Тиждень я не випускав з голови думок про цю недолугу ситуацію і купа запитань виринали у моїй свідомості знову і знову. Спочатку я був на Неї сердитий, адже ж я повівся як справжнісінький джентльмен, а вона виявилася грубою і невдячною. Потім я почав запитувати себе хто ж Вона така і наскільки Вона ще дитина, якщо, маючи, як на мене, не більше 16-ти літ, дозволяє собі закидати про такі дорослі теми? І з ким це Вона засватана? Хіба ж хто хотів би собі таку невиховану сердиту жінку? Пізніше я почав відчувати легкий відтінок провини десь між проґалинами моїх ребер, адже ж зауважив, що не привітався до Неї у той день. Більше того, почав звинувачувати Її у тому, що вона псує книжку отими своїми витираннями. Але ж Вона переді мною винна більше! Та і книжку Вона таки зіпсувала, а це ж, все таки, абсолютно неприпустимо. Ось так я спочатку думав про Неї у своїй майстерні, коли вирізав візерунки на спинці стільця у крамницю на замовлення; потім я думав про Неї на кухні, коли готував на сніданок яку кашу; а потім я зрозумів, що думаю про Неї і день, і ніч…

У четвер до крамниці вуйка Любомира, на якого я працював, увійшов пан Авдієвський – власник цукерні на розі вулиць Задвужанська та Щепановскєґо. Насправді ж, вуйко Любомир мені вуйком не був. Колись він товаришував з моїм батьком – разом їздили на заробітки: десь далеко рубали ліс. Отак, як мені було 5 років, поїхали разом, а приїхав вже вуйко один – на батька впала якась сосна чи що там і дуже його скалічила. Тиждень він промучився і вмер. Так зосталися ми з мамою удвох. Вуйко Любомир допомагав нам, коли мав можливість. Як я підріс, навчив мене майструвати з дерева, бо ж і сам любив цю справу та й відкрив майстерню, взяв до себе майстром, щоб я мав змогу прогодувати себе та матір і це справді допомагало нам жити, проте сухоти таки скосили маму у 1915. Так зосталися ми потому разом: я та вуйко, якого тепер так називав.

- Слава Іссу! - Привітався пан Авдієвський і його щира посмішка розлилася по крамниці теплим затишком. Тільки цього затишку, мабуть, тут не вистачало, щоб доповнити запах свіжого дерева, який стояв тут роками.

- Навіки слава, – посміхнувся вуйко крізь тонку оправу своїх круглих окулярів, поглядаючи на гостя трохи звисока, оскільки був за нього вищий на голову, та й худіший удвічі, - чого бажає пан Авдієвський у моїй скромній крамниці?

- Мені гія книжкова шафка. Тілько не така, як оце у вас на стіні висить – маленька. А мені на всю-ю-ю стіну гія. – Повідомив гість і щиро розсміявся.

- Що ж ви до такої великої полички складати будете? – Поцікавився вуйко, а я собі продовжував вирізати спіраль на ніжці стола для пана Зарицького.

- Так як же що? – Здивувався пан Авдієвський. – Дочка у мене читає багато. Начитала купу усіляких романів і поезій, що й складати нікуди. Оце хочу все до ладу довести, як людина, бо я ж її посватав, весілля гулять буду. А де ж гулять, як по хаті книжки одні розкидані? – І він знову розсміявся, а я з усієї сили вгамселив головою в стільницю.

- А, чув про таку новину. – Тихо розсміявся, ніби нічого не помітив, вуйко Любомир. – Вітаю Вас і вашу доню.

Доки вуйко та пан Авдієвський обмінювалися люб’язностями я, як тільки я і міг, зализував рани (міцно тримався за маківку, час від часу її потираючи, щоб боліти переставала швидше) і робив вигляд, що нічого не чую.

- Треба буде зняти мірки з тієї кімнати, у яку хочете поставити шафу. Пришлю до вас завтра Мишка, він усе зробить.

Вже по обіді наступного дня я стояв біля старенького, але чепурного будинку за адресою Лєщинськєґо, 17 і думав чи ж про неї, ту яку здибав під абрикосою, йшла учора мова. Пан Авдієвський, він же пан Порфирій (чи Фірко, як його називала дружина) усю дорогу розповідав мені про те, який він щасливий з того, що Бог послав йому такого прекрасного зятя.

- А зять у мене – дай Боже, - говорив він мені, коли ми завертали до будинку, - волосся кундзюраве, чорне, з Варшави моїй Стефці бомбони привозить, та й цукерню мою не раз рятував від скрути. У кишенях же має – юрист. Дасть Бог, весілля одгуляєм, а там вже й онуки скоро…

І все він радів та сміявся, а мені чогось гидко було слухати про того зятя. Уявлявся він мені геть негарним, та і не дуже я міг второпати, чого пан мені так хвалиться. Згодом тільки зрозумів, що йому нікуди було дівати свою щиру радість і так він розділяв її зі світом.

У будинку пахло абрикосовою мармулядою. Мене одразу провели до кухні, де пані Нюся, жінка «Фірка», порпалася поміж пляців, конфітурів, а з печі пахли цвібаки.

- То все для цукерні – Пояснила мені пані Нюся.

Переді мною поставили горнєтко м’ятного чаю і таріль з пляцками та яблучним повидлом.

- Пригощайтеся, - широко всміхнувся мені пан Авдієвський, - а мірки зняти встигнемо.

Не подумав я ще про те, як смакуватиме мені повидло, як до кухні влетів якийсь малий хлопчак років 9-ти. Очі у нього заливалися переляком, чорні від бруду руки міцно трималися за двері, а груди високо здіймалися, коли він жадно хапав ротом повітря, розхристуючи стареньку сорочку.

- Лесик! – Закричав він. – Лесик…Ой пані Нюсю, Лесик…

- Та кажи вже, Влодко! – Не втрималася пані Нюся.

- Лесик… з дуба… тойво! На землю!

- Моя дитино! – скрикнула вона і миттю вибігла з хати, услід за хлопчаком, а пан Авдієвський, помахавши мені руками на знак того, щоб я зостався на кухні, побіг за ними.

Ось так я і сидів посеред сонячної теплої кухні, де пахло усілякою здобою, доки не почув дівочі голоси із сусідньої кімнати.

- А він мені і каже... Хи-хи… «Сьогодні сонце прокинулося для того, щоб побачити, як ти простуєш вулицею»

Після цього почувся гучний дівочий сміх.

- Не знаю, Улько. Невже ти й справді думаєш, що закохалася у Пронька?

Вуха мені прорізало блискавкою – вона!

- А як і закохалася, - у голосі дівчини чулася посмішка, - то що тут такого?

Я вирішив підібратися до них ближче, щоб чути розмову чітко, а тому підійшов до самісіньких дверей сусідньої кімнати, які були ледь причинені. У маленьку шпаринку я бачив її: пишне русе волосся було зав’язане синьою стрічкою, а легенька блакитна сукенка закривала майже все її тіло, даруючи моєму окові лише її руки та шию і личко. Вона вишивала. Те ж саме робила і її співрозмовниця з білявим волоссям та широкою посмішкою.

- Хотіла б і я оце, як ти, обманювати себе тим, що закохана. – Несподівано випалила Стефка.

- Що це ти таке кажеш, Стефцю? – Відкинула вишивання Уля. – Ти ж геть скоро виходиш заміж. Та й не просто аби за кого, а за Романа.

- Та хіба ж я на що жаліюся? – Вже й Стефка відклала голку. – Хіба ж не гарно одружитися з юристом у третьому коліні? Мало того, що з юристом, так ще і гарним, з благородної сім’ї, уважним до тебе… Я з того рада. Просто не вірю я у те, що можна отак от взяти та й закохатися у людину і кохати її до скону. У книжках хіба про таке пишуть.

- Стефко…

- Та що?

- Хіба ж ти не кохаєш Романа? – Уля роззявила рота і нахилилася ближче до Стефки.

- А нащо ж мені його кохати? – здивувалася дівчина.

- Щоб одружитися…

- Так я ж і так за нього йду, Улько, дурна твоя макітра.

- А чого ти за нього йдеш, як його не кохаєш?

- Бо ліпшої пари мені на увесь Львів не знайти. – Розсміялася Стефка і у душі мені стало геть гидко.

- Головне, Улько, що він – надійний. За усі два роки, що він знається з моїм батьком, він завжди був до мене уважний. Батько любить його безмежно, бо ж він не раз допомагав нашій сім’ї упоратися з усілякими негараздами. Розумний і дотепний. Хіба ж цього не достатньо, щоб вийти за нього заміж і бути завжди при його захисті та турботі? А почуття, як коли такі між людьми і є, Улю, люба моя Улю, рано чи пізно розсіюються у роках.

Уля лише знизала плечима і повернулася до вишивання:

- І все ж, - сказала вона за яку хвилину чи дві, - Яким би Пронька простяком не був, а я його певно що люблю. І хай би як я не була за тебе рада, Стефцю, а все ж… виходити заміж треба, коли любиш.

Дівчата потому вишивали мовчки, а запах абрикосової мармуляди все далі і далі поширювався кімнатами старого будинку.