...Я відкрила очі. Поглянула на годинник та зрозуміла, що за кілька хвилин пролунає сигнал будильника. Підхоплююся з ліжка та виходжу в коридор. Не варто у вихідний будити сина рано. До того ж це і мені дасть трохи часу, щоб побути сам на сам з собою.

Святковий день видався чудовий. Вже зараз рано вранці видно, що золота осінь порадує всіх чудовою погодою. Неспішно випиваю каву. Приводжу себе до ладу.

Поки була у ванній кімнаті, почула, як затупотіли ніжки по коридору, Даня побіг на кухню. Вийшовши, побачила, як малий завзято порпається в холодильнику.

- Доброго ранку.

- Мама! - радісно скрикує син та біжить обніматися. - Я хочу омлет.

Готувати з ним це найсправжнісіньке випробування для нервів. Малий у всьому прагне допомагати, мені лишається зробити так, щоб ця поміч не призвела до розгрому кухні.

Невдовзі прокинулися батьки, й на нашій невеличкій кухні стало не проштовхнуся. Та ми вже звикли до цього. Кожен знає свою справу та своє місце, тож майже не заважаємо одне одному.

Після сніданку мама виганяє нас з дому гуляти, щоб не заважали їй прибирати. А я рада-радісінька, бо терпіти не можу прибирання. Прогулятися вирішила у парку. В таку годину людей в ньому ще не дуже багато.

Даня одразу знаходить собі справу на дитячому майданчику, а моя справа - чекати. Сідаю на лаві неподалік й не зводжу ока з малого. Думки чомусь знову повертаються до вчорашньої пари.

Поруч сіла ще одна матуся. Ми з нею вже кілька разів тут перетиналися. Її донечка молодша від Данила роки на два, але з легкістю починає керувати сином, щойно з'являється.

- Привіт, - трохи втомлено видихає знайома, здається Лєра. - Дні, коли дитсадок закритий найважчі, чи не так? Я на роботі відпочиваю від цього нескінченного гомону.

Я мовчки знизую плечима. У кого як. У мене, наприклад, вдома тихіше, бо на роботі ціла купа погодок на перерві випліскують накопичений галас.

Деякий час слухаю її теревені та "підтримую розмову" вигуками та частками. Синок час від часу підбігає до мене та ділиться новинами. Сонце тим часом все сильніше розігріває повітря. Я роздягнула Даню й собі розстібнула плащ. Лєра зазбиралася додому й вже підвелася, щоб піти аж раптом знову опустилася на лаву.

- Нічого собі, - прошепотіла наче й мені, але про моє існування точно забула. - Ніколи не бачила, щоб рудий таким красунчиком був.

Я подумала, що вона про когось з дітлахів на майданчику й прослідкувала за поглядом дівчини. Але Лєра мала на увазі зовсім не дитину. Той чоловік насправді виділявся з натовпу і справа не в дорогій автівці, біля якої він стояв, і не в парі здорованів, що напевне були його особистими охоронцями. Його статура кричала про те, що він вважає себе володарем світу.

Волосся, укладене в модну зачіску, яскраво виблискувало на сонці. створюючи навколо свого господаря теплу ауру. Модна невелика чітко виголена борідка також була вогняною. Високе чоло, бліда шкіра, різкі лінії вилиць. Очі ховали темні окуляри, та й не роздивитися їх з такої відстані.

- Напевно, хтось з молодих зірок, - подумала я чомусь вголос.

- Ні. Я б такого не пропустила. До того ж він видається старшим, - одразу підтримала мою гру у здогадки знайома. - Може іноземець. З Ірландії, наприклад. Там, наче, багато рудих.

- Можливо.

Деяких зусиль вартувало мені відвести погляд від багатія, але це не ввічливо так роздивлятися людину. Щойно я повернула увагу до дитячого майданчика, мана щезла. А мене охопила стурбованість, бо я ніде не бачила Данила.

Розводити паніку завчасно не в моїх правилах, тож я якомога спокійніше підвелася зі свого місця та пішла шукати малечу. Дітей було небагато, тож він не міг загубитися серед натовпу. Перевірила всі хованки, але сина й сліду ніде не було. Почала трохи турбуватися.

Раптом весь парк розірвав жіночий крик "Маша! Маріє!" Раніше я не звернула уваги на те, що Лєра також шукає свою дитину. І не знаходить. Хвилювання стрімко почало зростати. Я й собі вигукую ім'я сина, але відгуку так само немає. Як сполохані пташки летимо ми парком, вигукуючи імена власних дітей. Та все ще боїмося відходити надто далеко. Раптом діти повернуться.

Я помічаю їх перша, кофтина мого сина виглядає з-за однієї з лав. Малюки не втекли надто далеко. Вони щось завзято вивчають у траві припорошеній жовтим та коричневим листям.

Раптом у полі зору з'являється той самий чоловік, невідома знаменитість. Він виростає поруч з дітьми та, схилившись, щось їм говорить. Стрімголов біжу туди. Ще не вистачало, щоб чужинець налякав дітей. Але малі радо беруть його за руки та йдуть у наш бік.

Я сторопіло завмираю, але тут вискакує, ледь не збивши мене з ніг, сполохана Лєра. Вона підбігла до чоловіка та заголосила яка вдячна йому за допомогу, не забуваючи при цьому прикрикувати на дитину, що завинила лише в тому, що її цікавість перемогла ще не надто розвинутий здоровий глузд.

Й собі підходжу до незнайомця. Звісно, я вдячна йому, що він кинувся шукати дітей, яких загубили роззяви-матусі, але чого це він так спокійно бере чужу дитину за руку. Побачивши мене, Даня одразу виривається та біжить в мої обійми.

- Дякую, - киваю чоловікові у темних окулярах. - Пробачте за турботу.

Все ж таки дивно в жовтні бачити людину в темних окулярах. Сонце останні теплі промені кидає, чого від них ховатися, наче якийсь упир?

- Я радий, що зміг допомогти, - чоловік зробив крок у мій бік та широко посміхнувся.

Була б молодша та не бита життям, втопилася б в його чарівності. Волосся незнайомця раптом нагадало мені про дівчину з маршрутки, й це змусило мене зашарітися.

- На все добре, - побажала я чоловікові та схопивши сина за руку якомога швидше втекла звідти.

- Про що ти думав, - бурмотіла я на хлопчика. - Я ж хвилювалася, бігала тебе шукала.

- Пробач, мамо. Мана хотіла знайти гарбуз, а там листя жовтіше. А Вовчик сказав, що без дозволу ходити не можна.

- Вовчик? - не знаю нащо перепитала. Мабуть надто сильно мене обурило те, як той багатій по-свійськи спілкувався з Данею. Хто при здоровому глузді так назветься дитині?

- Так. Він спершу нас налякав, щоб ми більше так не робили, а потім розказав про мам. Що вони турбуються та шукають нас. Пробач, - схилив головку мій малюк, а я ледь сльозу не впустила, який він вже дорослий.

- Добре. Ходімо додому, подивимося, що нам бабуся на обід приготувала.

Мимоволі озирнулася. Відчуття таке виникло наче покликав хтось або поплескав по плечу. Чоловік стояв на тому ж місці та проводжав мене поглядом.

Оце вже по-справжньому дивно. Розвертаюся та швидко йду геть. Від гріха подалі.

Вдома випадок швидко забувається. Післяобід намагаюся вчити сина літер, але малий упертюх відмовляється їх запам'ятовувати. Як не соромно визнавати, але у вчительки син у п'ять років не знає жодної літери. На які вже хитрощі я не йшла, які тільки ігри не вигадувала. Нічого не допомагає.

Думала, може неврологічна якась проблема, але обстеження нічого не виявило. Лікарка порадила просто лишити дитину у спокої, а моя мама її підтримала. Може, вони й праві, але мені так хочеться пишатися своїм Данчиком у всьому.

- Облиш дитину у спокої, - прийшла на порятунок упертюху бабуся, - та й сама сходи розвійся. Ірка тебе загубила. Каже і писала і дзвонила тобі.

- Ой, я мабуть звук на телефоні з учора ще не ввімкнула, - схаменулася я при згадці про подружку, бо ще тиждень тому вона попереджала про сьогоднішній вечір.

Зібралася я швидко. Трохи сірих тіней на повіки, щоб підкреслити блакить очей. Трохи туші на вії, щоб їх стало видно. Трохи рум'ян на вилиці, щоб не виглядати надто блідою. Для того ж самого матова губна помада тілесного кольору. Я б усього цього не робила, але Іра знову сваритиметься, що я на привид її шкільної вчительки схожа. Останнім штрихом стала переплетена коса, що важким канатом спускалася до самих сідниць. Іноді я злюся на неї та збираюся підстригти, але зрештою розумію, що волосся у моїх бідах не винувате.

Одягла кавового кольору кофтину, бо вона була найновішою річчю в моєму гардеробі, та блакитні вузькі джинси. Дрес-код у школі забороняв носити подібне, але ж зручно. Білі кросівки, що підходять під все, окрім вечірньої сукні, та коротка чорна куртка. Ввечері напевне буде холодно, а вона тепліша за плащ.

Ну все, я готова.