Познайомилися ми з ним у коледжі, до якого я тільки вступила... спочатку мене обворожила його гра на фортепіано, це було просто божественно.
Ххммм... Хто він такий? Він був для мене, звичайним хлопцем з яким просто іноді віталися, і про щось розмовляли. Він був відмінником, і мені як завжди здавалося, що я дурна для таких .. але все ж таки він продовжував якось зі мною контактувати.
Потім у нього з'явилася дівчина – чесно, не сильна розумна, але за те як гарна. Мені вона теж трохи подобалася зовнішністю, але з нею я близько не спілкувалася, тому не знала, що то за людина. Але ми все одно з піаністом якось говорили, майже як і раніше, і це, до речі, було дуже дивно, але також іноді мені здавалося, що його дівчина спепеліть мене поглядом. Потім, якось ближче до зими, я почала помічати що ми з ним все більше спілкуємось на перервах та парах… Це було дуже дивно, адже мені не хотілося руйнувати чиїсь стосунки, але я здогадувалася, що причина не в мені.
Потім якось писали ми контрольну роботу з біології, але вчительку замінювали (тому всі швидко списали кр, і мали змогу поспілкуватись один з одним, або робити що нам завгодно), і тоді ми сиділи поряд, і мені все-таки стало цікаво що у них з тією дівчинкою. Ну і я давай його допитувати, а він сказав, що: «Скажу потім, коли вийдемо».. І ось ми вийшли, йдемо на останню пару (нам постійно потрібно було вештатись з одного корпусу коледжу до іншого, це завжди займало приблизно від 15, до 20 хвилин, якщо нікуди не повертати, і йти чітко на урок. А можна ж було заглянути до магазинчику, та купити смачний хлібець, або заглянути до кав’ярні, та випити чашечку кофе), темно, зимовий вітер дме в обличчя, ніколи не забуду цей запах, тепер мені завжди буде нагадувати про дім... мій улюблений дім.
І він почав розповідати, але все ж таки не до кінця мені було все було зрозуміло, як там у них і що, але зрозуміло, що вони розлучилися.
Ну думаю окей, буває. а на душі чомусь добре стало, хоча я не збиралася з ним зустрічатися, може максимум дружити... (спойлер, що то пішло не так)
Потім ми почали набагато частіше спілкуватися, і з його другом теж, та й моєю подружкою.
Ну і ось пройшли канікули, настав новий рік. мені так було погано, що я його навіть не зустріла, вирубилась о 23:30 десь то, ну і так нормально, не шкодую чесно. і ось після канікул починається сама веселість так би мовити.
Він дізнається, що я віруюча і просить по відповідати на деякі питання.. я думаю -ну окей
Пізніше кличе на волейбол.. поки йшли туди, для мене не було нічого не звичайного, начебто все як завжди (я про його поведінку) а потім через кілька днів, він сказав що ще не знає, хоче зі мною дружити, або щось більше .. (на щось більше взагалі страшно на мене розраховувати, нічого і ні з ким мені не хотілося) тому все завжди звалювала на дружбу, все ж таки не поганий варіант, «Гарна дружба має перевагу перед пристрастю» - десь я таке чула.. А потім наступної суботи піаніст пише що кохає мене .... Я чогось не відчула відторгнення, але все ж таки розумію що потрапила, та навіть не так, я вляпалась по самі вуха, чесно мені реально не хотілося ні з ким зустрічатися, тому що в голові була установка, "що ти все одно з цими всіма людьми розстанешся. так навіщо псувати стосунки, тобі ще 4 роки з ними вчиться ..."
ну і я як би кажу що не знаю як на це відповідати... він сказав що все нормально, і я можу думати, скільки потрібно. Але думати мені б і вічності не вистачило, відповідь у голові була все одно одна, це чітке і ясне – НІ, просто не варто ще раз в це влазити, але він був таким якимось ніжним, не тиснув.. Після, він Вперше покликав мене у клас, послухати його музику, але оскільки мені не було куди подіти свою подружку, і кидати її як то негарно, то я попросилася з нею (стоп стоп. Я (піаніст), був проти подруги, не хотів, щоб вона чула мою музику, бо моя музика тільки для одиниць. Все, Котику, пиши далі).
І чесно мене так заворожила його музика, це щось, мені хотілося слухати і слухати вічно... тоді я зрозуміла, що закохалася в його музику, але поки тільки в неї.
Потім коли він мене покликав ще раз, то мені вдалося прийти без подружки, ех, якби я тільки знала, що мені не відв'язатися від цього, то навіть зараз не знаю як би тоді вчинила... Він зіграв мені, а потім обійняв, обійняв і не відпускав, у мене зупинилося дихання, не знаю чому, адже це ж просто обійми, але щось у цьому було.
І може мені б і пішло, далі так у тихорі ходити, слухати.. але йому було мало, він хотів стосунків, він любив мене, а я? А я не знаю що зі мною, у моїй голові все змішалося. від страху і ненависті, до не бажання жити і крику – «Що я наробила»... Але в ці ж моменти, мені хотілося, що б це продовжувалося... мені подобалися його обійми, музика, і незабаром по ідеї мав сподобатися і він, "правда? Адже ж правда?" питала себе я.
"може бути, можливо" звучали, тихі відповіді в моїй голові, і так продовжувалося десь 3 тижні.
23.02.22
Ми домовилися прийти раніше що б щось поробити, ми сиділи перед парою і він мене обіймав, потім того дня у мене ще був технічний залік , я не дуже успішно його здала, мені тоді було зовсім фіговенько, але 9 я отримала, нормально. Потім їду в автобусі додому, сиджу на задньому сидінні, дивлюся у вікно, зажмурююсь від того, що мені в очі світить яскраве сонце.. розумію, що все добре, нормально, подивлюся за обставинами, і можливо навіть почну зустрічатися.
24.02.22
Почалася війна, (як ми зараз просто це кажемо «почалась війна..» таке відчуття, що війна ж може початися в кожен день, так що чому удивлятись.. насправді ми зовсім інше відчували…) в цей день ми теж домовилися зустрітися раніше.. і я так рвалася, що мені чесно було все одно, і не хотілося вірити, але потім прилетіло в аеропорт поблизу, і я вгамувалась...
спочатку страх, не знаєш чим себе зайняти, адже до цього був зайнятий 24/7 дивишся новини, не розумієш.. Чому? Як? Навіщо?
потім надвечір стало чутно автоматні черги, стало зрозуміло що вже близько, і що це може кінець? не думала ніколи, що такий буде результат, просиділи вечір, заряджали все що тільки можна було. Ніч.
Ранок 25.02.
2 день війни.. з того часу пішов відлік, передавали що вдень буде обстріл, а значить треба ховатися в підвалі, і ось настає 13:00 починає гудіти сирена, і гради стріляти, як було страшно тоді, мені так ще ніколи не було , Спускаємося в підвал, сиджу не можу заспокоїтися думаю -а що якщо, не зараз? а що коли я більше не зможу? а якщо не вийде пізніше? і пишу йому тремтячими руками, що – «Я може ніколи не скажу цього.. але я люблю тебе…»
Тут йде ще дуже багато крапок, бо історія далеко не закінчилась, після цього було дуже складно, трішки цікаво, але все ж таки більше складно, будувати стосунки. Ми постійно дізнавались щось нове один про одного, але ми поки що, і надію завжди Разом.
