СТАРИК И МОРЕ
Андрій Лаврик
Так существуем, не срываясь на крик, То напиваясь, а то снова трезвея. Мы – в море жизни одинокий старик - Как в лучшей повести у Хемингуэя. Леской рыбацкой изрезана кожа, Болью потерь исполосованы души. Влечёт добыча, покой наш тревожа, Но нам с уловом не добраться до суши. Мы любуемся безжалостным морем. Нам всегда его широт будет мало. Но врезается в сознанье паролем: Нас не ждут в мире ином у причала. Злой акуле не дадимся мы в глотку, И печаль не позовём к себе в гости. Рок штормит жизнь, как рыбацкую лодку. Оставляя от мечты хвост да кости.
2023-02-08 19:27:27
1
0
Інші вірші поета
Если высохнут океаны Вітер в полі виє! Подаруй нам, Боже, світлого янгола навесні НЕ МОЖЕШЬ В ДЖИНСЫ ВТИСНУТЬ ПУХЛЫЙ ЗАД?
Інші поети
montelude
@montelude
Light This World
@LightThisWorld
Схожі вірші
Всі
Тарантела (Вибір Редакції)
Фαйղα Եօթթí #AР #FN
І ніжний спомин серця оживився В нестримнім танці тіла — тарантели, Коли тебе відносить в зовсім інші Світи буття — яскраві й небуденні. Коли душа вогнями іржавіє, Кричить до тебе екстраординарним Неспинним рухом палкої стихії! Чому стоїш? Хутчіш в танок за нами! Бо тут тебе почують навіть боги, Суворі стержні правди на планеті. Танцюй-співай у дивній насолоді, Бо то є радість в ритмі тарантели!... Твоє ж життя невічне, зголосися? В мовчанні втопиш душу і печалі? Чи може разом з нами наймиліше Відкинеш маску сорому й кайдани? *** Переклад в коментарях 🔽🔽🔽
43
33
8374
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11524