- Бовдур! – кричав мені у двері Хедір, жбурнувши додолу свого засмальцьованого каптура. – Дорослий чоловік, а поводишся як бахур! Знав, що дівка твоя абрикосова, але ж Стефанія Авдієвська!.. Засватана дівчина, про чиє весілля знає увесь Львів!

Я сидів посеред кімнати з незавершеними дерев’яними виробами на замовлення, обхопивши голову руками, і слухав, як у вуйка щось випадає з рук щоразу як Хедір називає ім’я Стефки.

- Та невже ж тобі розуму не стало осмикнутися? Невже ти не посоромився втручатися у чийсь вже всіма обсмоктаний майбутній шлюб?

- Хедір… - я почув, як вуйко наближається до Хедора і намагається випровадити його з дверей моєї майстерні.

- Шо Хедір? Шо Хедір, я питаю?! – впирався він. - Це ж добре, що я, а не хтось інший кіньми віз пана Зарецького та бачив той гріх на власні очі. Шо Хедір? А чи знали Ви, які небувалиці мені довелося брехати пану Зарецькому, щоб він не дивився на всі боки та не бачив їхніх цілувань?

У моїй голові лунали слова Стефки: «…я прийду. Почитаю…», а Хедір продовжував розповідати, який я дурень.

- Вона ж геть ще дівчина, життя не знає, а ти вже її шлюб руйнуєш! – вигукнув він і це, чомусь, змусило мене гучно засміятися. Враз Хедір замовк і разом з вуйком Любомиром вони втупилися на мене, наче телята на нові ворота.

- Невже ж ти, Хедоре, життя знаєш? – Запитав його я. – Знаєш тільки як батьковим майном розпоряджатися та нехитрою роботою заробляти на життя. Пощастило тобі стріть вільну жінку, що, як і ти, за собою мала живих батьків, що наклали тобі з нею приданого, то й живеш собі. А за Стефку чи за мене дозволяєш рота роздзявляти. Чи ти шпак, а чи ти соловей, що дзьоба відкриваєш у моїй майстерні та життю мене вчиш?

Враз я став такий злий, як ніколи до того не був. Я чув як тремтять мої руки і горить червоним пекельним полум’ям моє лице, а потому взяв до рук недостругану ніжку для майбутнього стільця пані Монецької і жбурнув щосили в одвірок, у якому стояв Хедір:

- Вшивайсь з моєї майстерні! – закричав я так голосно, що не почув сам себе.

Хедір лише підібрав свого каптура та мовчки пішов з крамниці. Вуйко видихнув, обережно зачинив двері майстерні та почав поволі підіймати те, що у сусідній кімнаті йому встигло повипадати з рук, а я знову обхопив голову руками і сидів так до самого наступного ранку, все слухаючи у власній голові її ніжне «прийду… почитаю…».

Наступні дні не відрізнялися від попередніх. Я сидів у майстерні, все ще не випускаючи голову з рук, та думав про те, чому ж таки Стефка не могла відмовити Роману у шлюбі. Мабуть, причиною таки були гроші… Ну звісно! Авдієвський за останній рік вже кілька разів ледь не зачинив свою цукорню через матеріальні нестатки, що раз по раз здибували його фамілію. Шлюб Стефки з багатим чоловіком дав би Авдієвському можливість не тільки не зачиняти цукорню, а, можливо, навіть відкрити ще кілька нових. До того ж, а чи не престижно одружити свою дочку на багатію? Ось так батьки власноруч міняють кохання своїх дітей на гроші.

Від цих думок лють сповнювала мене все більше і моя огида до роду Авдієвських зростала так само швидко, як зазвичай сходило тісто на пляцки у печі пані Ганни. Я тоді не міг їсти, не міг спати, не міг навіть дихати. Мої груди починали мимоволі боліти, а тіло геть переставало слухатися. Усе, що я хотів зробити у такі моменти – це лише знову побачити очі Стефки і таки її запитати: «Невже ж Ви таки підете за нього через гроші? Невже таки скоритеся волі батька?». Стефка була не з таківських, щоб мовчки слухати та коритися. Якби вона не хотіла йти заміж за Романа, то таки не пішла б. Гроші! Що я міг би їй дати? Маленьку майстерню, розмови про літературу та і все? А Роман таки дасть їй гроші, визнання та Варшаву. Звісно, вона обрала Романа через гроші! Аби тільки я міг мати більше статків! Аби тільки мені пощастило народитися у багатій сім’ї! Тоді б Стефка була моя…

Ось так мої думки перебігали одна в одну: ненависть до пана Авдієвського повільно перетікала у ненависть до Стефки, яка продалася за гроші і зрештою це все призводило мене до усвідомлення свого власного нікчемного існування, яке насправедливо було дароване мені Богом, у той час як іншим Він дав безтурботне багате життя. Кожен раз, коли це коло завершувалося, я ненадовго прибирав руки від своєї голови, а потім все починалося знову.

Такий мій стан аж ніяк не дозволяв мені працювати. Я весь час сидів у майстерні серед незавершених стільців, столів та поличок і слухав, як пахне дерево, а вуйко запевняв замовників, що вже не по разу навідувалися до нього, що я сильно хворий і не можу зараз завершити роботу.

Як виявилося, я проґавив весілля Стефки, що святкувалося три дні поспіль. Зрозумів це лише за тиждень по її від’їзду до Варшави.

- Весілля було файне? – Запитав я Яська Ватулю, купуючи у нього окріп на прохання Вуйка, що довго намагався мене виштовхати на свіже повітря.

- Весілля? – перепитав мене Ясько, наче знущаючись, а потім, видавши короткий смішок, додав: - Усім весіллям весілля! Грала файна музика, та так грала, що і я оце собі коло своєї городини, отут на цьому самому місці, витанцьовував. Це ж як треба було грать! А хіба ж ти не чув? Кажуть люди, що столи ломилися від усякої всячини і я навіть чував, що в одного чоловіка репнув живіт од тої, якраз-таки, всячини. Але ж то казала стара Марійя, а ми всі знаємо, що їй віри йняти не можна. А ти чого ж такий блідий, Міхайле? Кажуть, ти якоїсь холєри дістав, що тебе вже й ніде не видко тижні зо два.

- Дістав. – сказав я. – Та такої холєри, що, мабуть, вже ніколи мені її не збутися.

Ясько поспіхом відступив від мене на кілька кроків.

- Не бійтеся. Ні-ні. То не така холєра, що до людей чіпляється. – сказав я поспіхом. – Ця холєра Вас точно не зачепить.

- А все ж, Міхайле, звернися до лікаря чи до якої баби, щоб тебе повикочувала, бо такий ти блідий став та худий, що й на себе геть не схожий.

- Скажіть, якою на весіллі була Стефка? – Я зробив вигляд, що не чув Яськових попередніх слів, а він тим часом розгублено поглянув на мене.

- Молода. – Додав я і на обличчі Яська відразу засяяла посмішка порозуміння:

- Та якою ж їй бути? Гарна була, як і всі молоді. – став Ясько перекладати яблука з місця на місце. - Тільки казали люди, що весь час дивилася собі під ноги і не піднімала очей. Мабуть, жаль було з батьками прощатися та з дівочим безтурботним життям, от і сумувала собі так, щоб ніхто очей її не видів. Дівка – що з неї візьмеш?

Ватуля махнув рукою і яблуко йому викотилося аж на протилежний бік вулиці, а старенька пані Авреля, що підтюпцем рухалася саме повз нас, додала:

- А все ж наречений таки був молодець. Втішав наречену, ні на мить одною її не лишав і все турбувався, щоб вона, дивлячись собі під ноги, не наскочила на якого чоловіка чи то, Господи прости, не почала носом чухати землю. І як можна такою смутною бути, як маєш такого мужа? От я як ставала під вінок…

Далі я не слухав, бо відчував, що як лишуся хоч на мить слухати речі пані Аврелі, тут же втрачу свідомість і вже більше ніколи не розплющу очей. Я вибачився і швидко рушив знову до вуйкової крамниці. Ясько лише встиг гукнути мені услід:

- А до лікаря таки сходи, Міхайле! Чув? Сходи!