По неділі зранку, у день Святителя Михайла, Ясько Ватуля приніс у Львів звістку: Агафія народила двох дівчат – Михайлину та Магдалену – ще одну пару Ватулевих близнюків. Коли Ясько кричав це зі свого воза, можу поклястися на Святому Євангелику, що своїми вухами чув, як один із заводських мужиків гучно вилаявся.

- От маєш, - вдарив вуйко руками об коліна, - Ану біжи по Хедора!

Хедор – то був мій добрий товариш. Уже мав жінку Орисю та манюню-доцю Ївгу. Мабуть, з усього Львову тільки я один у такому віці ще незаміжнім ходжу. Конкуренцію мені може мати хіба дід Орхип, що вже 86 літ сидить в парубках. Чи то він життя однакує через те, що дуже впертий (як на базарі просиш його здешевити на яку копійчину – дзуськи) чи то через те, що каже людям все, як думає (от на Різдво в крамниці пана Авдієвського сказав маленькій Ганці, що вона піде заміж за лисого, бо мати не відігнала її від макогону, а та – у сльози та за двері. І треба ж таке у Різдвяний вечір!). Але Хедор мав не тільки жінку та дочку. У нього був ще й великий просторий віз та міцний дужий віл, що могли би довезти наше ліжко до будинку Ватуль.

Як приїхав возом Хедор, то тільки почухав потилицю: «Треба міцного мотузка, щоб такий…, - дещо зам’явся і подивився на мене, -…таке… отакенне! до місця дотягти»

Тоді вуйко Любомир приніс мотузка, який я бачив у житті всього два рази: перший - ще у 16-му році, коли ним обв’язували та спускали з другого поверху чорний фортеп’ян у центральному музею (сходи було розірвано снарядом), а другий – коли два роки тому під Стрийом корова втрапила у прірву і не могла звідти вилізти сама. Я, Хедор та вуйко поскладали на воза деталі ліжка і міцно обв’язали все мотузком. Я з Хедором сіли наперед, до вола, а вуйко – на деталі. Рушили.

Їхали довго. Минули високі будинки з ліпнинами, минули й менші, минули й зовсім малі і лишилися яри. Хедор підганяв вола, Вуйко, як дитина, сидячи на деталях, сліпив очі від сонця і, посміхаючись, пив його, жадно ковтаючи повітря, наче напинав вітрила власних легень. Я тоді собі подумав, чого б це вуйко був таким жадібним на повітря, а потому зрозумів – пахло абрикосами. За горбом росло крислате дерево, а з нього аж наче стікало сонце – такі були яскравосолодкі плоди і мені враз згадалася Стефка. Учора під нашою абрикосою голосно сміялася з мого лівого плеча, осоромленого горобцем, і казала, що я тепер буду багатий. А що ж сьогодні? Мабуть, читає збірку, що дав, і слухає, як пахне мамина мармуляда. А, може, готується до весілля…

Раптом щось мені у грудях запекло і невідомо яка сила потягла мене назад, у Львів, до нашої абрикоси. Мені хотілося чимшвидше розвернути вола назад і мчати, мчати його до Стефки. А потім розповідати їй щось, на чому вона не знається, щоб їй у голові був тільки я. Я мав знати, що Стефка аж ніяк не думає про Романа так само, як оце зараз мав дихати. Але вола розвертати не довелося – відразу за абрикосою вростала у землю прибита роками хатина Ватуль. Мабуть, вже не один Ватуля виріс у цій хаті – хоч і була вона побілена і чепурненько доглянута, а все ж протертий поріг, що опускався в землю свідчив про те, що його таки топтали довго. Хата вкривалася соломою, якої було, вочевидь, більше, ніж самого помешкання, а з дрібненьких віконець чулося дитяче «увааа-аа-аа», та ще й у два голоси.

- Ого-о-о. – Протягнув Хедор. – Та щоб в отаке, - показав головою на хату, - помістилося отаке, - махнув нею ж на деталі, - треба дідькові душу продать.

- Побійся Бога! – Вигукнув стривожений вуйко, що не любив усього, що торкалося лайки чи чортів, і ріденька сива борода затряслася йому на підборідді.

- А хіба Бога бояться тре? У нього ж люди наче вірують. – Повернувся до вуйка Хедір і додав: - А я що ж не такий, як люди? Замість того, щоб любити Бога, мусю його ся бояти?

- Та такий ти, Хедоре, такий, а от тільки на виріб не нарікай! Бо я вже й сам боюся…, - кинув вуйко і скочив з возу, наче парубок.

Довго гралися з ліжком. Спочатку довелося виносити одне зі старих ліжок Ватуль, а його ж і не так легко потягнути через такі маленсенькі двері, потім заносили деталі – важкі та громіздкі, адже ж під ліжком вуйко наробив поличок, щоб господиня могла складати речі туди і мати більше простору в кімнаті. Зараз ця ідея видавалася мені не тільки доречною, а й необхідною, адже хата Яська була такою дрібною, що я геть не уявляв, як стільки людей взагалі може перебувати у ній одночасно. Потім вуйко почав збирати деталі, а діти тільки по черзі забігали та вибігали з кімнати, все плескаючи у долоні, ахаючи та сміючись. Лише старший з усіх близнюків стояв, із соломиною у роті, та спокійно споглядав кожний рух вуйка та час від часу нагадував домашнім про роботу:

- Орино, сорочка пана Богуцького не прана! Микито, гурки ще зранку не зібрані лежать!

І кожен з дітей, чиє ім’я було назване найстаршим після Яська розпорядником, швиденько вибігав з кімнати і брався до роботи: Олеся носила воду Орині, Мирон разом з Микитою бралися збирати врожай.

- А чого це ти тільки стоїш та дивишся? – звернувся до брата його ж близнюк Кирило.

- Бо я вже худобу без вас попорав і батька сьогодні до Львова возив, а тепер ще й керувать мушу, жеби ви починали щось робить, а не тільки очима кліпали, то на малечу, то на оце – тицьнув Корній на ще не зібране ліжко.

- Не кожен день сестри народжуються і не кожен день вдома отаке, – і Кирило тицьнув на ліжко, - у хаті робиться.

- А твій живіт кожен день їсти просить? – Корній подивився прямо у братові очі і міцно стис соломину між зубів.

Кирило лише гучно вижбурнув повітря із широких ніздрів і сам собі пішов до сапки і на город.

Усі близнюки в хаті працювали по парі, лише Кирило та Корній були хоч на вигляд і однакові, а душі мали протилежні.

Встановили ліжко, пані Гапка застелила його білими простирадлами та подушками з вишивкою, напнутими пір’ям. Стояло це ліжко посеред маленької кімнати, займаючи майже увесь простір і здавалося мені тим, що зовсім сюди не пасує. Адже ж ліжко було великим, новим і пахло деревом, виблискувало, наче вабило підійти та доторкнутися до себе. А кімнатка була маленькою, з невисокою стелею, дрібними вікнами, старою скриньою під стіною, яка геть не пахла, та колискою. Деякі речі пані вже поклала до шафок ліжка, а тому старі шухляди вдалося винести з кімнати. Було затісно, але охайно і навіть якось святково.

Занесли дітей. Агафія сиділа перед них на ліжку, а маленька Михайлина крутила губки трубочкою, доки її сестричка Магдалена спала. Позабігали й старші. Орина хотіла сплеснути у свої натруджені долоньки, але її зупинив Корній, приставивши пальця до губ і кинувши на новонароджених. Усі діти, крім найстарших братів тихенько позалізали на ліжко. Кирило лишився в порозі.

Я дивився на маленьку Михайлину і мені було страшно, що хтось із дітей ненароком зачепить її маленьких червоних рученяток і геть їх переламає, як ту тонку плівочку попелу, що бува вилітає з печі. Її очі дивилися в нікуди і в той же час повсюди: здавалося, вона ще погано видить.

- Янголята в очах літають – сміявся мій вуйко.

Михайлина агукала, пнулася, крутила губки, а Магдалена, як той ангелик, спала так тихенько, що більше скидалася на ляльку, ніж на живу дитину. Агафія, схилена над ними, наче світилася – видно було кожному, що цю жінку послано Богом, щоб вона народила багато дітей. Вона була створена, щоб родити. Скільки дітей вже носила – а виглядає досі як молодиця: волосся густе чорне, заплетене у міцну довгу косу (під очіпок ховала, тільки як йде «на люди»), м’яка шкіра, що золотомедово вилискує проти сонця, чорні густі брови, довгі жагучі вії, натруджені, але ніжні, наче пелюстка квітки, руки і діти, що пахнуть молоком, коло неї. Усе жіноцтво світу, мабуть, було зібране в Агафії. Та чи того вона чоловіка собі обрала, щоб народжувать дітей? Може б, якби Ясько взяв собі таку, що може тільки двійко чи трійко виносить, то і жив би заможніше? Може б, не мусив тягти город і ту стару шкапу, шо вже гнеться у ту сторону, куди й вітер? Може б, якби Гапка пішла за якого багатого, то родила б більше і не мучилася так днями коло того прання та городу, щоб прогодувать своїх дітей? А може й правда справа не в коханні? Ясько як-таки любив Гапку, а жив бідно і мусив щорік з себе шкуру рвать, щоб діти їли й спали в теплому. А другі беруть собі багатих та й живуть щасливо. Може, розумніше йти за гроші? За гроші можна купити шмат хліба. А за любов?

- Я оце, Ясько, як вчував, що ти дочку Магдаленою назвав, то ледь пирогом не поперхнувся. Тре’ ж ймення таке дитині вгатить, що поки скажеш – то посивієш од старості.

- Чия б корова мукала, - буркнув господар, що за сьогодні ще ніразу не всміхнувся. – Ймення як ймення.

- Все’дно люди Дуською охрестять. – Сміявся, вівши своєї, Хедор. – А ти, Міхайле, коли своїх дочок називать надумав?

Я почув, як Хедір, штурхнув мене у лікоть.

- Ще не надумав, - буркнув собі і я.

- Як то – не надумав? Я ж вижу, дівка є.

Я питально поглянув на Хедора, а той лише кепкувато сміявся:

- Як їхали ми попри абрикосу, то ти очей од того деревця не одривав і аж буряковий зробився. Я знаю як то: здибав був свою Орисю під старою яблунькою на Великодень. Як мені тоді один раз дух од неї перехопило, так оце тепер як уздрію яку стару яблуню, так і видиться мені під нею моя Орися. Стоїть з кошиком, а там писанки-крашанки, й не можу я тоді очей од того дерева одірвать. І не говориться мені, і не робиться мені, а все про Ориську думається. І правду таки чоловіки кажуть, що жінка – то щось не від Бога. Знають вони щось таке, що чоловіків чарують, а ті з кохання як не пузаті робляться, то висихають. А ти, мать, дівицю маш абрикосову? Пх-о-ой!...

То мій вуйко Любомир штурхнув Хедора під лікоть, доки я виходив з кімнати. Хоч і був Хедор мудрий по-своєму, по-простяцькому, та й разом з тим міг видіти більше, ніж інші видять, а от рота вчасно закривать так мати й не навчила. А що Хедору? Хедор – простяк. Од батьків хату має, землю держе, ще батькові воли в хліву землю топчуть, жінка їсти варить, мала Ївга коники з глини дрібними пальцями крутить. Що ж Хедору? Ото тільки бери та й з людей кепкуй. А я своє знаю – бери дерево та й роби з нього.

Доки стояв перед Ватулевого городу, вийшов до мене Ясько:

- Мишко, візьміть трохи… - та простіг мені кошик з хлібом і городиною, - таку ви справу велику зробили, а то ж за кожну роботу мають бути й гроші. Вже які гроші маю, тими й віддаю.

- Дякую, пане Яську. – Я йому ґречно вклонився й узяв кошик, а потому помітив, що Ватуля все перетирає одну руку в іншій та очей не відводить від грядок.

- Чого ж ви, пане, журитесь? – Запитав я від серця. – Маєте чудових дітей. Може, ще Бог пошле?

- Бачу я, що Бог мою Агафію любить, - повів Ясько вже вдруге окидати городину поглядом, - а от тільки разом з дітьми землі більше не стає і шкапа моя не молодіє. Годувать ту любов треба, а як же, як немає чим. Може б вже пора Богу менше мою Гапку любить… Може, зглянеться Бог та пошле мені хоч би якого ще клаптя на буряки, а діти…, дітей вже не треба. Діти – воно добре, тільки коли їм до рота є що покласти.

Враз згадав я маленьку Михайлину і подумав собі якби то воно було, якби Гапці-мамі було нікого сьогодні на ліжко класти.

- Що ви таке кажете? – Здригнувся я, ледь не випустивши кошика з обох рук. – Діти – то ж Боже диво. Гріх Вам великий таке на свою жінку з дітьми казать. Я вас поважаю, пане Яську, а тому бажаю Вам і пані Агафії з дітьми Божої любови.

Може й не сказав Ясько тоді нічого щоб дуже страшного, а стало мені од тих його слів моторошно і я чимскоріш пішов до хати кликати вуйка та Хедора додому, бо вечоріло; а він все стояв перед городом і лише перетирав покльовані роботою чорні худі пальці. Якби ж то Ватуля тоді знав, як то Бог може нас чути і робити так, як ми просимо…