Ніка

Про наш дім, наше поселення мало кому відомо. Люди із зовнішнього світу до нас не приходять, а ті, хто випадково тут опиняються — залишаються назавжди. Щоправда, особисто я знаю лише про двох таких людей. А ті, хто народився та виріс тут теж не бажають залишати свій дім. Як каже староста — так було, і так буде. Та й наші мисливці кажуть, що не так то просто піти звідси і залишитися живим.

Поселення оточене густим лісом, перевалами та гірським хребтом. Навколо у радіусі сотень кілометрів немає інших поселень. Нас, місцевих, ну майже усіх, це влаштовувало. Ми жили дружно та весело, але Кошмар дістався і сюди. Тому, ми змирилися з тим, що будемо знищені, хоча й сподівалися на краще. Але не того разу.

Той день я пам'ятаю погано, уривками. Спочатку все було добре, ранок був звичайний. Проте щоденна рутина різко відійшла на другий план. Звук тривожного дзвону застав мене зненацька, пляшечка з мікстурою розбилася вщент, але я цього навіть не помітила.

Всі мої думки були зайняті Кейт. Того дня вона залишилася вдома, але надто я добре знаю свою сестру та її ірраціональні вчинки під час паніки. А тому, мені треба було якнайшвидше дістатися додому і вже звідти бігти в сховище або, якщо вже буде надто пізно та небезпечно, причаїтися в будинку якомога подалі від вікон.

Я була надто оптимістично налаштована. Бігти проти хоч і організованого, але переляканого натовпу нелегка справа. До того ж, у таких ситуаціях тіло реагує швидше за розум і робити щось всупереч інстинкту самозбереження дуже складно. Однак, моїм пріоритетом завжди було благополуччя та безпека сестри.

У натовпі я зіштовхнулась з Михайлом, нашим старостою. Він безуспішно намагався мене втримати та направити разом з усіма до найближчого прихистку. Увесь цей час тривожний дзвін лунав дедалі частіше, а потім різко настала тиша. Це могло означати лише одне — Анніс уже під стінами поселення. У той момент я ухилилася від рук Михайла і побігла додому. Майже досягнувши своєї цілі, я побачила як з-за рогу вибігла Кейт. Але найстрашніше те, що монстри вже були у межах міста і від їхніх кроків тряслась земля. Навколо було чути крики городян, звуки, характерні при поїданні людей та звуки руйнування будівель. Нова атака розпочалась, Кошмар знову тут.

Він з'явився ніби звідки. Гігантський, потворний та безжальний. Я зрозуміла, що Анніс вже обрав свою жертву і нею мала стати моя сестра. Його навмисний повільний рух і виразне бажання насититися мимоволі пригвоздили мене на місці. Страх пронизував усе моє тіло. Кейт, яка була на відстані витягнутої руки від мене, теж зупинилася, але вона не могла бачити, тільки відчувати Його присутність розаду себе. Він почав простягати свою величезну руку, щоб схопити її. Я не роздумуючи відштовхнула сестру і... Далі все було надто швидко і незрозуміло. А потім тільки темнота перед очима. Мабуть, саме тоді мене з'їли. Я не шкодувала про свій вчинок і вірила, що Кейт залишилася живою і хтось обов'язково потурбується про неї.

Свідомість повернусь до мене, коли я вже була у цій ямі. Темнота та сморід, від якого очі сльозяться. До того ж, я вся була покрита мерзенним, густим слизом. Через деякий час я звиклась з усім, але навіть згадувати про ці відчуття не бажаю. Як тут опинилась не пам'ятаю, просто раптово розплющила очі і все. Але тут була не тільки я, а й інші люди — ті, яких все поселення вважало давно мертвими, а також ті, яких я бачила живими у той останній день у поселенні. Неочікуваним було також те, що тут опинився й Михайло. Я не можу уявити, що зараз діється в поселенні і що буде з ними далі.

Інше питання, що буде з нами, з тими, хто опинився в цьому місці. Як тільки ми, новоприбулі, оговталися, наші попередники розповіли загальні обставини. Отож, час від часу Анніс приходять і скидають сюди частину своїх жертв. Де саме ми знаходимося, ніхто не знає. І вибратися зсередини, без допомоги когось із зовні, неможливо. Спочатку я не хотіла вірити у це, але дивлячись у спустошені, стомлені очі змінила свою думку. Чоловіки, які раніше вважалися найсміливішими і найсильнішими, просто змирилися з тим, що більше ніколи не побачать своїх сімей. І ніхто не можу сказати, як довго ми протягнемо тут — без їжі, без води, без віри.

І ось знову, приблизно через днів десять прийшли ці монстри. Ми були без сил, але хоч відчуття голоду трохи притупилось. У нашому полку прибуло народу, але вони були непритомні, як втім і очікувалося — хто може залишитися в свідомості, коли тебе ковтають і ти опиняєшся в шлунку монстра?

Михайло

Складно жити у Богом забутому місці, яке навіть на сучасних картах не знайдеш. Складно, але не неможливо. Ось уже кілька поколінь це гірське поселення — наш дім. Ми маємо свою інфраструктуру, свої темпи розвитку. Ми не маємо контактів із зовнішнім світом, до нас не приходить провізія, ліки, інші потрібні речі, ми забезпечуємо себе самі. Крім того, я майже впевнений, що про нас взагалі нікому вже не відомо, оскільки через секретність, всі дані про наше поселення знищено.

Однак навіть тут є місце для Кошмару. Анніс з'явилися раптово. Але кожна їхня нова поява супроводжувалася великою кількістю жертв. І навіть зараз, через чотири роки після Початку, незважаючи на усі запобіжні дії, жертв все одно багато. І монстрів також стає більше.

Я пам'ятаю всіх, хто став жертвами Анніс. І мені дуже незручно і соромно дивитися усьому поседенню в очі. Я той, хто відповідає за їхню безпеку, за порядок у місті, за розвиток, але тут я безсилий. Навіть Рада міста, і та розуміє, що неможливо всіх вберегти. Однак, я намагатимусь робити все можливе і далі.

І ось знову, з оглядових вишок звучить тривожний дзвін. Значить, вони скоро будуть тут. Мені здається, що я знаю вже всіх Анніс в окрузі, знаю їхню ціль та рухи. А в місті ж, усі від старого до малого, знають алгоритм дій під час нападу, місця найближчих укриттів. Однак, не дивлячи на це, щоразу важко вести підрахунок жертв, а потім повідомляти про це близьким.

Звук дзвону доноситься все частіше, натовп людей на вулиці стрімким потоком рухається у рятівному напрямку. Однак зарано ще розслаблятися, найнебезпечніше ще попереду. Допомагаючи людям дістатися найближчого притулку, краєм ока помічаю щось неприродне. Ніка, дівчина, що працює в аптеці біжить у протилежний від потоку людей бік — до себе додому. Певне, Кейт, її сестра, сьогодні залишилася вдома. Ну, що за діти! Рано втративши батьків, вони виросли в мене на очах, та й що казати, багато хто з селища їм допомагав і допомагає досі. Старша, Ніка, аж занадто турбується про Кейт, а молодша, у свою чергу, може вити мотузки із сестри. І ось зараз, замість того щоб врятуватися самій, дівчина біжить у бік будинку, перевірити чи сестра пішла в безпечне місце.

- Стій! Куди біжиш? Кейт вже напевно у притулку, де і тобі теж належить бути! - Я схопив Ніку за плечі і спробував повернути її у потрібному напрямку.

Проте, вона була надто схвильована і не помічала нічого навколо. І ось дзвін припинився — отже ще пару хвилин і вони будуть у місті. Зараз, у найбільш небезпечному становищі знаходяться оглядові вишки. Вартовим потрібно, у буквальному значенні блискавично дістатися укриття. Ну, вони хлопці досвідчені, сміливі та фізично вправні, тому, там все буде нормально. Задумавшись про справи, я не втримав Ніку, і вона побігла до сестри. Ну я зараз їх обох приведу до укриття і там поговоримо про виконання приказів старших, але розвертаючись помітив, що справи зовсім погані і Анніс уже проникли до міста. Проте, не встиг навіть зробити крок убік, як переді мною з'явився Анніс. Останнє, що пам'ятаю, — це долоня з окровавленими пазурями, величезна паща і жахливий сморід.

Свідомість поверталась повільно. Не вірячи своїм відчуттям, не знаю як, але я точно залишився живим. Ще не розплющивши очі усвідомив, що лежу на сирій землі, у замкнутому темному просторі. Навколо було чути приглушені голоси. Я різко підвівся і розплющив очі — спочатку нічого не зміг розглянути, та й голоси стихли. Через кілька хвилин, коли очі звикли до темряви і почали розрізняти обстановку навколо я завмер. Навколо були люди, люди з поселення, яких давно вважали померлими.

Коли перший шок пройшов, люди, які перебувають тут, розповіли все, що вони знали. З цього випливає таке. У ямі, а це була саме ями, було близько двадцяти людей — це невелика частина мешканців, яких з'їли, вірніше не з'їли Анніс. Кожен з них пам'ятають тільки момент коли Анніс їх поїдали. Чому та як вони вижили і що тут роблять поняття не мають. Також, іноді з'являються нові люди — їх просто скидають зверху, попередньо піднявши решітку над ямою. При цьому, неймовірним є те, що людей приносять, але нікого не забирають назад. Також, невідомо, чи залишилися живими інші жертви Анніс, і якщо так, то де вони.

На моє запитання, як довго вони тут і чим харчуються, прозвучали невиразні відповіді, начебто не зрозуміло коли починає і закінчується день, складно з-під землі стежити за пройденою добою. А що з приводу їжі — тут вибирати не доводиться, тут уже як пощастить. Так минуло кільканадцять днів. І ось Анніс знову прийшли і я побачив, як все відбувається зі сторони. Єдине, що я можу сказати з цензурного - ми явно в невигідному становищі і якщо не станеться диво, не факт, що довго простягнемо. І тут це саме диво проявтло себе.

— Ну, привіт, — я підняв голову і завмер — вас рятувати чи як?

Не можу повірити, що думаю про це, але, невже ми зможемо вибратися звідси?