Юрбою зайшли до актового залу. До речі, тут зібралися не тільки викладачі. Схоже, новий директор вирішив познайомитися з усіма співробітниками школи. Не було лише охоронця, бо він не міг кинути свій пост у таку гарячу годину.

Останнім в актовий зал зайшов Володимир Ігнатович, пропустивши вперед заступницю та секретарку. Я сіла подалі від входу та сцени, щоб не муляти керівництву очі. Після нещодавнього фіаско я б воліла взагалі зникнути, але звільнення собі дозволити не можу.

Уважно спостерігаю за новим директором та сама собі дивуюся, як така людина... ні, такий чоловік - без сумніву, дуже заможний, схожий на зіркового артиста з вагоном чарівності - може стати директором звичайнісінької школи? Не престижного приватного ліцею, а комунального закладу загальної освіти. Як він взагалі опинився тут?

Тим часом, Володимир Ігнатович вже почав свою промову. Я очікувала, що це буде запальний спіч на півгодини, не менше, де молодий директор (а на вигляд красунчику було не більше тридцяти) розкаже всю стратегію свого новаторського підходу до освіти в сучасній школі, але чоловік примудрився здивувати мене. Він привітався, відрекомендувався й повідомив, що віднині є керівником закладу. Наразі бажає познайомитися з усіма співробітниками та учнями. До вчителів та їхніх підопічних пообіцяв прийти протягом дня, а поки що просив лишитися представників адміністрації та господарської частини.

Здивована таким розвитком подій, я встала та пішла до виходу. Поки йшла продовжувала уважно розглядати нового директора. Він стояв впівоберта, вже розмовляючи з завгоспом. Ідеальна статура: з прямою спиною він якось примудрявся виглядати розслаблено. Я все ще на бачила його очей, але чомусь мені здається, що вони сірі - холодні та зверхні. Вилицювате благородне обличчя випромінювало дружність, але судячи з виразу обличчя жінки навпроти, вона почувалася так, ніби говорить з президентом світу.

І тим не менше, погляд відвести важко. Як там казала Лєра: ніколи не бачила, щоб рудий таким красунчиком був? Мабуть, що так.

Та не одна я була зачарована Володимиром Ігнатовичем. Щойно вчительки виходили з актової зали, не залежно від віку, як одна починали мрійливо зітхати. Ті, які старші та вільніші у висловлюваннях, одразу казали, що такого чоловіка в молоді літа ні за що не впустили б. Молодші, особливо вільні, загадково посміхалися та пливли до своїх класів, розплескуючи жіночу чарівність.

А я... А що я? Я його боюся. Тобто не його, а його ймовірної злопам'ятності.

Прийшла до класу та натрапила на розчаровані личка учнів. Вони сподівалися, що щонайменше пів-уроку байдики битимуть та не склалося. Та ще й прийшла я з невтішною новиною, що до них сьогодні на якийсь з уроків завітає новий директор.

Це не мій клас, але я все одно відчуваю відповідальність їх попередити. Сподіваюся, що до моїх прийдуть на шостому уроці. В них якраз буде мій предмет. Раптом що, зможу їх прикрити.

Трохи згодом пролунав дзвоник та розпочався урок.

Звісно, сподівання мої не справдилися, й вже на четвертому уроці я мала задоволення побачити його руду величність. Директор зайшов сам, без супроводу свити з завуча та секретарки, як це робила Лариса Вікторівна, одразу привітався з класом. В цю мить мені здалося, що він уникає зустрічатися зі мною поглядом.

Не встигла я отямитися, як він вже завершував свою промову.

- ...Я хочу, щоб ви знали, що будь-хто з вас в будь-який час може звернутися особисто до мене для вирішення своїх проблем. Поки ви навчаєтесь чи працюєте, - кивок у мій бік, - тут, ви під моїм особистим захистом. Тепер я хочу познайомитися з кожним особисто. Будь ласка, вставайте по черзі, як сидите, та назвіть своє ім'я та прізвище.

Учні почали підніматися та промовляти свої імена. Важко повірити, що цей піар-хід хоч хтось сприйме серйозно. Невже він хоче, щоб учні повірили, що він усіх запам'ятає з одного разу? Навіть мені, уже доволі досвідченому викладачу, важко запам'ятати тридцять нових імен та облич на початку року. Що вже казати про кілька сотень осіб, що знаходяться зараз в школі?

Та Володимир уважно вислуховує та киває з абсолютно серйозним виглядом кожному.

Раптом настає тиша. Я заглибилася у свої думки, тому не одразу зрозуміла, що сталося. Не можна, не можна у присутності керівництва заноситись у хмари! Розвертаюся до директора та натрапляю на медово-карі очі, що пильно вдивляються в моє обличчя. Ті самі.

Не одразу помічаю, що його губи рухаються, отже він щось говорить. А помітивши, здригаюся.

- Що?

- Як вас звуть? - повторив питання чоловік, повільно втягнув та випустив з носа повітря, стримуючи лють. Принаймні так мені здалося.

- Лілія Петрівна, - вигукує Сашко з задньої парти, й клас починає сміятися.

- Не сумніваюся, Олександре, що ти хотів допомогти, - звернувся до хлопця Володимир Ігнатович з легкою посмішкою. - Але у п'ятому класі ти вже маєш знати, що підказувати не можна.

Й піди розберися, чи знущається він, чи серйозно говорить. Учні про всяк випадок сміятися перестали. А я почервоніла, як помідор, від сорому.

- Ну що ж, ще раз приємно познайомитися, - звернувся він до класу, проігнорувавши мене. - Більше не заважатиму. Продовжуйте урок.

Директор вийшов, а я полегшено видихнула. Сподіваюсь, що сьогодні я його більше не побачу. Та очікування знову не виправдалися. Володимир Ігнатович завітав і на урок до мого класу.

Процедура була та сама, окрім того, що мого імені він більше не питав. А ще я переконалася, що він уникає дивитися мені у вічі. Втім це й на краще, бо я буквально з глузду з'їжджаю від тих очей.

Звісно, це через дівчину, що так запала мені у свідомість. Я це розумію, але перемогти тяжіння надзвичайно важко.

Нарешті цей нескінченний нервовий робочий день добіг кінця. Зі школи пурхнула, як переляканий горобець з-під стріхи. Звісно через те, що мені сина треба з дитсадку забрати, а не тому, що я боюся перетнутися з директором.

Забрала сина та трохи погуляла з ним на майданчику неподалік від дитсадка. Час від часу ловила на собі погляд молодика спортивного вигляду.

"Краще б за дитиною своєю дивився, татусь", - роздратовано подумала я й, не витримавши, потягла сина додому. Даня пручався, тому мені спершу довелося його піймати, а потім ще якийсь час вмовляти. Хоч знаю, що це погано, але підкупила сина смаколиком. Надто вже стресовий день у мене сьогодні був. Сил на довгі переговори з малим хитруном в мене не було, тож щойно він зажадав цукерку, пообіцяла її купити.

Людей довкола ходило чимало, але мені весь час здавалося, що хтось іде по моїх слідах. На очі весь час траплялися спортивного вигляду чоловіки, що наче спостерігали за мною. Звісно, що це мені тільки здавалося. Хоч чоловіки часто з цікавістю дивляться на мене, але не у той час, коли я ходжу з сином. Це я вже давно помітила. Щойно поруч з'являється щось маленьке та галасливе, представник чоловічої статі припиняє сприймати тебе як жінку.

Швиденько забігли до невеличкої крамниці біля дому, де купила собі та синові контрабандний продукт - шоколадні батончики. Бабуся, зазвичай і я також, сварилася, коли Даня їв солодощі до вечері. Але сьогодні був винятковий день, коли навіть мені необхідно було щось солоденьке.

Вдома нарешті відчула себе спокійно. Тож залишок дня провела як звичайно: зошити, вечеря, казка, трохи посиділа в телефоні та заснула.