Ріннон

І все ж таки я прийняла рішення на деякий час залишиться в поселенні. Можливо причиною цього був інтерес до місцевих Анніс, або ж, мені просто захотілося нарешті зупиниться і трохи перепочити. Але від причини цього рішення результат не змінюється.

Я провела в лікарні майже два тижні і за цей час я зустріла величезну кількість відвідувачів: і врятовані, і їхні родичі, і просто жителі. Про Ніку, Риму, Дріма і Михайла я промовчу, бо іноді мені здавалося, що вони просто прописалися в моїй палаті і ніколи не підуть. Щодо Арта, то спочатку він приходив час від часу, і то, тільки коли дівчатам вдавалося відірвати його чергового експерименту. І при цьому наше спілкування, скажімо, було для галочки. Але що більше ми спілкувалися, то сильніше зближувались. Як з'ясувалося, що у нього є безліч ідей та діючих проектів, які змогли мене зацікавити. А коли я пообіцяла допомогти з деякими дослідами, ну не змогла я відмовитись від такого, Арт взагалі мало не переїхав до мене до палати.

Тут, у поселенні, проживає величезна кількість дивовижних людей. Вони вміють слухати і розповідати, я навіть поділилася деякими історіями зі своїх подорожей. І хоча наші посиденьки часто насильно, під приводом відпочинку, переривали, ми все одно продовжували розмову наступного разу. Однак, ми як могли огинали тему Анніс і Кошмара, причому дана ініціатива виходила саме від моїх відвідувачів, на відміну від яких, я все частіше замислювалася про всю ситуацію тут.

Я сиділа в палаті і чекала, коли ж нарешті прийде Дрім і дасть добро на мою виписку, щоб нарешті покинути цю набридлу палату. Думки про те, що в цьому місці аж занадто дивні Анніс ніяк не покидали мою голову. З розповідей відвідувачів дізналася, що вони навіть поблизу не з'являлися після останнього нападу. Після цієї розмови я замислилась, оскільки не може бути, щоб ці монстри так просто здалися. Можливо, це просто затишшя перед бурею.

Рима, місцева медсестра і помічниця Дріма, спостерігаючи за моєю задумливістю, зітхнула, похитала головою і мовчки вийшла з палати. Через деякий час зайшли Михайло та Дрім.

– Ріннон? – Лікар взяв мою руку і перевірив пульс – Щось трапилося?

– У мене є до тебе серйозна розмова, – почав Михайло, але щвернувши увагу на те, що я не реагую, звернувся до Дріма, – що це з нею?

Мене акуратно потрусили за плече, що й повернуло мене з роздумів.

– А? А коли ви зайшли? – друзі перезирнулись і подивилися на мене серйозним поглядом.

– Щось не так? Ти не реагувала, коли ми з тобою розмовляли.

– Та так, просто задумалася... Не подобається мені те, як поводяться Анніс тут. – І це чиста правда. – Я не знаю чого від них чекати.

– Ріннон ... – почав Михайло, – не знаю з чого почати.

Він пройшовся по палаті. Ми з лікарем прослідкували за ним поглядом. Потім Михайло взяв стілець і сів біля мого ліжка. Я не втручалася в хід його думок, хоча, здогадувалась, що він хоче дізнатися про мої знання щодо Анніс.

– Нам потрібна твоя допомога. Ти багато знаєш про Анніс, і маєш деякий досвід виживання у зовнішньому світі. Я розумію, що в тебе тут нічого не тримає і ми ніхто для тебе, та й крім того, ти і так постраждала від моїх людей, але... – чоловік спочатку дуже швидко говорив, немов боячись, що його не будуть слухати, але в кінці зам'явся і підірвався зі стільця – Будь ласка, допоможи нам. Не хвилюйся, ми тобі заплатимо, віддамо все що маємо, тільки...

Я підніла руку щоб зупинити його. Дрім та Михайло переглянулися. Здається, вони думають, що я їм просто відмовлю, навіть не слухаючи.

– Мені не потрібні гроші чи ще щось, чим ви там хотіли заплатити. Допоможу вам просто так. – І підморгнула їм.

– Але навіщо тобі це робити? – Нерозуміючий погляд лікаря пройшовся по мені.

– Коли скінчиться цей Кошмар, я розповім вам навіщо і чому. – здається, мені дійсто треба перестати бігти і подумати, як усе змінити.

– Тобто, – Михайло дивиться на мене з надією, – ти віриш, що все скінчиться?

– Так, кінець є у всього – і трохи промовчавши, додала – або ми виграємо, або ж Вони. І у наших інтересах повернути перевагу на нашу сторону.

Але продовжити розмову нам не судилося. Почувся надривний дзвін із міста. Чоловіки різко повставали зі стільців і на моє мовчазне запитання відповіли лише одним словом: «Анніс».

Вони та Рима вибігли з палати на ходу сказавши мені залишатися тут і не висовуватися. Як я вже дізналась, у лікарні було щось на кшталт сховища і скоро решта мешканців, звичайно ті, хто зможе дістатися, будуть тут. Але я ніколи не була слухняною дівчинкою.

Виглянувши у вікно і побачивши як все ближче і ближче до стіни підходять Аніс я не роздумуючи вибігла з палати і згадуючи де тут вихід, попрямувала у ту сторону. Той, хто будував лікарню трохи перестарався з архітектурою і вибратися з неї і не потрапити на очах дядечкам-охоронцям, які розподіляли прибуваючий народ, було дуже важко. Тому єдиний спосіб покинути приміщення, який зміг згенерувати мій мозок – був вихід через вікно. І в результаті, пролізши через віконний отвір, побачила як Анніс уже блукають по поселенні. Але я продовжувала бігти вперед, тому що точно знала, що комусь може знадобитися допомога.

І мала рацію, зовсім поруч було чути ридання дитини. Не можу сказати, що страждаю на синдром рятувальника чи хочу попрощатися із життям, але в такі моменти мені згадується подія дворічної давності, коли почався Кошмар.

Тоді, на моїх очах одна дівчина ціною свого життя врятувала маленьку дитину. Але найстрашніше в цій історії те, що на її місці повинна була бути я. Але тоді, у той момент я просто розгубилася. І з того часу мені часто сниться її прохання вижити та знайти новий дім для дитини.

Дівчинка семи років стояла та плакала, дивлячись як Анніс проковтує її батька. І ось, цей монстр звернув свою увагу на дитину та мерзенно посміхаючись потягнув свою руку до неї. Я вибігла з–за рогу будинку і схопивши дівчинку на руки побігла геть. Анніс ображено заревів і пішов за нами. Я зовсім не знала поселення і тому бігла не розбираючи дороги, петляючи з одного боку вулиці на іншу і міцно притискаючи до себе маленьке життя. Мені таки вдалося відірватися від Анніс, пробігши між будинками. Побачивши попереду міст я попрямувала до нього і залізла під опори, притискаючись до слизької та холодної стіни.

– Тихіше, маленька, тихіше, – заспокійливо гладячи по голові, я намагалася її заспокоїти, – не хвилюйся, тут нас Він не знайде.

Схлипи ставали все тихішими, але дівчинка продовжувала тремтіти від страху. А тим часом досить близько від нас пройшов Анніс. Він різко зупинився і почав крутити головою намагаючись знайти нас. Я покрилась мурашками. Невже наш схов буде знайдено? Але, постоявши ще трохи, Анніс пішов далі. Я нарешті змогла спокійно видихнути. Виявляється, весь цей час я не дихала. І посміхнувшись спитала:

– Ти як?

– Н–нормально, тільки страшно дуже і та... – сльози не дали їй домовити, але я й так зрозуміла.

– Тихенько, усе буде добре, – я не знала, що можна ще сказати в цій ситуації і спробувала її відволікти, – а як тебе звуть?

– Ніна, – вона начебто трохи заспокоїлася, – а ти – Ріннон?

– Так, а звідки ти знаєш? – Здивувалася я, хоча, це вони один одного знають, а я новенька тут.

– Тебе всі знають, – знизала плечима Ніна, – а ти мого тата знайдеш? – І погляд, такий, сповнений надії.

– Е–е–е... – дівчинка здається знає забагато інформації, але для мене головне трохи її заспокоїти, – постараюся, тільки ти більше не плач, гаразд?

Видно, що дівчинка розумна. І зовнішність приємна — одне золотисте волосся і блакитні очі чого тільки варті. Виросте – справжньою красунею стане. От тільки знайти її батька... Я не впевнена, що зможу. Адже тоді мені, та й врятованим просто пощастило напрапити на таких дивних Анніс, але вдача — досить неповстійна дама.

– Гаразд, – погодилася Ніна, – а чому ти тут? Я думала, що всі вже втекли, а ти взагалі мала бути в лікарні з самого початку.

– Ну як би тобі сказати... – я зам'ялася, – я винна дещо одній людині, от і відчула, що можу трохи його зменшити.

І навіщо я лише їй розповідаю? Все одно не зрозуміє про що я.

– А дядько Дрім чи дядько Михайло знають, що ти тут? – саме в цей момент мені здалося, що хтось прокричав моє ім'я.

– Так, нам треба йти звідси, тут все ще небезпечно. Ти зможеш показати дорогу до лікарні? – Я волію не думати про погане, та й знайти безпечне місце зараз важливіше.

– Так, тільки йти трохи далеко, – і продовжила у відповідь на мій підозрілий погляд, – ти в інший бік побігла.

– Гм, тоді почекай, я подивлюся як обстановка зовні. – Я збиралася визирнути, але Ніна вчепилася в мене і зляканими очима подивилася на мене.

– Тато теж так сказав, – сльози знову потекли і мені довелося її заспокоювати.

– Ну не плач, тихіше, бо нас почують, – це принесло користь, – я просто вигляну і назад повернуся, чесно.

– Ні, я з тобою! – Ну що за вперта мала.

– Гаразд, тримайся за мою руку, – щось я швидко здалася, – якщо все відносно спокійно – швидко біжимо до найближчого будинку, далі я беру тебе на руки і ти кажеш, куди нам іти.

– А якщо там ще є Анніс?

– Трохи зачекаємо і тоді побіжимо.

– А якщо нас помітять?

– Давай думати позитивно, – запропонувала я і підморгнула.

Дівчинка несміливо посміхнулася. Зробивши крок убік я акуратно визирнула і подивилась по сторонам. Анніс досі тут. Ну, нічого, почекаємо, до вечора ще далеко. Про що я й повідомила Ніну. Чекати нам довелося ще кілька годин. Якраз надвечір, на мій скромний погляд, навколо стало відносно безпечною і ми нарешті змогли вилізти з–під моста, що вже набрид нам обом, і сховатися в тіні будинку. Взявши дівчинку на спину, і їй зручно і мені легше нести, ми перебіжками наближалися до лікарні.

Поки ми добиралися до укриття, погане передчуття змушувало мене трохи нервово озиратися на всі боки. Але навколо було відносно спокійно, Анніс, скоріша все, вже покинули територію поселення. Тоді ж чому мені так не по собі?

– Ти головне не бійся, – гладячи мене по голові сказала Ніна, – може вони й не помітили, що тебе нема.

Ось і, схоже, причина того дивного відчуття. Треба ж дожити до того, щоб мене заспокоювала маленька дівчинка. Але як тільки ми побачили лікарню, мій крок поступово сповільнювався. Ніна помилилася і моє зникнення помітили. Я із здивуванням усвідомила той факт, що в даний момент мені не такий страшний Кошмар, як те, що зараз може статися. Начебто, чому переживати про малознайомих людей, але чомусь мені стало так соромно перед ними, що я воліла дивитися куди завгодно, аби не на групу людей, що стоїть біля входу.

– Хочу назад до Анніс. – Це останнє, що я встигла сказати.

Михайло

Ми кілька днів вигадували переконливі аргументи для Ріннон, але вона сказала, що допоможе просто так. Це було настільки несподівано, що я просто не міг сказати хоч що–небудь. Але сигнал про напад Анніс швидко привів нас до тями. І сказавши дівчині залишатися тут, вибіг з палати, щоб піти у місто допомагати людям дістатися лікарні. Дорогою як завжди роздавав вказівки стражникам кого куди відправляти. Дрім сказав мені йти надвір і шукати поранених, а він тут сам розбереться. Кивнувши на знак згоди, я вибіг з будівлі. У поселенні було дуже метушливо. Але тікаючи від Анніс, люди не забували допомагати решті дістатися укриття. У нашій справі без взаємодопомоги нікуди.

Побачивши Ніку та її сестру живими трохи заспокоївся. І продовжив далі рятувальну роботу. Через деякий час я зрозумів, що більше некому допомагати і майже всі були евакуйовані до лікарні. Тоді я повернувся до укриття. Люди нервували, але такої паніки, як була в перші хвилі Кошмару, вже не спостерігалося - як кажуть, можна звикнути до всього. Зустрівши в холі Дріма, ми вирішили піднятися нагору і оглянути околиці з верхніх поверхів будівлі. Йдучи заплутаними коридорами і сходами ми зустріли Риму, яка ледве не бігла і Ніку, яка намагалась її наздогнати.

– Що ви тут робите? – суворо запитав Дрім, – під час атаки заборонено пересуватись по будівлі.

– Так ми, це, вас шукаємо, – все ще задихаючись від швидкої ходи, сказала Рима. Ніка кивнула.

– І навіщо ми вам? – Невже щось трапилося, поки нас тут не було?

Дівчата переглянулись. Так, щось мені це не подобається.

– А де Ріннон? – Я був впевнений, що хоч хтось з них буде приглядати за нею. Вони, що залишили її саму? Про це я і запитав дівчат.

– Ну, як би сказати... – Невпевнено простягла Ніка і крадькома глянула на подругу.

– Говори як є, – Дрім утомлено вдихнув, йому ще людей оглядати.

– Немає її, – в один голос сказали дівчата.

– Як немає? – Я щось не зрозумів, куди вона могла подітися?

– Ось так, – Рима розвела руками встрони, а Ніка продовжила:

– Ми думали ви її кудись перемістили, от і шукали вас, щоб спитати, але схоже і ви не знаєте де вона.

Я стомлено підійшов до вікна, а Дрім сумно зітхнув.

– Схоже вона втекла.

Але тут у розмову втрутився дехто інший, але це нікого не здивувало, всі вже до цього звикли.

– Вона десь у місті, – як ні в чому не бувало сказав Арт, – востаннє бачив її, коли вона мчала на зустріч Анніс, невже остаточно здуріла?

– Ріннон! – в той момент у мене з'явилося величезне бажання позбавити її життя власними руками, – тільки потрап мені на очі!

Всі злякано подивилися на мене, а дівчата навіть робили кілька кроків назад, але мені було все одно. Головне, що виявилася живою, а потім можна і прибити.