Можна назвати головних героїв цього розділу Ромео та Джульєттою? Бо ці історії однаково дурні. У цьому оповіданні такі ж тупі головні герої, як і у відомому романі. Але давайте почнемо саму історію.

Розпочати, мабуть, треба аж з того моменту, як я здавав вступний залік до музичного коледжу. Я грав (та і досі граю) на фортепіано і, як багато хто каже, дуже так непогано. На вступному заліку потрібно було грати п’ять творів. Сонату, прелюдію та фугу, етюд, і два різнохарактерних твори. І така ось велика програма було у кожного вступника-піаніста. Нас було 12. З них всього троє було хлопцями. Варто, мабуть, відкритися вам. Я вважав себе найкращим з цих дванадцяти. Я вважав, що граю краще за всіх. Можливо, я і помилявся, але результати того ж заліку тільки довели мою перевагу. І я трішки спіймав у лоба зірку… я єдиний, хто здав залік з фортепіано на всі 200 балів. Більше просто неможливо. Інші мої конкуренти та майбутні друзі здавали на 160, 180 а максимально, хто наблизився, так це мій друг Даня (у нього було 196 балів). Але, на жаль, я, все ж таки, почав ставитися до них зверхньо. Трішки, але все ж таки.

Яке ж було моє розчарування, коли багато з піаністок просто не звертали на мене уваги. Яке було моє розчарування коли весь клас не звертав на мене ніякої уваги. Нас всього було десь 30. До класу входили народні інструменти, теоретики, піаністи та вокалісти. І майже всім було на мене начхати. Я з грохотом покотився зі своєї двохсот-бальної гори униз. І після цього падіння я вирішив завести друзів. З початку ми дуже добре почали спілкуватись з нашою єдиною теоретинею (так, на теоретиків поступила тільки одна людина). Далі я намагався почати спілкуватися з нашими піаністками. Вони ж, можна сказати, рідні люди. Однакова професія, але більшість була зациклена на навчанні, а інші були нецікавими особистостями. Ще я ходив залицявся до вокалісток та народників (але там одна була дівчина, а інші хлопці, з якими я непогано здружився). І так я бігав туди-сюди, зі спробою хоч когось знайти для себе. Мені розповідали, що ось підеш до музла, і всі дівки будуть твої. Дівки то були. Багато, але моїх – жодної. І я вже розчарувався, як зі мною почала сама, добровільно, спілкуватися піаністка, на ім’я Наталя. Вона не дуже гарна піаністка, але як дівчина… мрія. Ми дуже добре здружились. А також у неї був брат, і він теж грав на фортепіано і вчився на нашому курсі.

Давайте встановимо хронологію подій. Почав я вчитись у вересні. Півтора місяця я бігав від вокалісток до піаністок і назад. І десь у середині осені я почав зустрічатись з Наталею. Ми доволі швидко почали з нею зустрічатися після фактичного знайомства (фактичного, бо знайомим-то я був зі всіма, але так, щоб добре, то мало з ким). Пройшов десь тиждень. І це для мене був шок. Чому? А тому, що раніше всі дівчата, в котрих я закохувався, або просто мене ігнорували, або відверто знущались з мене. А тут через тиждень я вже отримую таке сильне кохання. Я майже потонув в ньому. Уявіть собі: красуня, з довгим кудрявим волоссям кольору весняного сонця, милесеньким обличчям і просто таки неймовірною фігурою. І вона мене любила. Або я вважав, що вона мене любила. І так, ми почали зустрічатись.

Як виглядало взагалі наше зустрічання? По-перше, ми завжди ходили разом, вона навіть свого брата почала потроху ігнорувати, (мабуть він на мене досі злий) ми постійно цілувались (ох, як вона цілувалась... і звідкіля тільки вміла), і я настільки перестав стежити за своєю поведінкою, що іноді розпускав руки на людях. І це все так, тільки на людях. Але був час, коли ми залишались наодинці…

У нас в одному з корпусів музичного коледжу піаністи можуть брати кабінети, і займатися там музикою. Майже всі кабінети доволі великі, там стоїть два малих рояля (іноді один рояль і фортепіано). Тобто, це просто неймовірні кабінети для занять музикою. І ти можеш прийти, взяти цей кабінет, закритися і працювати хоч цілий день. Так я і робив спочатку. Часто там любив запиратись та грати чисто для себе. Але як з’явилась Наталя, я почав грати не для себе, а для неї. Вона казала, що їй дуже подобається музика, яку я створював (так, я ще був композитором на півставки). І тому я постійно, майже кожен день, ходив з нею в ці кабінети і грав їй музику. Але, як ви розумієте, на музиці все не закінчилось.

Мабуть, сама музика їй швидко набридла, а ось я… вона мене заціловувала майже до смерті. Русалка з ногами. З кожною зустріччю ми заходили все далі і далі. Хвала богам, що все ж таки можна було зачинити двері. Таким чином, ми вивчали тіла один одного ще деякий час. Може з пів місяця. Але поки що ніхто в нікого нічого не сував – чесне піаністичне. Я не хотів так рано займатись сексом. Я просто не був готовий до цього. Зарано – це у 15 років. Але, як мені здалось, Наточка так не вважала. Вона почала розпускати свої руки так далеко, що я після кожної зустрічі не міг думати взагалі.

З часом я почав боятися, що наші зустрічі у замкнутому класі скінчяться простим невдалим першим разом. Все до цього йшло. Мені настільки було страшно, що я просто сказав їй, типу, давай поки що візьмемо паузу у наших стосунках (така дурна фраза, але як ще можна було сказати, що я заплутався у наших відносинах, мені потрібно охолонути, і подивитись тверезим поглядом на все це?). Десь тиждень я думав і розривався між бажанням ще більше і міцніше притулити її до себе, і бажанням кинути її.

Розумієте, коли ми почали зустрічатись, я все менше і менше вчився, мені це було не цікаво. Єдине, що мені подобалось, так це цілувати та обіймати свою Наталю. Але час йшов. Я часто прогулював уроки, забивав на домашнє завдання. Взагалі, через свій пофігізм з приводу уроків, я майже отримав 4 по одному з найважливіших предметів. І я мозком розумів, що погано прогулювати пари, погано вчитися, не думати ні про що, окрім Нати.

Так я думав і обирав між бути, чи не бути тиждень чи півтора. Потім, все ж таки, продовжив свої прогулянки і зустрічі. Але я намагався бути обережніше, проте виходило не дуже.

Наближалась зимова сесія. Завал у мене був майже по всіх предметах. Деякі я вже здав, ті що з легких і які я добре знав (бо колись я був відмінником, і майже всезнайкою). Звісно мене не виженуть, бо я дуже гарно граю на фортепіано. А спеціальність все ж таки найважливіше. Але погані оцінки мене не влаштовували. Я вже навіть намагався більше уваги почати приділяти урокам, але мене постійно відволікала Наташа. Постійно їй потрібна була моя увага. Вона, грубо кажучи, просто лізла до мене і домагалась. Як це смішно не звучить.

Другий раз, коли я попросив у неї паузу, – у грудні. Вже почалась зимова сесія. І прогулювати контрольні мені точно не слідувало. А якось так, щоб я продовжував зустрічатись, але приділяти їй менше, ніж весь свій час, не виходило. Або я віддавався їй повністю, або взагалі ми не спілкувались. Ну, майже не спілкувались.

Типу так:

−Привіт, як справи?

−Хай, все добре.

−Бувай.

−Ок, бувай.

Так що, щоб здати всі контрольні на приємні для мене бали, я ще раз відокремився від Наталі, і як ви вважаєте, їй дуже це подобалось? Дівчиську, яке хотіло мене повністю і не вміла контролювати свої бажання?

Я закінчив семестр більш-менш нормально. Запоров лише два предмети, та і по них мене атестували, але з найнижчим балом: 4.

Потім, як закінчився семестр (точніше він ще не закінчився, але всі важливі контрольні були написані), кожен день ми приходили у музичний коледж і просто, майже всі пари, займались тим, чим хотіли: хтось йшов у «АТБ», щоб закупитись смаколиками, хтось сидів просто у класі і спілкувався з однокурсниками. Хтось йшов великою компанією за інструмент (тобто брали класи і грали по черзі, хто що вмів. Хтось імпровізував, хтось грав останні вивчені твори. А хтось підбирав на слух відомі пісні та популярні звуки з тік току. Так, ми навіть такою фігнею займались). А деякі йшли гуляти по місту. У нас біля старого корпусу музичного коледжу в двох хвилинах знаходиться просто таки прекрасна набережна. Особливо вона дивно виглядає покрита вся снігом.

І ось в один з таких останніх днів семестру ми пішли з Наташою гуляти по цій самій набережній. Настрій був передсвятковий, всі ходили і сяяли, як ці домашні ялинки з ввімкненими гірляндами. Ми теж посміхались йдучи до набережної, хоча я знав: чекає важлива розмова. Я любив Наташу. Вона була красунею. Вона була дуже хороша, але водночас була ще не дуже розумна дівчина. Навіть не так: вона ще була просто маленька для стосунків. Їй було цікаво, як це, цілуватись, обійматись, як це займатись сексом і взагалі, як це, зустрічатись. Але ви розумієте, що однієї цікавості було недостатньо. Щоб кохати, потрібно також розуміти ще багато речей, для кожного ці речі свої, звісно. Бо якщо я зараз скажу: «Ви повинні надавати один одному багато волі», і хтось з цим не погодиться, то ми обидва будемо праві. Я можу сказати, що у відносинах повинна бути двостороння повага, але і з цим деякі можуть не погодитись. Проте, особисто для мене, ці речі були важливі. І в той гарний зимній день я вирішив остаточно покинути Наталю. Звісно, просто заблокувати її всюди та почати ігнорити було б не правильно. Тому я вирішив спочатку розказати їй все.

Я так жалію, що не вмію красиво розказувати, і якщо ви зустрінете мене у реальному житті, то будете спостерігати за дуже невпевненим в собі, скромним, можливо ввічливим і тихим хлопцем, який більшість часу буде мовчати. А тут мені потрібно було самому почати таку важливу бесіду, так ще й довести до кінця. Розказати про все це, як я зараз розповідаю це вам.

Я не пам’ятаю точно, наскільки гарно я тоді говорив, можливо, я не зміг сказати все, що було потрібно. Можливо, мені потрібно було якось по іншому повідомити їй, що я не зможу бути її. Що мені потрібно йти далі, вчитись, жити, а вона цьому, на жаль, дуже заважає.

В цей прекрасний зимовий день ніхто не пролив ні єдиної сльози. Ми просто обнялися і розійшлись. Вона пішла додому, я ж то сидів, то ходив по набережній, вдихав свіже повітря, і слухав музику, вткнувши навушник собі до вуха. Я не думав тоді взагалі. Був тільки я, музика і набережна. Потім ще до мене підтягнувся друг, і ми з ним попрямували додому. Після цього я не спілкувався з Наташою, але…

Так, на цьому, на жаль, я не можу, або не хочу закінчити історію. Коли я покинув Наталю, все було добре, я навчився спілкуватися зі своїми однокурсниками, ми непогано товаришували один з одним, більшість мене підтримало в моєму рішенні покинути Нату, але були і інші. Частіше це були дівчиська, які чомусь почали ставитись до мене набагато гірше. Чому? А відповідь проста. Є така штука, як жіноча дружба та підтримка, і як я зрозумів, вона працює навіть тоді, коли цим жінкам по 14-16 років. Як ви пам’ятаєте, дівчат у нас було більше в класі, ніж хлопців, і десь третя частина або навіть половина з них почали мене майже ненавидіти. Я виявився дуже поганою людиною, яка кинула біднесеньку дівчинку, що мене кохала, яка хотіла бути зі мною. Але чому ж так вийшло? Чому я її покинув? Всім моїм добропорядним однокурсницям було відомо, що я просто свиня, скотиняка.

Чесно, я дуже здивувався, який хайп створився завдяки цій події. Микола (хай мене так звуть) кинув Нату−«сенсація місяця». Я вам навіть так скажу: на цю подію звернули увагу не тільки першокурсники, як я, а ще й другі та треті курси. Звісно, в меншій кількості, але і там ходили різні чутки. Як їх позбутись, я не знав. Мене це бісило, дратувало: такої слави я не бажав..

Чутки про нас з Наталею гуляли по музлу ще місяцями, два, якщо бути точним −Січень, і Лютий. А потім всім стало не до того, бо почалась війна.

Ось тут вже точно можна поставити крапку на розповіді, але ні. Вона ще не закінчилася. Як почалась війна, дійсно все заспокоїлось, і майже всі перестали згадувати про цей випадок з нашим розлученням. Я продовжував товаришувати з багатьма однокурсниками, спілкуватися та просто підтримувати зв’язок. І все було більш-менш добре, з кимось я грав у шахи, з кимось розмовляв про книги. Хтось розказував мені про тренувальний зал, та як він туди ходить. І одного разу пишу я Вові (вводимо нового персонажа, він мій знайомий майже з самого початку першого курсу, він баскетболіст на півставки, постійно ходить в зал та грає на трубі, ми з ним дуже добре спілкувались), і ось пишу я йому, там як справи, що робиш, що нового. Він відповідає, але якось, бляха, холодно. Відразу мені це не сподобалось. Відповідь була короткою. Я подумав, ну може зайнятий. Питаю, як там ти, що в тебе цікавого? А він такий: «та ось почав зустрічатись з Наташою. Я просто щасливий, я так захопився нею, вона та сама, котру я шукав. Я її обожнюю». Це приблизно те, що він сказав про неї, ну а я то що. Я буду радіти за друга, бо чому ж не радіти, коли він знайшов ту саму, вона йому подобається, та їм приємно один з одним. І я радів. Але ж якого біса? «Вибач, але я був про тебе іншої думки, я гадав, що ти розумніше, краще, але щоб таке говорити своїй дівчині. Як ти не розумієш, що це просто не прийнятно? Нам потрібно перестати спілкуватися. Ти мені огидний». Прикол, да? Це він сказав мені. Звідкіля він дізнався, що я там говорив Наті, і що, особливо для неї, неприємно, я так і не зрозумів. Ну звісно розказала сама Наталя, і, скоріше за все, вона ж і змусила, або просто зробила так, щоб він захотів перестати спілкуватись зі мною…

Це була вже осінь 22-го року, пів року війни... рік, як я познайомився з Наташою… другий курс музичного коледжу. І ця історія все ще мене переслідує. Мені було байдуже, коли на мене косо дивились одногрупниці, бо я з ними майже не спілкувався, але коли таким чином вона забрала в мене Вову, людину, котру я вважав майже за кращого друга. Це для мене був удар доволі серйозний. Я потім тиждень ходив ніякий. Майже захворів. Ну то й що. Нічого. І це минуло...

Зараз вже лютий 23-го, поки що, на щастя, згадок від Наталі і про Нату нема. І я маю надію, що і не буде. Що таких сюрпризів більше не буде. Тут я вже поставлю крапку. Крапку, дуже схожу на кому, бо я дійсно не знаю, може, вона завтра напише. Але давайте будемо сподіватись, що вона вже забула мене, і їй також байдуже на мене, як і мені все одно, з ким вона зустрічається, як живе, і чи все з нею гаразд.(,)