То було літо 1927 року. Я простував гамірним Львовом, напитуючи сонця, що заливало мені очі, пробиваючись через листя дерев, аж поки не здибав її. Вона сиділа на коці під старою крислатою абрикосою і читала якусь, скоріше за все, нехитру книжку, бо раптом засміялася, перегортаючи чергову сторінку. За якусь мить її брови насупилися, як у малої дитини і вона, приклавши пальця до якого рядка, почала швидко перебирати очима слова. Рядок за рядком її очі бігали з ліва на право, а сонце спадало на її русу голову і світлу сукню з довгими рукавами. ЛЯПСЬ! Якась стигла абрикоса розтеклася по сторінці з текстом і я собі подумав, що вона таки дурна.

- Хто ж читає книжки під стиглими абрикосами? – запитав її я, подаючи хустинку, щоб вона нарешті перестала розтирати солодкавий абрикосовий сік по сторінці своїми тендітними білими пальчиками.

Враз вона підняла на мене свій пекельно холодний погляд і я ледь не зомлів від того холоду, яким мене обдало. Її по-зимовому блакитні очі, що прорізали мене якоюсь образою, на кшталт дитячої, абсолютно не зливалися з теплим інтер’єром літа.

- Мабуть, такі, як я. – Сердито сказала вона і, узявши хустинку, почала витирати книжку.

- Такі, як Ви можуть ненароком позабирати з рядків усі літери, так необережно витираючи м’якоть абрикоси зі сторінок чудових книжок. – Я посміхнувся, але вона стала сердитою ще більше і я не зрозумів, справа в абрикосах чи в мені.

- Це моя книга, а значить і мої літери, - жбурнула вона мені, повертаючи хустку та підводячись із коца, - хочу – забираю, хочу – віддаю, і нікому не має бути ніякої до цього справи.

Вона обережно склала коц до плетеного кошика і притисла ту злощасну книгу до грудей.

- Не хотіла би Вас ображати, - сказала вона і я в це не повірив, - але коли будете таким розумним у поведінці з жінкою, то Ваша дружина неодмінно рано чи пізно Вас залишить, зоставивши Вас на самоті з Вашим прагненням всувати носа у те, що Вас не стосується.

Цим недотепним і геть невлучним висловом вона зовсім збила мене з пантелику і я відчув як, ледь не вперше за багато часу, втрачаю контроль.

- А я й не одружений, - випалив вже розлючений я, - і така ж доля чекає і Вас, якщо будете до всіх така сердита.

Проминула пауза у секунду чи дві і вона, набундючившись ще більше, кинула мені в обличчя, ніби дала справдешнього ляпаса:

- Коли хочете знати, то я – засватана!

ЛЯПСЬ! Я відчув, як абрикосовий сік розливається мені по маківці.

Вона ж, абсолютно не поворухнувши жодним мускулом власного обличчя, підняла підборіддя і гордо покрокувала повз мене кудись далеко вздовж парку, минаючи людей і їх гамір, а сердитий я стояв під крислатою абрикосою і думав, що ліпше б лишив її на самоті з тією її тепер вже липкою і геть зіпсованою, як і мій настрій, книжкою.