Навколо був густий, старий ліс. Крізь густу крону майже не було видно неба, а густий мох під ногами заглушував кроки. Де-не-де виднілися зарості ожини, покриваючи як землю, так і кущі й дерева, створюючи таким чином затишні закутки-прихистки. Однак, вхід у них був ще тим випробуванням, оскільки потрібно подолати живу огорожу. Саме через такий своєрідний бар'єр я вибиралася зі свого нічного притулку. Дуже невдало вибиралася — зачепившись рукавом за паросток я залишилася без частини рукава. Хоча одяг і до того був дещо потріпаний.

Стоячи посеред лісу та дивлячись на рештки мого одягу, я вирішувала, що робити далі і куди йти. У інший час, найкращим варіантом було б йди до людського поселення, однак, у сьогоднішніх реаліях це було б найбільшою помилкою. Просте, але край важливе твердження, яке стало одним з головних правил виживання — “чим більше людей навколо — тим вищий шанс, що прийдуть Вони”.

Анніс. Те, що змінило наш світ назавжди.

Ніхто не знає хто Вони насправді, але їх зовнішній вигляд дуже схожий на стародавніх міфологічних істот. Їхня блакитна, міцна шкіра, довгі гострі зуби і пазурі, та найстрашніше — лякаюча посмішка — усе це вже змушує людей заклякати від страху. А ті, хто закляк, неминуче стають їх здобиччю. Вони — прокляття цього світу. Від них немає порятунку, є лише смерть.

Найжахливіший спогад — це перші дні після появи Анніс. На той час я жила в столиці — епіцентру перших спалахів, де, як пізніше з'ясувалося, мало кому пощастило вижити. І хоча Кошмар розпочався у столиці, то тільки нею він не обмежився, і врешті-решт вся планета перетворилася на філіал пекла. Але розповідати про минуле, боляче та й не має потреби — його більше немає. Як і, можливо, майбутнього. Головна ідея сучасних реалій - вижити за будь-яких обставин. Або хоча б померти безболісно та швидко.

Людство вимирає, так чи інакше. Навіть, краще сказати, його знищують. Я була свідком того, як безліч людей були вбитими незалежно від статі, раси, становища у суспільстві. Як би це не звучало, але тут, у цьому Кошмарі, люди нарешті стали рівними — перед смертю нічого не має значення. Люди стали просто кормом для Них.

Але ніхто ніколи не бачив і не чув про смерть Анніс. За цей час я встигла побувати в різних куточках планети, зустрічала знайомих, бачила їхню смерть, та й багато разів сама була за крок від смерті. Але жодного разу не бачила, не те що смерті, а просто невеликого пошкодження на тілі Анніс. Не знаю, чи можливо це взагалі.

Ще раз оглянувши свій одяг, прийшла до висновку, що таки треба виходити із лісу. Та й запасів вистачить лише днів на п'ять. А враховуючи, що я планую перетнути гірський перевал, то треба ґрунтовно підготуватися. І хоча зараз відносно тепло, проте в горах погода мінлива, а температура повітря набагато нижча. Та й важкі хмари на горизонті змушують задуматися про осінь, що ось ось настане, і про дощ, який, напевно, скоро почнеться.

Набагато простіше знайти їжу та цілий, а головне теплий одяг у місцевих поселеннях, що можуть бути десь на рівнинах, аніж у горах. Ну звичайно, якщо тут є хоч якісь поселення, чи хоча б їх залишки. І навіть так, є великий шанс, що люди просто не зможуть допомогти мені з провізією чи одягом, не тому що не хочуть, а тому що їм самим це потрібне. І не мені їм щось казати.

Діставши потріпану карту місцевості, я намагалась хоч приблизно вибрати напрям куди йти. Навколо мене не було ніяких орієнтирів, однак, якщо я права, то через декілька кілометрів має бути якась дослідницька станція - принаймні карта за 1957 рік так каже. Крізь лісові хащі іноді видніється просвіт. Сподіваюся що це невелика передгірна галявина, за якою, якщо рухатися на північ буде та сама станція. До того ж, не варто забувати, про пошуки місць для схову, адже хоча шанс зустрітися в цих місцях з Анніс вкрай мала, ризикувати без особливої причини не потрібно.

Тому єдине на що я розраховую, це невеликі поселення навколо станції, адже працівникам та їх сім'ям десь потрібно було жити. Після першої хвилі, відповідно до звітів, у даній місцевості було знищено деякі селища. Таких хвиль було кілька. Перша хвиля була страшна тим, що про Анніс нам ще не було нічого відомо. Ця хвиля була настільки великою і несподіваною, що загинуло багато людей навіть у віддалених частинах планети. Через паніку, люди збирались у великі групи та разом залишали густонаселені міста та тікали у далекі, забуті всіма місця. Однак, чим більше людей, тим більший запах страху та розпачу, який приваблює Анніс. Тому, згадайте перше правило виживання.

Розмірковуючи про це, я вийшла із царства зелені.

— Ну що, — промовила я вголос, вдивляючись у зелену смугу на протилежному боці, — приблизно кілометр, ворогів не спостерігається.

Поправивши рюкзак, перевіривши чи нічого не випаде з кишень, я почала перетинати галявину. Заповітна смуга лісу була вже майже поряд, проте, я раптом відчула, як земля почала тремтіти від важкої ходи Анніс. Очевидно, він ще досить далеко, однак постає питання звідки Анніс тут, у такій безлюдній місцевості? Зараз треба прискоритися, добігти до лісу і там знайти хоч якийсь прихисток.

Добігши до краю галявини я завмерла, думаючи куди мені бігти далі. Погляд одразу зачепився за зарості ожини, схожі на ті, що тієї ночі служили мені прихистком. Ну, за відсутності варіантів, краще це, ніж нічого взагалі. Тільки от близькість до відкритого простору трохи лякала. Я завмерла в роздумі, чи залишитися тут, чи заглибиться далі у ліс, коли відчула вже іншу вібрацію землі. Невже другий? Не може бути… Звідки у цій забутій частині світу декілька Анніс одночасно? Однак, далі у мене взагалі виникли будь-які думки з голови, оскільки поштовхи відчувалися все інтенсивніше та масивніше. Не двоє, більше, набагато більше.

У такій ситуації немає часу на роздуми — життя важливіше, а тому треба затаїтися та вірити, що все закінчиться добре. Я пролізла між гілками чагарника, лягла на землю і постаралася не ворушитись, навіть дихати через раз. Мені не було видно ні де саме Анніс, ні скільки їх, ні що вони роблять. Єдина думка, яку повторювала постійно - не можна боятися, адже мій страх, а також супутні реакції організму можуть привернути увагу Анніс.

Однак, як уже бувало багато разів, у мені переважав не стільки страх, скільки невластиві в такій ситуації інтерес та бажання дослідження чогось нового та невідомого. Минуло близько півгодини, коли рухи Анніс стабілізувалися, якщо можна так сказати, і локалізувалася в одній точці відносно недалеко від мене. Почекавши ще трохи, я вирішила трохи розсунути гілки і подивитися що відбувається. Вдале розташування я вибрала - трохи далеко, але на зір ніколи не скаржилася. Праворуч, ближче до краю галявини стоїть величезний валун, розміром з невеликий будинок. Навколо цього валуна, трохи дивною походкою ходили п'ять Аніс. Це виглядало настільки абсурдно, що я навіть виглянула трохи вперед і протерла очі. Щось тут було не так, але я ніяк не можу точно сформулювати, що саме. Невже отруїлися останніми жертвами? Мені треба сконцентруватися та бути обережнішою - бажання дізнатися правду ніяк не повинно переважати на бажання вижити. Один необережний рух і я можу опинитися в їхніх шлунках.

Але все ж таки, дуже цікаво, що вони тут роблять? Не думаю, що десь тут поруч є велике людське поселення, яке може привабити аж пять Анніс, однак іншого пояснення поки не можу дати.

Та й валун дивної форми. Наче камінь як камінь, хіба що занадто великий, ось тільки навряд чи сам валун або його розмір зміг зацікавити Анніс. Від роздумів мене відвернуло дещо дивне і шокуюче. Аніс почало вивертати. Це був не поодинокий випадок, усі вони майже одночасно розпочали випльовувати вміст їхніх кишечників. Далі все стало ще більш незрозумілішим — вони почали збирати те, чим їх нудило — а саме людські тіла, і скидати під валун. Від огиди мене саму мало не знудило, я відвернулася вбік та заплющила очі.

При цьому мисленнєвий процес продовжувався. Ніколи раніше не чула про таку поведінку Анніс. Не можу сказати, що багато знаю про них, оскільки взагалі мало, що відомо. Але те, що я точно знаю — Анніс пожирають людей. І вони ніколи не вивертали свої шлунки назовні, віддаючи тіла своїх жертв.

Незабаром вони почали йти. Коли Анніс зникли з поля зору, а звук їхніх кроків стих я зібралася з думками, зваживши всі за, та проти, ризикнула вийти зі схованки. Ще раз оглянувши місцевість на наявність Анніс, я вирішила підібратися ближче до того валуна. При відносній безпеці, моя дослідницька натура взяла гору над голосом розуму.

Щось у цьому місці, у самому валуні було не так. Піходячи все ближче, зрозуміла, що він не був тут спочатку. Камінь принесли і поставили на яму, таким чином, щоб частково закрити її. Я зупинилася за кілька кроків від ями. Було ніяково побачити розірвані частини людських тіл, відірвані кінцівки, я боялася відчути запах крові та трупів. Але все ж таки я змусила себе зробити ці кроки. І побачене мене вразило. Там були люди, живі та відносно здорові. Вони тихо перемовлялися між собою, допомагали тим, хто був непритомний. І не помічали мене, яка стоїть прямо над ними. Люди не піднімали голови, не дивилися нагору. Вони були зламані, не вірили у те, що виживуть.

Уся ця ситуація була дивною. І найнезрозуміліше для мене, було те чому Анніс їх не з'їли. Можливо, це випадково, і вони живі тільки тому, що їх залишили на потім як запас їжі, або ще є інша причина, яка поки що невідома. Але зараз це не має значення. Важливим є те, що я можу допомогти цим людям. Хоча б їм.

— Ну, привіт, — я намагалася, щоб мій голос не тремтів, — вас рятувати чи як?