому поверсі був великий відкритий майданчик, на якому знаходився басейн та розміщено великий стіл, за яким і влаштувалася дана компанія щоб пообідати.

- Ех, гарно тут, - почула голос Мері, коли після обіду вирушила погуляти по території. А повернувшись побачила Антоніо.

- Ага, - сказав Генрі, який підійшов після Антоніо, разом із Джиммі.

- Ну, може, під вечір підемо в караоке, - промовив він.

- Хороша ідея, мабуть, - відповіли йому, і компанія вирушила до інших, щоб розказати, яка ж у них виникла ідея як провести вечір.

Через кілька годин зі території вілли виїхав чорний мікроавтобус з тонованими вікнами. А ще через декілька хвилин за ними виїхало два позашляховика, які поїхали за ними до самого розважального закладу й зупинились у двох кінцях вулички на місці для паркування.

Через п’ять хвилин після прибуття, на цю вуличку заїхав сірий непримітний вантажний мікроавтобус, який зупинився навпроти караоке-бару. 

Із нього вийшов молодий чоловік, років двадцять п’ять, у сірому костюмі з краваткою-метеликом яскраво салатового кольору, який пішов прямісінько у заклад,де перебувала Мері та компанія. 

В караоке-барі компанія зайняла найбільший столик. Антоніо, який відійшов до адміністратора на декілька хвилин нікому нічого не пояснивши, повернувся з гітарою в руках. 

Взявши гітару в руки, провів пальцями по струнах і заграла музика. Він почав співати, а молодий, не схожий на інші голоси, зачаровував усіх відвідувачів закладу. Генрі сказав своїй сестрі Мері, щоб вона спробувала заспівати разом з Антоніо, й вона погодилась. Коли вони закінчили співати, всі почали аплодувати і викрикувати компліменти виконавцям.

До них підійшов вусатий чоловік з ковбойським капелюхом на голові і сказав:

- Доброго вечора, пані та панове! Дозвольте представитись, - і роблячись реверанс, продовжив:

- Я, Адріано Меноліо, продюсер фільмів та директор найбільшої опери в Парижі.

- Раді познайомитись! – відповіла компанія.

Між ними і продюсером зав’язалась розмова, і через невеликий проміжок часу, компанія розбилась на групи.
Перша групу складали Антоніо, Мері та Адріано, які обговорювали подальшу плани на творчу кар’єру.
"Другу" групу в яку входили Ірен, Софі, Джиммі та Генрі спілкувались за іншою стороною столу, але так щоб не заважати Мері з Антоніо, але з їхньої сторони постійно надходило хіхікання.

Ніхто й не помітив, що Едуарда та Еміляна, які мимоволі "третьою" групою, не було поруч з ними. Вони двоє вийшли покурити, і вже близько години з того часу, стояли на вулиці розглядаючи небо та про щось розмовляли. Згодом вони зрозуміли що вже досить давно знаходяться на вулиці та вирішили зайти назад у заклад. Направляючись назад, Едуард вирішив відвідати туалет, а Емілян пішов у зал. Виходячи з кабінки він побачив особу з яскраво салатовою краваткою-метеликом, яка дивились на нього і зловісно посміхалась.

*****

- Пора! 

- Ага.

Четверо осіб атлетичною тілобудови у чорних костюмах вирушили у сторону караоке бару.

*****

Едуард дивився на пістолет в руках. Особа з краваткою-метеликом давно вже вийшла, а він стояв на місці, розмірковуючи про те, що він почув. І раптом у цей час туалет зайшло двоє людей в чорних костюмах. В наступну мить направлений в лоб пістолет з глушником обмежував будь які його рухи. У цей же час, другий уже перевіряв чи хтось ще знаходиться у кабінках. Переконавшись, що їх тільки троє кивнув першому. В цей момент пролунав приглушений звук і тіло Едуарда з діркою в лобі упало на підлогу. Заховавши пістолети в кобуру, двоє в костюмах витягнули великий мішок, засунули туди Едуарда, і вийшли попередньо витерши сліди крові на плитці. У восьмій годині ранку компанія проснулась на віллі дядька Тонні. Падав дощ, який створював атмосферу поганого настрою.

- Ух, ну й посиділи вчора – попиваючи каву сказав Джиммі всім присутнім.

- Ага, а когось навіть покликали на роль в серіалі.

- Ой-йой, дуже смішно, Мері.. 

Тебе ж теж покликали співати на«100 і один талант». Крім того це буде лишень маленька епізодична роль.

- Не чіпай сестру, Антоніо! Вона ж вміє словесно розбирати людей! – сміючись сказав Генрі.

- А де Едуард? – спитався Емілян.

- Ось про це нам і потрібно поговорити!

Всі повернули голову на голос і побачили дядька Тонні, який заходив у кімнату де всі зібрались. Всі здивувались такій раптові появі дядька, адже вчора чули про те, що він відправляється кудись далеко. Вся увага була сконцентрованана нього.

- Що ж трапилось? – запитались всі в унісон.

- Ну що ж слухайте.

*****

За столом із кальяном сиділо четверо. Особа в сірому костюмі та яскраво салатовою метеликом із вельми невдоволеним, праворуч від нього сиділа молода дівчина, ліворуч лисий чоловік, навпроти нього знаходилась старша жіночка з мундштуком. Вже кілька хвилин за столом було мовчання, яке порушила дівчина:

- Отже, ніяких новин у поліції немає, а сам Едуард на зв’язок не вийшов?! І до цього всього додати, що можливо ми втратили агента якого так старались тримати, як козирну карту...

Особа в сірому, мовчки кивала головою на кожне слово. Чоловік ліворуч від нього кілька разів глянувши на нього, промовив:

- Ми звісно розуміємо, що їх потрібно позбавитись, адже саме ти – Рамірес Ротуро наступний спадкоємець після Джиммі та Генрі з Мері. Саме ти повинен стати наступним власником бізнесу дядька Тонні.

- Дякую за підтримку, Ондо!, - сказав Рамірес й стягнув зі своєї шиї яскраво салатову краватку-метелик й дивлячись у вікно,добавив:

- Значить потрібен новий план! Є якісь ідеї?

*****

Компанія сиділа на диванчиках у величезній вітальні вілли дядька Тонні, а її власник сидів навпроти них і розповідав. Проте, як вони охороняють Джиммі, як вони вчора назначали охорону за ними, і як Едуарда знайшли з пістолетом у руці. Всі були здивовані та засмученні, що він покінчив з життям самогубством, але уже нічого не можна було виправити. Вони думали, про те, що ж такого могло статись, що спонукало до такого вчинку, але ніяких розумних ідей та висновків не було. 

Дядько Тонні поїхав направився у робочий кабінет щоб владнати дану ситуацію. Після цього брифінгу, всі сиділи у тиші, та розмірковували над життям. Через кілька хвилин у кімнату зайшов один із охоронців й повідомив, що хтось бажає побачити Генрі. 

Почувши це, він встав та пішов у сторону, де розташовувалась охорона вілли, біля самих воріт.Дощ перестав, й засвітило сонце. Всі перевели свою увагу на сонечко, яке своїми теплими промінням намагалось зіграти душу всіх присутніх. Тому ніхто й не помітив, як зі сторони дороги, на територію вілли почали прокрадатись люди у чорному одязі з масками на обличчі. 

Спільною рисою у всіх них була емблема на лівому плечі, на якій була зображена міфічна істота – Медуза. Ці безшумні вбивці були озброєні не тільки автоматами з глушниками. Вони ще мали невеличкі кинджали, на руків'ї яких були вирізьблено дві змії, що свідчило про те, що всі вони не звичайні найманці, а професійні пожирачі людських житів.

Через десять хвилин, як воїни з емблемою Медузи проникли на території вілли, їх ніхто не помітив, а якщо й помічали то в останню хвилину свого існування. 

Коли пройшло ще десять хвилин, убивці в чорному винищили усю охорону, і стояли у кімнаті, де раніше знаходились хазяїн вілли – дядько Тонні. А зараз там були його гості. 

Один із вбивць показав жестом щоб вони не вставали, а інші направили свою зброю на присутніх і продовжували мовчки стояти. 

Через чотири хвилини в кімнату зайшла ще одна людина, у чорному діловому костюмі.

- Рамірес?! – дядько Тоні здивовано вигукнув і встав, убивці стояли мовчки і ніяк не відреагували на них.

- Раніше ти по-іншому до мене звертався!

- Не вплутуй присутніх у наші ділові відносини! – вигукнув дядько Тонні.

- Якраз планував дати тобі останнє бажання, ти ж колись теж дозволив вибрати останню дію, - і з жорстокою посмішкою, яка виглядала надзвичайно зловіщо, він добавив:

- Проведіть за мною Тонні і Джиммі, а інших не чіпайте, діємо дальше за планом. 

Дядько Тонні встав і пішов у сторону виходу, слідом за ним встав Джиммі й у цей же момент Рамірес, який надзвичайно швидко витягнув пістолет із-за спини вистрілив йому у голову. Бездиханне тіло Джиммі впало посеред кімнати, заливаючи підлогу з червоного дерева. 

Тонні повернувся і стояв не рухаючись, його губа почала сіпатись немов демонструючи про стримування емоцій. Рамірес направив на нього пістолет злісно сміючись:

- Ну я ж не обіцяв, що ви будете жити.

І ще один звук пострілу. На цей раз Ротуро вистрілив в районі серця:

- Ти будеш помирати повільно і в муках, - й махнувши рукою пішов на вихід. 

Пройшла хвилина. Першим заговорив Генрі:

- Всі на вихід, вони планують ще щось, потрібно тікати, йдіть до чорного виходу. 

Всі погодились й тут Генрі помітив що Ірен лежить на підлозі непритомна.

- Я попіклуюсь про неї! – вигукнув він, і кивнувши головою сестрі, яка останньою виходу з кімнати. Проте він не збирався зразу тікати. Підійшовши спочатку до Джиммі він перевірив його пульс. Його рухи були швидкі й впевнені, немов би він робив такі дії багато разів. 

Наступним до кого він підійшов був дядько Тонні. Проте як тільки він хотів піднести руку то помітив, що його рука дядька Тонні ледь порухалась немов би кличучи нахилитись ближче. Нахилившись Генрі почув його останні слова.

*****

Всі стояли вже біля виходу, Емілян вирішив зняти відео напам’ять про про поїздку. Звісно знімати відео після жорстокого вбивства це була дурість, але інші були шоковані подіями й тому ніхто на це звернув увагу.

Раптом пролунав вибух, який заставив всіх здригнутись, і в наступну мить язики вогню огорнули всю будівлю. Мері кинулась до вілли, але її перехопив Антоніно, не даючи це зробити, зі словами:

- Вір у нього!

В цей момент у дверях, якими тікали всі й залишили відкритими - з'явився Генрі, який ніс на руках Ірен. Через кілька секунд вілла почала горіти ще більшим полум’ям.

*****

У великій залі сиділо багато людей. Всі вони були одягнені у ділові костюми темних відтінків. Біля невеличкою підвищення на початку зали, на якій стояв мікрофон, стояло кілька гарних дівчат. Вони були у розкішних вечірніх сукнях , а на руках були великі широкі металічні браслети. 

На сцену вийшла молода дівчина, вона була одягнута у червоне плаття, а на спинні був яскраво червоний плащ. Її зачіска чудово гармоніювала з одягом, а те що воно було білим заворожувало і заставляло постійно спостерігати за нею. 

Проте була й додаткова причина чому за нею спостерігали всі присутні в залі.

- Вітаємо нового голову сім’ї Руеро!

Всі встали і одночасно промовили:

- Клянемось у вірності новому голові, Мері Руеро!