Ріннон
– Ну що ж, – Михайло відкинув залишки риби і подивився на мене, – почнемо екскурс в історію.
Навколо люди тихо переговорювались між собою. Хтось доїдав, хтось вже лягав спати. Але потихеньку паніка та страх відступали від людей. Я дивилась на них і розуміла, що після всього пережитого вони не здадуться, шукатимуть вихід із Кошмару.
– Наше поселення, як ми звикли його називати, знаходиться під Останньою горою. Воно невелике, але тут мешкає вже кілька наших поколінь.
– А як саме називається ваше поселення? – За весь час я не разу не почула назву їхнього містечка.
– Ніяк, воно не має офіційної назви. Це колишній концтабір, але навіть до того, як туди почали наводити так званих злочинців, по факту там уже було своє населення. Всі наші предки чимось недогодили тогочасній владі, але то було колись, зараз про нас ніхто не згадує, ми живемо спокійно, хоча правильніше буде сказати жили до Кошмару. Поселення ніхто ніколи не покидав – ми ніколи не залишали цих місць. І ніхто ніколи до нас не приходив. Ну, крім Арта і ще однієї людини. Але там окрема історія.– Михайло зам'явся і якось швидко закінчив розповідати – Ну от і вся історія.
Після того як він закінчив говорити, мовчки почав дивитися на мене. Його розповідь, а я не думаю що йому є сенс говорити неправду, ну хіба що приховувати щось, змусила мене задуматися. У вік технологічного прогресу про них ніхто навіть не згадував, їх просто ніби стерли зі сторінок історії. І де вони брали медикаменти, зброю та все інше для виживання? Це я й спитала.
– Ну як сказати, – Михайло на декілька секунд замовчав, – поселення екрановане, його не видно на датчиках. Так кажуть наші вчені. А з приводу решти, у нас є аптекарі, інженери, лікарі... Крім того, Арт іноді ходив до міст за потреби і купляв усе необхідне.
Що значить екрановане? Не думаю, що на момент створення тут концлагера технології були відповідного рівня для того, щоб створити цифровий купол. А отже, щось тут було приховане після. Також, цікаво, що то за хлопець такий? Хоча, мене це хвилювати не повинно, просто доведу їх до поселення та піду.
Тут до мене підійшла Ніка, лягла поряд і сонним голосом повідомила:
– Не хвилюйся, тобі у нас сподобається, – тут вона позіхнула, ну а я подавилася повітрям.
– Яке сподобається? Я просто доведу вас і піду, – невже вони думали, то я залишусь?
– Ріннон, не приймай поспішних рішень, – почав Михайло, але зустрівши мій погляд, замовк.
– Справді, дозволь нам віддячити тобі і відшкодувати припаси, що ти витратила на нас, – знову той тихий голос, але мене було не переконати. Стикнувшись з моєю принциповістю, незнайомець продовжив, – ми всі тобі життям завдячуємо.
– Давайте не будемо повертатися до цієї розмови, повторюю останній раз – я доводжу вас до поселення і йду, або ж можу піти прямо зараз, тут мене ніщо не утримує, – ну що ж, я можу і інакше.
– Заспокойся, ніхто тебе не примушуватиме, – пішов на мирову Михайло, і посміхнувся, – і дехто тебе все–таки тримає, ти хіба не помітила?
Про що він? Тут я опустила погляд, однак мої брови піднялися. Ніка, хто б сумнівався, обійняла мене за руку і заснула. Навколо почулися смішки. І як я не помітила? Спробувала звільнитися, не вийшло. Зітхнула, не маючи іншого вибору, під смішки, інших лягла на землю, поклавши свій рюкзак під голову.
– Народ, я звичайно нічого проти веселощів не маю, але краще загасіть багаття, вночі не так холодно як здається, і лягайте спати. – Не все ж їм з мене сміятися. Довелося їх вгамувати. І так сильно ризикували з багаттям, але не ходити їм голодними і холодними після купання у річці. –Нам завтра треба буде пройти як можна більшу відстань.
І мене послухали. Потихеньку всі повлягались і заснули, а я продовжувала думати про дивних Анніс, про не менш цікавих людей. Що їх тримає в одному місці стільки часу? Не дивлячись на небезпеку, люди продовжують жити разом, і навіть не думають про те, щоб залишити свій дім. У цьому Кошмарі вони мають куди повертатися. Але не я. Чи варто далі ходити світом і одного прекрасного дня бути з'їденою? Чи знайти місце, яке знову зможу назвати свої домом? Я сіла і спробувала звільнитися, кілька невдалих спроб і я на волі. Підійшла до дерева, біля якого сиділа раніше й глянула на небо.
– Що ж робити? – знову вголос говорю, але так навіть спокійніше.
– А що ти хочеш? – Я підстрибнула на місці і боляче вдарилася об нижню гілку. – Навіщо так лякати?
– Вибач, я думав, що ти мене помітила, – Михайло, ну а хто ще може бути, підійшов і сів поруч, – Чому не спиш?
– Я мало сплю, – ну так, спати кілька годин на добу для мене вже нормально, якщо захочеш вижити і не до такого звикнеш, – А ти чому? Розбудила?
– Занадто багато неприємних спогадів і непотрібних думок. Скажи, як ти вижила, там, – він махнув рукою убік, – ти не схожа на звиклу до військових дій або до такої ситуації в цілому людину, однак таке відчуття, що для тебе це просто звичайна прогулянка.
– Я не впевнена, що вижила.
І ми замовкли, кожен думаючи про своє.
Михайло
Ця дівчина, Ріннон, вона дивна. Начебто й намагається триматися на відстані, але водночас просто навіть не помічаючи відкривається зовсім незнайомим людям. Дуже цікаво, що з нею сталося за весь час, що вона пережила. Те, з якою легкістю вона пересувається лісом, її звички та спосіб мислення, навіть фраза, про те, що звикла до такого дивують мене. А що говорити про її сміливість, коли вона нас витягала з ями, хоча я скоріше назвав би це нерозсудливістю. У ній немає страху. І, як правильно помітила Ніка, вона не така, як усі.
Я глянув на неї. А вона дивилась у небо та посміхалася. Красива, сильна, смілива. Сподіваюся, Ріннон все ж таки залишиться в поселенні хоч на пару днів. Дружина і діти захочуть побачити її, віддячити. Та й решта, напевно, теж.
Цікаво, що зараз роблять удома? Домашні напевно мене вже поховали. Від думки, що прийшла, я на мить завмер. А може всі, кого раніше поглинали Анніс, теж живі, сидять у ямах і розуміють, що ніколи не повернуться додому? Потрібно винести це питання на обговорення, коли повернемося. І погляд знову зачепився за дівчину. А чи є їй кудись повертатися? І до кого? Напевно, батьки переживають за неї. Або вони давно мертві.
Ріннон
Новий день — а Кошмар той самий. Гаразд, це все лірика, настав час будити інших. Подивилася на Михайла, він як і я вже не лягав, і показала головою на інших. Він зрозумів правильно.
– Підйом! – Це ж треба так говорити, щоб усі одразу повскакали з землі і почали озиратися. – Швидко снідаємо і в дорогу.
– Мені цікаво, а що ви будете їсти? – Так, Ріннон, головне не смійся з їхніх облич, ну подумаєш, забули вчора на ранок щось залишити, їм можна, у них шоковий стан. Я дозволила собі тільки посміхнутися і продовжила – там далі яблуні ростуть, можна їх позбирати.
П'ятеро людей на чолі з Михайлом пішли в вказному напрямку, а я пішла в протилежному. А за мною, що не дивно, пішла Ніка.
– А куди ти йдеш? – ну, чому я? Залиште мене на самоті, або хоча б у тиші.
– За сніданком, – глянула на неї і зрозуміла, що мені надали почесний титул подруги. – Ніка, я не залишусь.
– Чому? – Ніка не відставала ні від мого темпу руху, ні від мене щодо розмови, але, на щастя, ми дійшли до потрібного місця, і її увага переключилася – неймовірно, але тут є горішки, і малина, і навіть ожина.
Я мимоволі скривилась, ну не люблю ці ягоди з дитинства. Навколо них було багато диких бджіл, а це означає, що десь має бути вулик. Першою вулик помітила Ніка, але ініціативу в свої руки взяла я – не змушувати ж її лізти на дерево.
– Поки я діставатиму мед, ти збирай інше, добре? – головне, заінтересувати дівчину у чомусь іншому. Вона погодилася.
Хапаючись за нижні гілки, я лізла до вулика з надією, що бджоли будуть не надто агресивні. Майже вгадала, він був порожнім, проте мед там ще був. Сівши на товсту гілку, я полізла в сумку і дістала кілька лотків, куди й складала мед, використовуючи зламану на дереві гілку. Не дуже гігієнічно, але іншого способу не змогла придумати.
– Ну так чому не хочеш залишитися? – Ніка недовго мовчки збирала ягоди.
– Як тобі пояснити, тут справа не в вас, а в мені, – знизу прозвучало скептичне хмикання і самій стало смішно за це кліше, – просто я звикла бути самій.
– Ти неправа. Чому б тобі не бути більш чеснішою, хоча б із собою? – ого, от не треба таких гучних заяв, я мало не впала. Ніка продовжила. – Ти хочеш здатися незалежною та дорослою, однак сама бажаєш, щоб біля тебе хтось був, я б навіть сказала, щоб хтось пожалів тебе.
– Цікава точка зору – я посміхнулась і почала спускатися з дерева. – Знаєш, я утримаюсь від коментарів як на цю фразу, так і щодо твоєї персони, єдине що скажу, не пригнічуй емоції більше, ніж потрібно, а то не витримаєш.
Я вже злізла з дерева і приголомшений погляд Нікі гідно оцінила. У тиші, що настала, оглянула стратегічні запаси і вирішила, що настав час повертатися.
– Йдемо, а то на цю тему можна вічно розмовляти, – я розвернулась і пішла до табору не оглядаючись, головне, щоб вона більше не намагалася влізти мені в душу.
Дуже швидко Ніка мене наздогнала, однак йшла поруч мовчки. Розумне рішення. У таборі нас уже зачекалися.
– Насолоджуйтесь, – і ми поклали наш здобуток біля яблук.
Після сніданку ми зібрали пожитки і пішли в дорогу. Як виявилося йти нам довелося трохи більше половини дня - дуже швидко чоловіки почали бачити знайомі околиці. Цікаво, дивно та незвично. Отже, біля їхнього Поселення відбуважться не зрозуміло що, а вони про це нічого не знають.
– Я й не думав, що ми були так близько, – дуже тихо сказав Михайло.
Розмови, якщо й розпочиналися, то швидко обривалися. Усі були насторожі. Де–не–де я бачила стежки, однак межі лісу навіть видно не було. Невже й справді поселення в лісі? Раптом попереду я побачила щось дивне та сіре.
– Це що? – ну не могла не спитати.
– Це наше Поселення, – з гордістю повідомив Михайло, – Ти бачиш мур навколо нього.
Мур? Я щось трохи сумніваюсь чи не у Середньовіччі я опинилась. Ну або як варіант, це частина Великої Китайської Стіни. Величезна та масивна перешкода виявилася на нашому шляху. Зверху ходили люди. Вахтові, чи що? І хтось додумався назвати Поселенням цю середньовічну фортецю. Завжди мріяла побувати у такому місці. Там, напевно, є і зброя, і броня.
Але як би я не хотіла подивитися її зсередини, мені час іти. Я і так занадто багато спілкувалася з Нікою і Михайлом. А така незначна прихильність породжує сильний біль та слабкі місця. Тому, я вирішила непомітно, поки всі радіють виду свого будинку–фортеці, залишити їх.
Але мою спробу піти “по-англійськи” не оцінили.
– Ріннон, ти куди?! – Ніка перша помітила мій маневр. – А як же наша віддяка тобі?
– Нічого не треба, – я, продовжуючи йти, підняла руку і махнула на прощання.
– Ну хоч на день зайди, – Я обернулася і помітила, як Михайло грізно звів брови, – чи ти вважаєш, що ми люди без честі та совісті і не можемо тобі віддячити по справедливості?
– Ні, що це за думки? Але моя місія на ваш порятунок добігла кінця, дозвольте відкланятися – я театрально вклонилася ... щоб наступного моменту щось стукнуло мене по голові!
Це так званий знак зверху, чи що?