Ріннон

Не дивлячись на власне правило – не варто допомагати всім навколо і сунути свій ніс туди, куди не потрібно – безліч разів я робила одну і ту ж саму помилку. Я не бездушна самозакохана скотина, однак у цьому Кошмарі, найрозумніше пересуватися самостійно. Але, що вже зроблено, те зроблено. Все одно не могла залишити цих людей у такому становищі. Те, яким поглядом вони на мене дивилися, як нерозуміння та зневіра змінювались на надію та щастя, я ніколи не забуду.

Треба бути готовим до всього, однак це було вперше у житті, коли мені треба було придумати, як визволити людей із ями. До того ж, у цій ситуації треба діяти швидко та чітко, хто знає, коли Анніс знову з'являться. Дістати мотузку з рюкзака, прив'язати до чогось, скинути їм, допомогти вилізти. На словах звучить просто, проте насправді, це довга, клопітна і часом болісна робота. У ямі було дев'ятнадцять людей, однак більшість не могли пересуватися самостійно. І майже всі потребували допомоги, як медичної, так і психологічної та їжі.

Рятівна операція, на моє здивування, пройшла швидко і майже безпроблемно завдяки чоловікові, який виділявся на тлі інших. Йому першому я й допомогла вилізти з ями, а далі за його посередництва та фізичної сили ми визволили решту. На тлі цього кремезного, бородатого чоловіка я почувала себе горезвісною Моською. До того ж, з примруженими світлими очима і перебитим носом він мав, певною мірою, розбійницький вигляд. Він представився як Михайло і, поки ми допомагали вилазити іншим постраждалим, розповів про те, як вони тут опинилися. За його словами, ніхто не помер, що було дуже і дуже дивно, ні, навіть не так – Анніс нікого не з'їли, а просто проковтнули кожну жертву цілком, потім відригнули і скинули в яму. Якби я не бачила на власні очі, ніколи б не повірила у це. А так, мені залишалось тільки намагатися усе прийняти так, як воно є.

Ті, хто міг пересуватися своїм ходом допомагали тим, хто був взагалі без сил, дібратися до того ж лісу, де я була до того. Ось так ми опинилися у тіні старих дерев. Від людей відходив дуже специфічний, їдкий запах, і на моє скромне зауваження, що їм терміново потрібно освіжитися, не знайшлося протестувальників. Благо, десь недалеко має бути річка чи інша водойма, оскільки надто багато довкола були рудих комарів, які часто знаходилися біля води. Це їм я й повідомила. Люди почали потроху приходити до свідомості.

– Гаразд, Михайле, мені вже час, та й вам теж краще не затримуватися тут – тільки я зібралася їх покинути, ну немає в мене жодного бажання спілкуватися з іншими людьми, як після цих слів, до мене підбігла темноволоса молода дівчина і схопила мене за руку. Я підняла брову, і запитливо подивилася на неї.

– Ну як же так! Ти нас врятувала, життям ризикувала, якби не ти…, ми б так і... А тепер хочеш піти, а ми тобі навіть не подякували! – вона говорила досить швидко, при цьому час від часу її голос зривався, проте дівчина, на диво, швидко взяла себе в руки. Це добре, що вона має стабільше психічне здоров'я, але мені не подобалося те, що мою руку, увесь цей час не відпускали і рухали у різні сторони.

– Ніко, заспокойся і відпусти вже руку … – Михайло насупив брови, видаючи розумовий процес, оглянув мене зверху до низу і раптом запитав – До речі, а хто ти? – Хмм, ну так, як же пропустити знайомство саме зараз, стоячи біля групи людей недалеко від можливого місця проживання Анніс?

– Ріннон.

Ось і познайомились. Не те, щоб я була інтровертом і не любила спілкуватися, просто не той час і не те місце. Не знаю, як часто тут з'являються монстри і чому вони так поводяться, і не горю біжінням отримати відповіді на ці питання ціною власного життя. А тому, чим швидше я піду звідси і опинюсь на самоті, тим краще.

– Михайле, Ніко, так тебе, здається, звати? – я отримала ствердний кивок, і продовжила – Анніс відчувають людей. І що більше нас, то небезпечніше. Я особисто не збираюся тут вмирати, і вам не раджу. Може ваші Анніс і не їдять людей у прямому розумінні, але побути деякий час у шлунку, а потім незрозуміло скільки просидіти незрозуміло де, не хочу.

– Тоді, що нам робити? – голос з натовпу був тихий. Виявляється, інші врятовані теж були мовчазними слухачами нашої розмови.

Ніка замислилась. Та й решта теж. Мабуть, повторити минулий досвід нікому не хотілося. Спочатку люди перешіптувалися, а їхні погляди переміщалися від однієї людини на іншу, але в кінці все подивилися на Михайла, ну а той на мене. Цікаво, однак, у них тут заведено. Кому, як не мені, невідомій для них людині, вирішувати що їм робити. Я ще раз обвела їх поглядом і зробила глибокий вдих. Схоже, таки мені доведеться їм допомогти. Якби я була на їхньому місці, думаю, після таких обставин не змогла б чітко мислити і вирішувати, що робити. Можливо, наша зустріч все ж таки не випадкова і це доля? Не знаю, там буде видно.

– Пропоную спершу сходити до водойми. Там знайдемо що поїсти, відпочинете та й підете додому. До речі, сподіваюся, ви знаєте куди йти, тому що особисто уявлення не маю, де ми є навіть приблизно. Як тільки ви опинитеся біля свого поселення, наші дороги розійдуться.

Усі з розумним виглядом закивали головою. Смішні. Але, якби я поводилася, якби я не хотіла піти якомога швидше, я не можу їх кинути тут. Люди намагаються виглядати здоровими, сповненими енергії, але насправді це не так. Після того, що вони пережили, думаю ще довго відновлюватимуться. Якщо знову не стануть жертвами Анніс. Напевно, ці думки можна було прочитати на моєму обличчі, бо тільки цим я можу пояснити подальшу поведінку та погано приховану радість Михайла та Ніки. Дорогою до річки все ж таки запитала як далеко до їхнього будинку.

– Якщо йти таким же темпом через два дні будемо на місці, – Михайло потер перенісся, – ну чи три.

– Знаєш, все ж таки дуже дивно, що ви були на такій близькій відстані від дому, – однак чоловік не знав, що відповісти, тому я задала одне з тих питань, які мене турбували. – Як довго ви там були, в ямі?

– Я і ще кілька людей провели там лише пару днів, але найперші – трохи більше місяця. Ти якраз вчасно з'явилася, думаю, ще трохи і все могло б закінчиться іншиим чином. – Михайло зітхнув і, наче на мить знову опинився в ямі. – Те, що я знаю, вірніше, як мені розповіли інші, щоразу після чергового нападу Анніс приносили людей, але нікого не їли. Ким вони харчувалися, я не знаю, але зіставивши спогади всіх, ми зрозуміли, що тут щось не так.

Що ж, мені було про що подумати. І всю решту дороги до річки я міркувала про дивних місцевих Анніс. Якщо за останній місяць нікого не було з'їдено, то виникає закономірне питання озвучене Михайлом – що ж вони їли, чи все ж таки, кого? І чи є така можливість, що решта з їхнього поселення таки живі і так само сидять у ямах чи ще десь, і чекають своєї смерті?

Від усвідомлення цих думок я спіткнулася. Ні, люба, стоп! Тебе занесло не туди. На даний момент ти маєш відвести людей додому, а потім потрібно якнайшвидше йти куди подалі звідси. Тому що ці дивні Анніс лякають мене більше, ніж звичайні. Хоча, що приховувати, і цікавлять мене теж більше. А такий інтерес вже навіть небезпечніше, ніж самі Анніс.

Так, думаючи про це, я помітила, що ми вже підійшли до річки, береги якої були вкриті високою, на зріст людини, травою. Трохи на відстані від води росло кілька дерев і кущів. Затишно і просторо, але при цьому є де сховатися. Чоловіки галантно поступилися жінкам право першими піти окунутися, я ж вирішила поки поспостерігати за оточенням і трохи подумати.

***

Поки жінки милися, чоловіки зібрали хмиз і запалили багаття. Я сіла під деревом трохи на відстані і задумалася про всю цю ситуацію зокрема. Щось тут все-таки не так, дивні речі творяться. Але не встигла я як слід обміркувати це, як переді мною з'явилася Ніка. Темноволоса молода дівчина, років двадцяти п'яти, зі світлою шкірою, тонкими рисами обличчя, та блакитними очима. Нічого не звичного, але погляд прив'язує.

– Хіба ти не боїшся? – Вона стояла навпроти і розчісувала вологе волосся пальцями.

– З чого ти вирішила? Хіба є у цьому світі хтось, хто не боїться? Я не виняток, але просто навчилася приховувати свої емоції, адже вони часто можуть перешкодити. – Дивлячись на посвіжілу дівчину вирішила, що теж варто було б окунутися у воду, змити піт та бруд останніх днів. Як знати, коли наступного разу випаде шанс знайти придатне для цього водоймище?

– Ти віриш, що все скінчиться? Що все буде як раніше? – На її очах почали з'являться сльози.

Яка вона ще наївна, навіть шкода її. Але я зараз хочу просто побути наодинці і обдумати всю ситуацію в цілому та свої подальші дії зокрема. А люди, які дивляться прямо на тебе та намагаються вивести на приватну розмову зараз не найкраща компанія.

– Нічого вже не буде, як раніше. І навряд чи хтось виживе, якщо не знайду... якщо хтось не знайде можливість, щоб позбудеться Анніс – від емоційного фону навколо у мене почало перехоплювати дихання. Досить, настав час закінчувати. – Це не та тема, на яку я хочу говорити з маловідомими людьми.

Я думала, що груба відповідь змусить Ніку перестати зі мною говорити та відстати. Але мабуть, не на ту напала – вона почала говорити знову.

– Ти не така як ми. Смілива. І хоч сказала, що хочеш піти, ти не кинеш нас. Я ж права? – я зітхнула, не відчепиться ж. Але, з іншого боку, я маю зрозуміти, що не так.

– Не кину, ти правильно зрозуміла. А тепер я хочу піти до річки, ти не проти? – І не чекаючи її відповіді, просто розвернулася і пішла.

А що я могла їй відповісти? Та й не важлива моя відповідь. Можливо, так навіть буде краще, цікаве щось дізнаюся. Однак зараз треба відпочити, і з цими думками я дійшла до річки. Від води віяло прохолодою, повітря було вологим, а довкола дзижчали комарі. Романтика місцевого масштабу. Треба якнайшвидше помитись, а то підхоплю застуду, і тоді толку від мене, як від дірявого відра. І тоді залишиться тільки кинути мене для Анніс як відволікаючий маневр, щоб усі змогли втекти.

Через деякий час потемніло вже добряче. Повіяв холодний вітер і по тілу побігли мурашки – я одразу чихнула. У табір і терміново! Сил треба набратися, відпочити, зігрітися, адже завтра буде довгий день. Поки я вибиралася на берег, йшла у бік табору з надією, що зможу хоч трохи поспати або як варіант подрімати, звернула увагу на те, як чоловіки тупцювали на краю освяченої частини табору і, схоже, чекали на мене.

– Що таке? Чому стоїмо? – чоловіки опустилися поглядом у землю і пробурчали щось незрозуміле. Я підняла брову чекаючи на продовження, але раптом мене осінило і здивування застигло на моєму обличчі. Та не може бути того!

– Чекаємо, поки ти прийдеш, щоб піти помитися – Михайло, як завжди, був посланцем від народу і підтвердив мої здогадки.

– А я вам що, заважала? Там місця багато, точно б усі помістились. – я чесно намагалася стримати сміх і поставитися з розумінням, але подальші слова звели нанівець мої намагання.

– Ну, то ж ти дівчина, непристойно – чоловік зам'явся, а я просто вже не в силах була стримувати свій сміх.

Чоловіки переглянулись і не зрозуміли причини мого сміху. Крізь сміх я продовжила:

– Ви мене дивуєте! Зараз чи не кінець світу, а ви дбаєте про моральний образ. – я поплескала найближчого до мене чоловіка по плечу і я з усмішкою пішла до вогнища. Не обертаючись, додала: - До речі, я була в сорочці, там дуже холодно вода.

Цікаво, які у них зараз обличчя? Судячи з тиші дуже смішні. І все-таки, ці люди, не дивлячись ні на що, вірять у майбутнє.

А на галявині так само. Жінки вже почали розмовляти, напевно, перший шок пройшов. І тільки Ніка стояла там де я її залишила. І побачивши мене, почала повільно крок за кроком, ніби мене можна сполохати різкими рухами, пересуватися до мене. Настирна яка! Хвалю, але вдаю, що не помічаю її і йду до багаття.

– Стій! Ми не договорили, – ну що ж з тобою робити?

– Ніка, я голодна, втомлена, та й тобі теж треба щось з'їсти, – побачивши, як вона хоче мене перебити, поспішно додала, – і не сперечайся. Зараз краще відпочити, а цю розмову ми продовжимо, коли будемо в безпеці і коли в мене буде настрій.

Вона слухняно махнула головою і замовкла. Через деякий час повернулися чоловіки. Вони не тільки були чистими, ну відносно, а й тримали в руках рибу. Звичайно, дивлячись на стан людей, ідеальним було б приготувати юшку, але де знайти тут казанок? Значить, буде смажена рибка. Теж непогано, особливо для натовпу людей, що зголодніли.

Як з'ясувалося, серед присутніх пекти рибу в глині вміють одиниці. Ну що ж, доведеться відкривати курси кулінарії у поході. А так само, віддавати свої запаси приправ, не могла ж я насолоджуватися цим одна. І поки риба смажилася, я попросила Михайла розповісти про їхнє поселення.

– Звичайно розповім, тільки давай спочатку поїмо. – Видно, що вони дуже голодні. Цікаво, що вони їли там, у ямі. Хоча ні, боюся відповідь мені точно не сподобається, нехай краще це буде таємницею.

І ми приступили до їжі.