Михайло

Спершу ми нічого не зрозуміли. Потім також. У той момент Ріннон якраз йшла від нас і ніяк не реагувала на спроби запросити її у гості, коли щось, а якщо бути точнішим, то кактус, звалився прямо на голову дівчини. Я розгубився. Та й решта теж. Не щодня відбувається сезонна міграція кактусів, який, між іншим, судячи з горщика, колись стояв у лабораторії. Ніка одразу підбігла до Ріннон і намагалась привести її до тями. Я ж у свою чергу помітив знайому маківку, яка на мить з'явилася з того боку стіни. Ну, тепер ясно, хто запустив вазон у політ.

– Арте, якщо ти її вбив, я уб'ю тебе слідом, – показавши йому кулак, глянув на лежачу дівчину, знову подивився на стіну і крикнув – миттю сюди, і Дріма поклич.

Дивлячись на те, як одна дівчина намагається привести до тями іншу, я зрозумів що потрібно буде попросити лікарів знову провести курс надання першої допомоги. Такими темпами, якщо Ріннон не вбили Анніс і літаючий кактус, то Ніка вже точно зможе довести справу до кінця.

– Вероніка, ти допомогти хочеш чи добити? – відповіддю мені став розгублений погляд.

Відповісти дівчина не встигла, бо прибігли лікар та винуватець даної ситуації. Дрім, а лікарем був саме він, швидко підійшов до Ріннон і відтіснивши Вероніку почав перевіряти стан дівчини.

– Сильний удар, можливо, струс. Потрібно віднести її до тихого місця, нехай відпочине. – Дрім глянув на мене і застиг, – Ти... Так тебе... Ти ж...

Відразу видно – професіонал. Спочатку до хворого, вірніше хворої, а потім уже дивиться, що довкола відбувається. Словами не передати, як я радий його бачити.

– Всі живі, завдяки їй, – кивнув головою на дівчину, – давай спочатку з нею розберись, а потім я все розповім тобі, – поплескав його по плечу, приводячи друга до тями і глянув на Арта. Ну там уже, як завжди, Ніка кинулася з'ясовувати стосунки.

– Ах ти, паразит! Кактусом в Ріннон жбурлятися! Та я тобі!

– Ай, боляче! Почекай, тебе ж з'їв Анніс, та й усіх інших! Перестань мене бити! Ай!

– Перестати? Та якби не вона, – кивок на дівчину без свідомості, – нас би тут не було, а ти! – Вероніка аж задихатися від злості почала – Кидаєш кактуси по людях.

Під час своєї експресивної промови кожне слово Ніки супроводжувалось ударами по парубку.

– Так! Стоп! Я заплутався! – Арт упіймав Ніку за руки – Давай по порядку.

Якщо їм дозволити, лаятимуться до вечора, цирк, звичайно, безкоштовний, але у нас тут людина непритомна, і між іншим, з вини хлопця. Тож настав час закінчувати балаган.

– Ніко, потім поб'єш його, я навіть допоможу, але спочатку нехай Ріннон віднесе до лазарету.

– Чув, що тобі кажуть, йди, – дівчина на диво швидко погодилась.

Арт акуратно підняв Ріннон на руки, і слідуючи вказівкам Дріма, намагаючись зайвий раз не трясти дівчину, пішов до воріт поселення. Чомусь задоволена Ніка йшла за ним слідом.

– Зате вона залишиться у нас. – А, тепер зрозуміло чому.

Хм, так, справді. Головне, щоб потім не звинуватила у замаху на життя.

Я вдихнув на повні груди. Дім, милий дім. Все–таки те, що ми врятувалися, неймовірне диво. Ха, цікаво подивитися на обличчя знайомих та сім'ї.

Ріннон

Отже, давай розберемо все по порядку. Я нахилилась і тоді щось стукнуло мені по голові. Після цього темнота. Мені здається, чи була квіткова ринка? Це що, був вазон?! Звідки в лісі вазон, кактус, начебто? Так, а зараз, судячи з відчуттів, мене вже деякий час кудись несуть на руках. Скрип дверей і ми зайшли до будівлі.

– Римо, приготуй ліжко, – голос чоловічий. У принципі, логічно, не Нікі ж мене нести.

– Арт? Кого цього разу мало не вбив? – Дівчина запитала так, ніби це було звичною справою.

Це що, нормально? По голові гостей стукати – місцевий звичай такий? Стоп, якесь знайоме ім'я у хлопця, і відчуваю, нічого хорошого його власник мені не принесе.

– Не повіриш, сам не знаю, але там Михайло та Ніка такий переполох влаштували, що аж страшно стало. Та не дивися ти так на мене, живі вони, живі, там щось трапилося начебто. Загалом, можу сказати тільки те, що ця, мене трохи підкинули, їх ніби врятувала.

Я спробувала розплющити очі, але відчула жахливий біль і застогнала.

– О, прийшла до тями, – сказав невідомий Арт, і мене недбало відпустили.

Впала я на щось тверде. Від цих дій головний біль тільки посилився, що не додало мені настрою і у відповідь я зі злістю сказала:

— А акуратніше ніяк?!

Зі стоном розплющила очі, але освітлення було настільки яскраве, що сльози мимоволі виступили на очах. Коли я звикла до світла, змогла побачити високу худу постать, і не повіривши своїм очам, кілька разів їх протерла. Коли ж це не допомогло, я вдихнула і закричала з переляку:

– Ти зелений!

– І що? – зарозуміло запитав незрозумілий тип. – Не малиновий і слава небесам.

Уявила таке забарвлення, і мені стало ще гірше. Тут у моє поле зору потрапила дівчина, — Рима, здається і випала з реальності. Жовта... Не колір шкіри, ні. Волосся. Зелене та жовте. Не звичний колір блонду, а яскраво–жовтий, як фарба. Я заплющила очі і повільно опустилася на ліжко. Куди ж мене занесло? Хочу назад, до Анніс. Я до них уже ніби звикла, а тут...

Хлопець та дівчина мовчки спостерігали за моєю реакцією. Гаразд, не розплющуючи очей я знову підвелася, поправила подушку і опустилася в напівлежаче становище. Зробила глибокий вдих, розплющила очі і спробувала повернутися до суворої зелено–жовтої дійсності в обличчах Арта та Рими.

– Ви хто? І чому такі? – я не знала на кому краще зупинити свій погляд. Так, головне не нервувати і не робити різких рухів. – І що зі мною? Струс?

Судячи по всьому я таки потрапила у поселення. Головне зараз знайти Михайла чи хоча б Ніку. А ще краще швидше залишити це місце, у мене не настільки стабільна психіка, щоб спокійно реагувати на окремих індивідів.

– Для постраждалої ти занадто багато ставиш запитань, але все ж таки я відповім, – хлопець присів на стілець біля ліжка, закинувши ногу на ногу, – я Арт, а колір волосся такий, тому що експеримент один проводив, трохи невдалий, – він зніяковів і замовк.

– А я Рима Зелена – дівчина невпевнено посміхнулася і помахала рукою.

– Рима? Зелена? – схоже я все ще не повністю прийшла до тями.

– Вона – це окрема історія, – невдоволено скривився цей експериментатор, але продовжив – Зелена... Прізвище таке.

– А чому вона жовта?

– Тому що, – буркнув Арт, – допомагала мені.

Все, більше не можу, дивні вони. Голова все дужче болить, перед очима почали з'являтися різнокольорові плями.

– А я Ріннон, – я прошепотіла з останніх сил і відключилася.

Приходила в себе довго, то прокидалася, і бачила ті самі обличчя, то знову поверталася в світ Морфея. Коли вкотре розплющила очі, зрозуміла, що нікого навколо немає і я нарешті нормально почуваюся. Ні, звичайно, сальсу станцювати не зможу, але більш–менш її ходити по-під стінку і вести свідомий діалог цілком у моїх силах.

І тепер, коли голова не лопалась від болю і я була одна, змогла зрозуміти що вляпалася. Те, що тут щось не так, зрозуміла ще біля “маленької та звичайної” стіни–фортеці. Але, як підказує моє шосте почуття, вазони, що літають, і ненормальні кольори волосся – це ще квіточки.

У будь–якому іншому стані я б вже залишила це місце, але зараз, коли все навколо, при необережних рухах, пливе перед очима, це фізично неможливо. Десь у куточку свідомості з'явилася думка, що все тут підлаштовано – і те, що я натрапила на людей, і те, що врятувала, і навіть цей вазон, який треба ще розібратися, звідки взявся.

Потрібно йти звідси, хоча б через те, що не хочу прив'язуватися до інших, адже потім доведеться бачити як вони помирають.

Тихо рипнули двері. Зробити вигляд, що ще сплю? Поки я про це роздумувала, до мене навшпиньках підійшла Ніка.

– Гей, ти як? – мм, не вийшло. Ну і добре.

Намагаючись не дуже рухати головою, я трохи піднялася на ліктях. Оглянула кімнату, де лежала та зупинила свій погляд на дівчині.

– Намагаюся зрозуміти за що мені все це – ну не треба зі мною говорити відразу як я прокинусь.

Дивлячись на те, як Ніка зніяковіла, думка про те, що це все було підлаштовано починає здаватися не такою вже й дурною.

– Не ображайся, ми самі не підозрювали, що так може статись, але якщо замішаний Арт, то треба просто змиритися. – Ніка важко зітхнула і змінила тему. – Тут не дуже комфортно, але Дрім, лікар, – пояснила вона на мій погляд, – заборонив тебе переносити.

– Поясни, що взагалі тоді трапилося і, – я задумалася, – тоді – це скільки днів тому?

– Давай, я поясню, – втрутилася, Рима здається, виходячи з раніше непомічених мною білих дверей.

Ну, в принципі їх, я маю на увазі двері, легко було непомітити, бо все приміщення було настільки біле, що аж різало в очах. Тільки сірі штори, ряд ліжок і дві дівчини виділялися на фоні і здавалися неприродними в цій кімнаті. Рима продовжила.

– Тут ти вже четвертий день. Я в деталях не розповім, але все що знаю, а знаю я більше Ніки, ти почуєш. Отже, після того, як Анніс напали на поселення, Арт, сподіваюсь ти його пам'ятаєш... До речі, а хто я, знаєш? – мені довелося згідно махнути головою, а то якщо вона так і далі відволікатиметься, я не взнаю нічого путнього, – добре, отже, Арт вирішив придумати спосіб захисту Поселення. Йому багато що спало на думку, але все ж саме результат останньої геніальної ідеї, як тоді думали багато хто, стукнув тебе по голові. Це, до речі, був мій кактус, який він взяв без дозволу.

Отже, місцевий геній фонтанує, даруйте за тавтологію, геніальними ідеями щодо захисту нікому невідомої фортеці, де живуть відірвані від цивілізації нащадки колишніх в'язнів і ще незрозуміло кого, а місцеві Анніс, як з'ясувалося, не пожирають людей, а просто переносять їх у шлунку до незрозумілих ям та поміщають своїх жертв там незрозуміло з якою ціллю. Мабуть у цій ситуації, саме ситуація з кактусом дівчині здається найбільш абсурдною. Стоп, що?

– Ви що, надумали кидатися кактусами в Анніс? – це ж чим треба думати те, щоб придумати таке?

– Ні, ну як би не зовсім. Просто стріляти з катапульти серед білого дня вибухівкою та уламками каміння було б не дуже розумно. – а тепер все зрозуміло, це була просто катапульта. Ні, все–таки я збожеволію тут!

Мабуть здивування та абсурдність усієї ситуації настільки чітко проступили на моєму обличчі, що обидві дівчини засміялися. Але їхня веселість тривала не надто довго і незабаром сміх припинився.

– Ти напевно знаєш, що проти цих Монстрів вогнепальна зброя ніякого ефекту не несе, як і колюче-ріжучі предмети.

– А також бомби, радіація, інфекція, хвороби, отрута, високі та низькі температури – продовжила список я, а Рима та Ніка застигли з відкритим ротом.

– Звідки ти знаєш? – Невіруюче запитала Ніка.

– Це ви тут у середньовіччі живете, вибачте якщо що, а я то в столиці жила, і поки що могли, то ми боролися, – спогади стиснули груди і я вважала за краще змінити тему, – як сприйняли ваше повернення?

– Це було дивом для всіх – м'яко посміхнулася Рима.

– І все завдяки тобі, – інша дівчина взяла мене за руку і подивилася в очі, – залишись, хоч на трохи, будь ласка, багато хто хоче віддячити тобі.

Сподіваюся, вона жартує, тому повторну зустріч з кактусом мій організм не витримає. Якби могла, одразу ж як прийшла до тями, пішла. Місцеві порядки занадто екстремальні для мене. Але зараз мій стан бажає кращого. Я опустилася на подушку і прикрила очі, сон не застав себе довго чекати.