Падав сильний дощ, коли я майстрував ліжко для сім’ї Ватуль. Краплі періщили по вікнах моєї майстерні і заливали шибки так, що не було видно і Львову за цим дощем. Я шліфував бокові панелі, пахло дубом. Щоб було краще видно, Вуйко запалив мені гасовий світильник, який палахкотів і відкидав на стіни тінями чудернацькі візерунки від дерев’яних виробів. Я шліфував і думав, що Ватуля ніколи б сам не пішов до нашої крамниці замовляти ліжко – дорого. То все вуйкова добра натура: хоч би й собі у збиток, а іншому якусь радість таки зробить.

Яська Ватулю увесь Львів знав по тому, що у нього шестеро дітей та всі по парах близнюки: 4 хлопчики і 2 дівчинки. От вже і цього разу як у місті запримітили, що Ватулева жінка при надії, ні у кого не було сумнівів, що на світ з’являться близнята. Тільки й балачок по Львову було останніми тижнями, що про весілля Стефки з юристом та про стать майбутніх немовлят. Я навіть чув як заводські мужики, будучи на підпитку, укладали парі на гроші: один давав 20 злотих на те, що будуть дівчата, а інший – на хлопців. Утім, ліпше б вони, як їм грошей не жалко, віддали їх Яськові, бо жилося Ватулям складно.

Зранку до вечора стояв Ясько на розі вулиць недалеко від нашої крамниці і намагався збути овочі, що сам з дітьми та жінкою вирощував удома: буряки, моркву, капусту, бараболю, квасолю, горох, зелень… Продавав, що виросте. Так уранці хлопці допомагали йому привезти все старим дерев’яним возом, що його тягла худа змучена шкапа, а потім рушали додому поратися на городі та допомагати сестрам збирати для матері одяг із заможних районів Львову на прання. Понабирають дівчата повні мішки, хлопці допоможуть дотягнути до воза, а там дорога додому, де город і мама, що вже крутиться біля прання, прасує і крохмалить, та складає обережно до інших мішків, щоб везли вже назад господарям за гроші.

Ясько Ватуля і сам був як стара змучена шкапа: довгий, наче його хто взяв за голову і ноги та розтягнув у різні боки, а худий, як соломинка, що завжди стирчала між зубів його найстаршого сина. Хоч улітку, хоч узимку, на ньому був однаковий темно-сірий (бо вигорів на сонці) костюм з грубої матерії і такого ж кольору капцеліндр. Хіба і різниці було з року в рік, що узимку додавалося стареньке пальто, червоний шарф і чорні рукавиці без пальців.

Знаючи, що Ватулям часто доводиться спати на підлозі (адже ж на тих ліжках, що у них були, поміщалися не всі), вуйко зайшов до мене у майстерню.

- Михайле, - звернувся він до мене, коли я стругав чергову поличку у книжкову шафу Стефки, - мусимо зробити ліжко для Ватуль.

- Так хіба замовляли? – Я поглянув на нього молебно, адже ж роботи було до бісової матері: і шафа для Стефки, і банти для сараїв пана Гунька, і з десяток новеньких стільців для генделика, що за два місяці мав відкритися за дві вулиці од нас…

- Замовляли не замовляли, а робити будемо. – Стверджувально наголосив вуйко. Поки він говорив, його негуста біла борода трусилася, повторюючи рухи щелепи, а в круглих скельцях окулярів у тонкій металевій оправі відбивалося денне світло. – Близнюки на підході.

- Дитяче будемо робити ліжко? – у безвиході запитав я.

- Дитячого в них стане. – Вже пом’якшав та розсміявся мій вуйко. – Зробимо для Яська таке ліжко, щоб і жінка, і він, і діти помістилися, як схочуть. Почнеш з бокових панелей, а я зроблю опорні сторони – буде каркас!

На цих словах він посміхнувся ще ширше та хутко зачинив за собою двері майстерні.

Так і минали дні: вуйко вітав клієнтів за прилавком крамниці, іноді, як день видавався тихим, різав з дерева та допомагав мені виконувати замовлення, дрібні (яка рамка чи драбинка) робив сам, я ж у сусідній кімнаті майстрував. Було б воно так і сьогодні, якби не…

*ГУП!* - почулося за дверима майстерні (хтось зайшов до крамниці). Десь біля прилавку говорила молода жінка. Час від часу вуйко їй щось відповідав. Я намагався дослухатися, але крізь стіну до мене долинали лише глухі звуки голосів. Чиїсь кроки почали наближатися до дверей майстерні і я помітив, що вони таки радше жіночі, ніж чоловічі, хоч і неочікувано впевнені. Двері рвучко розчахнулися і я побачив її: вона, така маленька і тендітна, стояла у світлому мокрому пальтечку, а на голові у неї було зав’язано червону хустку із зображенням троянд, з-під якої повипиналося русе волоссячко. Усточка її були міцно стиснуті в образі, а на великі блакитні очі насунулися густі чорні брівки:

- Як скоро батько може забрати у вас шафу? – сердито запитала Стефка, а за її плечима вигулькнув спантеличений вуйко, який лише розгублено позирав то на мене, то на неї.

- Так скоро, як оце навчить Вас до людей спершу вітатися. – Кинув я роздратовано і продовжив шліфувати панель.

Вона склала руки на грудях і геть легенько притупнула маленькою ніжкою:

- А я до людей так, як вони до мене. Хіба ж Ви ото до мене віталися під абрикосою чи коли підслуховували за моїми дверима?

Я, мабуть, побагровів, бо відчув, як щоки запалали, наче від якого ляпаса. І як вона про те дізналася? Вуйко лише тихо розсміявся і кудись зник. Припинивши шліфування, але все ще не підводячи на неї погляду, я вичавив:

- Точних термінів повідомити не можу.

Якусь хвилину панувала тиша, а потім вона все тим же упевненим, але тепер вже й переможним голосом повідомила мені, що хотіла би бачити, на якому етапі робота зараз. Вона мала на це повне право, тож я повів її у іншу сусідню кімнату, куди поскладав вже зроблені частини шафи, щоб вони не займали так багато місця в майстерні. У цьому маленькому закапелочку чого тільки не було: плитка, на якій ми з вуйком готували їсти, шафка з крупами, якісь дерев’яні деталі, необачно кинуті горою посеред кімнатки та книжки, розкладені на поличках уздовж двох невеличких стін.

Я простягнув руку з лампою уперед, щоб Стефка могла роздивитися деталі майбутньої шафи (у кімнаті було темно, бо віконечко тут розташовувалося лише одне, малесеньке – так, для годиться), але вона у той бік і не дивилася.

- Це Ваші? – Захоплено запитала вона, розглядаючи книжки і чи не вперше я відчув, що вона на мене не сердита.

- Наші з вуйком. – Відповів я і помітив, що правою рукою вона потягнулася до книг, але потім осмикнулася.

- Беріть, - сказав я, - як хочете, я Вам ще покажу. У нас на другому поверсі ціла бібліотека.

Вона враз повернулася до мене і я побачив, як вогники лампи витанцьовують у її волошкових очах.

- І Ви всі їх читали? – Запитала вона мене з дитячою наївністю.

- Не всі. – Я посміхнувся і поспіхом додав: - Але багато.

Стефанія опустила очі додолу і, нарешті хоч обвівши ними дерев’яні деталі шафи, несміливо запитала:

- А Ви любите книжки?

- Люблю. – Сказав я, бо це таки була правда.

- А чого ви їх любите? – Я бачив, як її очі-волошки починають палахкотіти все більше і мені хотілося не втрачати того запалу, у який вона занурювалася.

- Бо я люблю працювати з деревом, - нагадав я, - У дерева є душа, але немає як про те сказати людям, у книзі ж від дерева є все: і душа, і тіло, і мова…

Насправді ж, я і сам не знав, чого так люблю книжки. Може, з того, що мене з дитинства так вчили? Але сказати щось для годиться теж треба уміть.

Стефка відвернулася до книжок і нишком посміхалася, опустивши погляд у підлогу. Я знав це, бо бачив як у посмішці здійнялася її ліва рум’яна щічка.

- До того ж, - вирішив додати я, - я настільки знаюся на дереві та книжках, що можу визначити, з якого дерева було виготовлено ту чи іншу книгу.

І який чорт смикнув мене розтулити рота?

- Невже? – невпевнено подивилася на мене Стефка і звела маленькі долоньки разом перед підборіддям.

Це була неправда, але Стефанія так по-дитячому вслухалася у те, що я кажу, що я не міг заборонити собі її вразити, тож довелося вигадувати швидко. Я примостив лампу на підлозі, а сам для демонстрації взяв товсту зелену книгу з міцною палітуркою. Я розгорнув її приблизно на середині, а потім занурився у неї обличчям, роблячи вигляд, що куштую її на запах. Потримавши її так хвильку, я відірвав її від обличчя і хоч не чув від неї жодного запаху, крім пшоняної каші, яку готували сьогодні з вуйком на сніданок, гордо виголосив: - Клен!

- Та ну-у-у? – скрутила свої уста у трубочку Стефка. – А ця?

Вона подала мені тоненьку книжечку помаранчевого кольору, на палітурці якої було викарбовано ім’я якогось французького письменника. Трохи помацавши її в руках та повторивши процедуру, що була зроблена з попередньою книгою, я запевнив дівчину, що це колись була тополя.

- А ця? – подала вже геть зацікавлена Стефка наступну книгу.

- А ця з вишні. – Сказав я за якийсь час.

І хай би як мені було смішно, усе це дійство наштовхнуло мене на якусь невідповідність думок: як же це вона ще така маленька та наївна, а вже виходить заміж?

- А чи можу я позичити у Вас почитати он ту, вишневу? – Запитала вона, вказуючи дрібним пальчиком на книжку у моїх руках, так ввічливо і боязко, що це навіть почало мені лестити, проте я таки її застеріг.

- Думаю, Ви занадто юна та вразлива для вишневої, - заперечив я, бо сюжет у цій книзі і справді був би для неї заскладний.

- І нічого я не вразлива, - вона знову насупила брівки і взялася у боки, а мені лишалося тільки дивуватися з того, як швидко змінюється її настрій, - і, між іншим, вже достатньо доросла, щоб читати УСЯКІ книжки.

- А скільки ж пані років, дозвольте дізнатися? – З посмішкою запитав я, бо вже тоді відчув, що мені, коли схочу чого від неї дознатися, і допитуватися дуже не знадобиться.

- Вже за тиждень матиму 18 повних літ. – Гордо сказала вона.

Спочатку я хотів їй заперечити, бо вірилося мені у її слова слабко, адже була вона ще вся така тендітна та дрібна, як для 18-ти літ. Проте я побоявся, що як не дам книжки, вона більше не прийде, а як і прийде, то вже до мене так відверто не заговорить.

- Ну як пані така доросла, то хай бере. - дав я свою згоду на те, щоб вона запозичила у мене ту книжку.

Раптом мені подумалося, що як позичу книгу, не буду певен, що зможу бачити Стефку так скоро, як схочу. Було б значно краще, якби вона приходила читати сюди, чи, скажімо, прийшла б у сонячний день і я запросив її на прогулянку. Тоді б вже ми наговорилися про книжки і я таки знав би про неї більше. Вже Стефка і руки простягла до неї, як я забрав книгу до себе ближче, тягнучи за нею і Стефку:

- Але ж на дворі страшний дощ. – Виголосив я. – Під таким ливнем книга точно не вціліє. Вода потрапить на сторінки і вони стануть геть набряклі і покручені, а я такої долі для неї дозволити не можу.

Це таки теж була правда. З дитинства вуйко вчив мене шанувати книжки і, як на мене, то хай вже я самотужки доберуся на інший бік Львову та принесу книгу цілою (а на додаток ще раз побачу цю маленьку вередливу пані), ніж Стефка буде нести її під дощем.

- Так хіба ж від того книга стане гіршою? – Запитала вона мене здивовано. – Хіба ж від якої покрученої сторінки зміняться ті думки, що у неї вкладено?

Я не знаходився, що їй відповісти, бо ж до цього моменту не припускав навіть подібної думки.

- Коли Вам так важливе її тіло… , - за якусь мить почулося від Стефки.

Не договоривши, вона зняла з себе червону хустку, яка захищала її світлу голову від дощу і, взявши з моїх рук книгу, ледь торкаючись моїх пальців, загорнула ту умовну вишню в хустку та сховала під пальто, міцно притиснувши її руками до грудей.

- Так можна? – Запиталася вона.

- Можна. – Відповів я, хоч у цьому вже й не було потреби, а за вікном з новою силою задріботів дощ.