День 1

Я сиділа у маршрутці, і думала над вже майже минувшим дні. Це була звичайна п’ятниця, за цей день пройшло купа пар (уроків), таких же не цікавих, довгих і тяжких, тому я сильно втомилась. Хоча був один урок, на котрому можна відпочити. Там нічого важкого, просто сиди собі цілу пару і пиши конспект. Але ми навіть конспекти не хотіли писати, тому всі мої співкурсники та і я просто валяли дурників. Давайте я зараз ж задам собі питання, я близька зі своїми співкурсниками? Я дружу хоча б з деякими? Вони приємні для мене? – тверде і чітке ні. Хоча ну майже ні. Навіть тут до мене встиг якось вписатись один гітарист. Але про нього потім. Зараз я їду додому, там до мене прийде хлопець, і ми будемо довго лежати. У нас все буде добре, ми – щасливі…

День 2

- Хай, ну може сходиш зі мною на волейбол, будь ласка. Тобі сподобається😉

- Та ну Дань, я ж сказала, я не можу так далеко їздити. Так що ні, і ще раз ні. Нажаль

- Ех, Валерія. Дійсно жаль, ну тоді пішли на чергову пару, буде цікаво, посміємось над нашою противнючою біологинею.

- Якщо вона тобі дасть таку змогу. Сьогодні ж кр.

- Ох йо…

Пояснення, цей Даня і є той гітарист, я взагалі намагаюсь не дуже спілкуватись зі своїми співгрупниками, але цей якось.. в душу запав, уж не знаю чому. Ну а моє ім’я Лера, і хоча я граю на скрипці, але вчимось ми з Данею разом на одному курсі і в одній групі.

Пройшов ще десь тиждень чи два

Я не знаю чому, але він дає мені надію. Даня, простий навіть не дуже привабливий хлопець усього за місяць зміг запасти мені у душу так глибоко. Він зрозумів всю мою сутність. Він мене знає навіть краще за мого хлопця, що взагалі не можливо. З тим то ми вже три роки зустрічаємось.. а може краще і не з ним? Ні, ми разом вже так довго, ми щасливи, у нас все добре і так буде завжди.

Сьогодні я бачила виступ мого гітариста, до цього дня я не чула як він грає. Це щось з чимось. Таке відчуття що він народився з гітарою разом, що він грає на ній все своє життя і навіть трішки більше…

- Я її ненавиджу. Ця гітара, ці струни, вони постійно ріжуть мої пальці. Вічні мазоляки. Вони мене бісять. Як же я не хочу грати на ній.

- Але ж чому ти пішов тоді вчитись на нього?

- Тому ж саме, чому і ти почала вчитись грати на скрипці) ти ж теж не дуже полюбляєш скрипку, що тобі більше до душі? Даня уж дуже хитро та лукаво зщурив лице

- Во.. вокал

- Добре, пішли в кабінет, щось спробуємо;)

- Ех, окей. Поки є час

Далі все як в тумані, ми пішли до кабінету, тільки закінчився той концерт, ми обидва брали в ньому участь, тож були одягнені як на парад. Він сів за фортепіано, я сіла поруч, і він заграв.

Я вже казала вам, як він круто грає на гітарі? А тепер помножте ту крутість на десять, і ви приблизно зрозумієте, як він грав тоді на фортепіано. Це були все незнайомі мелодії, як я зрозуміла, імпровізації. І я не стрималась. Почала мурликати собі під носа щось, потім почала імпровізувати під його музику. Це був дивовижний, неймовірний концерт. Тільки два виконавці, і два слухача..

Коли їхала до дому в забитій маршрутці, цей запах.. мені було погано, ну як погано, я просто сиділа, і не відчувала нічого. Взагалі. Настільки я була морально і мабуть фізично стомлена. А сьогодні ще повинен був хлопець зайти.

Потрібно вас познайомити з Микитою – хлопцем. Але я нічого толком не можу про нього розказати, він звичайний, нічого в ньому такого нема. Ходить до тренажерного залу, нічого толком більше і не робить. Іноді виходить у двір пограти у щось типу баскетболу або попинати м’яча на футболі. Ну а по вечорах він заходить до мене, і ми валяємось разом у ліжку, читаємо мангу, або дивимось аніме. Або просто лежимо, та мріємо про майбутнє, як я з’їду від бабусі та Микита орендує нам квартиру. І ми будемо жити тільки вдвох, я і він.

Але сьогодні щось пішло не так. Він якось дивно поводив себе, мов у хмарах був. Незібраний, ніякий просто. Мене це якщо чесно здивувало. Звичайно він не здатен на щось глибоке, кудись так сильно задуматись. Він простий, і зрозумілий, а тут..

- Лер, чуєш?

- М?

- Та хотів тобі сказати, короче, давай розлучимось? Я знайшов таку гарну дівчину, блондинку, просто кайф. Ти не проти?

(що?!! Він так просто це каже? Ми ж бляха три роки зустрічались, ну так, він заглядався доволі часто на інших, але він був моїм. А тут давай розлучимось.)

- Капець.. не смій мене кидати, ти ж спав зі мною. Ти кохав мене. Що трапилось?

- Та нічого.. вона красивіше просто. Тож я пішов. Пока

- …

Наступного дня

як ви розумієте, я була розбита. Плюс цей лопух Даня зі своїми розмовами чіпляється цілий день. Я нікого не хочу бачити, нікого не хочу чути. Я взагалі не хотіла йти, але залишатись вдома – цього я не хотіла ще більше.

- Слухай, Даниїл, я поки що не можу з тобою спілкуватись. Мені не до цього. Вибач.

- Хм.. ну ок, удачі тобі, якщо захочеш, то поспілкуйся зі мною. Я готовий

- Ага, добре

Десь через тиждень почалась війна. Ще одна невдача, на моєму шляху. Ну як так. Ще так недавно було все добре, а тут.. розлучення, війна, я.. я не можу це витримувати

Я сидів дома, в мене то все було ок, ну наскільки все може бути добре під час війни, ракети літають над головою, декілька друзів покинули цей світ. Але саме зі мною все ок, тільки постійне відчуття, мов в World of Tanks потрапив. Короче грав я собі на фончику, горя не знав. Імпровізував собі під вий сирени, як тут додався ще один звук. Мій телефон задзвонив. Ну, якщо чесно я їм майже не користуюсь, телефоном цим. Точніше я користуюсь, але не як телефоном. Там в ігри пограти, книгу послухати, і так далі. А тут він подзвонив. Це для мене було майже диво. А коли я побачив хто дзвоне, так стало ще дивніше.

Дзвонила Лера. Хоча вона вже біля місяця не спілкувалась зі мною. Так, вона перестала навіть вітатись зі мною десь за тиждень до початка війни, а зараз вже кінець березня.. о, да це навіть більше місяця вже пройшло.

Поки я проводив ці розрахунки, трубка припинила дзвонити, прийшлось передзвонювати. Це був дуже тяжка розмова, ну точніше монолог, я майже слова не сказав. Тільки слухав, як Валерія розповідала мені про свого хлопця, про свої злоключення. І так далі. Це все вона розказувала через сльози. Біля години. Потім вибачилась, що мабуть відволікла, та попрощалась. Але чомусь я думав, що вона ще подзвоне, або напише.

Вона розказала, що тоді ще її кинув хлопець. Але десь через дюжину днів, повернувся. Вибачився навіть і начебто все пішло як і було. Але ще через тиждень він зник. Зник і все. Потім Лера побачила його в інсті з якоюсь «тьолкою» по її власному вислову.

Короче серце Валерії було розбите повністю і безповоротно. Мені було її жаль, Микита їй попався дійсно так собі, але саме я нічим не міг їй допомогти. Тільки вислухати, і все.

Я був правий, після цій розмови, вона писала мені, ми спілкувались. Вона розказувала про мангу що перекладає на замовлення та просто про всілякі дрібнощі. До розмов про її хлопця або про неї більше не доходило. З одного боку я радів, бо ця дівчина видалась доволі складною співбесідницею. А з іншого мене це нервувало, типу як затишшя перед бурею.

Ще через місяць приблизно вона спробувала покінчити з собою. Порізала вени. На щастя її врятували, після цього вона сказала, що я дуже погана людина, що я винен в її невзгодах, та більше ми з нею не бачились, не списувались.

Вона була гарною вокалісткою. Зараз вона продовжує вчитись в нашому коледжі. Начебто в неї все добре. Вчиться вона гарно, Лера молодець. Але я так і не зрозумів в чому я їй так не сподобався. Що я зробив не так, та чому вона мене ненавидить так сильно.