На роботу ледве встигла. Добре, що заняття починаються о дев'ятій.

Коли цокотіла невисокими підборами по асфальту в дворі школи, кляла свою забаганку забрати зошити саме вранці. Збиралася ж після школи, якраз було б зручно до супермаркету заскочити.

Втім, тоді я б ніколи не побачила вражаючої краси тієї дівчини. Хоча, якщо бути відвертою, з усього обличчя пам'ятаю лише очі.

Завуч подивилася на мене з докором, але я продемонструвала чималенький пакунок, що змусило її з розумінням кивнути.

Діти вже були в класі та весело гомоніли перед початком уроку. Мою появу вони, звісно помітили, але відреагували не вс

На роботу ледве встигла. Добре, що заняття починаються о дев'ятій.

Коли цокотіла невисокими підборами по асфальту в дворі школи, кляла свою забаганку забрати зошити саме вранці. Збиралася ж після школи, якраз було б зручно до супермаркету заскочити.

Втім, тоді я б ніколи не побачила вражаючої краси тієї дівчини. Хоча, якщо бути відвертою, з усього обличчя пам'ятаю лише очі.

Завуч подивилася на мене з докором, але я продемонструвала чималенький пакунок, що змусило її з розумінням кивнути.

Діти вже були в класі та весело гомоніли перед початком уроку. Мою появу вони, звісно помітили, але відреагували не всі і не одразу. Довелося закликати до порядку. Тим паче, що якраз у цю мить пролунав дзвоник.

Урок проходив, як звичайно, на позитивній хвилі. Мені пощастило працювати у школі, де не було проблемних класів. Звісно молодь іноді жартувала, чи як зараз кажуть пранкувала, над вчителями чи однолітками, але конфліктів зазвичай це не викликало. А те, що було, швидко вирішувалося навіть без участі батьків.

Решта дня також не відзначилася якимись особливими подіями, тож пропливла надзвичайно швидко. Основна активність у мене починається якраз після роботи. Доволі часто я стрімголов лечу до дитячого садка, щоб забрати Даню. Та сьогодні його пообіцяв забрати батько... тобто дідусь. Тож на мені продукти.

Від школи до моєї зупинки хвилин сорок треба їхати. І від моє до крайньої до неї найдовший переїзд. Але я виходжу на тій зупинці, вмовляючи себе, що до супермаркету звідси швидше дістанусь. Насправді ж, тихо сподіваюсь на те, що знову зустріну незнайомку. Але звісно, нікого не зустрічаю. Навряд чи вона у цьому районі часта гостя. Скоріше за все то була одноразова поїздка.

Торгівельний центр зустрічає мене яскравими заманливими вивісками та приємною музикою. У таких місцях стоїть специфічний аромат. Для мене недосяжний. Це аромат великих грошей. Принаймні для мене вони великі, адже моїх збережень вистачить хіба що на придбання пари рукавичок в одному з бутиків.

Пробігаю повз розкішні магазини та пірнаю у царство продуктів. Купую тільки найнеобхідніше. Раптом погляд чіпляється за неймовірну акцію: при купівлі сиру пляшка білого сухого вина у подарунок. У холодильнику лишилася тільки одна акційна позиція. Злодійкувато озираюся, шукаючи підступ. Беру сир з примотаною пляшкою, дивлюся на строки придатності. Все в нормі. Ціна сиру також звичайна.

Я не вірю в своє щастя, але кладу пакунок у кошик. Раптом що, на касі відмовлюся. В будь-якому разі, більше грошей в мене немає. Заспокоївши себе "аргументом", стала у чергу. Почуваючи себе грабіжницею, не менше, викладаю продукти на стрічку. Але процес купівлі проходить гладенько. Касирка рада-радісінька, що я дала суму без здачі, навіть пробачила мені десять копійок.

Біжу додому, показую мамі свої здобутки, обіймаю Данчика та починаю перевіряти зошити. До вечері якимось дивом встигла впоратися. Надзвичайно вдалий день сьогодні вийшов.

Після вечері погралася з сином. Перед сном він як завжди почав бешкетувати. Довелося заспокоювати його колисковою. В мене не аби який чудовий голос, але він моментально приколисує мою дитину.

Тихенько вийшла з нашої з Данею кімнати на кухню. Мама якраз домиває посуд. Підходжу зі спини, обіймаю та цілую у щоку.

- Що б я без тебе робила? - шепочу у матусине вушко. - Давай я закінчу.

Мама не сперечається і сідає за стіл. Поки домиваю та протираю залишки посуду чую, як відкорковується вино. Із подивом розвертаюся до матері.

- Завтра свято, тому можна, - усміхається вона. - Ти ж про це думала, коли купувала?

- Я не знаю, - чесно відповіла. - Просто помітила акцію.

- Самовільна покупка, - усміхнулася мама, - не схоже на тебе, - я знизала плечима, а ненька продовжила розмірковувати вголос: - Звісно можна було б покликати і батька, але він вже задрімав під свої новини. Тим паче, що розмова наша не для його вух, чи не так?

Батько в мене доволі суворий чоловік. Він був проти мого заміжжя й категорично проти розлучення. Мені здається, що він вважає винною у вчинку Матвія мене. Може, це й насправді так. Можливо, я погано намагалася або якось підштовхнула його до того вчинку. В будь-якому разі я знала, що тато на боці колишнього.

Мама завжди утримувала нейтралітет. Перше, що вона мені сказала, коли я повідомила про весілля, "Це твій вибір". Й ці слова я пронесла крізь усе подружнє життя та процес розлучення.

Рік чи два жили як усі. Обоє працювали, знімали квартиру. Щось накопичували. Я вмовляла Матвія на дитину. Кажуть після тридцяти народжувати важко. Я завжди боялася болю, тож поспішала. Він наче й не проти був, але дуже довго в нас нічого не виходило.

Ми обоє тяжко працювали, але чоловік частіше став затримуватися на роботі. Спершу я захоплювалася його рішучістю зробити наше життя краще, але чомусь так виходило, що гроші на побут витрачала тільки я.

Мимоволі з'явилися підозри у зраді, але чи можна вважати зрадою залежність? Ба більше - залежності. Азартні ігри та легкі наркотики дуже швидко зруйнували спокійне подружнє життя.

Спроба з'ясувати стосунки вилилася у страшенний скандал, в результаті якого чоловік пішов. Просто пішов.

Розлучилися ми заочно. А за кілька тижнів я дізналася про довгоочікувану вагітність. Зрештою, я дізналася ще й про кредит, де, як дружина, виступала у якості гаранта компенсації.

Далі почався суцільний жах...

З думок вивів корок, що з характерним звуком вискочив з горлечка. Мама відкоркувала пляшку. Налила напій у звичайні склянки, діставати келихи багато клопоту.

Рідина обпекла горло та змусила скривитися.

- Ой, кислятина, - оголосила мої думки мама. - Як його взагалі п'ють?

І зробивши ше один невеличкий ковток, відставила склянку. Це було сигналом до початку моєї розповіді. А мені нічого було розказати, тобто я соромилася це зробити. Втім скоро алкоголь зробив свою справу, й в процесі пустих балачок я промовилася про незвичну зустріч вранці.

- Просто тобі потрібен хтось, - зітнула мама. - Нічого дивного в тому, що сталося, я не бачу. Захоплюватися красою іншої жінки... Пф... Що тут такого? Мені здається, що справа якраз у тому, що вона була не сама.

- Ти справді так вважаєш? - ледь не схлипнула я.

- Так. Я так вважаю, - впевнено кивнула мама, взяла стакан та вилила залишки у рот. - Вибач, люба, але в мене очі злипаються, та й не можу я більше цю гидоту пити.

Я кивнула та прийняла материн поцілунок у лоб.

Лишившись на самоті, тихенько ввімкнула музику на телефоні й пірнула у соціальні мережі. Веселі картинки та філософські думки пропливали переді мною нерозбірливим потоком. Я дивилася на фото, а за мить вже ні за що не згадала б, що продивилася.

Прийшла до тями тільки тоді, коли і в склянці, і в пляшці закінчився вміст. Зазвичай я не п'ю. Тільки на свята буває трохи, тож випивши майже самотужки цілу пляшку вина, я почувалася дивно.

Раптом мене кудись потягло. Захотілося вийти на вулицю та просто прогулятися. Зупиняло лише те, що на дворі була глибока ніч. Але зупиняло не довго.

Накинула плащ просто на домашній одяг та взула чобітки. Виходячи на вулицю, я була впевнена, що зі мною станеться щось надзвичайне. Та дива не вийшло. Я погуляла хвилин двадцять навколо будинку й повернулася додому. Звісно, що за цей час вдома також нічого не відбулося. Батько перестав вдавати, що дивиться телевізор, та хропів з усім завзяттям.

Мама, скоріше за все, також вже спала.

Зайшла до нашої з Данчиком кімнати та лягла на диван. Подивилася на ліжечко навпроти. Бліде світло луни пробилося крізь хмари та яскраво освітлювало кімнату. Він вже такий великий, мій хлопчик. Повірити не можу, що наступного року він піде до школи. До речі, на свого батька Даня зовсім не схожий. Малий точна моя копія, тільки волосся темніше.

Й це на краще. Не хотіла б завжди бачити перед собою нагадування про найбільшу помилку у житті.

***

Прогулянка нічними вулицями в підлітковому віці викликала в мене якесь незрозуміле збудження. Я вибігала на вулицю нікому нічого не кажучи. Наче втікала з дому. І все в цю мить видавалося якимось нереальним, казковим. Люди небезпечними та дивними, будинки далекими. Саме буття видавалося невірним, мерехтливим.

Мені достатньо було всього лише півгодини побути втікачкою, щоб почуватися живою та радісною.

Так і зараз, я бігла вулицею, наче дуже поспішала на зустріч. Я усміхалася перехожим і світу, іноді отримуючи усмішки у відповідь. Я знала, що на мене ніхто не чекає, але в тому і був таємний сенс.

Я вирішила перебігти через дорогу та різко розвернулася до проїжджої частини. За інерцією вже не могла зупинитися, так само як і автівка, яку я не помітила. Зіткнення було неминуче. Аж раптом хтось схопив мене за руку...

і і не одразу. Довелося закликати до порядку. Тим паче, що якраз у цю мить пролунав дзвоник.

Урок проходив, як звичайно, на позитивній хвилі. Мені пощастило працювати у школі, де не було проблемних класів. Звісно молодь іноді жартувала, чи як зараз кажуть пранкувала, над вчителями чи однолітками, але конфліктів зазвичай це не викликало. А те, що було, швидко вирішувалося навіть без участі батьків.

Решта дня також не відзначилася якимись особливими подіями, тож пропливла надзвичайно швидко. Основна активність у мене починається якраз після роботи. Доволі часто я стрімголов лечу до дитячого садка, щоб забрати Даню. Та сьогодні його пообіцяв забрати батько... тобто дідусь. Тож на мені продукти.

Від школи до моєї зупинки хвилин сорок треба їхати. І від моє до крайньої до неї найдовший переїзд. Але я виходжу на тій зупинці, вмовляючи себе, що до супермаркету звідси швидше дістанусь. Насправді ж, тихо сподіваюсь на те, що знову зустріну незнайомку. Але звісно, нікого не зустрічаю. Навряд чи вона у цьому районі часта гостя. Скоріше за все то була одноразова поїздка.

Торгівельний центр зустрічає мене яскравими заманливими вивісками та приємною музикою. У таких місцях стоїть специфічний аромат. Для мене недосяжний. Це аромат великих грошей. Принаймні для мене вони великі, адже моїх збережень вистачить хіба що на придбання пари рукавичок в одному з бутиків.

Пробігаю повз розкішні магазини та пірнаю у царство продуктів. Купую тільки найнеобхідніше. Раптом погляд чіпляється за неймовірну акцію: при купівлі сиру пляшка білого сухого вина у подарунок. У холодильнику лишилася тільки одна акційна позиція. Злодійкувато озираюся, шукаючи підступ. Беру сир з примотаною пляшкою, дивлюся на строки придатності. Все в нормі. Ціна сиру також звичайна.

Я не вірю в своє щастя, але кладу пакунок у кошик. Раптом що, на касі відмовлюся. В будь-якому разі, більше грошей в мене немає. Заспокоївши себе "аргументом", стала у чергу. Почуваючи себе грабіжницею, не менше, викладаю продукти на стрічку. Але процес купівлі проходить гладенько. Касирка рада-радісінька, що я дала суму без здачі, навіть пробачила мені десять копійок.

Біжу додому, показую мамі свої здобутки, обіймаю Данчика та починаю перевіряти зошити. До вечері якимось дивом встигла впоратися. Надзвичайно вдалий день сьогодні вийшов.

Після вечері погралася з сином. Перед сном він як завжди почав бешкетувати. Довелося заспокоювати його колисковою. В мене не аби який чудовий голос, але він моментально приколисує мою дитину.

Тихенько вийшла з нашої з Данею кімнати на кухню. Мама якраз домиває посуд. Підходжу зі спини, обіймаю та цілую у щоку.

- Що б я без тебе робила? - шепочу у матусине вушко. - Давай я закінчу.

Мама не сперечається і сідає за стіл. Поки домиваю та протираю залишки посуду чую, як відкорковується вино. Із подивом розвертаюся до матері.

- Завтра свято, тому можна, - усміхається вона. - Ти ж про це думала, коли купувала?

- Я не знаю, - чесно відповіла. - Просто помітила акцію.

- Самовільна покупка, - усміхнулася мама, - не схоже на тебе, - я знизала плечима, а ненька продовжила розмірковувати вголос: - Звісно можна було б покликати і батька, але він вже задрімав під свої новини. Тим паче, що розмова наша не для його вух, чи не так?

Батько в мене доволі суворий чоловік. Він був проти мого заміжжя й категорично проти розлучення. Мені здається, що він вважає винною у вчинку Матвія мене. Може, це й насправді так. Можливо, я погано намагалася або якось підштовхнула його до того вчинку. В будь-якому разі я знала, що тато на боці колишнього.

Мама завжди утримувала нейтралітет. Перше, що вона мені сказала, коли я повідомила про весілля, "Це твій вибір". Й ці слова я пронесла крізь усе подружнє життя та процес розлучення.

Рік чи два жили як усі. Обоє працювали, знімали квартиру. Щось накопичували. Я вмовляла Матвія на дитину. Кажуть після тридцяти народжувати важко. Я завжди боялася болю, тож поспішала. Він наче й не проти був, але дуже довго в нас нічого не виходило.

Ми обоє тяжко працювали, але чоловік частіше став затримуватися на роботі. Спершу я захоплювалася його рішучістю зробити наше життя краще, але чомусь так виходило, що гроші на побут витрачала тільки я.

Мимоволі з'явилися підозри у зраді, але чи можна вважати зрадою залежність? Ба більше - залежності. Азартні ігри та легкі наркотики дуже швидко зруйнували спокійне подружнє життя.

Спроба з'ясувати стосунки вилилася у страшенний скандал, в результаті якого чоловік пішов. Просто пішов.

Розлучилися ми заочно. А за кілька тижнів я дізналася про довгоочікувану вагітність. Зрештою, я дізналася ще й про кредит, де, як дружина, виступала у якості гаранта компенсації.

Далі почався суцільний жах...

З думок вивів корок, що з характерним звуком вискочив з горлечка. Мама відкоркувала пляшку. Налила напій у звичайні склянки, діставати келихи багато клопоту.

Рідина обпекла горло та змусила скривитися.

- Ой, кислятина, - оголосила мої думки мама. - Як його взагалі п'ють?

І зробивши ше один невеличкий ковток, відставила склянку. Це було сигналом до початку моєї розповіді. А мені нічого було розказати, тобто я соромилася це зробити. Втім скоро алкоголь зробив свою справу, й в процесі пустих балачок я промовилася про незвичну зустріч вранці.

- Просто тобі потрібен хтось, - зітнула мама. - Нічого дивного в тому, що сталося, я не бачу. Захоплюватися красою іншої жінки... Пф... Що тут такого? Мені здається, що справа якраз у тому, що вона була не сама.

- Ти справді так вважаєш? - ледь не схлипнула я.

- Так. Я так вважаю, - впевнено кивнула мама, взяла стакан та вилила залишки у рот. - Вибач, люба, але в мене очі злипаються, та й не можу я більше цю гидоту пити.

Я кивнула та прийняла материн поцілунок у лоб.

Лишившись на самоті, тихенько ввімкнула музику на телефоні й пірнула у соціальні мережі. Веселі картинки та філософські думки пропливали переді мною нерозбірливим потоком. Я дивилася на фото, а за мить вже ні за що не згадала б, що продивилася.

Прийшла до тями тільки тоді, коли і в склянці, і в пляшці закінчився вміст. Зазвичай я не п'ю. Тільки на свята буває трохи, тож випивши майже самотужки цілу пляшку вина, я почувалася дивно.

Раптом мене кудись потягло. Захотілося вийти на вулицю та просто прогулятися. Зупиняло лише те, що на дворі була глибока ніч. Але зупиняло не довго.

Накинула плащ просто на домашній одяг та взула чобітки. Виходячи на вулицю, я була впевнена, що зі мною станеться щось надзвичайне. Та дива не вийшло. Я погуляла хвилин двадцять навколо будинку й повернулася додому. Звісно, що за цей час вдома також нічого не відбулося. Батько перестав вдавати, що дивиться телевізор, та хропів з усім завзяттям.

Мама, скоріше за все, також вже спала.

Зайшла до нашої з Данчиком кімнати та лягла на диван. Подивилася на ліжечко навпроти. Бліде світло луни пробилося крізь хмари та яскраво освітлювало кімнату. Він вже такий великий, мій хлопчик. Повірити не можу, що наступного року він піде до школи. До речі, на свого батька Даня зовсім не схожий. Малий точна моя копія, тільки волосся темніше.

Й це на краще. Не хотіла б завжди бачити перед собою нагадування про найбільшу помилку у житті.

***

Прогулянка нічними вулицями в підлітковому віці викликала в мене якесь незрозуміле збудження. Я вибігала на вулицю нікому нічого не кажучи. Наче втікала з дому. І все в цю мить видавалося якимось нереальним, казковим. Люди небезпечними та дивними, будинки далекими. Саме буття видавалося невірним, мерехтливим.

Мені достатньо було всього лише півгодини побути втікачкою, щоб почуватися живою та радісною.

Так і зараз, я бігла вулицею, наче дуже поспішала на зустріч. Я усміхалася перехожим і світу, іноді отримуючи усмішки у відповідь. Я знала, що на мене ніхто не чекає, але в тому і був таємний сенс.

Я вирішила перебігти через дорогу та різко розвернулася до проїжджої частини. За інерцією вже не могла зупинитися, так само як і автівка, яку я не помітила. Зіткнення було неминуче. Аж раптом хтось схопив мене за руку...